скачать книгу бесплатно
Тричi не вмирати. Побратими. Роздорiжжя
Олег Иосифович Говда
Тричi не вмирати #3
Добре вигадав чорт Босоркун. Якщо не вдаеться отримати релiквiю хитрощами чи силою, то чому би не спробувати обмiняти ii на щось iнше? А чим найдужче дорожить козак, опрiч вiри та волi? Звiсно ж – життям коханоi. Одного не врахував бiс: не сам Тарас на свiтi, мае вiрних товаришiв. І тi зроблять усе, аби чортячим планам не судилося здiйснитися. Та й старий Куниця не сидить на мiсцi… i вже потайки на Сiч дiстався. А там свое вируе, запорожцi в похiд лаштуються. Куди йти? На Москву чи в Крим? Тiльки вiд новообраного кошового залежить. І вiд його порадника, котрому не аби хто – сам Сатана дружбу пропонуе… Про цi та iншi пригоди читайте в третiй книзi циклу «Тричi не вмирати» «Побратими. Роздорiжжя».
Олег Говда
Тричi не вмирати Побратими Роздорiжжя
Щасливий той, хто буде там на святi!
Данте Алiг’ерi
Роздiл перший
Через необхiднiсть зберегти в таемницi присутнiсть Галлii, – коней, як i минулого разу, залишили на правому березi Рiчища. Непийвода свиснув джур, що валандалися неподалiк – чи то виглядаючи когось, чи просто байдикували, i велiв припильнувати. А тим, хто цiкавитиметься, вiдповiдати, що то конi його i Тараса Куницi. Про те, хто i як знайшов убивцю Остапа Несмачного, на Сiчi знали всi, то ж молодi хлопцi охоче i з гордiстю прийняли поводи, ще й поштовхалися трохи, за право вести коней до води.
Як тiльки паром пристав до причiлку, Іван вхопив за руку першого ж запорожця, що проходив повз них, позiхаючи на весь рот.
– Устиме, зажди. Ти курiнного не бачив? Дуже треба. Пiдкажи, де Терентiя шукати?
– О, Іване! – пожвавiшав козак. – Здоров! Радий за тебе!.. Я як почув, що… Не повiрив, от хоч перехрещуся! – потiм подивився на Куницю.
– Спасибi, хлопче. Батько б тобою пишався. Здаеться менi, великим чоловiком станеш на Запорiжжi… якщо блохи не закусають на смерть… – зареготав добродушно, поплескуючи Тараса по плечу твердою, мов дошка, долонею.
– Я не про те питав, – насупився Непийвода, якому неприемними були цi спогади. – Не марудь. Кажи, якщо знаеш. Пильно нам…
– Копито? – перепитав Устим, почухав груди i скривився, немов вiд оскомини. – Іди в передмiстя, Іване. Не проминеш. Здалеку почуеш.
– Невже, знову?!
– Власне… – криво посмiхнувся Устим. – Понесло курiнного. Ще тримаеться, але ось-ось почне розповiдати, як ви вп’ятьох з Куницею, Безвушком i Кропом турецьку каторгу[1 - Тут у значеннi – галеру.] брали. Так що, поспiшай, Іване… Хоча, я так думаю, найближчу добу говорити з отаманом про що-небудь важливе марна справа. Сам знаеш, який вiн, коли зайвого хильне…
– От, лихо, – зiтхнув Непийвода. – Ех, як не вчасно. А з чого загуляв, Терентiй, бува, не знаеш?
– От тобi й на! – здивовано вигукнув запорожець. – Та ж на радощах. З тiеi самоi причини, через котру не одна сотня братчикiв у шинку причастилася. Що тебе, дурня старого, стратити не довелося. Хiба не поважна причина? Я, примiром, бiльше дивуюся, що ти тут – тверезий, а не поряд з курiнним, у корчмi… Але якщо поквапишся, то наздоженеш. А от ти, хлопче, пий у мiру i гляди за ними в обидва! – серйозно наказав Устим Тарасовi. – Фортуна дiвка вередлива. Вдруге може не посмiхнутися, i Господь не надiшле ще одного ангела-хранителя на виручку…
– Дякую за пораду, Устиме, – вiдповiв Куниця. – Тiльки дядько Іван з сьогоднiшнього дня обiтницю дав хмiльного до рота не брати.
– Тодi тримай ii при собi, – хмикнув запорожець. – Заховай подалi i назад не повертай, як би Іван не просив.
Непийвода показав кулака, i Устим, весело регочучи, пiшов далi.
– Ач, веселун чортiв… – пробурчав Непийвода. Чи то лаючись, то чи натякаючи на прiзвисько козака – Устим Пересмiшник. – Пiшли, Тарасе. Може, ще не пiзно.
Копито вважався на Сiчi вмiлим та розумним отаманом, ходив не раз наказним i давно б мiг вибитися у кошовi, якщо б не одна вада.
Не мав чоловiк сили опиратися хмiльному зiллю. З однiеi кварти робився дурний, як березневий кiт i нiчого не тямив. Через те пив Терентiй дуже рiдко. Не частiше, нiж раз на пiвроку. Але якщо вже починав цмулити оковиту, то днiв п’ять не просихав, поки не починав ловити чортiв. І тiльки пiсля цього, вочевидь, стомившись вiд непосильного завдання (не дарма ж, до сих пiр це нiкому ще не вдавалося), засинав доби на пiвтори. І лиш потiм ставав собою – розумним та дбайливим курiнним отаманом.
Як i наказним… Тричi. І кожен раз запорожцi поверталися з походу обтяженi багатою здобиччю i не дуже пошарпанi. Але потiм наступав, як жартували самi козаки, «Терентiiв день», i всi бойовi заслуги отамана затьмарювали не менш вражаючi вчинки п’яного гульвiси.
І ще була одна особливiсть, котру знав кожен сiчовик. Будучи вже добряче напiдпитку, але не розгубивши ще залишки розуму, Копито любив розповiдати iсторiю, яка сталася рокiв двадцять тому. З ним i ще десятком не менш вiдомих на Низу рубак.
Тодi одна-едина чайка взяла на абордаж i полонила торгову турецьку каторгу. А здiйснили цей подвиг двi дюжини запорожцiв, якi вцiлiли в шторм, що несподiвано розгулявся на морi, але при цьому втратили запаси iжi, води й амунiцii, а найгiрше – вiдбилися вiд основного загону. Зате наштовхнулися на одиноку бастард-галеру[2 - Тут у значеннi – торгове судно.]. Ось i вирiшили козаки вiд безвиходi та молодечого завзяття, що краще загинути в бою, нiж зiйти з розуму i безславно померти вiд голоду та спраги.
І таки перемогли…
Удача прихильна до хоробрих i вiдчайдушних. Особливо якщо за плечима воiна смерть, а попереду, на вiдстанi пера шаблi – життя i здобич.
Туркiв порубали всiх. Каторжникiв вiдпустили на волю, розкували i дозволили вистрибнути за борт (на веслах цiеi галери сидiли не невiльники, а засудженi на довiчну каторгу злочинцi-бусурмани), а саме судно пiдпалили, перевантаживши перед цим на чайку тiльки воду, провiзiю та казну. І через тиждень повернулися на Запорiжжя. Шестеро з двадцяти п’яти братчикiв. Решта, хто вiдразу не загинув, вiдiйшли по дорозi додому вiд ран, отриманих в абордажнiй сiчi…
Але скiльки разiв не розповiдав цю iсторiю Копито, завжди знаходився якийсь молодик чи новик, який дозволяв собi посмiхнутися, а то i ще бiльш вiдвертiше висловити недовiру до слiв пiдпилого отамана. От тодi Терентiй i починав демонструвати новоспеченому Хомi Невiрному, як чинили опiр вiдважним запорожцям турецькi моряки та охоронцi. Використовуючи при цьому бiдолаху, а заодно i всiх тих, хто пробував за нього заступитися, в ролi бусурман.
– ? —
Непийвода рвонув на себе дверi i ледве встиг вiдскочити на бiк. Менш спритнiшим виявився Куниця, що крокував слiдом i не чекав небезпеки. Тарас не встиг ухилитися, тож покотився по втоптанiй землi разом iз козаком, що спиною вперед вилетiв з корчми i збив його з нiг.
А слiдом на вулицю поважно вийшов курiнний Копито. Розпашiлий, розхристаний i дуже сердитий.
– То ти, сучий сину, смiеш казати, що я брешу?!
Терентiй виглядав так, немов його чорти на току молотили. Довгий, сивий оселедець сповз iз вуха, розвернувся i, як бунчук, накрив половину побуряковiлого вiд злостi обличчя курiнного отамана. А пишнi, вислi вуса стирчали вперед гострими рогами, як у якого-небудь шляхтича або цапа.
– Де ти подiвся, вишкварку? Покажися? – осоловiлим поглядом обвiв майдан перед шинком, але залитi горiлкою очi вже нiчого не бачили. Тодi засукав рукави i прогарчав сердито: – А ну, хто тут ще хоче мене брехуном обiзвати?! Виходь в коло! Я вам покажу…
– Здоров будь, Терентiю! – ступив вперед Непийвода. – Чого шумиш, друже?
– Іване? То справдi ти?.. Не примара? – курiнний поклiпав очима i насупив брови, зводячи погляд воедино, i якось винувато, наче спiйманий на шкодi, посмiхнувся. – Знаеш, а я тебе стратити збирався… Тебе… Я…
Копито зiтхнув, згорбився i сiв на землю просто де стояв, схрестивши по-турецьки ноги. Зiтхнув ще раз i витягнув кисет.
– Уявляеш? Я… тебе!.. Повiрив, старий дурень, що ти мiг товариша вбити. Не з власноi охоти, звiсно, в хмелю… Але ж закон для всiх один… – похитав головою i стукнув у серцях кулаком по землi. – Горiлка триклята, щоб вона згорiла разом з корчмою i корчмарем! О! – видно ця думка сподобалася курiнному, бо вiн тут же спробував звестися на ноги.
– А-а, то це ти зараз iз нею воюеш? – виказав кмiтливiсть Непийвода.
– З якою це «нею»? – витрiщився на нього Терентiй. – З глузду з’iхав? Я з бабами не воюю!.. – потiм дурнувато посмiхнувся i поманив до себе Івана. А коли той нахилився, змовницьки прошепотiв: – Бо то вельми небезпечна справа… У них е одна страшна зброя… Будь-якого козака б’е наповал. Жоден не встоiть. Може, чув? Макогiн… Ось!
– І не тiльки чув… – серйозно кивнув Непийвода. – А навiть на власнi очi бачив. А якщо молодиця вже за пательню схопиться… все – гаси лампадки i винось святих з хати… – козак з удаваним переляком озирнувся. – Добре, що iх тут немае.
– Так, – погодився Терентiй, потiм зiтхнув ще разок. – Добре… Напевно.
– Тiльки я не про жiноцтво згадував, – продовжив Непийвода, – а про горiлку.
– Про горiлку? – пожвавiшав Копито, повторно роблячи невпевнену спробу пiдвестися. – Так, так… Ходiмо, вип’емо по чарцi. Згадаемо минуле. Пам’ятаеш, друже, як ми ту гемонську каторгу…
– Пам’ятаю, Терентiю, пам’ятаю. Тiльки давно це було. Дуже давно. Скажи краще, готовий просто зараз згадати тi часи та кiсточки розiм’яти? Готовий з десятком товаришiв супроти двох сотень татар вийти?
– Нудно менi i сумно, Іване!.. Нi тобi молодицю приголубити, нi бусурмана, хоч будь-якого – щоб зарубати… – невлад пробурмотiв Копито, що продовжував думати про свое. – Не повiриш, я – Терентiй Копито, мало що товариша до страти не… Тебе, мiж iншим!.. Чого шкiришся, як дурний до сиру? Чув уже? Хто розповiв?.. – вiн рiзко пiдвiв голову i неочiкувано тверезо глянув на Непийводу. – Стривай! Що? Що ти зараз сказав? Якi двi сотнi?! Де?
– Є одне дiло, Терентiю… Я загiн збираю. Треба людей з полону визволити… А якщо встигнемо, то i село оборонити. Але менi потрiбнi такi козарлюги, щоб хоч i в пекло. Бо я не жартую: вдесятьох двом сотням голомозих бiй дати доведеться. А попри те, псяюха, iм ще й чортяка ворожить.
– Тодi я з тобою! – втрете хотiв скочити на ноги курiнний отаман, та знову не зумiв. Спробував ще, але й цього разу не вийшло.
– От же, хмiль проклятущий, перед людьми мене соромить… – вилаявся сердито. – Але, ти, Іване, не сумнiвайся, до вечора буду рiвний, як стрiла… Щоб менi провалитися!
– Я й не сумнiваюся, – знизав плечима Непийвода. – Тiльки до вечора часу немае. Ти, Терентiю, в молодi роки, скiльки разiв Рiчище туди i назад перепливав? П’ять, шiсть?
– А що?
– Ось i пливи на той берег… Подвiйна користь. І що силу колишню не розгубив, доведеш усiм, i в головi вiд рiчковоi водицi проясниться.
– Згода, – не став комизитися курiнний отаман. Йдучи в похiд пiд рукою Непийводи, вiн тим самим визнавав його право розпоряджатися. Пiдвiвся, похитнувся, але встояв. Потiм озирнувся.
– Гей, Михасю! – покликав свого джуру. – Збери там все, що треба для походу на тиждень. Зметикуеш, не вперше. Пiд сiдло – Вiтра, а в завiднi – руду i сивого.
– Не треба завiдних… – спинив його Іван.
– У похiд без завiдних?! – здивувався Копито. Жоден козак, як i татарин, без прикроi необхiдностi, нiколи не пускалися в степ на одному конi. Мало що може трапитися, i як тодi бути? – Людолови що, поруч iз Сiччю жирують? Оце знахабнiли! Мусимо покарати…
– Облиш балачки на потiм. Перепливеш рiчку – то й поговоримо. А зараз, вибачай, друже, поспiшаю. Нам ще з отцем Никифором перемовитися треба. Кажу ж, голомозим чорт допомагае. Може, святий отець чим пiдмогне.
– Добре. Тобi виднiше, наказний… – погодився Копито. – Тодi, я поплив… А ти, Михасю, на той берег коней… Гм, – почухав пiдборiддя, але поправився, – одного тiльки Вiтра приведи.
Потiм повернувся i добряче заточуючись, поплентався до Рiчища. А Непийвода пiдняв на ноги все ще непритомного молодика, який так невчасно пiдвернувся пiд кулак Те-рентiя. Не дарма ж запорожцi курiнного отамана Копитом прозвали. Бив Терентiй, нiби кiнь задньою ногою хвицав.
Струснув злегка… А коли парубок вiдкрив осоловiлi очi, сунув йому в долоню срiбну монетку.
– На, бiдолахо, поправ здоров’я… І дякуй Боговi, що отаман тебе, судячи по синцю, в пiвсили стусонув. А на майбутне запам’ятай, що нiчого лiзти старшим пiд руку, якщо зле на ногах тримаешся.
– ? —
Церква Покрови Пресвятоi Богородицi була найвищою будовою в Сiчi. Як би пiдкреслюючи, що для козакiв немае нiчого важливiшого i дорожчого за християнську вiру. Все найцiннiше пiсля вдалого походу приносили воiни в дар храму, i без молебню в похiд не виступали. Тож у багатьох питаннях священики мали прав у мирний час навiть бiльше за кошового. Тим паче, що старшина на Сiчi обираеться, а попiв призначав Синод. Звичайно, аби кого сюди не надсилали. Патрiархи церкви теж розумiли, що для такоi пастви, як запорожцi, i проповiдники особливi потрiбнi. З козакiв тi ще вiвцi… Як би зопалу самого пастиря не загризли, якщо вирiшать, що вiн супроти вiри чинить. Усяке бувало. Хоча, зазвичай, навпаки – церква була единим мiсцем, де в лиху годину можна було заховатися i перечекати, поки вгомониться розлючена юрба. З чого не раз користалися тi отамани, котрим довелося впасти у немилiсть перед сiчовиками або старшина, що вчинила щось не за звичаем i була спiймана за руку.
Козаки зайшли до церкви, перехрестилися, потiм пройшли до аналоя i зупинилися перед ним. Але на колiна не встали, знали: так священик вийде до прохачiв швидше. Побачить, що по справi зайшли, а не просто помолитися. Отець Никифор i справдi з’явився буквально через хвилину.
– Слухаю вас, чада моi. Чи не висповiдатися хочете?
– Хочемо, але iншим разом, отче, – поцiлував протягнутий йому хрест Непийвода. – До служби не дочекаемося, а сповiдь без причастя, що хата без даху. Начебто i будував, а користi жодноi.
– Поспiшаете?
– Дуже.
– На добру справу, сподiваюся?
– Щоб менi муслемом стати!.. – широко перехрестився Непийвода. – Таке благе, що тебе з собою в похiд покликати хочемо.
Православнi священики, особливо запорiзькi, нерiдко супроводжували козацькi загони. Так що слова Івана отця Никифора не здивували.
– Далеко зiбралися? А з якого приводу?
– Отримали звiстку, що татарський чамбул рубiж перейшов i на землях наших криваву шкоду вчиняе. Хочемо допомогти людям.
– На переправi чекати будете? – виказав обiзнанiсть у вiйськовiй справi пiп. – Добре дiло. А я вам навiщо? Якщо чисельнiсть людоловiв знаете, то впораетеся. Чи не вперше. А благословення церкви i Господа нашого завжди з вами.
– Нi, святий отче, не в цей раз, – хитнув головою Не-пийвода. Глянув на Тараса, котрий чинно мовчав, як i належить молодшому, коли старшi балакають. – А допомога твоя нам проти чорта потрiбна. І то не жарт. Достеменно вiдомо, що тим бусурманам нечиста сила допомагае.
Тепер на Куницю глянув i отець Никифор. Потiм перехрестився:
– Гм… Чомусь мене це не дивуе… Маеш щось сказати, сину?
– Так, отче. Маю, – кивнув Тарас. – Але дядько Іван правду мовив: зараз не час для сповiдi. Татари ось-ось нападуть на Михайлiвку. Або й вже напали…
– Стривайте… – пильно поглянув на обох отець Никифор. – Щось я нiяк не второпаю. Ви так поспiшаете, немов татарва за милю вiд Сiчi? Що одна чи навiть кiлька годин вирiшують, якщо перед нами не один день дороги? Вiзьмемо завiдних коней, на ночiвлю не спинятимемося, от i надолужимо згаяне, якщо буде на те воля Господня.
– Ми iншим способом дiстанемося туди, отче, – пробурмотiв Тарас, вiдводячи погляд.
– Це ж як? На байдаках?
– Нi… Не в храмi про таке говорити, але у молодого Куницi вмiння характерника проявилося… – пояснив замiсть молодого вiдьмака Непийвода. – От вiн нас чародiйським способом i перенесе.
– Он воно як… – отець Никифор укотре уважно подивився на хлопця. – Що ж… Церква не схвалюе подiбного, але для вiйська такi воiни велику користь принести можуть. Одне зле – мене вам з собою не вдасться взяти.
– Чому? – Тарас навiть образився трохи за виказану попом недовiру. – За десяток чи бiльше не ручатимуся, а трьох людей… разом з кiньми переправляти доводилося.
Замiсть вiдповiдi отець Никифор взяв за руки обох козакiв.
– Добре. Давай. Перенеси нас на берег Рiчища. Ну, або куди сам захочеш…
Тарас закрив очi, зосередився i… нiчого не змiнилося. Вони залишилися в церквi. Куниця зосередився i спробував ще раз, але марно.
– Не мучся, сину мiй, – вiдпустив руку вiдьмака отець Никифор. – Твое умiння з язичництва походить i на мене – слугу Божого, не дiе. Адже за канонами церкви – все це бiсовщина. Інквiзицiя i за меншi грiхи до страти «без кровопролиття» засуджуе.
– А у нас?
– У нас… Своею волею i провидiнням Господь поселив нас поруч з агарянами. І зобов’язав заступати бусурманам шлях в iншi християнськi держави. А тому все, що змiцнити православне воiнство може, церквою не те щоб забороняеться… Швидше, як би не помiчаеться. Патрiархи в цьому дбайливому господаревi подiбнi, котрий на полi, засiяному житом, стебла гречки знайшов. Дурень виполов би iх, як бур’ян, а розумний – збере всi зерна. А вiдокремити жито вiд гречки пiсля обмолоту дiло нехитре.
– Нехай буде гречка, лиш би не суперечка… – гмикнув Куниця.
– Не сподобалося? – посмiхнувся отець Никифор. – Ось тобi iнше порiвняння. Священнослужителi – суть пастирi, а прихожани – паства. А тепер скажи сам, хто пастирям допомагае отару вiд звiрiв хижих охороняти?
– Пси?
– Саме так… – ще ширше посмiхнувся пiп. – Чотириногi, кошлатi i навiть звуться схоже – вiвчарки. Але й iкла як у звiрiв, i в отару iх не заженеш. Зате саме з них найбiльше користi, коли пастир не дасть вовкам ради нi добрим словом, нi патерицею.
Потiм посерйознiшав i благословив козакiв хрестом.
– Ідiть, пси Господнi, робiть свою справу. І пам’ятайте, якщо Отець Небесний дав комусь iкла замiсть зубiв, значить, такий Його промисел. А значить, не розмiрковувати та сумнiватися вам належить, а використовувати сили i вмiння на славу Його. Бийте ворога з любов’ю, вiрою, милосердям i християнською смиреннiстю в серцi. Амiнь.
