скачать книгу бесплатно
Козаки побожно перехрестилися i вклонилися iконостасу.
– Але потiм, Тарасе, я чекаю тебе в сповiдальнi. Та й тобi, старий грiшнику, не завадить зайвий раз душу очистити. Пам’ятайте, чим бруднiша робота, тим довшу i ретельнiшу купiль по ii завершеннi прийняти годиться.
Роздiл другий
Життя рiдко гладило Степана Небабу по головi, частiше – навпаки, проти шерстi. У рiзних тарапатах доводилося побувати, особливо за останнi днi, але в цей раз парубок уперше не знав, що робити. А тому вiдчував неспокiй i злiсть.
Спершу, хоч i не збирався надто заглиблюватися у минуле, сам незчувся, як слово по словi переповiв отцевi Василевi все свое не вельми довге життя, починаючи з того дня, як батько випровадив його за ворота рiдноi домiвки.
Може, священик вмiло направив спогади. Може, жiночi голоси, що жалiбно й урочисто виводили молитви змусили парубка вiдкритися, але виклав Степан отцевi Василю усi вчинки i думки, до самого денця. Нiчого не приховав. Нi про тi роки, коли був, хоч i не з власноi волi, в науцi у чаклуна чорнокнижника, нi про тi днi, що провiв пiд сiдлом у личинi коня. І – звiсно ж, розповiв про всi пригоди, що перебув разом iз Тарасом Куницею.
– Господи Боже спасiння рабiв Твоiх, милостиве i довготерпеливе, кайся про нашу злобу, не бажаючи смертi грiшника, але якщо звернувся до Тебе, живу бути йому. Сам i нинi умилостився про раба… i подай йому образ покаяння, прощення грiхiв i вiдпущення, прощаючи йому всяке прогрiшення вiльне i невiльне, примири i з’еднай його святою Твоею церквою о Христе Ісусе Господь наш, з ним же Тобi личить держава i пишнiсть, нинi i повсякчас, i на вiки вiкiв. Амiнь…
Священик спершу помолився за грiшника, що каеться, а потiм заговорив, звертаючись до Небаби:
– Нелегкi випробування випали на твою долю, раб Божий Степан… – промовив задумливо. – Химерним i звивистим був шлях, але привiв у храм. Значить, немае на твоiй душi смертного грiха. А що важкою дорогою йшов, так Господь наш нiкому не дае ношi понад його сили. І якщо випробовуе, значить, любить i вiрить, що ти зможеш витримати. Я молитиму Господа, щоб пробачив вiн тобi грiхи вiльнi i невiльнi. А епитимiю накладаю наступну. Вiд цього дня i до Успiння Пресвятоi Богородицi щоранку i перед сном, якщо обставини дозволяють, будеш промовляти вголос десять разiв «Отче наш» i «Вiрую». Якщо обставини, незалежнi вiд тебе, не дадуть такоi можливостi – молися подумки.
Степан поцiлував хрест, край епитрахилi i вiдiйшов на праву, чоловiчу частину церкви, де й опустився на колiна. Молився щиро, пiднесено, – вперше за багато рокiв, вiдчуваючи як сходять на нього умиротворення i благiсть. Немов гарно помився, пiсля виснажливоi i курноi дороги, позбуваючись не лише поту i бруду, але й втоми.
А потiм вiдчув ще щось…
У церквi панувала звичайна для богослужiння почтива тиша. Отець Василь неголосно розповiдав щось з Нагiрноi проповiдi, а приблизно пiвсотнi людей, в основному людей похилого вiку i дiтвори – стоячи на колiнах, слухали його слова, били поклони i ревно хрестилися.
Небаба, почувши «амiнь», теж перехрестив чоло, але думки його вже були зайнятi iншим. Десь неподалiк, у Ми-хайлiвцi, творилися злi чари. Такоi сили, що недовчений чарiвник змiг вiдчути iх навiть всерединi храму. І не лише вiдчути, але й розпiзнати. «Сон-дрiмота»! А це значить, що все пропало, i село не врятувати. Ворог перехитрив… Люди от-от поснуть, i бусурмани вiзьмуть ясир.
Але i чекати теж не дiло. Однiею молитвою i покаянням не зупинити ворога. Людолови бiльше прислухаються до свисту козацькоi шаблi i гучного голосу мушкетiв… Розумiють iх краще будь-яких слiв. Залишаючись у церквi, вiн i людям не допоможе i сам пропаде. Але один у полi не воiн… Нiяк не здолати Степановi чорта самотужки. Занадто сильний бiс!
Дивно, що бусурмани досi дверi в храм не ломлять. Може, спробувати непомiтно вийти, подивитися, що в селi дiеться? Тiльки навiщо дивитися? Начебто вiн не знае, що там зараз вiдбуваеться!.. Ох, краще б не знав. Але i тут вiд нього користi мало. Вiрнiше – жодноi…
Вхопившись за цю думку, яка дозволяла йому хоч щось робити, Небаба рiшуче рушив до дверей, i тут, немов чекали саме цiеi митi, знадвору вимогливо застукали. Судячи по звуку, не тiльки кулаками.
– Вiдчиняйте, гяури! Виходьте! Здавайтеся на милiсть хана!
Народ у церквi стривожено загув.
– Тихiше, чада моi! – пiдняв руку отець Василь. – Все в руках Господнiх. І якщо буде на те Його воля – слуги Антихриста не увiйдуть до храму Божого. Бо впаде на них кара небесна.
– Боюся, отче, – неголосно пробурмотiв Степан, пiдiйшовши до попа ближче, – голомозi про це не знають i не надто боятимуться.
– А що ми можемо вдiяти? – так само тихо вiдповiв отець Василь. – Тут лише старi та дiти. Опiр чинити не зможемо. Тiльки молитися. І тобi одному не здужати… Нi шаблею, нi чарами. Хiба що померти з честю зможеш.
– З цим, святий отче, я б не став поспiшати, – смикнув себе за вус Степан, хотiв сплюнути, але згадав, де знаходиться, i квапливо перехрестився. – Дурне дiло не хитре. Маю на увазi – загинути без користi. Але, якщо вашi молитви досягнуть до Господа, то не все ще втрачено…
– Що ти задумав?
– Поки… ще нiчого, отче. Дверi мiцнi дубовi – вибити не просто. Почекаемо. Може, бусурмани самi заберуться. Людолови ледачi. Даремно нi сил, нi часу не гають. Церквиця зовнi непоказна. Може, вирiшать, що шкурка вичинки не варта, i самi заберуться?
Але, спростовуючи його слова, у дверi загримали ще наполегливiше. І голосно гукнули:
– Гей, довгогривий! Менi тiльки жидiвська дiвка потрiбна! Випхай ii за дверi, i можете й далi молитися. Нiкого бiльше не чiпатимемо. Обiцяю! Ми i без жменьки старих непогано поживилися. Хороший улов взяли. Михайлiвка – багате село. Чуеш мене, пiп? Прийми добру пораду! Навiщо вам iудейське насiння? Вiддайте ii нам!
Голос трохи помовчав, очiкуючи вiдповiдi. Але довго не витримав i додав загрозливо:
– А опиратися станете – спалю всiх. Разом з церквою!
У тривожнiй тишi його слова почув кожен, i навколо Ребекки потихеньку стала утворюватися порожнеча. Нi, поки ще дiвчини не цуралися, як прокаженоi, а просто, притискаючи до себе дiточок, i короткозоро мружачи очi, нiби хотiли краще розгледiти, старi баби вiдсувалися вiд неi все далi. А похмурi дiди i так стояли на чоловiчiй половинi храму. Потiм церквою дмухнув один шепiт, другий, третiй i загомонiло, загуло… Як у запертому вулику.
– А що ж, баби… – тихо i вiд цього ще зловiснiше заскрипiв чийсь деренчливий голос. – Нащо всiм пропадати через шинкареву чiчку?
– Як вона взагалi в храм увiйти посмiла? – недобре пiдтримав другий голос. Уже значно голоснiше.
Ребекка зацьковано озирнулася, але побачила навколо себе тiльки злi обличчя, з чорними вiд страху, мов дiрки в черепi, очима.
– А так, так… – забурчало вiдразу кiлька бабусь, вiдсторонюючи молодших жiнок i дiтей за спини. – Гнати юдине сiм’я геть! Як Господь наш вигнав iз храму фарисеiв i торговцiв!
– Нi, не робiть цього… – Ребекка встала на колiна. – Не вiддавайте бусурманам. Прошу вас. Я…
Степан обурено зиркнув на селянок, котрi все бiльше пожвавлювалися через те, що, як iм здавалося, знайшовся спосiб порятувати хоча б дiточок, але сказати нiчого не встиг.
– Ану, цить, сороки! – гаркнув хтось iз дiдiв. – А тих, що занадто горло деруть, зараз самих за дверi викинемо! Совiсть у вас е?! Нi в чому не повинну дiвку бусурманам видавати задумали! Отче! А ти чого мовчиш, немов води в рота набрав? Хiба ж це по-божому, по Христовим заповiтам?!
Пiп, який оцiпенiв вiд жахливоi змiни зi смиренною паствою, що вiдбувалася на його очах, стрепенувся i змахнув кадилом.
– Прокляну! І сам до агарян у полон пiду, якщо ще хоч слово проти Ребекки почую. Сором вам! Ким вiдкупитися хочете? Нареченою запорожця?! Кого iм на поталу видати надумали? Майбутню дружину не тiльки односельчанина, але i православного воiна-козака? Матiр ще ненародженоi дитини? Як же ви в очi Господа подивитеся, коли Вiн на Страшному судi вас до сповiдi покличе?
Переляканим селянкам, що зараз думали лише, як врятувати дiтей i онукiв, однаково було чим платити – годилося i чуже життя, i грiх на душi, але занадто грiзно виглядав у праведному гнiвi отець Василь. Так грiзно, що баби одна за однiею повалилися на колiна i ревно захрестилися.
– Спасибi, отче… – схвально пробурмотiв Небаба. – Що ж, ти свое слово сказав. А тепер дозволь i менi щастя спробувати. Може, вивезе крива… Допоможи нам, Матiр Божа i Пресвята Покрова…
– Впевнений?
– Ой, я вас прошу, отче, чи ж вам не знати, що в цьому життi нi в чому не можна бути впевненим? – зiтхнув Степан. – Але шанс е. І не використати його – дурiсть. Купив, не купив, а поторгуватися можна. Ну, не йти ж покiрно пiд нiж?
– Що ж, тодi, благословляю… – отець Василь осiнив Небабу хресним знаменням. – Роби, раб Божий, що повинен, а ми – помолимося за успiх.
Степан шанобливо поцiлував розп’яття, перехрестився на iкону Божоi Матерi, потiм пiдiйшов до дверей i голосно крикнув:
– Гей, хто там по-нашому розумiе, чути мене добре?
– Чую… – вiдповiли знадвору. – Говори.
– Так ти казав, що хан ваш мудрий i милостивий? – навмисне голосно прокричав парубок. І не помилився, через коротку мить йому вiдповiв iнший голос. З добре помiтною татарською вимовою.
– Салах-Гiрей – гiдний син свого батька i розумом зрiвняеться з туменом мудрецiв. А милiсть його така ж велика, як безкрайнiй степ.
Почувши вiдповiдь, Степан посмiхнувся i широко перехрестився. Його жест не залишився непомiченим, i багатолюдний подих надii та полегшення пронiсся храмом.
– Що ж, якщо шановний Салах-Гiрей такий мудрий i милостивий, як ти стверджуеш, шановний, чи означае це, що вiн ще й великий воiн?
– Поза всяким сумнiвом, зухвалий гяуре! І ти сам тому свiдок. Бо ховаешся в храмi, як боягузливий корсак, у той час, як усi твоi односельчани вже звикають до ваги рабського ярма.
– А чи дозволено дiзнатися, хто вiдповiдае менi вiд iменi великого i мудрого хана Салах-Гiрея, нехай продовжаться днi його? – запитав татарською Небаба, про себе радiючи, що спiврозмовник не може бачити виразу його обличчя. Інакше весь хитромудрий план розсипався б вiдразу.
У церквi знову загули, але деякi дiди трохи розумiли татарську i пояснили жiнкам, що сказав Степан.
Татарин, мабуть, теж не очiкував почути з вуст гяура рiдну мову. Але мовчав недовго i вiдповiв з помiтною гордiстю:
– З дозволу мого повелителя ти чуеш голос аталика хана.
А потiм додав насмiшкувато:
– Чи тобi потрiбен хтось бiльш шляхетний?
– Хiба можна знайти когось достойнiшого за вчителя, ефендi? – щиро вiдповiв Небаба.
Степан знав, що так звертаються лише до освiчених людей, але слушно вирiшив, що кашу маслом не зiпсуе. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настiльки бундючно.
– То що ти хочеш, гяуре? Маеш щось сказати чи час зволiкаеш?
– Я всього лише хотiв уточнити: якщо юний хан такий мудрий i вiдважний, як ти стверджуеш, то i честь вiйськова для нього теж не повинна порожнiм звуком бути?
– Ти переходиш межу, гяуре!
– О, нi, шановний! Вислухай мене, i ти все зрозумiеш!..
– Кажи, велемовний гяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, i розмову завершать шаблi нукерiв. Нiкого не помилую.
– У моiх словах немае образи. Я лише кажу, що хоробрий i доблесний воiн, який не соромиться шляхетностi та милосердя, неодмiнно зрозумiе iншого воiна. Який теж цiнуе честь бiльше нiж життя!
На цей раз за дверима мовчали довше. З подвiр’я долинав гул голосiв, але хоч як Степан притискався вухом до одвiрка, жодного слова так i не змiг розiбрати.
– Мiй повелитель звелiв передати, що ти не помиляешся, гяуре. Вiн зрозумiе… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про вiйськову доблесть, а не хитрощi. Тож навiть не намагайся обдурити його.
– Язик мiй не схожий на змiiне жало, ефендi… – полегшено перевiв подих недовчений чарiвник. Терези Фортуни лише трiшки, але таки схилялися на його бiк. – І коли говорю про честь воiна, то маю на увазi саме ii. А значить, хан мае зрозумiти, що поки я живий i можу битися, то не дозволю полонити жiнок i дiтей, якi перебувають пiд моiм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю iх, але не випущу назовнi i не вiддам на поталу i наругу.
– Поки живий, кажеш? То в чому рiч? Виходь i помри… – засмiявся перший голос, який вимагав вiддати йому Ребекку. – Охоче допоможу.
– Я воiн, а не божевiльний, – не менше насмiшкувато вiдповiв Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрiчаеш ii з розумiнням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдiв, що захлинувся плювком двогорбого.
– Мiй повелитель уже втомився тебе слухати, гяуре. Говори, нарештi, чого хочеш, i покiнчимо з дурною балачкою.
– Божого суду.
– Що?!
– Так, ефендi. Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнiшого батира на бiй. Загину – вiзьмете всiх, хто знаходиться в церквi без бою. Але, якщо переможу – ви нiкого бiльше не зачепите i заберетесь з Михай-лiвки. Ось моя умова.
– Ми i так всiх вiзьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос, що не належав татарину.
– Помиляешся, – спокiйно вiдповiв Небаба. – Тобi, здаеться, потрiбна Ребекка? – Степан знову заговорив татарською, щоб даремно не турбувати селянок. – То знай, що саме ii вб’ю першою. Як тiльки почую запах диму чи бодай якийсь пiдозрiлий шурхiт бiля дверей.
– Я почув твоi слова i передам iх хановi… воiн, – з деякою повагою вимовив аталик. – Чекай.
– О, не варто турбуватися, ефендi, – щиро розсмiявся Небаба. – Слово честi, я нiкуди звiдси не пiду й обов’язково дочекаюся вiдповiдi…
– ? —
– Гей, ти куди нас запер?
– Цить, трубо iерихонська, – Терентiй Копито поспiшно затиснув рота Василю Мамчуку. – Чого розрепетувався? Не на Радi…
Решта запорожцiв з вiдiбраного особисто курiнним отаманом десятка озиралися не менше здивовано, але – мовчки. А хто б на iхньому мiсцi не здивувався? Одна справа – послухати розповiдь курiнного, про те що з ними характерник, i зовсiм iнша – в одну мить з передмiстя Сiчi потрапити в якусь хату. Але ж i Копито покликав з собою не просто завзятих рубак, а найвiдчайдушнiших шибайголiв на всьому Запорiжжi. Тих братчикiв, яким i чорт не сват. Котрi i в Трапезунд ходили, i на невiльницькому ринку Кафи бували, i каторгу турецьку не лише зовнi оглядали… Траплялося, що й не з власноi волi. Так що за шаблi i пiстолi сiчовики вiд несподiванки схопилися, але i тiльки. Чекали наказу.
Розсудивши, що «не знаючи броду», нiчого наослiп пхатися в Михайлiвку, бо село, швидше за все, вже захоплене татарами, Тарас вирiшив зробити це потайки.
А куди можна без побоювання бути помiченими впертися такою юрбою? Вiрно – всередину якоiсь будiвлi. А що в селi досить просторе, щоб вмiстити гурт запорожцiв? Тiльки церква та корчма. Але оскiльки новоспечений вiдьмак, пiсля розмови з отцем Никифором передбачав, що Господь може не схвалити такий панiбратський спосiб вiдвiдування храму, то про церкву навiть не помишляв.
Окрiм того, Куниця все ще не розiбрався зi своiми вмiннями, тож щоб не промахнутися, для кiнцевоi цiлi перемiщення варто було обрати мiсце, котре парубок добре знав не гiрше за власну хату. То ж, врештi-решт, запорожцi опинилися посеред розгромленоi татарами корчми.
Чому, до слова, невимовно зрадiли…
Адже таку вилазку не можна вважати походом, скорiше – вiдчайдушною витiвкою, забавою… Щоб розвiятися та завзяття молодецьке потiшити. А тому i сухий закон тут недоречний. Отаман i Непийвода не боронили. У подiбних випадках кураж не менш важливий, нiж хоробрiсть. Та й не жовтодзьоби зiбралися, розумiння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.
І поки Тарас з курiнним отаманом обережно визирали крiзь вiкна, решта запорожцiв, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса. Спершу, правда, вiдрядивши Пилипа Бугая в сiни: дверi притримати, якщо хтось iз голомозих поткнеться всередину ранiше нiж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сiнях стоятиме, то i крiзь вiдчиненi дверi нiхто не те що не зайде, а навiть зазирнути не зможе.
– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого вiдьмака Непийвода, котрому спина Куницi теж затуляла вiконце. – Багато голомозих бачиш?
– Аж дивно, – розгублено вiдповiв той. – Жодного… Берег бiля броду весь зритий копитами, так що тут ми спiзнилися – чамбул через рiчку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Нi людей, нi худоби.
– Невже вночi напали i вже назад подалися?
– Не знаю… – потемнiв обличчям Тарас. – Батьку Те-рентiю, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бiк гляну. В кiмнатi вiкна на вигiн дивляться. Може, звiдти щось побачу?
– Добро, подивiться, – кивнув курiнний. – Ми почекаемо. Тiльки обережно. Наша сила у раптовостi. Не змарнуйте ii. Що самi голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж i не допоможемо нiкому.
– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у вiдповiдь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Пiсля того як Копито протверезiв, Іван добровiльно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентiя i досвiду бiльше, i козаки знають, як отамана. Поважають… – Самi з вусами… Вигулькнемо, як миша з нiрки.
Тарас слухняно рушив слiдом, але як тiльки вони опинилися в iншiй кiмнатi, Непийвода схопив молодого вiдьмака за лiкоть.
– Зачекай, хлопче. Годi дурня клеiти.
Тарас протер очi, що засльозилися вiд спертого повiтря в корчмаревiй хатi, i здивовано глянув на Івана.
– Ти про що? Якого дурня?
– А такого… – Непийвода силомiць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до вiконця. – Розумiю, що вiд переживань за кохану ти не в змозi тверезо мiркувати. Але ж не настiльки ж, щоб геть усе забути?
– Та говори яснiше, дядьку Іване! – гарячково вiдказав той, але сидiв смирно. Розумiючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.
