скачать книгу бесплатно
Небаба ступив назад, вiдстебнув вiд пояса шаблю i оголив клинок. А порожнi пiхви вiдкинув убiк. Кучум зробив те саме.
Обидва змахнули зброею хрест-навхрест, як би салютуючи, а насправдi розминаючи кисть. А потiм легким, ковзаючим кроком, немов у танцi, рушили назустрiч один одному.
Наставник хана був мудрий i досвiдчений, а тому став вiдразу забирати праворуч, щоб повернутися спиною до сонця.
Степан не мiг похвалитися нi тим, нi iншим, та й учитель його, Ох Чорнобородий, вважав, що вмiння махати шматком залiза для чародiя марна справа. І до тренувань учня з тими воiнами, що зрiдка приiжджали в гостi, ставився з поблажливiстю лише через благотворний вплив фiзичних вправ на розвиток i змiцнення м’язiв. Дуже вже хотiлося старому перебратися в молоде i сильне тiло.
Тим не менш, Небаба оцiнив маневр аталика. І якщо татарин, у силу вiку, нiяк не мiг приховати досвiд, то Степановi нiщо не заважало прикинутися новиком. Сильним, смiливим i… дурним. Вiрнiше, надмiру самовпевненим. Що, зрештою, одне i те ж. Бо встиг нахапатися верхiвок вiйськовоi науки, i тому вважае себе непереможним витязем.
Обравши цю тактику, Небаба рвучко ступив уперед i завдав три швидкi, сильнi удари, намагаючись поцiлити в голову або плече бусурмана. Потiм швидко вiдскочив на два кроки назад, розриваючи дистанцiю.
Природно, татарин легко вiдбив прямолiнiйну атаку, але нападати у вiдповiдь не став. Вичiкував. Аталик був не лише мудрий, але вже й не молодий, надмiром сили похвалитися не мiг, i даремно ii не марнував. Вiн вивчав ворога i чекав помилки, – неминучою в будь-якому поединку. І ця помилка, швидше за все, стане останньою в життi козака. Значить, Небабi треба встигнути нанести удар ранiше…
«Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад. І не забути примружуватися!.. Нехай голомозий думае, що сонце мене заслiплюе, але я настiльки гарячий i недосвiдчений, що на це не звертаю уваги. Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад».
Якщо татарина спершу спантеличило те, що комбiнацiя ударiв постiйно повторюеться, то вже пiсля п’ятоi або шостоi атаки вiн почав посмiхатися. Звичайно ж, старанно приховуючи насмiшку, але блиск в очах його видавав. Як i деяка розслабленiсть, що з’явилася в рухах. Кучум навiть трохи запiзнювався з вiдбиттям, все ще не вiрячи i чекаючи пiдступу. Але Небаба продовжував робити свое, немов виконував вправу на тренуваннi…
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
Загалом збоку все виглядало значно жвавiше. Здоровенний, набагато ширший у плечах i вищий на зрiст запорожець постiйно наскакував на не надто показного татарина, горланячи при цьому щось малозрозумiле. І, не шкодуючи руки, наносив сильнi удари, змушуючи Кучума захищатися. Поки що це йому вдавалося, але рухи аталика ставали все повiльнiшими, а козацька шабля при зiткненнi з його клинком вiдбивала руку татарина чим раз бiльше назад, ближче до голови.
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
«Ну, начебто пора… – подумав Степан. – Ще двi-три такi атаки, i голомозий вiдповiсть. Питання: куди нацiлиться?! Я би вiдбивав третiй удар i, немов вiдштовхуючи супротивника, пiдступив ближче. А в той момент, коли суперник подасться назад, самим вiстрям дотягнувся б до ноги. Пощастить – можна зачепити жилу, але й звичайноi рани досить. Потiм трохи покружляти, змушуючи спиратися на пiдтяту ногу, щоб посилити кровотечу i все… П’яти хвилин не мине – добивай, або в полон бери».
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
«Ага, ось уже примружився, бусурман триклятий. Бач, як поспiшаеш мене вбити, навiть про сонце забув. Поклiпай тепер i ти трохи, не все ж менi одному повiками, немов сором’язлива дiвчина, мигати… Давай, ось вiн я!.. Ну, чого чекаеш?! Хочеш ще раз переконатися, що в моiй головi суцiльна полова? І не сумнiвайся – жодного зернятка, навiть найменшого там немае. Стоп! Але ж i справдi немае! Якого дiдька я вирiшив, що вiн по нозi вдарить? Вiн же старий! Спина, мабуть, давно на погоду ние. Не зможе аталик достатньо швидко нагнутися, а значить – ризикувати не стане. Тодi куди? Думай, голова, шапку куплю! Зовсiм мало часу залишаеться. Ой, як би менi у власний капкан не потрапити!»
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
«От дурень! Як же я ранiше не здогадався? Ну, звiсно ж!»
І тут Кучум атакував.
Глузливо посмiхаючись, татарин вiдбив третiй удар козака з усiеi сили, але в останнiй момент послабив руку в лiктi, тим самим дозволяючи своiй шаблi вiдлетiти майже до грудей, на вiдстань, потрiбну для удару без замаху. А вже у наступну мить його клинок метнувся трохи навскiс, пiд занесену вгору Степанову правицю…
Остаточно повiривши, що мае справу з недовченим молодиком, аталик не став вигадувати хитромудрих фехтувальних прийомiв, а скористався найпримiтивнiшим способом, розрахованим на те, що суперник нi разу не завдав четвертого удару, а завжди вiдступав пiсля третього… І помилився.
Вуста татарина продовжували посмiхатися, в передчуттi перемоги, навiть пiсля того, як голова ханського наставника покотилася по землi, зрубана з плечей тим самим – четвертим, завершальним ударом. Що всього лише на коротку мить випередив напад Кучума. Коротку, мов спалах блискавки, але цiною у вiчнiсть. І життя.
На якусь мить повисла нерухома тиша, а потiм ii розiрвало люте виття i крики бусурман. З десяток башибу-зукiв навiть перестрибнуло через огорожу, хапаючись за зброю. Палаючи ненавистю, вони збиралися покiнчити з гяуром, але пострiл з «яничарки» i гучний окрик: «Назад, пси! Хто смiе порушити слово хана?!» – змусили бусурман вгомонитися. І хоч вони ще щось погрозливо вигукували та брязкали шаблями, це вже було лише вiдлуння грози.
– Агов, козаче! Пiдiйди сюди! – покликав Небабу Бо-соркун. – Не бiйся. Вельми достойний хан Салах-Гiрей хоче поговорити з тобою.
– ? —
Степан сунув шаблю вiстрям у землю, потiм помацав правий бiк i поморщився. Бусурман все-таки встиг зачепити наостанок кiнчиком пера. На щастя, безголове тiло не змогло завершити удар, а шабля то не меч i не шпага, – вiд неi найстрашнiшi рiжучi рани. А так, лише синець буде. Навiть тканину сорочки вороже лезо не розпороло.
Салах-Гiрей тим часом вiддав кiлька наказiв десятникам.
Небаба доволi незле розумiв татарську, але хан говорив тихо, i з тих обривкiв, котрi долiтали до нього, вдалося розчути лише те, що воiнам було велено лаштувати загiн у дорогу.
– Пiдiйди ближче, не бiйся… – повторив Босоркун.
Степан мимоволi здригнувся i пробурчав: «Було б кого…» – але крок пришвидшив. Та й справдi, чого зволiкати? Свое дiло, з Божою допомогою, вiн зробив, а далi – на жаль, усе вiд честi та пихи юного хана залежить. То ж навiщо його даремно дратувати.
– Ти перемiг, гяуре… – намагаючись надати голосовi байдужостi, промовив Салах-Гiрей. – І я дотримаю обiцянку. Ти i всi, хто ховаеться в будинку Іси, можете не боятися за життя. Ми йдемо.
– Так я i не сумнiвався в цьому, – по-татарськи вiдповiв Небаба, не чекаючи поки чорт перекладе. – Гiреям не пристало чинити iнакше.
Татарин якщо i здивувався самовпевненостi козака, – виду не подав. Зрештою, гяур щойно вийшов переможцем зi смертельного поединку, тож мав право почуватися пiднесено. Хан задумливо смикав китицi на ефесi ятагана i дивився на тiло мертвого вчителя. Потiм неголосно промовив:
– За старовинним звичаем переможцю належить усе майно… Але Кучум був моiм аталиком, i менi б хотiлося поховати його гiдно. Не обдертого до нитки. Може, вiзьмеш викуп грошима?
– Життя старих i дiтей, яких ти помилував, найщедрi-ша i найшляхетнiша винагорода, на котру я лише мiг розраховувати, – вiддав хановi шанобливий уклiн Степан. – Бiльше нiчого не хочу. Менi просто пощастило. Твiй учитель був добрим вояком, тож поховай його, як велить твое серце. А я, на пам’ять про цей поединок, залишу собi тiльки кинджал Кучума. Якщо не заперечуеш…
– Нехай буде так… – Салах-Гiрей з повагою подивився на Небабу. Мабуть, не очiкував такого жесту вiд дикого гяура, якими турки i татарська знать завжди вважала запорожцiв. Потiм зняв з пальця масивний перстень i кинув його Степановi. – Стривай! Я передумав… Забудь про кинджал, козаче. Це перстень мого батька. Це не запрошення в гостi i не знак дружби… Але, – якщо станеться так, що в землях Кримського ханства ти потрапиш у бiду, – перстень врятуе тобi життя i свободу… Салах-Гiрей вмiе цiнувати шляхетнiсть… i цьому мене навчив Кучум.
Юний хан жестом вiдпустив козака, вказав одному з десятникiв на тiло аталика, потiм розвернув аргамака i кроком направив коня до рiки.
– Моi найщирiшi вiтання, – наблизився до Небаби Босоркун, шкiрячи в посмiшцi несподiвано бiлi, мiцнi та гострi зуби. – Упевнений, що такий чин зарахуеться тобi…
Потiм, коли настане час зважувати все. Але до того ще далеко, а нам пора в дорогу… До Запорiжжя шлях неблизький. Навiть менi.
– Послухай, – мимоволi поморщився Степан, вiдступаючи вiд чорта на кiлька крокiв. І, вдаючи, що й досi нiчого не знае i не здогадуеться, спитав: – Нiяк не второпаю, що ти за один? І що iси, що вiд тебе так немилосердно смердить, а мухи над головою в’ються, наче рiй над вуликом?
– Чорт…
– Хто?
– Оглух? Так по головi тебе нiби не били?.. З чого б це? Ну, чорт я, чорт! – розсердився Рудий Пасiчник Панько, вiн же чорт-вихор Босоркун. – Чого буркала витрiщив, як дiвка на голого хлопа? Я ж не дивуюся тому, що ти людина.
Продовжуючи вдавати, що збитий з пантелику, Небаба недовiрливо струснув головою.
– Чорт… А хiба то не вигадка?
– Тобi роги чи хвiст помацати дати? – розсердився пекельник.
– Стiй… – простягнув примирливо руки Степан. – Ну, нехай. Вiрю. Але ж ми не в пеклi, то що ти тут робиш?
– Маю справу, – цiлком мирно вiдповiв чорт. – Думаеш, менi дуже хочеться тут бути? Особливо зараз – побiля церкви тинятися? Тому i кваплю, щоб швидше дiло зробити i назад, у пекло, повернутися. Тож, не заговорюй менi зуби. Давай вже, виводь дiвчину…
Але в цей час з боку вигону долинула стрiлянина щонайменше з десятка пiстолiв i мушкетiв, а слiдом розлючено заалалакали татари.
– А це що? – здивувався Небаба.
– Мабуть, хтось iз ваших на обоз напав, – байдуже знизав плечима Босоркун. – Ясир намагаються вiдбити.
Але це мене бiльше не стосуеться. Угода з бусурманами завершена, тепер у нас з тобою спiлка… То що, ти нарештi пiдеш за Ребеккою? – i прискiпливо заглянув Степановi в очi. – Ти слово давав. Негоже тепер задкувати. Не рак…
– Хто напав? – не вгавав Небаба. – Козаки?
– Може, i козаки… – ще раз сiпнув плечем чорт, вiд чого потривоженi мухи невдоволено загули i задзвенiли хмаркою над розкуйовдженою головою Панька. – А може, бранцi самi якось звiльнилися, поки голомозi на поединок заглядалися? Ще раз кажу: не заговорюй зуби. Дибай за Ребеккою…
– Та постривай же! Нiкуди дiвчина не дiнеться, – вiдмахнувся Степан, прислухаючись до наростаючого гомону. – Я так розумiю, тобi вiд Куницi щось важливе чи цiнне потрiбно? То я ось що придумав… – почав задумливо, наче й справдi не знав, про що йдеться.
– Кажи… – зацiкавився Босоркун.
– Там, серед бранцiв, напевно, i рiднi Ребекки е?
– Старий жид точно був, – кивнув чорт. – Впертий, як вiслюк. Не захотiв на хрест плювати… Я б змусив… i не такi героi ниць плазували i копита до блиску вилизували… Та часу на забаву нема… Матiр дiвчини не бачив, але мае бути там… якщо ще годиться на продаж… А ти нащо питаеш?
– Бо поганий з тебе купець. Сам подумай, що краще – один товар, чи за тi самi грошi втричi бiльше?
– Не розумiю.
– Тарас нареченiй зрадiе, це безумовно. А уяви, який вiн буде вдячний за порятунок усiеi родини?
– Усiеi? – чорт задумався, шкребучи пальцями в густих заростях на пiдборiддi. – Гм… Взагалi-то в цьому е щось. От лише з тещею б не помилитися? Може, ну ii? Залишимо татарам? Та й менi усiх вас з собою тягати не надто хочеться…
– А навiщо всiх? – заспокоiв Босоркуна Небаба. – Вiдправимося вдвох. Ти скажеш Тарасовi, що вони живi i здоровi, а я пiдтверджу. Ну, що? Гарно я придумав?
– Так, то справдi добра порада, – кивнув чорт. – Можеш i вiд мене, при нагодi, якусь пораду взамiн зажадати… Йди по дiвчину i чекайте мене тут. Я миттю… Але, тiльки щоб потiм вже нiяких бiльше вiдмовок i зволiкань. Домовилися?
– Гаразд, дiдьку, чорт з тобою… – засмiявся Степан. – Поживемо – побачимо, як примовляв слiпий старець перед смертю. Давай, бiсiвське насiння, воруши копитами. Зроби хоч раз у життi щось доброго…
– ? —
– Не журися, пане Іцхак, – промовив Лис, дивлячись на похнюпленого корчмаря. – Ще не вечiр. І тее то, що сказати маю… дякую, що на муки не видав… Хороший ти, видать, чоловiк. Мiг же й промовчати. Хто я тобi? А ти – рiдноi доньки не пощадив…
– Всi люди одна велика родина… На жаль, нащадки Каiна про це рiдко згадують, – вiдповiв iудей, не пiднiмаючи очей, i тихенько заголосив: – Вай-вей… вай-вей, бiдна моя дiвчинка…
– Ось як? – у голосi Семена забринiла неприхована повага. – Чув, що мудрий чоловiк каже? – штовхнув п’ятою столяра.
– Та чув, – вiдповiв той сердито. – Моя б воля, я б усiх тих родичiв… голомозих, власними руками передушив.
– Що ж, пане-брате, Бог милостивий. І воздае кожному по заслугах його. Може ще матимеш нагоду. Пiдсоби, хочу припiднятися. Оглядiтися…
Пiдтримуваний ногами столяра, Лис покрутився, знайшов опору i з натугою встав на колiна. Вартовi хоч i помiтили це, уваги не звернули. Хочуть борсатися гяури, то й нехай. Зв’язанi по руках i ногах – нiкуди не дiнуться. І таки мали слушнiсть. Нiчого з побаченого козака не втiшило.
Весь вигiн був перегороджений на двi частини довгою вервечкою возiв, уже запряжених волами та завантажених рiзноманiтним селянським скарбом. Дальшу i бiльшу частину пасовища займали корови та вiвцi, зiгнанi в одне велике стадо. На мiсцi худобу утримував десяток кiнних татар. А ближче до села – сидiли i лежали полоненi. Окремо чоловiки, окремо жiнки з пiдлiтками i зовсiм наосiбно – пригожi дiвчата. Ясир охороняло теж не бiльше десятка людоловiв.
Не дуже старанно. Татари, зiбравшись у двi групки, палили вогонь, смажили на ньому м’ясо та бiльше джеркотали помiж собою, нiж пильнували полонених. І саме те, що було iх так мало, здивувало Лиса.
– Гм! Ти ба, гляди що дiеться, – тихенько присвиснув i повернув голову до Лiктя козак.
– Як же я гляну? – резонно зауважив столяр, що лежав горiлиць, пiдпираючи козака. – А що?
– Голомозi кудись подiлися. І двох дюжин не залишилося.
– І що ж у тiм доброго? Може, по селу ще нишпорять. А може, церкву спалити надумали.
– Вай-вей… – вiдгукнувся на це Іцхак. – Вай-вей…
– Та не квапся ти завивати… – безжурно цикнув на корчмаря Семен. – Кажу ж, ще не Святвечiр. Бог милостивий i якщо не видасть, то й свиня не з’iсть. Запхай краще руку менi в правий чобiт.
– Навiщо? – здивовано глянув на запорожця Іцхак. – І чому я?
– Бо в тебе одного руки вiльнi. І сидиш поруч. То ж нiхто з бусурман уваги не зверне. Давай, давай, не мнися, пане шинкар… Звiсно, якщо хочеш i людям допомогти, i про доньку подбати.
Почувши таке, Іцхак бiльше не промовив нi слова, а спробував просунути пальцi за халяву. Але чобiт занадто щiльно облягав м’язисту ногу козака.
– Не лiзе… – висопiв натужно корчмар.
– Нiчого. Не найбiльший клопiт. Стягай, – звелiв Лис, сiдаючи на землю. – Тiльки не метушися, бога ради! А то помiтять ворохобню, та й згадае якийсь песиголовець, що тобi руки зв’язати забули!..
На цей раз дiло пiшло веселiше, i спiльними зусиллями чобiт стягнули. А коли Іцхак перевернув його пiдошвою вгору, на землю впав невеликий, плаский наконечник стрiли.
– Ось вiн – i порятунок, i Божий промисел… – посмiхнувся Лис. – Ну, чого витрiщився, немов муслем на сало? Рiж пута!..
– Чиi? – оторопiло спитав корчмар, невпевнено пiднiмаючи крихiтний, але з гострою кромкою шматочок залiза.
– Та хоч чиi! Тiльки швидше! Швидше ворушися… Заради всього святого. Так, наче грошi рахуеш. Тепер i нашi життя, i доля Ребекки, i багатьох iнших вiд твоеi спритностi залежать… Поквапся, пане шинкар, i ще сьогоднi гуляти будемо!.. Всю горiлку, яку вигнав, утридорога продаси. Хiба поганий гешефт, щоб я здоровий був.
Пiдхльоснутий не так можливим прибутком, як згадкою про Ребекку, Іцхак не змусив себе просити двiчi.
Присунувся впритул до козака i, хоч не надто вправно, але старанно, заходився рiзати сиром’ятнi ремiнцi. Мiцна волова шкiра пiддавалася погано, i його пальцi, втративши чутливiсть, ковзнули вниз, розпанахавши до кровi руку Семеновi. Лис просичав неголосно щось несхвальне, але навiть не смикнувся. Гiрше було iнше: вiд кровi ременi намокли й ослизли, через що Іцхак ще двiчi почув думку запорожця про безруких вiслюкiв, котрi помилково мають себе за людей. Але, тим не менш, зусилля корчмаря не пропали даремно – ремiнець пiддався i лопнув, а розплутати його вже не склало труднощiв.
– Добро. Тепер Максимовi, – вказав пiдборiддям на столяра Лис, а сам лiг на спину i став розтирати затерплi руки. Застояна кров, рушившись по жилах, завдавала бiль куди бiльший за порiзи. А головне, терпiти треба було мовчки i без рiзких рухiв.
Але цi дрiбницi не могли затьмарити полегкостi, що прийшла з вiдчуттям свободи. Вовк чи рись, потрапивши у капкан, вiдгризае лапу, аби вирватися на волю. Так i людина, – якщо то справжнiй козак, мужнiй воiн, – готова заплатити будь-яку цiну, аби звiльнитися…
З Лiктем Іцхак упорався швидше. Можливо, того зв’язали тоншою линвою, а може, корчмар набрався досвiду, – але ось уже i другий бранець засопiв, заскрипiв зубами, розтираючи зап’ястя.
– А тепер кого? – запитав корчмар.
– Мене, дядьку Іцхак, – повернувся до нього спиною i вiдставив руки котрийсь iз хлопцiв. Схоже, той самий Михайло, що не побоявся через багаття стрибнути. – Мене… Я цих iродiв зубами гризтиму.
– Спасибi тобi, Лисе, ну i пану Іцхаковi, теж – пут ми позбулися… – пробурмотiв, озираючись, столяр, коли бiль в руках трохи вщух i в занiмiлi м’язи вернулася сила. – А далi що робити? Охорони мало, але все ж – не один вояк. Та й ми беззбройнi. Поки допадемо – половину стрiлами поб’ють. А навiть як Бог допоможе i цих задавимо, здiйметься рейвах, верховi вiд стада прискачуть. А там i iншi бусурмани наспiють… Без бою не втекти, а затiеться колотнеча – не встигнемо.
– Ех, нам би хоч парочку шабель на початок, а там вже i бусурманську зброю пiдiбрати можна, – долучився до розмови сiльський коваль. – Тут майже пiвсотнi сильних чоловiкiв i парубкiв. І не просто сильних, а – страшенно лютих! Не такою вже й певною перевага у голомозих буде. Дзуськи! Це iм не сонних в’язати.
– Отець Василь завжди каже: «Якщо немае iншоi надii, звернися до Господа. Вiдкрий йому душу i, якщо помисли твоi чистi, то не будеш залишений в потребi…» – присунувся ближче до звiльнених чоловiкiв Михайлик.
– Без Божого благословення нiчого не вiдбуваеться, отрок, це точно. Але навряд чи Господь особисто подасть нам амунiцiю, – пробурмотiв Лис.
– Згоден… – кивнув Максим. – Але, знаеш, Семене, чував я вiд козакiв, котрим колесо до воза робив, одну iсторiю. Казали, що був такий випадок, коли у козакiв мушкети та пiстолi, навiть пiсля того як порох i кулi закiнчилися, стрiляли i разили бусурман ще цiлiсiнький мiсяць…
