скачать книгу бесплатно
– Не зрозумiв? До чого тут бичок? – здивувався курiнний отаман i навiть озирнувся за допомогою на Кременя.
– Так йому кiльце в нiс вставляють, якщо надто норовливий i буцатися починае… – зареготав сiльський отаман.
– Гречкосii… – хмикнув Копито. – Вiдразу видно, що нiчого ви в козацьких звичаях не розумiете. Невже, Тарасе, батько тобi не розповiдав? Втiм, Тимофiй до нас з Дону прийшов, а у тамтешнiх бородачiв своi традицii. Вони навiть по хатах, як у паланках, сiм’ями живуть… Хоча, брехати не стану, воiни добрi. Так ось, щоб ви обидва знали – сережка у вусi молодого козака означае, що носить ii – молодший син, або й останнiй чоловiк у роду. І такого воiна, по можливостi, треба оберiгати. Щоб рiд його не згас передчасно. Нагадування i отаманам, i товаришам, а в першу чергу – самому герою, що спершу слiд сином обзавестися, а вже потiм – хоч у пекло лiзь. Ну, а в тебе, Тарасе, усе нараз… А окрiм того – ще й перед товариством велика вiдповiдальнiсть. Тому знай, як iншого способу не буде тебе в уздi тримати, то i кiльце в нiздрi вставимо. Навiть не сумнiвайся… А зараз, давайте послухаемо, що нам бусурмани сказати мають. Адже не просто так цей панич наперед iнших висунувся. Вiн хоч i без бунчука, а з усього видно – птаха не з простого десятка. Он, як каменi самоцвiтнi на рукiв’i ятагана виграють…
– ? —
Салах-Гiрей повiльним кроком перетнув половину вiдстанi, що Роздiляла поставленi в коло вози i лiнiю своiх воiнiв, тримаючи пiднятою вгору праву руку з розкритою долонею. Жест, який завжди i всюди означае: «Прихованих i ворожих замiрiв не маю. Хочу поговорити». Крокiв за двадцять до возiв зупинив коня i голосно крикнув:
– Я, Салах-Гiрей, молодший син великого хана i сераскира Буджацькоi орди. Серед козакiв знайдеться перекладач, щоб донести до вух свого отамана моi слова i передати менi вiдповiдь?
Серед запорожцiв, як i серед жителiв Михайлiвки, багато знали не один десяток слiв по-татарськи або по-ту-рецьки, а деякi i вiд бiди могли говорити, але взяти на себе смiливiсть тлумачити настiльки важливу розмову не наважився нiхто.
– Я можу, якщо треба… – звернувся до отамана Лис, якого сердили i невдача, що спiткала iх на переправi, i загибель товариша. Та й полон не додав Семеновi самоповаги, хоча звiльнитися зумiв сам, не чекаючи допомоги. От i хотiлося козаковi ще якось себе показати.
– Знаеш татарську?
– Знаю.
– Добро. Тодi запитай для початку у голомозого, з чого вiн узяв, що тут козаки е?
Семен досить спритно видерся на вiз, теж пiдняв вгору руку i голосно, по-татарськи, повторив запитання курiнного отамана.
Салах-Гiрей розсмiявся, але вiдповiв:
– Нехай отаман козакiв не дивиться на мiй вiк. Мене вчили хорошi наставники. Я можу багато сказати у вiдповiдь, але думаю, досить i того, що у селян не було мушкетiв. А тепер ми можемо поговорити серйозно, чи ще трохи пожартуемо?
Семен безтурботно перевiв.
– Гм, схоже, цей ханський син не дурний i не пихатий, – кивнув своiм думкам Копито. – Добре… Степан, скажи татариновi, що тут курiнний отаман Вiйська Низового Запорозького Терентiй Копито з товаришами. І що ми готовi послухати його слова.
– Я не дарма назвав себе, отамане, – демонстративно провiв рукою по безвусому обличчю Салах-Гiрей. – Ти повинен бути досвiдченим воiном i, оскiльки не бачиш бiля мене бунчука, то повинен здогадатися, що це за нашим звичаем означае?
– Так. Розумiю, – пiдтвердив Копито.
– Тодi знаеш i те, що коли в безбунчужний похiд вiдправляеться молодший син, вiн не може повернутися в орду без здобичi. Тим бiльше, – юнак повiв рукою навколо, – втративши стiлькох воiнiв.
– Спiвчуваю, але нiчим не можу допомогти… – гмикнув курiнний отаман. – Навiть заради сина великого хана я не погоджуся вiдправитися разом з усiма цими людьми в неволю. Сподiваюся, Салах-Гiрей, тобi це теж зрозумiло?
– Звичайно… Я ж не з’iхав з глузду.
– Тодi, до чого наша розмова? Ми не здамося, i нiкого не видамо. А тому – iдь сам, поки до нас пiдмога не наспiла. Дими вiд пожеж далеко видно. Напевно i на цей раз якийсь дозор або роз’iзд уже помiтили.
– Помиляешся. Ти нагодився пiзнiше i багато не бачив, отамане. Моi нукери майже нiчого не пiдпалювали. Так що швидкоi допомоги не чекайте. Хiба що випадковоi… Але тут – нi я, нi ти нiчого не поробимо. На все воля Аллаха, вiд долi не втечеш. А я саме про неi i поговорити хочу.
– Про долю? – здивувався Терентiй. Судячи з точно переданоi iнтонацii, Лис теж здивувався.
– Так… – пiдтвердив Салах-Гiрей. – Я знаю, що козаки, особливо запорожцi, переконанi, що iх дiяння угоднi християнському богу, i буцiмто сама Матiр Божа охороняе iх у ратних справах. Так?
– В якiйсь мiрi. Але я все ще нiяк не збагну, до чого ти ведеш?
– До того, що я бiльше не пошлю жодного свого воiна в бiй, а лише почекаю, поки ви не почнете божеволiти вiд спраги. А беручи до уваги, що серед вас не тiльки воiни, але дiти i жiнки – довго ви не протримаетеся.
Тут Салах-Гiрей трохи помовчав, немов ще раз зважував шанси, перш нiж оголосити рiшення:
– Я не хочу погрожувати, це не личить воiнам. Я – пропоную тобi, отамане, поединок. Або, як ви його ще називаете – суд Божий. Давай, випробуемо долю, подивимось: хто кому милiший? Я – Аллаховi, чи ти – своему Христовi?
– Поединок? – Копито переглянувся з сiльським отаманом i сказав: – Ну, що ж, гарний бiй ще нiкому не заважав.
А якi умови? І чому ми повиннi тобi вiрити, бек? Це я на випадок своеi перемоги цiкавлюся. Ми ж не на бенкетi зустрiлися? Той, хто може напасти вночi на мирних людей, не зобов’язаний дотримуватися кодексу лицарськоi честi.
– Ти маеш рацiю, отамане. Вовки рiжуть овець, коли захочуть i скiльки хочуть. Але я ж не з бараном розмовляю. Ти теж воiн… Що ж до нiчного нападу… козаки, перш нiж на наш авил[3 - Село (татар.).] напасти, в литаври i тулумбаси не б’ють! Тому можемо говорити на рiвних. А щодо честi, то як ти думаеш: чому вам так легко вдалося звiльнити бранцiв, i де в цей час були майже всi моi нукери?
– Якщо розкажеш, буду знати.
– Вони зiбралися бiля церкви, щоб подивитися на такий же поединок.
– Ще один? – знову перезирнулися Копито з Кременем.
– Щоб менi з цього мiсця не зiйти, якщо то не побратим Куницi, як його – Степан Небаба, здаеться… – неголосно пробурмотiв староста. – Бiльше нiкому. Не священик же наш на герць став? Отець Василь чоловiк мiцний, сильний, але ж не воiн – слуга Божий.
– Один iз захисникiв храму запропонував вручити провидiнню долю людей, що ховалися в церквi. Мiй аталик прийняв його виклик…
Салах-Гiрей знову трохи помовчав.
– Милiсть Аллаха покинула старого воiна, i вчитель загинув. Якщо отаман бажае, може послати когось глянути на дiм Христа i на селян, що як i ранiше приносить у ньому молитви Спасителевi, навiть не замкнувши дверей. Я почекаю. А потiм ми продовжимо розмову…
– У цьому немае потреби, шановний… – без роздумiв вiдповiв курiнний отаман, а потiм неголосно пояснив Кременевi: – Перевiряти, значить нанести йому смертельну образу. А навiщо нам його дратувати? Поки що менi його слова подобаються.
– Що ж, я радий, що ми порозумiлися в питаннях шляхетностi i честi, – трохи бундючно, але з помiтним полегшенням, промовив молодий татарин.
– Я теж, – пiдтвердив Копито в перекладi Семена. – А тому давай перейдемо до обговорення умов поединку.
– Умови простi, – Салах-Гiрей не добирав слiв, значить, усе обмiркував заздалегiдь. – Моя перемога – вiддаете обоз i худобу. Ясир не жадаю, бо розумiю – на такi умови ви нiколи не пристанете. Твоя перемога – моi воiни йдуть геть.
– Ти найкращий i найдосвiдченiший боець у чамбу-лi? – питання вихопилося i було перетлумачено ранiше, нiж Терентiй встиг подумати, що воно не дуже ввiчливе. Особливо для вух молодика.
– Кисмет… Нiхто не може бути впевнений: кращий вiн за iнших чи гiрший, поки не випробуе планиду, – Салах-Гiрей просто вражав спокоем. – У мене був добрий наставник, але справа не в цьому. За поразку i перемогу в походi вiдповiдаю я. І я не можу постати перед батьком побитим псом… Почесна смерть краще безчестя.
– Що ж, це я можу зрозумiти, – кивнув Копито. – Шкода, Салах, що ти муслем i мiй ворог. У твоiй душi е мiсце для шляхетностi. Добре, бек. Поединок буде. Я схрещу з тобою шаблю. Але у мене е ще одна, обов’язкова умова. Якщо програеш – твоi люди залишать усiх заводних коней. Ваш налiт завдав збиткiв селянам, i за це треба заплатити. Натомiсть я обiцяю, що не нападу на твоiх воiнiв, дам iм перейти через Днiпро.
– Але, батьку отамане… – вроздрiб загули незгоднi з таким рiшенням запорожцi. – Ти не занадто щедрий?
– Татарчук не став вимагати ясир. То чим ми гiршi за бусурмана? І потiм, я ж сказав: «не нападу до Днiпра». Кому i що саме не зрозумiло в моiх словах?
– Згода, згода… – озвалися значно веселiше найтяму-чiшi козаки, i неголосно стали пояснювати приховану хитрiсть досвiдченого отамана менш здогадливим товаришам: – Без заводних коней нiкуди вони не дiнуться. І вiд погонi не втечуть, i бiльше нiкого не пограбують. Дамо людоловам переправитися на ординську землю, а там доженемо i поб’емо… Отаман знае, що робить. Скаженого пса не вiдпускають на волю.
– Добре, отаман-ага, – приклав руку до грудей Салах-Гiрей. – Я вiддам наказ i повернуся. Виходь, коли будеш готовий випробувати козацьке щастя.
Роздiл п’ятий
– Ти менi вибач, Терентiю, i не сердься даремно, але невже бусурмановi вiриш? – буравлячи недобрим поглядом спину молодого Гiрея, пробурчав сiльський отаман. – Та iх Аллах тiльки похвалить за обман невiрного! Щоб менi з мiсця не зiйти, якщо це вовченя капость яку не задумало, щоб усiх нас зненацька заскочити!
– У тому й заковика, пане отамане, – задумливо покрутив сивого вуса Копито. – Як ти вiрно помiтив, татарчук iз вовчоi породи, а не з лисячоi… Вiд вiвчарок тiкати i плутати слiд не стане. Звiр лютий i жорстокий, але якщо доведеться – зустрiне ворога iклами. Навiть якщо це буде його останнiй бiй.
– Гей, Терентiю, отямся! – торкнув запорожця за рукав Кремiнь. – Ти про голомозого вишкварка, як про давнього приятеля говориш.
– Так, маеш рацiю, – насупився Копито. – Щось сподобалося менi в цьому юнаковi. Може те, що вiн готовий померти, але не вертатися додому збезчещеним? Адже ми i самi швидше вовки, анiж пси… Тут вiн вiрно пiдмiтив, коли про спаленi татарськi улуси нагадав. І все ж… твоя правда… занадто багато кровi мiж нами, щоб я без жодного сумнiву довiрився дзвiнким словам. Так що i ви роти не роззявляйте, пильнуйте в обидва… Тарасе! Куниця!
– Тут я, батьку отамане, – вiдгукнувся за плечима молодий характерник.
– Ну, ти як, синку? Силу свою ще не всю до кiнця розтратив? Не глянеш: що там, бiля церкви, насправдi дiеться? Надто м’яко стелить татарчук. А що як Кремiнь не даремно тривожиться? Старiю – сам собi не довiряю. А з iншого боку: чому не перевiрити, якщо е можливiсть? Честi в цьому немае, зате цiла купа мудростi. Тьху… – сплюнув спересердя.
– Добре, батьку. Я миттю…
– Стривай, отамане… – похитав головою Кремiнь. – Але ж ти щойно сам говорив…
– Про образу гонору? Не хвилюйся. Тарас так гляне, що нiхто i не помiтить. Вiн же вiдьмак, характерник. Чи ти не знав?
– Характерник, кажеш… – хмикнув той, широко розкритими очима втупившись на те мiсце, де тiльки що був Куниця. – Вiдьмак… Виходить, встигла Аглая вмiння свое онуковi передати. Ну, що ж – стара хоч i капосна була, – Кремiнь мимоволi потер долонею праву сiдницю, – але помiчна. Добра вiд неi для Михайлiвки куди бiльше було, нiж непорозумiнь, – i знову погладив сiдалище. Видно, саме це мiсце найкраще пам’ятало про його стосунки з сiльською вiдьмою.
– Може, i хлопець на що путне згодиться. Тiльки вже ти, Терентiю, доглядай за сиротою. У них весь рiд такий – на-вiжений. Не дарма люди подейкують, що прабаба Тарасова лiсовоi вiлою була. А нежить, хоч в який одяг не ряди, все одно не людина. Що значить – межi мiж добром i злом не вiдае. І так i сяк вчинити може, про громадське добро не пiклуючись, а лише власним думкам та бажанням пiдкоряючись.
– Нiчого, Андрiю. Не турбуйся, – заступився за Тараса Іван Непийвода. – На Низу той, хто про товариство не дбае, довго не живе. Занадто непридатнi за Днiпровими порогами землi для одинака… будь вiн хоч тричi вiдьмак i чаклун. Це я до слова… А Тарас ваш, вiрнiше, вже наш – новик справний. Соромитися за нього не доведеться. Повiр менi. І не знаю, як там далi складеться, але навiть якщо вашого спасiння не брати до уваги, – то принаймнi одного небораку Куниця у смертi точно вiдборонив. І честь його на поругу не вiддав. Що для козака куди важливiше за життя!.. Ось так.
– Ну, то й добре. Я його батька, Тимофiя, поважав… – Кремiнь хотiв ще щось додати, але увiрвав сам себе: – О! Дивись, отамане, татарчук вже повертаеться. Пора i тобi. Я хоч i не козак, а вiдаю, що негоже змушувати супротивника на герць чекати.
– Та голому зiбратися – тiльки пiдперезатися, – посмiхнувся курiнний отаман, повертаючись до запорожцiв. – Хлопцi, не сумуйте, я швидко. Але, як щось не так – Не-пийводу, як мене, слухайте. Іван серед вас найдосвiдченiший. А ти, Антипе, на рожен не лiзь. Втiм, не маленький, вчити не буду. Куницю бережiть. Йому важливу для Сiчi справу доручено. Ну, начебто все сказав… Не поминайте лихом… І чого витрiщилися, мов на циганку?.. Пiдсобiть, псячi дiти! Я ж не молодик вже.
Козаки миттю висадили отамана на вiз, а на землю вiн зiстрибнув сам. Дещо важкувато. Як старий кiт, отяжiлий вiд сметани, але як i ранiше стрiмкий i небезпечний. А горобець, що нахабно дзьобае зернятка в метрi вiд його пазурiв, досi живий лише тому, що ситому i розiмлiлому на осоннi мисливцевi лiньки встати заради такоi жалюгiдноi здобичi.
– ? —
У рiдному селi Тарас знав кожен закуток, а тому не перенiсся просто до церкви, а вибрав мiсце поруч розлогого старого дуба на кладовищi. Про всяк випадок. Як то кажуть: «Не спитавши броду…»
Але татарин не збрехав. Бiля храму не було нiкого крiм тiтки Цилi, що без пам’ятi лежала обiч молодоi калини, котра казна-звiдки взялася тут, на церковному подвiр’i. А над нею, намагаючись привести жiнку до тями, упадав дядько Іцхак i… Ребекка.
Ще два кроки далi стояли: незнайомий Тарасовi чоловiчок – непоказний i неприемний навiть на вигляд, i – Степан Небаба. А у наступну мить, як тiльки Куниця намiрився глянути на незнайомця чаклунським зором – вiн щез. Разом з побратимом. Миттево, немов примарилися Тарасовi обидва…
А от слiд вiд нечистоi сили тут вiдчувався, хоч i невиразно. Втiм, на тлi сяйва, що випромiнювала церква й освячена земля, навiть цi крихти Тарасовi вдалося помiтити з величезними труднощами. Ну, та нехай, головне, – жодноi засiдки навколо. Окрiм як у церквi, голомозим сховатися було нiде. А це неможливо, бо iнакше б зсередини не долинав злагоджений спiв.
Але не дарма ж кажуть, що береженого i Бог береже. Тож, про всяк випадок, юний вiдьмак ще раз розглянувся, тепер – заплющивши лiве око. Побачене збiгалося до найдрiбнiших подробиць, крiм одного – крiзь розсмикану, настовбурчену зелень калини проступив образ дiвчини. Он воно, значить, як!
Куниця вийшов з-поза дуба i не те щоб крадькома, але тихо, як на полюваннi, попрямував до рiдних…
Мабуть, i справдi всi жiнки вiдьми, а iнакше чим пояснити, що Ребекка, яка нiяк не могла почути кроки, рвучко оглянулася. А ще за мить – вже висiла на шиi Тараса, зрошуючи його обличчя поцiлунками i сльозами.
– Живий, живий… – примовляла гаряче. – Соколе мiй. Живий…
– Так що з мною станеться? – мляво вiдбивався Куниця, намагаючись не забути в обiймах коханоi, що вiн не на прогулянцi, а присланий отаманом з конкретним завданням. – Заспокойся, серденько. Ви самi як?
– Ох, – Ребекка вiдразу обм’якла, i сльози потекли куди ряснiше. – Татари… Вночi… А мене… І ось…
Тарас обережно посадив наречену на землю, а сам встав на колiна поруч, притуляючи ii голову до свого плеча.
– Тихо, тихо, рiдненька… Я тут. І тепер уже все буде добре. Вiр менi, кохана. Татари скоро заберуться геть iз Михайлiвки i нiкому бiльше кривди не заподiють.
– Перепрошую, що втручаюся у вашу розмову, дiти, але чи ви цього цiлком певнi, пане Куниця? – проскрипiв, не вiдходячи вiд дружини, корчмар.
– А що, дядьку Іцхак, ми знову на «ви»? – не стримав мимовiльноi усмiшки Тарас.
– Ой, я вас благаю, на «ви», на «ми», на «ти» – яка рiзниця? І взагалi, Тарасе, ти не на ярмарку, щоб замiсть вiдповiдi на питання: «Скiльки це коштуе?» – говорити: «А скiльки вам не шкода дати?» Я першим запитав, тож майте повагу до моiх сивих пейсiв…
– Упевнений, упевнений, дядьку Іцхак, – вiдьмак все ж не втримався вiд смiху, бо вже трохи вiдвик вiд його манери говорити. – Не сумнiвайтеся. Зовсiм скоро по бусурманах лише спогад залишиться.
– Це добре, пане Куниця. А то такий гевалт i рейвах[4 - Жах i переполох (iдиш).] через них у Михайлiвцi стався, що боже ж мiй. Все село догори дном перевернули. Стiлькох гiдних людей убили шлемазли[5 - Ідiоти (iдиш).].
– Хiба ж коли по-iншому було? – знизав плечима Куниця. – Одинцi. Людолови…
– Ой, тiльки не треба менi розповiдати про те, як було завжди. Ви, пане козак, перепрошую, скiльки рокiв живете? І потiм, навiть якщо припустити, що ви таки маете рацiю, то де ж це бачено, щоб кримчаки брали з собою в набiги справжнiсiнького чорта?
– Чому чорта? – насторожено перепитав Куниця. З усього виходило, що чорт у всьому цьому таки замiшаний. Не вигадка. Але уточнив: – З чого ви взяли, що в загонi ординцiв був чорт? Вiн що, по Михайлiвцi походжав начепивши роги i хвоста?
– Тарасе, ти не мiг би вiдправити Ребекку до матерi, а то Циля нiяк до тями прийти не хоче, а нам з тобою е про що поговорити на особину.
– Я сама, – схопилася на ноги дiвчина, якiй пiсля пережитого жахiття то хотiлося забитися в якусь шпаринку i сховатися вiд усiх, то – хоч щось робити, аби лише вiдво-лiктися вiд спогадiв.
– Добре, – погодився Куниця, найбiльше здивувавшись тому, що тесть заговорив з ним без звичних викрутасiв. – Ось тiльки гляну, що в церквi, i поговоримо.
– Та чого там дивитися? – з досадою смикнув плечем шинкар. – Молиться люд православний. Чорт козака забрав, а вони хоч би носа вистромили. Пiп тiльки махнув кадилом i знову молитву завiв.
– Якого козака? – перепитав Тарас, розумiючи, що картинка зникнення побратима не привидiлася.
– Того, хто татарського воiна на бiй викликав i перемiг. Мiцний такий, ладний, бiлявий. Здогадуешся, про кого я?
– Степан?
– Вiн, Тарасе. Побратим твiй вiрний. Довiку за нього молитися буду. Бо витязь цей власною волею замiсть нашоi Ребекки з нечистим пiшов. Гм… А куди ж вони чкурнули?
Адже, якщо я не помиляюся, то вiн тебе шукае… Гм… Певно, Степан його дурить, а чорт – вiрить. Але не зовсiм. Бо оту калину для остраху залишив. Мовляв, як тiльки твiй побратим обдурити його задумае, так деревце i засохне. І ще щось на вухо додав, вiд чого Степан, як снiг зблiд. Але умову прийняв.
Шинкар на мить задумався, а потiм додав:
– Нiколи не думав, що запорожцi так дерева цiнять. Мабуть, через те, що в степу живуть?..
– Так, нам i справдi е про що поговорити, – потер чоло Куниця. – А що стосуеться калини, то збрехав чорт. На освяченiй землi зле чаклунство довго не тримаеться. Отцю Василю скажу, щоб молебень вiдслужив та iкону поруч поставив. От i спаде з дiвчини прокляття. Правда, не вiдразу. Трохи доведеться зачекати. Дня три…
– Прокляття? – Іцхак вхопив зятя за лiкоть i потягнув у бiк вiд жiнок. – Про це потiм. До речi, ти не сумнiвайся, я все виконав, як i обiцяв. Вiддав отцю Василю рiвно десятину. А ще свiчок пiд пуда вiд себе зверху поклав i майже фунт найкращого ладану. Покiйний отаман Терн-Коби-лецький не матиме претензiй. У церквi, на спомин його душi i всiх тих нещасних, кого вiн зi своiми розбiйниками зо свiту зжив, молебень вiдслужили i свiчки запалили.
