скачать книгу бесплатно
– Тарасе, та схаменися нарештi! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмiеш, i займися дiлом! У вiконце вiн подивиться. Тьху… Самому не смiшно?
– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Вiриш, дядьку Іване, як вiдрiзало… Тiльки одна думка в головi i крутиться, щоб вискочити надвiр та рубати кожного зустрiчного бусурмана… – заклiпав очима Куниця i змахнув непрохану сльозу. – Вони що, взагалi нiколи хату не провiтрюють?
– Не можна, – Непийвода зрозумiв настрiй парубка i пiдiграв його хитрощам. – Прикмета в iудеiв така. Бояться втратити удачу.
– Гм… Не скажу, щоб iм це допомогло!
– Хтозна, – знизав плечима сивий запорожець. – Якщо ми тут, то може i фортуна до Іцхака плечима не повернулася. Але про це потiм поговоримо. Зараз ти роби так, як у селi упирiв. Коли ординцiв заманювали. Ти розповiдав про лiтаючий погляд? Ось i поглянь навколо, а я – постережу, щоб нiхто не перешкоджав.
– Добре. Я зараз… Я хутко…
Тарас вiдкинувся плечима на стiну i заплющив очi.
І як вiн сам не здогадався? Воiстину, якщо Господь хоче покарати людину, то спершу вiдбирае у неi розум.
Менше хвилини знадобилося Куницi, щоб чаклунський зiр вiдокремився вiд тiла вiдьмака i вiдправився на розвiдку. Через вiкно… Мабуть, i справдi, вмiння Тараса вперто дотримувалися звичок господаря. І якщо парубок не вмiв проходити крiзь стелю i дах, то i його погляд теж цього зробити не захотiв. Добре хоч погодився прослизнути крiзь слюдяну пластину, а не змусив раму вiдкривати.
Всупереч сподiванням, людей у Михайлiвцi було навiть бiльше, нiж хотiв би побачити Куниця. Особливо, в такому станi. Односельчани знайшлися на вигонi, де сидiли щiльною купою, пiд наглядом десятка ординцiв. Тим часом як основнi сили людоловiв з’юрмилися навколо церковного подвiр’я.
До речi, навiть мигцем глянувши на храм, Тарас зрадiв своiй передбачливостi, що не спробував перенести запорожцiв просто в церкву. Вся будiвля, вiд фундаменту i до хреста на макiвцi, сяяла, мов сонце в лiтнiй полудень. Так, що доводилося погляд вiдводити. Тому i роздивитися причину такоi цiкавостi ординцiв до православного храму не вдалося. Хоча, i так було все зрозумiло – всерединi церкви замкнулися тi селяни, що встигли втекти в першi хвилини нападу, i тепер людолови думали, як iх звiдти видобути. Але, оскiльки нiхто не бiгав навколо з оберемками соломи i смолоскипами, пiдпалювати церкву татари, принаймнi поки що, не збиралися.
Що ж, запорожцям це було на руку. Але поквапитися все одно варто. Зараз у голомозих однi плани, але шайтан iх знае, що вони придумають у наступну хвилину? Закiнчиться терпiння у бека, i запалае вогонь! А дерев’янiй церквi багато не треба – спалахне, як вiхоть соломи.
Тарас ще раз глипнув на церковне подвiр’я i стрибком повернувся у свое тiло.
– Ну що там? – вiдразу запитав Іван, помiтивши вiдблиск в очах вiдьмака.
– Якщо коротко, то всi полоненi на вигонi, а татарва товчеться бiля церкви. Ясир пильнуе десятка пiвтора голомозих, не бiльше. Шкода, зараз день… Близько до них не пiдiбратися. Вигiн – не степ, сховатися нiде. Єдиний чагарник вiд охоронцiв у пiвсотнi крокiв буде. Як хутко не бiгти – тривогу пiдняти встигнуть. Решта татар прискаче швидше, нiж ми бодай частину бранцiв розв’язати встигнемо.
– Тарасе, характернику ти мiй недолугий, – плеснув Непийвода Куницю по плечу. – Тебе знову зацiпило? Чи козацька наука так в’iлася, що ii нiяким чаклунством не перебити?
– Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?
– Думаю, те ж саме, тiльки трохи пiзнiше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не вiдволiкайся. Як там твоя бабця, нехай спочивае з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаеш, аби лише вiд цього не було прямоi шкоди iншим людям? Так?
– Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.
– Тодi не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим. Адже вiд цього нiкому шкоди не буде, вiрно?
– Невидимим? – Тарас подивився на лiву руку, i вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвiялася, немов туман, а миттево – раз i порожнеча. Нiби й не було нiколи.
– Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, i рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навiть злякався…
– Ти не лякатися маеш… – заспокоiв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тiеi руки, що пропадала з очей. – А зовсiм невидимим стати. Вiд макiвки до п’ят. Спробуй ще раз.
Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тiльки перевiв погляд вище. Збоку це виглядало страшно i… комiчно. Перед лавою стояли ноги… що закiнчувалися рiвним зрiзом трохи вище колiн, а потiм, до самого пояса не було нiчого. Вiрнiше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куницi висiла над нею в повiтрi. Тарас подивився на ноги нижче – тi пропали, зате сiдницi затулили лавку.
Якийсь час Іван дивився на зникаючi частини тiла юного характерника, потiм зiтхнув i махнув рукою.
– Облиш… Я i то бачу, що без належного тренування нiчого путнього з цiеi затii не вийде. Даремно час марнуемо. Зробимо iнакше.
– Добре, – погодився, аж спiтнiлий вiд зусиль, Тарас. – Давай. А як?
– Пам’ятаеш, ти для проби колодязь з «журавлем» i вином посеред степу зробив?
– Ще б пак. А що? В горлi пересохло? Так ми ж у шинку… Зараз я…
– Не придурюйся, а спробуй явити купу зброi. Зможеш чiтко побачити, хоча б отут на долiвцi десяток мушкетiв, списiв та шабель?
– Не обiцяю, що всього буде рiвно по десять, але приблизно стiльки зброi звалюють у купу хлопцi з нашого куреня, коли купатися лiзуть. Сотню разiв бачив – не помилюся.
– От i славно. А де саме Лис лежить – запам’ятав?
– Звiсно. Не забувай, дядьку Іване: я ж тут вирiс. Кожен клаптик землi, як свою комо…
– Чудово, – нетерпляче вiдмахнувся Непийвода. – Зробимо так. Накинь на мене личину чогось звичного для села. Кота, наприклад. Я проберуся до полонених i спробую розв’язати скiльки встигну. А ти, як двiчi почуеш вовче виття – кидай нам зброю. А далi, як завжди – Бог не видасть, свиня не з’iсть. Усi народжуються один раз i вмирають теж. Годиться такий план?
– Іншого все одно немае, – потер чоло Куниця. – Тож вибирати не доводиться. Ходiмо до отамана.
Роздiл третiй
– Розумно, – пiдморгнув аталиковi чорт. – Головне дурня назовнi виманити. Думаю, вiн там один такий герой. Решту пов’яжете, як овець. Лишень дверi притримати…
Кучум повернувся до Босоркуна i подивився в обличчя. Старому воiновi дуже не хотiлося злити шайтана, але й образу стерпiти не змiг. У кастi воiнiв вмiння тримати слово, дане навiть вороговi, вважалося однiею з найбiльших чеснот. Навчити мистецтву бою можна кожного, а шляхетнiсть, мiць духу, характер – або е, або немае. Це вiд вищих сил залежить, вiд покровителiв роду – тих, хто вперше являе новонародженого лику сонця. І порушити обiцянку – те ж саме, що образити небесних опiкунiв. А як добре i довго буде жити той, вiд кого вiдвернуться духовнi наставники i захисники?
– Ти допомiг моему пановi досягти успiху, взяти славну здобич i при цьому не втратити жодного воiна. Тепер Салах-Гiрей зможе з гiднiстю постати перед очима батька i зайняти належне мiсце по праву руку великого хана. За це мiй пан i я вдячнi тобi, злий духу. Але не смiй втручатися в те, чого не розумiеш! Слово сказано. І якщо уруський воiн хоче Божого суду, то обдурити його – принизити i зганьбити весь рiд Гiреiв. Я сам вийду в коло i допоможу козаковi достойно померти. А що до дiвицi – не хвилюйся, ненаситний мангусе, твоя здобич вiд тебе не вислизне.
«Старий дурень! – подумки вилаяв аталика Босоркун. – Про честь згадав!.. Щось ви, як зi мною союз укладали, не надто про гонор пiклувалися? А тепер, коли свое отримали, он як заговорили? Ех, якби не церква… сам би виволiк оту хвойду за коси».
Безсилля Босоркун-Панько вiдчув, як тiльки ступив на освячену землю. А чим ближче пiдходив до храму, тим бiльша слабкiсть насiдала на чорта. Немов, з кожним кроком, зробленим у напрямку церкви, на спину чортовi докладали невидимий тягар. І Панько ще й десятка крокiв вiд ворiт не пройшов, а вже почувався так, немов двигав на собi трьохпудовий мiх збiжжя. І як би не приндився, всередину йому не увiйти. Що означало – без ординцiв не обiйтися. А от пiсля того, як бусурмани виведуть кляту дiвку за церковну огорожу, ось тодi вiн ще подумае: яким чином винагородити «вiрних» спiльникiв?
«Диявол i все Пекло, адже вона вже майже була в його руках. Сiдло Куницi допомогло посилити поклик настiльки, що дiвчину в хатi не змогли втримати навiть домовi. Сама на рiчку прибiгла… І як же невчасно з’явився цей козак. Таки сто разiв правий Володар, примовляючи, що його слугам не вистачае розуму. Куди я поспiшав? Не мiг до ночi зачекати, поки всi спати повлягаються? Тодi вже нiхто не помiтив би Ребекку i не затримав на пiвдорозi. І чому розумнi думки так запiзнiло в голову приходять?»
– Гаразд, чого там… Я розумiю, хочеш перед ханом покрасуватися, – пробурмотiв не те щоб схвально, але i не осуджуючи. – Роби, як знаеш. Але i в мене буде одна умова. Обов’язкова! – Босоркун додав крицi в голос. – Інакше я сам цього героя пристрелю, як тiльки з дверей покажеться. Менi зайвий грiх не в мiшку носити, а ризикувати – не бажаю. Мало як поединок може скластися. Козаки теж, будь здоров, шаблями вимахувати вмiють…
– Яка умова? – насторожився Кучум, розумiючи, що нiчого доброго вiд шайтана очiкувати не доводиться.
Вiдчувши внутрiшнiй опiр аталика, химера загарчала i напружилася, вишкiрюючи iкла, готова рвати на шматки будь-якого, хто смiе перечити ii господаревi.
– Навiщо тобi, аталик, зайвi клопоти i турботи – вiдповiдатиме це честi воiна чи нi? Я сам гяуровi скажу, в очi дивлячись. А там хай козак вирiшуе: приставати на мою пропозицiю чи нi. Жодного обману. Можеш подивитися i послухати, тiльки в розмову не лiзь. Згода?
– Але мiй повелитель уже дав слово…
– Яке я приймаю i не заперечую… – стишив голос чорт, демонстративно вiдвiшуючи уклiн у бiк Салах-Гiрея. – Але годi теревенити. Йди вже, клич свого гяура. Чи ми зими тут чекаемо? Я свое скажу – а вiн нехай думае. Не сподобаеться – може знову сховатися.
– Обiцяеш?
– Та йди вже! – вишкiрився Босоркун. – Не дратуй мене, старий! Я ж не добрий самаритянин, можу i запам’ятати твоi слова! Воно тобi треба?
Вiдчувши, що господар сердиться, химера голосно схлипнула i присiла на заднi лапи, як перед стрибком.
– Добре-добре, – хапливо погодився Кучум, який i сам розумiв, що з шайтаном краще не сваритися. – Але цю потвору прибери подалi з очей. Як тiльки козак побачить, що ти з дiвчиною зробив, нiякого чесного поединку вже не буде.
– Твоя правда, – невдоволено гмикнув Босоркун, що потай саме на це розраховував, але опиратися не став. Одне дiло – випадковiсть, iнша рiч – коли хитрощi викрито. – Пiшла геть! Щезни!
Химера зацьковано озирнулася на натовп татар, котрi щiльним кiльцем оточили церкву, жалiбно нявкнула i притиснулася до ноги господаря.
Чорт незадоволено подивився навколо, потiм бридко розсмiявся i клацнув Христю по чолi. Мить, i поруч з ним з’явилася молода, ледь в пояс, калина.
– Гаразд, зачекай поки так… Пiсля вирiшу, що з тобою робити.
Ординцi, помiтивши це, збуджено загули, захвилювалися.
Аталик сплюнув крадькома в напрямку шайтана, склав пальцi в дулю, вiдводячи лихе око, i пiдiйшов до дверей.
– Чуеш мене, гяуре?
– Так, ефендi, – вiдгукнувся Небаба. – Я тебе добре чую.
– Мiй доблесний учень цiнуе чужу звитягу i дозволяе тобi випробувати долю i ласку небес. Виходь смiливо, пiдступу не бiйся. Розмова наша не закiнчена, але якщо тобi якiсь умови здадуться неприйнятними – зможеш безперешкодно вернутися назад. І про це маеш мое слово! Слово старого воiна, що посивiв у сiдлi та походах!
Останню фразу Кучум промовив, пильно дивлячись на Босоркуна. Шайтан скривився, як вiд квасного, знизав плечима, але кивнув. Мовляв, ну що з вами вдiеш? Дурiсть несусвiтня, але нехай. Шкода часу на суперечку.
Крiзь дверi з церкви назовнi якийсь час доносився гомiн голосiв, а потiм його перекрив спокiйний, впевнений голос Небаби.
– От i домовилися. Я виходжу, ефендi…
Завiси неголосно зарипiли, немов вагалися, а потiм дверi рiшуче розчахнулися навстiж, i на порiг вийшов високий, широкоплечий парубок, одягнений скорiше як заможний мiщанин, анiж козак. Тим паче, запорожець. Тримаючи в руках важкий запiрний брус…
– Хо-хо… – реготнув Босоркун. – Щастить тобi, ага. Вiдбiрний супротивник трапився. Якою зброею боротися будеш, шановний воiне? Голоблею? А-а! Я знаю! Переможе той, хто довше i голоснiше читатиме молитви!
Степан мирно посмiхнувся у вiдповiдь i вiдставив брус убiк. Ось тiльки очi його при цьому дивилися так гостро, що чорт мимоволi ступив крок назад.
Розлютившись на себе за виявлену слабкiсть, Босоркун демонстративно плюнув на освячену землю i прошипiв:
– Гаразд, козаче! Як ви один одному будете тельбухи випускати… в славу своiх небесних покровителiв, менi без рiзницi. Хоч залоскочiть супротивника на смерть. Але менi потрiбна наречена Куницi – Ребекка! І я маю отримати ii незалежно вiд того, хто переможе. Тобi зрозумiла умова, чи повторити повiльнiше?
– Що?! – тепер настала черга Небаби вiдсахнутися. Тiльки не з переляку, а вiд обурення. – Ах, ти, лайно собаче! Син вiслюка i верблюдицi! – скрикнув Степан, хапаючись за шаблю. – Та як ти смiеш менi…
– Тихо, козаче! Не треба лаятися… – пiдвищив голос Босоркун. – Не гарячкуй. А то ляпнеш зайве… – а потiм продовжив так, щоб чули тiльки Небаба i Кучум: – Юний хан Салах-Гiрей у своiй неймовiрнiй милостi дав тобi шанс врятувати старих i дiтей, що ховаються в церквi, тож, перш нiж знову вiдкриеш рота, добре подумай: чи вартуе iудейка життя усiх тих людей? Одне життя – взамiн кiлькох десяткiв!
– Тобi не зрозумiти! – не замислюючись нi на мить, вiдповiв Степан. – Нехай ми всi помремо, якщо судилося. Зате душi нашi постануть перед Господом не закалянi зрадою та пiдлiстю.
– Щось ти, козаче, надто легко смерть згадуеш, – глузливо хмикнув чорт. – Задумав обманути? І не мрiй, не вийде… Махну рукою, нукери миттю дверi виб’ють i всiх, як ягнят пов’яжуть… Адже, крiм тебе там бiльше воiнiв немае, вiрно?
– Це так, – потемнiв обличчям Небаба. – Але й ти не вважай себе за наймудрiшого. Бо в такому разi Ребекка тобi не дiстанеться. Першою ii вб’ю. Власноруч!.. І вона менi ще й подякуе…
– Дивний ти чоловiк… – сiпнув плечем Босоркун, вiд чого в повiтрi виразно запахло прiлiстю та перегноем. – Щойно до Раю з чистою совiстю збирався, а тепер смертний грiх простiсiнько в храмi заподiяти готовий…
Чорт пошкрiб пiдборiддя i приступив ближче.
– В очi дивися!
Начебто нiчого не змiнилося нi в поставi, нi в голосi Рудого Пасiчника, але не послухатися його Степан не змiг. А коли заглянув у дихаючий крижаним холодом густий морок зiниць чорта, то зблiд i мимоволi перехрестився.
– Побачив, – задоволено кивнув той. – Значить, розумiеш, що з мертвою дiвчиною менi ще простiше впоратися… Твоя впертiсть тiльки погiршуе все. Змирися, козаче. Є в цьому свiтi багато такого, що не за нашим бажанням чи розумiнням влаштовано. І не пiдвладного нашiй волi.
Небаба знову перехрестився, але не вiдповiв. Чародiйським поглядом вiн побачив навiть бiльше, нiж чорт хотiв йому показати. І побачене справдi збентежило парубка. Такого страху та огиди вiн ще не вiдчував. Але змиритися?!
Босоркун помовчав, не зводячи очей зi Степана, але бачачи, що той вiдступати не збираеться, невдоволено буркнув.
– Гаразд, бiда з тобою. Часу шкода… Не хвилюйся ти так за неi, нiчого з дiвкою не трапиться. Я маю намiр доставити ii цiлою i неушкодженою просто в обiйми майбутнього чоловiка.
– Брешеш!
– Менi що на Бiблii заприсягтися, чи на церкву перехреститися, щоб ти повiрив? – розсмiявся чорт. – Не брешу.
– Присягни тим, що тобi дороге… – знайшовся Степан, бо хоч i не був певен достеменно, та здогадувався, з ким мае справу.
– Он як? – Босоркун спантеличено потер перенiсся. – Гаразд. Щоб менi одними просфорами харчуватися, щоб менi до кiнця днiв жодноi християнськоi душi не спокусити, щоб менi на сам Йордан послизнутися та в ополонку впасти. Щоб…
– Досить, вiрю… – поморщився Небаба такому богохульству. – Хоча такому як ти збрехати…
– То й добре, – потер руки бiс, не дослуховуючи. – Значить, домовилися. А тепер починайте вже свiй поединок! Не личить примушувати хана чекати.
– За цим дiло не стане… – вiдповiв Степан. – Але якщо ви висуваете додатковi умови, то й у мене теж буде ще одна.
– Якщо це не завадить менi забрати Ребекку, говори… – махнув рукою Босоркун, якого i справдi нiчого крiм нареченоi Куницi не цiкавило. – Обiцяю, що виконаю. Набрид ти менi, занадто зухвалий. Але… люблю впертих.
– Не завадить… – кивнув Небаба. – Бо все просто. Я вiдправлюся разом з вами, i буду поруч, поки Тарас не вiзьме Ребекку за руку. От i вся умова… Згоден – то можемо приступати до поединку. Нi – я повертаюся в церкву, i нехай дiеться воля Божа.
– Разом з нами? – перепитав чорт. – Несподiвано… Гм… А чому б i нi? Заодно пiдтвердиш побратимовi, що я зробив усе, щоб врятувати його наречену вiд неволi. Домовилися… Можете битися.
Сказавши це, Рудий Панько повернувся спиною до обох воiнiв i неквапливо рушив у бiк Салах-Гiрея. Решта ще ранiше вийшли за межi церковного подвiр’я, звiльнивши мiсце для поединку. Всерединi залишилися тiльки аталик Ку-чум, Степан i маленька калина.
– ? —
– Як тебе звати, воiне? – поцiкавився аталик.
– Козак Вiйська Низового Запорозького Степан Небаба, – трохи злукавив недовчений чародiй. Не розповiдати ж татарину iсторiю свого, хоч i не надто довгого, але вельми заплутаного життя. – А ти ким будеш, ефендi?
– Кучум, аталик хана Салах-Гiрея.
– То це ми з тобою схрестимо шаблi, чи когось iншого чекаемо? – повiв поглядом навколо парубок.
– Я.
– То, може, й справдi, почнемо?.. Припiкае… Чого дарма прiти?
