скачать книгу бесплатно
Той щось невиразно пробурмотiв у вiдповiдь i демонстративно натягнув ланцюжок на шию, поверх лахмiття, як пiп наперсний хрест поверх риз. Неначе хотiв сказати: дивiться i бiльше не сумнiвайтеся в тому, що перед вами щирий християнин! Принаймнi запорожцi подумали саме так.
А через пару хвилин козаки дружно натоптали чубуки, але не поспiшали закурювати, ввiчливо чекаючи, коли до них приеднаеться господар тютюну.
– На мене не чекайте, панове-товаришi, – зрозумiв Панько. – Я i вiд iжi вже так захмелiв, нiби оковитоi сьорбнув. Та й люльки у мене своеi немае. Завтра знайду пiдходящий корiнь i вирiжу… – потiм вийняв з вогню тлiючу гiлочку i пiднiс Лисовi.
Таке пояснення було зрозумiле: люлька не ложка – чужому нiхто власну не запропонуе. Побратимовi хiба, та й то. Запорожець спiвчутливо покивав, а потiм прийняв вогонь i став розкурювати.
– А ти, хлопче, чого не пригощаешся? – звернувся Рудий до Байбуза, помiтивши, що парубок единий не потягнувся до кисета. – Не ображай… Я ж вiд щирого серця. Чи ти ще роками на козака не вийшов, i тобi матуся димiти не дозволяе? – пiддiв насмiшкувато. – Курiть, братцi, курiть… А я тим часом про себе повiдаю. Якщо цiкаво послухати…
Остап невпевнено хмикнув, бо не любив смолити тютюн, а люльку носив лише для того, щоб надати вид бувалого козака. Але тепер, пiсля такоi шпильки, вiдмовлятися не став. Навiщо виставляти себе на посмiховисько… й ображати хорошу людину? Хлопець невмiло натоптав фiлiгранно вирiзаний дiдом Карпом чубук, прикурив, затягнувся разок, так, щоб побачила вся компанiя, i пiднявся.
– Йду на варту… – пояснив Паньковi. – Ми тут все ж не рибу ловимо, а в дозорi… Максиме, не забудь змiнити на свiтанку.
Пайда, бiльше для порядку, ще раз рикнув на неприемного незнайомця i потужним стрибком метнувся за господарем. А Нечистий крадькома проводив iх настороженим поглядом, поки постатi молодого запорожця i негостинного звiра не сховались за вершиною могили.
– Не образишся, – запитав у Панька Лис, позiхаючи на весь рот, – якщо ми ще подрiмаемо?
– Ой, прошу, не робiть собi клопоту через мене… – щиро вiдказав той. – Я i сам ледве на ногах тримаюся… Та й куди нам поспiшати? Завтра буде день – встигнемо наговоритися.
– Щира правда, – кивнув Гарбуз. – Тодi бери Остапова попону i лягай, де хочеш. Хоч i в курiнь забирайся, якщо змерз… Вранцi, як скупаешся, пiдберемо тобi щось з одягу, а то – прости Господи, дивитися соромно на твое лахмiття.
Панько ще раз сонно подякував запорожцiв за гостиннiсть, загорнувся з головою в запропоновану попону i задрiмав просто там, де сидiв. Збоку мало здаватися: людина так стомилася, що вже i влягтися зручнiше не в змозi. Дивлячись на нього, запорожцi тiльки головами спiвчутливо похитали. Як, мовляв, лиха доля небораку заiздила…
А ще за кiлька хвилин i самi мiцно та безтурботно поснули. Занадто безтурботно i надто мiцно…
Коли багаття погасло настiльки, що жар в ньому ледь жеврiв, Панько тихенько пiдвiвся i пiдкрався до козакiв.
– Агов! Пане Лис! Пане Гарбуз! – покликав голосно. – Гей, козаки! Спите, чи що?!
Але тi навiть не вухом не повели.
Тодi Панько нахилився ближче, якусь мить прислухався до iх розмiреного дихання, а потiм смикнув рудого козака за плече.
– Вставайте! Тривога! Татари!
Але Лис i не думав прокидатися.
Тодi плюгавий чоловiчок щосили копнув запорожця пiд ребра i зло розсмiявся, коли той, буркнувши щось невиразне, повернувся на iнший бiк.
– І що, панове запорожцi, славнi воiни, чи до вподоби вам мое частування?.. Хе-хе-хе… Тепер будете спати, поки татари розпеченим залiзом вас не розбудять. Бач, що придумали – зi мною жартувати. Один ховае всякий непотрiб в сiдло, iншi – каверзнi питання ставлять… – примовляючи все це, Пасiчник гидливо, немов бруд, двома пальцями, кривлячись i сопучи, як вiд зубного болю, стягнув з себе хрестик i знову запхав його в кисет.
– Ось так значно краще… – зiтхнув полегшено i потер шию. – Ф-фу, немов тисяча оскаженiлих блощиць покусала… Думав, не витримаю. Ну, ви спiть, спiть. А я пiду, гляну, як там ваш товариш?.. Сподiваюся, йому мiй тютюн теж сподобався.
Панько неспiшно вибрався на вершину кургану, озирнувся i, вже не криючись, зареготав на повний голос. Остап Байбуз теж мiцно спав, одурманений сонним зiллям, яким Панько щедро приправив тютюн.
Один лише Пайда шкiрив iкла на чорта i тихо гарчав. Вiн би залюбки роздер на шматки це неприемне i смердюче створiння, але господар не вiддавав такого наказу, а гепард нiколи б не посмiв нападати на людину на власний розсуд. Незважаючи на всi недобрi флюiди, якi звiр вiдчував не гiрше, нiж стiйкий запах гнилостi.
– Що витрiщився? – плюнув у сторону гепарда Панько. – Хочеш сказати, що у тебе розуму бiльше, нiж у всiх господарiв, разом узятих? Цiлком можливо. І що з того? Все одно ти нiчим iм не допоможеш… Скоро через брiд переправляться татари Салах-Гiрея i пов’яжуть козакiв. Тiльки, чого це я з тобою час марную? – схаменувся бiс. – Зовсiм здичавiв, зi звiром, як з людиною розмовляти почав. Мабуть, i справдi пора десь свiй куток заводити. Хоч трохи в людськiй подобi пожити, а то – зовсiм як нежить стану. А може, й справдi, пасiку завести? Пасiка Рудого Панька – кращий мед на все Дике Поле! Га-га-га… А ще краще придорожню корчму вiдкрити? От виконаю завдання, обов’язково вiдпрошуся рокiв на двiстi у… – Нечистий забобонно кинув погляд собi за спину i смачно сплюнув через лiве плече. – Розмрiявся… Милiсть заслужити треба. І хоч на цей раз наче все обмiркував як слiд, раптом знову конфуз трапиться? Добре, хоч стало розуму подивитися спершу, що в сiдлi зашито, а не кинувся на радощах до нiг… Навiть страшно подумати, що вiн би зi мною зробив. Паля i здерта живцем шкiра здалися б милосердям… – Рудий знову забобонно сплюнув. – О-хо-хо… Подивлюся, що доброго запорожцi при собi возять, поки голомозi iх до нитки не обiбрали. Може, придасться котра дрiбничка у новому життi?..
І Панько, круто розвернувшись, швидким кроком попрямував до куреня.
* * *
Ледве сутула постать чорта зникла за пагорбом, як гепард жалiбно заскиглив i став торсати мiцно сплячого Байбуза, шарпаючи парубка зубами за жупан i шаровари. Але всi зусилля нi до чого не привели. Тодi звiр схопив господаря за комiр i потягнув до Днiпра. Незважаючи на те, що молодий запорожець важив удвiчi, нiж антилопа, звичноi здобичi гепарда, сильний звiр доволi швидко приволiк Остапа до води. Пiсля чого забрiв переднiми лапами в рiчку i почав щось урчати i нявкати. Не надто голосно, але вимогливо, ще й час вiд часу з силою хвицаючи себе по боках хвостом. І не переставав доти, поки серед Днiпра не утворився невеликий вир, а в ньому не показалася дiвоча постать.
Всiм була вродлива дiвиця – i статтю, i обличчям, ось тiльки шкiра ii водянисто-блакитна бiльше нагадувала скляну вазу, заповнену водою, нiж живе тiло.
– Навiщо кликав, чотириногий братику? – позiхаючи, запитала бродниця. – У чому нужду маеш, що правом поклику скористався? На посуху не схоже… – позiхнула ще раз i пустотливо бризнула на гепарда водою.
Але Пайда тiльки загарчав у вiдповiдь.
– Ой, який тут красень! – вигукнула тим часом русалка, помiтивши Байбуза. – На мертвого не схожий. Спить? Зараз я його поцiлую, i стане сон у козака солодким-солодким, мiцним-мiцним… – i стала наближатися до берега.
Гепард блискавичним стрибком опинився мiж Байбузом i бродницею. Сердито заметеляв хвостом i вишкiрив iкла.
– Що таке? – здивувалася рiчкова дiвчина, вже зробивши крок на берег. – Ти захищаеш людину? Дивно, але цiкаво. Невже ти через нього мене покликав, чотириногий брате? Тодi поясни, що я маю робити? Вiн не поранений, просто спить. До свiтанку i сам прокинеться.
Пайда нахилив до запорожця лобату голову i нiжно лизнув в обличчя.
– Хочеш його розбудити? – зрозумiла бродниця. – Але навiщо? – i знову повторила майже дослiвно: – Злоi магii я не вiдчуваю, а вранцi козак прокинеться…
Гепард голосно пирхнув i ще раз лизнув Остапа, трохи посуваючись, щоб русалка змогла пiдiйти до козака ближче.
– Он як! – звела здивовано брови, пiсля того як поклала прохолодну руку на чоло парубка, що аж пашiло жаром. – Тепер бачу, що без злого умислу не обiйшлося. Тiльки сон-зiлля це якесь дивне, не тутешне… i не шкiдливе. Голова, як встане, трохи поболить, нiби з перепою, та й усе.
Пайда коротко рикнув.
– Наполягаеш? Ну, нехай буде по-твоему. Може, я i справдi чогось не знаю або не розумiю. Ой, розсердиться водяник, що я не в свое дiло влiзла, – зiтхнула бродниця i струсила з кiнчикiв пальцiв кiлька крапель води. Та так вправно, що двi з них впали на очi Остаповi, а одна – найбiльша, простiсiнько у привiдкритi уста.
Допомогло… Байбуз, вiдпльовуючись i кашляючи, пiдхопився з землi, смачно вилаявся i… сором’язливо заклiпав очима, почувши поруч дзвiнкий дiвочий смiх. Обернувся, щоб вибачитися, але бродниця настiльки блискавично, що навiть Пайда не встиг помiтити ii руху, цмокнула хлопця в щоку, крутнулася на п’ятах i, пустотливо обдавши всiх снопом бризок, скочила в рiчку.
– Не дякуй, козаче… Будеш винен… Якщо не я, то одна з сестер обов’язково колись про борг нагадае! – крикнула на прощання, весело регочучи, i пропала в глибинi.
Байбуз розгублено провiв рукою по мокрому обличчю i похитав головою.
– Що за напасть? Невже я задрiмав? От халепа… Добре, що не бачив нiхто. А то б i до кiнця життя не вiдмився би вiд такоi ганьби. Тiльки, чому я на самому краю берега опинився? Скотився з кургану чи що?..
Оглянувши слiди, Остап зумiв би розiбратися у тому, що трапилося, але в цей час з-за Днiпра долинуло тихе кiнське iржання.
Забувши про все, вартовий кiлькома стрибками злетiв на вершину пагорба, глянув у далечiнь i завмер. У яскравому мерехтiннi зiрок, на далекiй мiлинi, помiж островами Тивiльжан i Перун, доволi чiтко виднiлося безлiч коней та людей. Не менше кiлькох сотень… Людолови! Орда!
Страху Остап не вiдчув. Власне, нiчого надзвичайного не трапилося. Саме для цього i поставлена козаками фiгура бiля броду, щоб вчасно помiтити i попередити про появу татар. Але в будь-якому разi треба було квапитися, ворог неподалiк i важлива кожна хвилина.
Байбуз голосно свиснув, жбурнув в товаришiв каменем, що пiдвернувся пiд руку, i закричав на все горло:
– Лис! Максим! Вставайте! Татари! Тривога!
Але товаришi навiть не поворухнулися, а гостя – Рудого Панька взагалi нiде не було видно.
Розумiючи, що кожна згаяна мить може коштувати життя – молодий запорожець вдався до жорстокого, але дiевого способу. Зачерпнув рукою з вогнища жменю тлiючих жарин, роздмухав iх на долонi, i всипав за халяви товаришам. І поки тi, лаючись i розмахуючи обпеченими ногами, приходили до тями, побiг запалювати сигнальний вогонь на «фiгурi».
Не вiдразу, але все ж бiль, як ранiше краплi води, перемiг зле чаклунство, й обидва козаки з криками заходилися стягувати чоботи.
– Зовсiм здурiв, Остапе?! – закричав обурено Максим. – Що ти виробляеш?!
– Якого дiдька? – вторив йому Лис. – Збожеволiв? Ось постривай! Зараз я тобi задам перцю!
Але, як тiльки щедро просочений дьогтем i облитий смолою очерет на сигнальнiй вишцi зайнявся чадним полум’ям, обидва запорожця притихли.
– Гей! То вже не жарт! Що трапилося?!
– Невже татари? – першим отямився Гарбуз.
– Людолови, братцi!.. Великий загiн!.. Уже до Перуна допливають, – вiдповiв Остап, тицьнувши пальцем у бiк Днiпра, а потiм велiв гепарду: – Пайдо, шукай Панька! Щоб менi з цього мiсця не зрушити, якщо без нього обiйшлося.
Звiр розгублено закрутився на мiсцi, тому що незнайомець, що донедавна смердiв, немов падлина в спеку, зник, не залишивши по собi навiть легкого запаху. У гепардiв, що полюють переважно покладаючись на прудкiсть, нюх не пара вовчому чи собачому, але не настiльки, щоб не взяти такий смердючий слiд.
