скачать книгу бесплатно
– Висока?! – вигукнув Небаба. – Зберегти сотнi тисяч життiв i свободу цiлому краю в обмiн на шмат матерii, хоч i небесноi, ти називаеш високою цiною?
– У тому-то i весь хосен, брате… – почухав потилицю вiдьмак. – Дядько Іцхак, мiй тесть, легко пояснив би тобi таку просту рiч, що якщо iснуе хтось, готовий вiдразу заплатити названу цiну, то напевно твiй товар коштуе набагато дорожче. А значить – варто його притримати до найближчого ярмарку, коли всi покупцi з’iдуться…
– Гм… Розумно. Ось тiльки не перемудрувати б.
– Не перемудруемо… І взагалi, ми ще навiть не знаемо, що в кульбаку заховано, а вже мелемо сiм верст до небес та всi лiсом… Мало не побилися. Галлiя, розпорюй пiдкладку! Тiльки гляди, не зiпсуй рiч. Не забувай, що це сiдло тобi, може, ще довго спину терти буде…
– Не турбуйся, отамане, – покiрно вклонилася дiвчина, звично складаючи долонi бiля грудей, а потiм простягла руки до Степана. Той забурчав невдоволено, але не став ховати сiдло за спину, а, хоч i вельми неохоче, простягнув його шаманцi.
Вiтерець на пагорбi гуляв весь час, i тому нiхто не звернув уваги на невеличкий стовп куряви, що вже давненько кружляв по галявинцi, забавляючись тим, що ворушив трави i крутив над землею опале листя. Але як тiльки пальцi Небаби вiдпустили заповiтну кульбаку, а руки дiвчини напружилися, готуючись прийняти ii, вихор миттю вирiс у половину людського зросту, метнувся помiж ними, пiдхопив сiдло i помчав геть. З кожною миттю збiльшуючи швидкiсть.
– Босоркун! – закричав Куниця, примруживши праве око i розпiзнаючи нечисть. – Чорт-вихор! Тримайте його!
Але i без команди отамана Василь уже змахував крилами, злiтаючи в небо, а Небаба, в тiлi гепарда, нiсся слiдом за степовим чортом величезними стрибками. Навiть Галлiя, i та щось шепотiла, простягаючи слiдом за вихором руки i нiби струшувала воду з кiнчикiв пальцiв.
– Лiсовик, допоможи! – не придумавши нiчого кращого, згадав про лiсового знайомця Тарас. – Допоможи пiймати нечистого! Довiку вдячний буду! Яку завгодно послугу зроблю.
– Вибач, людино… – вiдгукнувся глухо лiсовий господар, немов крiзь товщу листя, не з’являючись на очi. – Якби релiквiя допомагала тiльки людям проти людей, я з радiстю побiгав би з вихором наввипередки. І хоч його ще нiкому i нiколи зловити не вдавалося, – спробував би це зробити… Але, ти i мене зрозумiй – дар архiстратига i проти нас величезну силу мае. Тобi я вiрю, а як розпорядиться мiццю релiквii той, кому ти ii вручиш? Або його спадкоемець? Нi, Тарасе… не допоможу. В руках у нечистi вона безпечна. Нiкому не допоможе, але й не зашкодить. Тож, вибачай, вiдьмаче, але в таких справах – кожен про свiй рiд дбае…
– Не можу… – безсило опустила руки Галлiя i схилила голову. – Щось набагато сильнiше за мене захищае шайтана… Вбий мене, отамане. Я пiдвела тебе i немае менi прощення.
– Та ти тут з якого боку?.. – вiдмахнувся роздратовано Куниця. – Робити менi бiльше нiчого, як зi злостi бабам голови рубати.
А в наступну мить, на галявину, гублячи з пащi рожевi клаптi пiни, ледве виповз цiлковито виснажений гепард i звалився зi стогоном ниць на землю, пiсля чого озвався слабким, захеканим голосом Степана.
– Вибач, брате… Упустив я його… Надто вже швидким… чорт виявився. Вибач…
– Ага… а тепер ти теж запропонуй стратити себе, – гаркнув на нього Тарас. – Збожеволiли ви всi, чи що?.. Сподiваюся, хоч опричник розумнiшим буде.
– Обов’язково буду, – вiдгукнувся Василь, зi стогоном сiдаючи бiля вогнища. – Життя на царськiй службi до всякого привчае. Хоча, можеш менi повiрити, Іван Васильович не забув би за таке парочку голiв з плечей зняти. Для науки iншим слугам… Не дарма ж його Грозним прозвали. Але не все в нашiй владi. Мов крiзь землю провалився нечистий.
– От навiженi… Та у нас всього чотири голови… Довелося б, для остраху, вiдразу переполовинити загiн. А з ким пiсля раду тримати? – вимучено посмiхнувся Куниця. – Краще скажiть, що далi робити, братцi?
– Є, нi… Ти отаман, голова… тобi i вирiшувати, – знизав плечима Степан i несподiвано звернувся до дiвчини: – Галлiя, прикрий нас з Василем хоч чим-небудь. Бачиш, одяг весь розлiзся. А голяка – незручно якось, вiд важливих думок вiдволiкае, а мiй морок для тебе, що серпанок.
– Уже, – посмiхаючись одними очима, вiдповiла дiвчина. І чоловiки виявилися одягненими в чудовi, оксамитовi шаровари i м’якi замшевi безрукавки. – Носiть на здоров’я.
– Дякую, сонечко, – щиро подякував Орлов, задоволено розгладжуючи новий наряд. – Цiлком iнша справа. Що не кажи, брате чарiвник, а жiнки в цьому набагато краще нашого розумiють… Ну, так що ти придумав, отаман? Куди тепер?
* * *
Стiкаюче на жар гарячим смальцем, м’ясо видавало запаморочливi аромати, але похмуро насупленi люди не звертали на нього жодноi уваги. І тiльки, як у вечiрньому повiтрi вiйнуло горiлим м’ясом, Галлiя обережно торкнулася плеча Куницi.
– Пане… отаман… Тарасе… Ваша вечеря зовсiм згорить. Поснули ви всi, чи що? Можна, я знiму дичину з жару? А то – голодними залишимося.
Вiд голосу дiвчини чоловiк, названий отаманом, струснув чубом вiд сну i хрипко перепитав:
– Що?
– М’ясо пригорае… – повторила шаманка.
– Нi, про сон…
– А… Поснули, кажу всi, а м’ясо пiдгорае…
Куниця перевiв розсiяний погляд на багаття i остаточно прийшов до тями.
– Так що ж ти сидиш? – вхопився за найближчий прут з нанизаноi на ньому чвертю заячоi тушки i радiсно закричав: – Гей, друзi! Прокиньтеся! Все не так погано… Я ж вам про свiй останнiй сон розповiсти не встиг.
– Про що? – швидко повернувся до нього бiлявий здоровань. – Так, ти згадував, але часу не було…
– І чим воно нам допоможе? Релiквiю ми знайшли… i втратили… – байдужiше поставився до слiв товариша Василь.
– Хапайте м’ясо, поки остаточно не перетворилося в вугiлля, i слухайте…
У голосi козака не залишилося й слiду вiд колишньоi зневiри. І заразившись його несподiваним запалом, заворушилися iншi.
Принаймнi м’ясо було врятовано…
– Так от… – почав Куниця, коли перший голод було вгамовано i процес поспiшного поглинання iжi перейшов у стадiю повiльного i вдумливого пережовування. – Минулоi ночi менi знову наснився батько… Тепер я точно знаю, що вiн живий i ховаеться десь неподалiк вiд того мiсця, на якому небесний архiстратиг вручив йому священну корогву. Думаю, нам слiд не зволiкаючи, розшукати його.
– Вiдшукати батька – свята справа, – погодився опричник. – Бiльш того, синiвський обов’язок. Але… вважайте мене тупою колодою… я не збагну, чим це допоможе в пошуках викраденоi релiквii?
– Точно не знаю, – щиро вiдповiв Куниця. – Тiльки не вiрю я, що все так просто. Батько багато чого бачив i життевою та вiйськовою кмiтливiстю мiг багатьох за пояс заткнути. Не мiг вiн не здогадуватися, що коли вороги дiзнаються про релiквiю, то, пiсля звiстки про загибель Тимофiя Куницi, в першу чергу пiдуть до рiдних. Нi… Батько мав щось хитрiше придумати, нiж вiдiслати ангельську хоругву додому, навiть заховавши ii у стару кульбаку. І так дивно, що досi нiкому не прийшло в голову випатрати сiдло.
– Може, тому й не прийшло, – заперечив Орлов, – що й iншi, як ти, вирiшили, нiби такий вчинок надто безглуздий?
– Ну, добре, нехай. Але ж всi цi речi могли просто не потрапити до Михайлiвки. Тi самi товаришi батька, котрим вiн iх вручив, могли i самi згинути. Мало яке лихо чигае на людей у Дикому Полi?
– Значить, iншого вибору не було. Довелося ризикнути…
– Ось-ось… – кивнув Тарас у такт своiм думкам. – До чого я i веду. Достеменно нiчого невiдомо. І поки батько сам не розповiсть, що i як трапилося, ми – можемо тiльки гадати.
– Добре, – погодився Небаба. – Знаеш, де шукати те мiсце? Бачив увi снi якiсь характернi прикмети? Зможеш розпiзнати?
– На жаль… – похитав головою Куниця. – Але, впевнений, що як зумiемо вiдшукати когось iз тих козакiв, хто був з моiм батьком в останньому бою, – вони нам його вкажуть.
– А цих де шукати?
– Де ж iще шукати запорожця, як не в Сiчi? – знизав плечима Тарас. – Там або iх самих застанемо, або щось дiзнаемось.
– Що ж… можна i на Сiч махнути. Галлiя хоч i не покiйний отаман Терн-Кобилецький, Царство йому Небесне, але кобилка з неi нiтрохи не гiрша за Примару вийшла. За кiлька днiв домчить. Як вважаеш, дiвонько? Впораешся? – Небаба трохи глузливо легенько тицьнув шаманку лiктем у м’який бочок. – Жiнкам все одно в Кiш дороги немае, а кобилцi – ласкаво просимо.
– Якщо пан отаман накаже… – спокiйно вiдповiла та. – Але, менi здаеться, що скакати аж за пороги немае резону.
– З чого б це? – поцiкавився Тарас.
– Бо кожен, хто може тримати в руках зброю, як тiльки дiзнаеться, що Орда рушила до Хотинськоi фортецi, поспiшить пiд ii стiни. Ось там ви i знайдете всiх, кого шукаете.
– Приемно, коли жiнка не тiльки гарна, але й розумна… – погодився з ii доводами Василь. – Слушне припущення. А головне, Хотин до нас не тiльки ближче, але й по дорозi… Подивимося, оцiнимо обстановку. Ну, а не зустрiнемо, кого шукаемо – рушимо далi.
– Що ж, ось i вирiшили… – плеснув по колiнах Куниця. – Лягаемо спати, а досвiту… в дорогу. І знаете що, друзi? У мене таке вiдчуття, вiрнiше, я – переконаний: у нечистi сьогоднi немае причини для торжества… А вся ця таемнича iсторiя тiльки починаеться…
* * *
Гiрше за нашестя сарани може бути тiльки тривала посуха.
Слiпучо-пекельне липневе сонце безжально пiдiм’яло пiд себе степ, обдаючи нестерпним жаром ii оголенi простори. Зневоднена земля в пошуках вологи зазмiiлася глибокими трiщинами, що мiсцями сягали аршинноi глибини. Навiть змiлiлi рiчки вiддiлилися вiд власних зiв’ялих берегiв широкими смугами скам’янiлого намулу, жадiбно приберiгаючи для себе залишки води. Високi, в людський зрiст трави, як стiй, пересихали в колюче тверде сiно, котрим нехтували навiть голоднi конi. Досить було однiеi блискавки або вуглинки, яка б вiдкотилася вiд вогнища, щоб запалахкотiв вогонь i випустив на привiлля пожежу. Жадiбну i безпощадну, що знищуе на своему шляху все живе i поглинае степовi версти швидше за найпрудкiшого скакуна.
У нескiнченнiй низцi лiт, ось уже вкотре, Дике Поле засинало i вмирало, щоб неодмiнно прокинутися пiсля першого ж доторку до його зашкарублоi шкiри цiлющого гарапника, звитого з дощових струменiв. Але зараз – у розплавлених спекою небесах – не було жодноi хмарини. Навiть легкоi напiвпрозороi димки. І вiд цiеi нестерпноi спеки увесь степ немов вимер, ховаючись по норах i гнiздах, в очiкуваннi вечiрньоi прохолоди. Зачаiлося все живе… Окрiм людей.
У кiнцi липня, року одна тисяча шiстсот якогось вiд Рiздва Христового, далеко вже по полудню, в напрямку найближчоi переправи, до правого берега Днiпра повiльно наближався великий загiн кiнноти.
Дивне то було воiнство. Зодягненi у вивернутi наверх вовною короткi i неабияк потертi кожухи, озброенi здебiльшого саморобними луками i прив’язаними плетеною шкiряноi линвою до цiпкiв кiнськими щелепами, вершники так спритно сидiли на своiх низькорослих, волохатих кониках, що здавалися з ними единим цiлим. А маленькi розкосi очицi воiнiв з однаковою жадiбнiстю поблискували з-пiд низько нахлобучених малахаiв.
Кримчаки! Людолови…
На чолi чамбулу на породистому високому i тонконогому аргамаку iхав молодий хлопець, що заледве мiг називатися не дiтваком, а парубком. І хоч вiн напускав на себе гордовиту байдужiсть, щосили намагаючись виглядати значуще, його кругле i безвусе обличчя так i променiло вiд щастя i радостi. Молодший син Великого хана, повелителя Кримськоi i Буджацькоi орди Джанибек-Гiрея, юний Салах-Гiрей йшов на Русь брати свiй перший ясир.
На вiдмiну вiд бiльшостi воiнiв очолюваного загону, молодий хан був зодягнений не в овечий кожушок, а в багатий, рясно розшитий срiбними нитками халат. І ефес заткнутого за широкий пас дорогого хiвинського ятагана грав хоч i не надто великими, але справжнiми самоцвiтами. Час вiд часу юнак поглядав на всi боки з такою вищiстю, наче всеньке Дике Поле належало йому одному, i копита коня юного Гiрея ступали тут по праву завойовника або першопрохiдника.
На вiдстанi польоту стрiли, навколо витягнутого довгою змiею чамбулу, вишукуючи раптову здобич i можливу козацьку засiдку, носилися парнi роз’iзди, а попереду – загiн охороняв десяток Сухого Ібрагiма. Та Салах-Гiрей звертав на них уваги не бiльш, нiж на ширяючого в небi орла. А то i менше… Адже птаха була вiльною, а всi воiни загону належали до роду Баурджi – давнiх данникiв хана, що на час походу стали рабами його сина.
Справжнiх воiнiв, якi пройшли бодай одну битву, зумiли набрати лише на десятникiв. Перший набiг молодшого сина – подiя важлива й почесна, але важка, кровопролитна i не обiцяе здобичi. Тим паче, напередоднi Великого походу. Ось i вiдправляли стiйбища за покликом хана в безбунчужний похiд тих, кого було не надто шкода. Останнiх синiв з багатодiтних сiмей; незугарних слуг; неплатоспроможних боржникiв; пастухiв, що дожили до сивин i вирiшили, поки дряхлiсть остаточно не прикувала iх до стiйбища, хоч раз у життi спробувати вiйськового щастя. З тiеi ж причини не супроводжував чамбул нi бойовий шаман, нi навiть перволiток, щойно прийнятий в чародiйську науку.
У цьому була сувора правда життя, вистраждана вiковим досвiдом кочового i войовничого народу. Зумiе молодий хан, навiть з таким слабким загоном, повернутися з ясиром, – значить, боги прихильнi, i його правлiння принесе роду достаток i благоденство. А загине – так тому i бути – невелика втрата. Нi вiн сам, нi його воiни.
Замикав чамбул, що звивався по курнiй дорозi немов розмотаний аркан, ще один самотнiй вершник. Упевнена постава, недорогий, але добротний обладунок, швидкий погляд i помiчене кiлькома рубцями обличчя, видавали в ньому бувалого воiна. Це Кучум – вихователь молодого хана i наставник у ратнiй науцi. Аталик, приставлений до Салах-Гiрея змалку. І, якщо його вихованець не зможе пройти випробування, аталика чекае смерть. Як не складе голову в бою, то помре вiд рук ката. Поганий наставник нiкому не потрiбен.
Ось вiн уважно роздивився, потримав над головою послюнявленний палець, подивився на сонце з-пiд приставленоi до чола долонi, а потiм торкнув свого бахмата шенкелями i погнав навздогiн молодого хана.
– Накажи зупинити загiн, мiй повелителю! – крикнув ще здалеку, тим характерним для бувалого воiна гортанним голосом, котрий чутно здалеку, але не створюе вiдлуння навiть у горах.
– Що трапилося, Кучум? – притримав коня юнак.
– Хоч мiй пан уже давно переступив той порiг, коли потребував порад, я все ж насмiлюся нагадати, що до Тивiльжанского броду залишилося не бiльше пари верст.
– Дякую за турботу, аталик, але не можна нагадати те, що не забуто… – гордовито вiдповiв молодик. – Невже мiй наставник думае, що я не знаю, куди веду чамбул?
– Нi, свiточ моiх очей, я так не думаю, – з легким поклоном спокiйно вiдповiв бувалий воiн. – Але ти досi не вiддав розпорядження стати на вiдпочинок. От я i наважився порушити твоi думки.
– Не розумiю, чому ти хочеш зупинити мене на пiвдорозi до слави?! – здивувався юнак. Адже вiн уже бачив себе з виблискуючим у руцi ятаганом, яким налiво i направо рубае русявi голови гяурiв. Уява юнака жваво малювала йому захопленi селища, гори золота i самоцвiтiв… У його обiймах звивалися прекраснi полонянки… І раптом – затримка, нарочито придумана прискiпливим наставником.
– Тому що сутiнки ще тiльки-но почали опускатися на степ, i якщо ми будемо рухатися далi, то будемо бiля броду задовго до настання темряви. А уруси пильно стережуть своi землi. Козакiв можна ненавидiти, але нехтувати iхнiми дозорами не можна.
– Вовк полюбляе темряву?
– Саме так, мiй повелителю, – зобразив уклiн аталик. – Слова, сказанi твоiм прославленим прадiдом, нехай стануть провiдною зiркою для всiх правовiрних воiнiв на шляху до звитяги. Я вже досить старий i тому не такий безстрашний, як мiй пан, а окрiм того – давненько не був тут…
– Чого ти хочеш, Кучум? Кажи зрозумiлiше!
– Перш нiж сунутися до переправи, вiдправ на берег чату Ібрагiма. Нехай погляне, що там i як? Менi спокiйнiше буде.
Юнак на мить задумався, похитуючи головою в такт власним роздумам, а потiм пiдняв правицю iз затиснутим у кулацi нагаем. Крутнув над головою i рвучко опустив. Чамбул з деяким уповiльненням зупинився, а десятники галопом кинулися до хана за наказами.
– Тут десь поруч, трохи лiвiше, повинен бути невеликий байрак, – пiдказав аталик.
– Нi, – рiшуче вiдмахнувся Салах-Гiрей. – Навiщо? Ховатися нам немае вiд кого. А довго чекати не доведеться. Переправимося на уруський берег ще цiеi ночi… – глянув на десятникiв i вiддав наказ: – Вислати до броду розвiдникiв. Виставити дозорних. Рештi – вiдпочивати. Коней розсiдлати i напоiти. Води не шкодувати. Рiчка поруч. Вогонь не розводити. Чекаемо настання сутiнкiв. Усе. Аллах з нами.
– Аллах з нами…
Десятники низько вклонилися i розсипалися по загону, а незабаром тiльки з висоти пташиного польоту можна було помiтити серед зiв’ялоi трави чотири сотнi дрiмаючих коней i двi – людей.
Юний хан розлiгся горiлиць на розстеленому слугою килимi, пiдклавши пiд голову м’яку подушку, а поруч – на гарячу, як натоплена пiч, землю – присiв аталик.
– Хочеш ще щось сказати, Кучум? – зауважив нерiшучiсть на обличчi старого воiна хан. – Говори. Моi вуха завжди вiдкритi для твоiх слiв.
– Навiть не знаю, як пояснити… – почав той. – Тим паче, що я сам радив звернути чамбул до Тивiльжану…
– А тепер твое рiшення змiнилося?
– Не подумай, свiточ очей моiх, нiби в душу старого воiна закрався страх i що я вiрю передчуттям бiльше нiж розуму. Але тривожнi думки виникають не на порожньому мiсцi, а виписанi по моiй шкурi козацькими шаблями.
– Нi мiй батько, нi я сам нiколи не сумнiвалися в твоiй хоробростi, шановний Кучум. Що ж стосуеться твого досвiду, то довго доведеться шукати в наших степах багатура, котрий знае про хитрощi запорожцiв бiльше нiж ти. Кажи, що турбуе твiй дух?
– На Тивiльжанську переправу не можна йти, повелителю. Там нас чекатимуть!
– Ну i що? Ти сам розповiдав, що козаки нiколи не тримаються великими загонами. Так чим нам перешкодить жменька гяурiв? Вирiжемо стiльки, скiльки зможемо, а iнших – вiзьмемо в полон. Нам потрiбнi сильнi раби…
– На жаль, це не так легко зробити, достойний Салах-Гiрей. Козаки добре озброенi i до бою звичнi. Багато твоiх воiнiв загине. Тодi як старий хан найбiльше пишався би сином, якщо б той i ясир багатий привiв, i загiн зберiг. Як i личить iстинно великому воiновi. Тому нам слiд не влiзаючи у бiйку, непомiтно перебратися на лiвий берег i захопити зненацька якесь селище. Не бiдне, але i не дуже велике. А якщо з запорiзьким дозором зчепимося, – непомiтно пiдiбратися не вдасться. Нас усюди будуть виглядати. Седмицi двi по байраках доведеться таiтися, доки тривога стихне. А загiн не брав припасiв на тривалий похiд… Але i це ще пiвбiди. Якщо козаки помiтять нас, то пропустивши зараз, можуть перестрiти на зворотному шляху. Коли ми з ясиром повертатися будемо. Ось тому я i вважаю, що краще обiйти переправу стороною. Вище за течiею, в двох кiнних переходах, е ще один брiд. Вiн не такий зручний, як Тивiльжанський, зате про нього мало хто знае, а значить – i стережуть не так ретельно. Тож, якщо буде на те милiсть Аллаха, там ми перейдемо рiчку непомiченими.
Салах-Гiрей розумiв, що порада досвiдченого аталика слушна, але йому вже набридли затримки. І гарячнiсть юностi брала верх над розсудливiстю, що явно читалося по обличчю молодого хана. Вiн уже почав пiдбирати слова, якими, крiм прямого наказу, змiг би переконати наставника в безпiдставностi тривог, коли почувся тупiт копит. А за мить один з дозорних круто осадив коня i, птахом злетiвши на землю, впав до нiг хана.
– Чота Ібрагiма зловила гяура, мiй повелителю! – видихнув гонець.
«Мiй перший бранець!» – блиснула радiсна думка в головi юнака, але вiн не подав виду, а, навпаки, вдавано байдуже промовив:
– Так ведiть його сюди… Послухаемо, що розповiсть.
– Слухаюсь, мiй повелитель. Тiльки вiн… – воiн зам’явся.
– Що?
– Дивний вiн якийсь.
– Говори зрозумiлiше! – невдоволено гримнув на гiнця Кучум.
– З’явився невiдомо звiдки… i тiкати не став, коли ми до нього кинулися… А всього майна при ньому – старе сiдло.
