скачать книгу бесплатно
Вiд згадки про страшну долю, що не без iхньоi допомоги чекала на переможених татар, Куниця мимоволi здригнувся i спохмурнiв.
– Ви собi як хочете, хлопцi, а я тут довше залишатися не мае намiру… Бусурмани хоч i вороги заклятi, а все ж – не по-людськи вийшло. І так гидко на душi, що блювати хочеться.
– Слушно… – кинув через плече староста. – Ідiть, вiд грiха подалi. Не5чистi вiри немае, можуть за добро i лихом вiдплатити.
– От тобi й маеш! Нiяк не догодиш… – знизав могутнiми плечима Степан. – То ти, Тарасе, безвинно страждаючим упирям допомогти хочеш, то – татарву жалiеш. І, до речi, на ось – тримай свою здобич… – здоровань рвучко висмикнув полонянку з рук Орлова i штовхнув ii до побратима. А та вiдразу впала на колiна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобiт. – О… Гарненько подумай, перш нiж ii присягу приймати. Щоб потiм не чухатися.
– Гаразд… – Куниця допомiг дiвчинi пiдвестися. – Для початку заберемося кудись подалi вiд цього мiсця. Там i закiнчимо розмову…
«Почекай, отамане… – несподiвано пролунав у думках Тараса радiсно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаемося… Здаеться, мiй термiн служiння закiнчився…»
– Геть як у казцi. Лiворуч пiдеш – коня втратиш, направо пiдеш – дiвчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собi придбав? Не на власному ж горбу ii перти? Степан розсердився – i пiд сiдло нiзащо не встане…
– Що поробиш, там нагорi краще знають. Та й отаман Терн-Кобилецький не на весь вiк конем до нас наймався… – не пiдтримав опричника Куниця. – Прощай, коли так… Як воно говориться – земля пухом?
«Не мае значення, якi слова сказано при розлуцi, – вiдповiв той. – Важливо, що при цьому думають… Спасибi, на доброму побажаннi… Знiми вуздечку, отамане Куниця, i вiдпусти мене…»
– А це непогана думка! – несподiвано заметушився Степан, хитро посмiхаючись. – Давай я знiму… Так би мовити, на правах першого господаря… Тим бiльше, що у нашого отамана руки зайнятi… – i Небаба швидким кроком попрямував до Примари.
Сивий кiнь витягнув йому назустрiч шию i нетерпляче пофоркував, нiби чарiвна вуздечка раптом стала для нього нестерпно важкою.
– Бувай, отамане… – шепнув стиха Степан. – І до зустрiчi. Замовте там за нас слiвце, при нагодi.
Потiм одним рухом зiрвав вуздечку з голови Примари i… ледве встиг пiдхопити, падаюче на землю сiдло.
– Диявол! – вилаявся, коли важка кульбака боляче вдарила його твердою лукою по пальцях ноги. – Допомiг би, Василю, чи що? – пробурчав невдоволено, кладучи сiдло на траву. – У тебе ж руки не зайнятi…
– Звiдки я мiг знати… як воно станеться. Я ж лише чув вашу iсторiю, а на власнi очi не бачив…
– Гаразд, не бери в голову. Це я зопалу бовкнув… – махнув недбало рукою Степан, наближаючись до шаманки, що мiцно вчепилася в рукав Куницi. Дiвиця з переляку навiть на наготу перестала звертати увагу, боячись хоч на мить випустити з рук жупан свого захисника.
– Цiкаво, це хто ж з вас кого в полон взяв? Знаеш, як у тiй поговiрцi… «Хлопцi, я татарина упiймав. То веди до нас! Не можу. Вiн не пускае», – промовив насмiшкувато Небаба. А коли бусурманка повернулася на його голос, ще раз махнув рукою. Та так вправно, що затиснута в руцi чарiвна вуздечка впала точно на голову шаманки.
Мигнуло – i бiля оторопiлого з несподiванки Куницi била копитом золотиста кобилиця. Зi знайомо збитоi в ковтун пшеничною гривою i такоi ж мастi розкiшним, шовковистим хвостом.
– Бодай тобi! Ти що вчудив, безсовiсний?! – обурився Тарас. – Зараз же знiми…
Орлов хмикнув, хотiв зауважити, що в отамана Куницi теж руки е, але змовчав.
– А що таке? – скорчив тим часом невинний вираз Небаба. – Цiлком пристойна кобилка вийшла. Та ти не гарячкуй, побратиме. Подумай головою. По-перше, – зникла проблема з одягом для дiвчини… Безпека i спокiй нам забезпечено – це два. З копитами замiсть рук шаманити складно. А заодно i проблема з нестачею коней вирiшилася.
– Це що ж виходить, ти хочеш мене iй на спину посадити?!
– Подумаеш, велике цабе… – з деякою образою вимовив Степан. – На моему хребтi пану отаману кататися не соромно було, а тут – сумлiння замучило. Вона тобi в вiрностi поклялася? Поклялася. Рабою бути обiцяла? Обiцяла. От, нехай i виконуе свою обiтницю. Послужить для початку конячкою отаманською.
– Взагалi-то, дiвкою вона гарнiша була, i менi бiльше подобалася… – прицмокнув губами Василь, придивляючись до стрункоi кобилки. – Але так теж непогано. І повчально… Нехай звикае до долi жiночоi. Сам знаеш – молоденьку лялечку кожен ладен на руках носити, а замiжнiй молодицi i сам на шию норовить сiсти, i виводок дiтвори до подолу причепити… – пiдвiв фiлософську основу пiд перетворення шаманки Орлов. А потiм сам себе й осмикнув: – Ну, так що, друзi, будемо забиратися, чи продовжимо мудрагельствувати?
– Будемо, – зiтхнувши, погодився Куниця, докiрливо поглядаючи на те, як опричник сiдлае слухняно завмерлу кобилку. – І все ж, не по-людськи якось. Навiть iменi не спитали…
«Галлiя… Клич мене Галлiя, пане отаман… Або, яким завгодно iншим iм’ям, що тобi бiльше подобатиметься… – почув думки бусурманки. – І не турбуйся нi про що. Ти був добрим до мене, не дав зганьбити… тож я готова служити тобi в будь-якому виглядi i тiлi…»
– О! – тут же вiдгукнувся Степан. – Бачиш, Тарасе, Галя теж розумiе, що так краще для всiх. А зняти вуздечку з неi в будь-яку мить можна. Не навiки ж ми ii в коняку обернули…
– А ви як?
– Ну, вибiр у нас не багатий, – вiдповiв перевертень-опричник. – Я, як завжди – на крилах. А ти, Степане?
– І я з тобою за компанiю. Лiтати легше, нiж рачки бiгати… Та й зручнiше буде удвох, якщо в небесах знову з якимсь спостерiгачем перестрiнемося.
– Ну, нехай так… Умовили, – кивнув Куниця, але в сiдло не застрибнув, за своiм звичаем, а сiв чинно, м’яко – нiби й не меткий запорожець, а гладкий священик. Ще й сплюнув тричi перед цим через плече. І вже зовсiм незрозумiло навiщо – обтрiпав шаровари.
Роздiл другий
Кобилка з полоненоi шаманки Галлii вийшла досить жвава. Як припустила з мiсця в кар’ер, так у Куницi тiльки вiтер у вухах засвистiв. У пору лише пернатим наздоганяти. Та й то, десь через годину такоi гонитви, Степан незадоволено пробурмотiв:
«Вгамуй свою кобилицю, отамане. Куди поспiшаеш? Чи може татарка вирiшила, що як на пiвдень повернули, то додому ii вiдпустимо? Не знаю, як там у таемного слуги царського, а у мене крила не казеннi. Та й мiсцинку неподалiк пристойну бачу. Ось так i прямуй. Незабаром покажеться закрут рiчки, а поруч – невисокий пагорб з десятком дубiв. Гарно, затишно. Там i заночуемо…»
«Теж так мислю… – пiдтримав товариша Василь. – Зараз пару зайцiв, або дрохв на вечерю вполюю, – от i вiдпочинемо, поговоримо… Є про що. Як вважаеш?»
«Чому нi… – погодився Куниця. – Голова обертом йде. Здаеться за цi кiлька днiв добрий десяток рокiв прожив. Та все бiгцем, без оглядки. Отямитися не встигаеш, як нова напасть в потилицю сопе… Нiби страшним вихором пiдхопило i несе кудись, не даючи нi оглядiтися, нi до берега пристати. Геть замордувався… Таким втомленим не вiдчував себе ще жодного разу. Чесно-чесно… Сухi грабовi вiдземки та кореневища акацii зараз колов би на полiна для вiдпочинку…»
«Нiчого, побратиме, не сумуй, впораемося… Як-то говориться: “Перемелеться – мука буде”».
«Хiба ж я проти…»
«О! – змiнив тему Небаба. – Бачиш верхiвки дерев?»
«Так…»
«Туди i прав… Як доскачеш – вогнище розпали… А ми з Василем про вечерю подбаемо та й приеднаемося. А думи всякi – жени геть. Немае гiрше, нiж самого себе в тугу вганяти».
Мiсце для стоянки, визбиране крилатими товаришами, виявилося i справдi, немов спецiально облаштоване для вiдпочинку. Густi крони десятка дубiв, що невiдомо як потрапили сюди, давали затишну прохолоду, абсолютно не зайву в спекотний лiтнiй вечiр, i достатньо хмизу для багаття. Бiльш того, навiть до рiчки бiгати не знадобилося. З-пiд вузлуватих коренiв одного з велетнiв дзюрчало прозоре джерельце. З дивовижно смачною i чистою водою.
Насамперед Куниця розсiдлав i звiльнив Галлiю вiд чарiвноi збруi. І знаючи, що побачить пiсля перетворення татарку голою, вiдвернувся та простягнув дiвчинi свою змiнну сорочку:
– Сходи, вмийся, як слiд i одягнися. Сорочка чиста, нова… У поясi перехопиш, замiсть сукнi буде.
– Все, що накажеш, отамане… – дзвiнко i трохи спiвуче вiдповiла бусурманка, жiночим чуттям збагнувши, що мае деяку владу над парубком. – Твое слово – закон для Галлii.
Почувши, як залопотiли по травi босi ступнi, молодий вiдьмак полегшено зiтхнув i зайнявся багаттям. Благо хмиз навколо валявся цiлими купами, досить руку простягнути. І поки Степан з Василем полювали, вiн встиг не тiльки жару напалити, але i воду на кулiш закип’ятив.
– А де полонянка? – насамперед поцiкавився Небаба, кидаючи обабiч вогнища двi вгодованi заячi тушки. – Невже на волю вiдпустив? Щось ти, отамане, занадто жалiсливий зробився. Треба було у неi хоч про намiри орди розпитати. Все нашим пiдмога…
– Та припини ти, Степане, мене отаманом величати, – заклiпав Тарас. – І взагалi, чого на дiвку напосiвся? Ми всi бусурман ненавидимо, але воiнiв. Баби iхнi тут до чого?
– А ти знаеш, чому в нашому селi так голодно було, що мене рiднi батьки з двору виставили? – скинувся той. – Нi? Тому що влiтку бусурмани всi хлiба попалили i худобу забрали. І в загонi, що село розоряв, теж шаманка, мабуть, була. Може, ця?
– Нi, брате… – заступився за полонянку Куниця. – Коли це було? Лiт сiм чи вiсiм тому? Галлiя в ту пору, напевно, ще тiльки ходити вчилася i маминого подолу з рук не випускала…
– Чого на отамана напосiвся?.. – пробурчав за спиною в Степана Василь, що нечутно пiдiйшов до вогнища. – Уважнiше треба навколо дивитися. У рiчцi вона хлюпаеться. Напевно, за все минуле життя бруд вiдмити хоче. А ти, якщо не думаеш перед нею голяка ходити – вичаровуй нам швидше одяг. І не барись, чуеш – заспiвала? Значить, скоро повернеться… А голосок, до речi, у дiвчини нiчого, дзвiнкий… i головне – веселий. Судячи з усього, не дуже солодко дiвцi в Ордi жилося, якщо в полонi спiвати бажання iй прийшло.
– Та йди ти пiд три чорти! – вилаявся Степан. – Саме час потеревенити про важке життя шаманок в ординських стiйбищах. Ви обидва геть здурiли з цiею дiвкою? І якщо з моiм побратимом усе зрозумiло – Тарас завжди добросердий був, то вiд тебе – таемний опричник, я подiбного не очiкував. Невже так до серця припала бусурманка замурзана?
При цьому вiн по-хазяйськи вибрав з переметноi суми якийсь одяг, пошептав над ним i кинув у бiк опричника багатi оксамитовi шаровари.
– На, натягай…
– Гм… – замiсть того, щоб образиться i вiдповiсти настiльки ж гарячково, Василь задумливо почухав пiдборiддя. – А знаете, братцi, справдi тенькнуло щось в душi. Навiть дивно… Та тобi, Степане, що за клопiт? У Тараса – Ребекка е, у тебе – Аревiк. То чого б i менi не позалицятися до когось? Вiк парубкувати чи що? – i додав з усмiшкою: – Тим паче, вона тепер зовсiм не замурзана. А волосся – що променi сонячнi…
– Це ти з-пiд хмар розгледiв? – хмикнув Небаба.
– Нi, зараз бачу…
Побратими дружно простежили за поглядом Василя i побачили полонянку, що неспiшно йшла вiд рiчки.
Занадто простора сорочка козака, перетягнута в поясi, сплетеним iз трав перевеслом, не висiла на нiй безформним лантухом, а вигiдно пiдкреслювала тонкий стан i стрункi стегна дiвчини. Вiдмите до кольору стиглоi соломи довге i пишне волосся вона заплела в товсту косу, але не сховала ii за спину, а навмисне перекинула вперед, додатково натягуючи лляну тканину на грудях. Вiд чого тi здавалися набагато бiльшими i привабливiшими. А туго затягнута на талii сорочка не тiльки пiдкреслювала дивовижну стрункiсть дiвчини, але й дозволила трохи вище припiдняти подiл i оголити круглi колiна юноi спокусницi.
Що ж, тепер i у найзапеклiшого злостивця i плiткаря не повернувся б язик назвати ii замазурою. До вогнища пiдходила справжня красуня, котра чудово знала собi цiну, а також – слабкостi чоловiкiв i вмiла привертати до себе увагу.
Задоволена зробленим враженням, Галлiя зупинилася, не доходячи кiлькох крокiв до вогнища, i вклонилася Тарасовi.
– Що ще накажеш, отамане? Вiрна раба чекае слова свого пана i повелителя.
Голос у бусурманки був подiбний до дзюркотливого струмка i не потребував жодних додаткових чар, щоб три парубки на якийсь час онiмiли. І якщо б шаманка захотiла порушити клятву, пiдходящого моменту годi й шукати. Зараз воiни були цiлковито у владi ii жiночих чар.
Галлiя обвела парубкiв переможним поглядом, а потiм несподiвано почервонiла i пирснула в кулачок, дивлячись на Орлова.
Їi смiх у першу чергу вивiв iз зацiпенiння Небабу. Степан ляснув себе по чолi i швидко став до дiвчини боком.
– От йолоп… – прошепотiв збентежено. – Гм… незручно вийшло. Не мiг вiдразу змiркувати, що вона теж крiзь морок бачить… – потiм потер задумливо перенiсся i теж усмiхнувся. – А й нехай… Я ж не навмисно. Сподобаеться, значить, так тому i бути… І нiякий конфуз не зашкодить.
– Що ти там шепочеш? – отямився i Куниця. – Чи не заклинання вiд пристрiту i привороту?
– Не звертай уваги… – вiдповiв той, бочком пiдбираючись до черезсiдельноi суми i поспiшно витрушуючи з неi запаснi шаровари. – Займися краще вечерею. Я – купатися йду. Теж хочу бути чистим i гарним…
– Ну, для цього однiеi води малувато… – розсмiявся Василь, i Степан, що саме зiбрався попередити опричника про деякi проблеми з одягом, сердито сплюнув i пiшов до рiчки.
– Накажеш дичину запекти? – пiдiйшла ближче до багаття Галлiя.
– Е, нi! – опричник спритно вiдтер дiвчину плечем вбiк, не вiдмовляючи собi в задоволеннi, нiби ненароком, потриматися за гнучкий стан. – Жiнки вмiють добре куховарити тiльки бiля печi. Борщ, вареники, галушки… А до дичини особливий пiдхiд i вмiння потрiбнi. Я сам…
Дiвчина знову кинула крадькома погляд на пишнi шаровари парубка i знiяковiло почервонiла.
Куниця встиг помiтити ii погляд, але, не побачивши в одязi Василя нiчого непристойного, тiльки знизав плечима.
– Тодi, якщо у тебе немае iнших доручень, можна я сiдло пiдправлю? – приголомшила Галлiя Куницю несподiваним проханням.
– Сiдло? А що з ним не так?
– Муляе…
– От же конi вередливi пiшли… – пробурчав Степан, що вiдходив убiк тiльки для того, щоб змiнити штани, створенi чаклунством, на справжнiй одяг. – Одного пече, iншiй – натирае… Чомусь менi, у свiй час, нiчого не заважало.
– Порiвняв свою спину, на яку три мiшки зерна покласти можна, i тендiтнi дiвочi плечi, – встав на захист бусурманки Василь.
– А ти зумiеш? – звично залишаючи без уваги iхню перепалку, запитав Галлiю Куниця.
– Батько, коли без ноги залишився, шив сiдла на весь аул. От я i пiдгледiла трохи, поки шаманцi не продали.
– Ну, то глянь. Менi що… Зробиш гiрше, самiй терпiти…
– Гiрше не зроблю… – впевнено вiдповiла дiвчина, повертаючи сiдло до свiтла. – Дивись сам, навколо майстер шов вiв – тонкою, просмоленою дратвою. А ось тут… – показала пальчиком, – хтось похапцем суворою ниткою зметував. Можна сказати, що не шив, а так тiльки стягнув мiцнiше, аби купи трималося. Чоловiчому оку, незвичному до шиття, це не помiтно, а будь-який шорник чи жiнка враз би увагу звернули. Ой, так тут, не просто дiрку латали – у пiдкладку щось зашито. Гм… Чи все-таки пiдкладка в грудку збилася?.. На дотик м’яке, як тканина. Але мудрий Абу Алi iбн Хази казав, що навiть пiр’iнкою можна протерти в каменi дiрку, якщо терти досить довго i вперто… То як, дозволиш шов розпороти?
– Що?! – в наступну мить кульбака була вирвана з рук шаманки Степаном, що як ошпарений схопився на ноги. – Дай сюди! Сам подивлюся! – i додав дрижачим вiд хвилювання голосом: – Друзi! Якщо не помиляюся, то ми знайшли… те, що шукали… І ще… Не гнiвайся, Тарасе, але думаю, що полонянцi краще не бачити нашу знахiдку…
– Пропонуеш вбити ii? – звiв брови Куниця.
– Навiщо? – у свою чергу здивувався Степан. – Давайте зав’яжемо iй очi та й вiдведемо вбiк…
– Дивуюся я тобi, друже чарiвник, – скривився Куниця. – А дурнiшого нiчого придумати не мiг? Або ти вкрай забув, що Галлiя шаманка i в знаннi магii набагато сильнiша за тебе… Тож бачити може не тiльки очима, i не тiльки крiзь морок… Про що ти, як я помiтив, все ж здогадався… – Тарас недвозначно вказав поглядом на своi шаровари, котрi надiв побратим взамiн вичаруваних.
– Це ви про що зараз? – пiдозрiло подивився на Небабу Орлов. – Хто i що може?
– Не бери в голову, – поквапно вiдмахнувся той. – Краще подай нiж, подивимося, що Тимофiй Куниця вiд чужих очей пiд сiдницею ховав?
Пiд час сумбурноi розмови дiвчина тiльки клiпала, здивовано поглядаючи на чоловiкiв, що так несподiвано розхвилювалися через ii нехитре бажання поправити пiдкладку старого сiдла. Але, почувши iм’я Тимофiя, охнула i мимоволi зробила крок убiк Небаби.
– Що таке? – моментально зреагував опричник. – Знаеш про це? Чула?
– Про релiквiю?.. Котра гяурам дiсталася?..
– Саме. Розповiдай, що тобi про це вiдомо? І звiдки!
– Ну, як же… – не стала огинатися i доволi охоче пояснила шаманка: – Ще взимку бiля всiх наметiв i кибиток глашатай прокричав, що того, хто знайде заховану козаком Тимофiем Куницею священну релiквiю, котру шайтан викрав у Аллаха i подарував гяурам, султан обсипле золотом i назве единокровним братом.
– Оце молодцi, бусурмани голомозi. Бачили, як справу повернули? – захоплено прицмокнув Орлов. – А нашим боярам аби таемницю зберегти… Замiсть того, щоб усiм свiтом шукати подаровану православному люду святиню.
– Думаете, чому в цьому роцi по ясир йде не два-три стiйбища, як зазвичай, а майже вся Кримська орда зрушила зi своiх кочовищ? – продовжила дiвчина. – Триста тисяч шабель! А з ними п’ятдесят тисяч добiрних сипаiв i яничар з Високоi Порти. Кращих воiнiв Сонцеликого султана… Така сила в лiченi днi змете всi козацькi заслони, перемеле в прах будь-яке вiйсько, тим паче – нашвидкуруч зiбране ополчення ляхiв, а потiм – стрiмкi пiвсотнi розлетяться по всьому краю – i селище за селищем, хату за хатою перетрусять i обшукають кожен закуток. Чи знайдуть релiквiю чи нi – не знаю, але в тому, що в тутешнiх мiсцях не залишиться жодноi живоi душi, окрiм тих, що будуть у сирiвцях, можна не сумнiватися.
– О-хо-хо… – зiтхнув Куниця. – Невеселу картину ти намалювала, Галлiя. Не знаю навiть спасибi тобi сказати, чи вiдразу голову зрубати…
– Роби як знаеш, але подумай ось над чим… – гаряче зашепотiла дiвчина, пожираючи козака величезними очима. – Ти можеш врятувати свiй народ, пане отаман! Вiддай знахiдку султановi, i всi залишаться живi! Султан стане тобi кревним братом, а твоя батькiвщина – частиною благословенноi Порти. І бiльше нiхто i нiколи не потривожить мирний сон пiдданих великого султана.
– Ач, як гарно спiвае, пташка… – похмуро глипнув на неi Василь. – Та тiльки, будь на те воля небес, архiстратиг Михаiл не став би вручати прапор козаковi, а вiддав би його вiдразу котромусь вашому мурзi. Нi, не бувати тому, щоб православна святиня з доброi волi бусурманам дiсталася.
– Ти не поспiшай настiльки гучними словами кидатися, опричнику, – несхвально покивав Степан. – Що нам вiдомо про Божий промисел? А може, вiн у тому i полягае, щоб нас навiки з Ордою замирити? Сам-то, що думаеш, отамане?
– Та не схоже, якось… – хмикнув Куниця. – На Божу волю. Надто хитромудро… І цiна висока…
