скачать книгу бесплатно
– Коня не вберiг, от i осiдлав себе, – зареготав Салах-Гiрей. – А тiкати не став, тому що зацiпенiв з переляку… i забув себе пришпорити.
– Га-га-га! – улесливо розсмiялися всi навколо з нехитрого жарту.
– Нi, мiй пане… не схоже… – заперечливо похитав головою воiн, коли смiх вщух. – Я гадаю, цей гяур i самого шайтана не боiться. А найдивнiше, вiн одразу попросив вiдвести його до тебе.
– До мене?!
– Саме так, повелителю. Сказав: «Проведiть мене до Салах-Гiрея. У мене до нього важлива розмова е…»
Юнак здивовано моргнув i глянув на аталика. Цей похiд готувався з усiма необхiдними пересторогами. А тому поява у бродiв дивного гяура, котрий очiкував саме його загiн, насторожував.
– Що тут гадати? – вiдповiв на нiме запитання Кучум, здивований не менше за свого вельможного учня. – Нехай приведуть бранця… Вiн сам усе i розповiсть.
– Як накажете… – вклонився гонець, одним стрибком злетiв у сiдло й погнав до дозору. І незабаром повернувся в супроводi ще двох нукерiв, котрi привезли жалюгiдного, щуплого чоловiчка i кинули його, як снiп соломи, до нiг Салах-Гiрея. А поруч – стару кульбаку. Зовсiм негодящу, сильно пошарпану та розпороту на швах.
Вiд незнайомця смердiло так гидко i дивно, нiби перед Салах-Гiреем стояла не людина, а трухлявий пень, побитий гниллю i рясно порослий поганками. Розчавленими поганками…
Дивний гяур був одягнений в страшенне лахмiття, його обличчя по самiсiнькi брови вкривала густа нечесана поросль кольору мокроi iржi. А з цих заростей на хана поблискувала пара хитрих i нахабних, як у тхора, очей.
– Хто такий? Куди йшов? Звiдки? Вiдповiдай! – грiзно кинув Кучум, для переконливостi трохи оголюючи шаблю, а потiм з трiском заганяючи клинок назад у пiхви.
– Тутешнiй я, – знизав плечима чоловiчок, вiд чого сморiд гнилизни i тлiну зробився геть нестерпним. – Прозиваюся Паньком, а йшов я до вельмишановного Салах-Гiрея, щоб запропонувати йому свою допомогу. В обмiн на спiлку…
– Яку ще спiлку? – дещо сторопiв вiд такого неймовiрного нахабства юнак.
– Вiдомо менi, що Великий хан вiдправив тебе попереду всiеi орди, за першим ясиром. А також вiдаю, що як повернешся переможцем, то тебе очiкуватимуть великi почестi i славне майбутне. Але якщо не виправдаеш надiй Великого хана – краще тобi, молодий багатур, у бою загинути та навiки в степу залишитися. Вiрно? – Панько гостро глянув в очi юнака i, побачивши вiдповiдь, продовжив: – А менi якраз такого спiльника i треба. Про священну релiквiю гяурiв, мабуть, чув? За яку султан щедро нагородити обiцяв?
Салах-Гiрей мимоволi кивнув.
– Ось i добре. Є у мене задумка, як святиню дiстати, але сам не втну. Тому й пропоную свою допомогу в обмiн на твою пiдтримку. Не сумнiвайся, молодий хан, якщо зробимо все вправно – то i ясир хороший вiзьмеш, i воiнiв уберегти зумiеш. В орду повернешся з великою славою i багатством. У стiйбищах стануть складати пiснi про твою доблесть i мудрiсть. Чоловiки – шанобливо кланятимуться. Кращi батири стануть проситися пiд твiй бунчук, коли ти вирiшиш зiбрати наступний похiд. І не тiльки по праву народження, а з поваги i вiри в твое неймовiрне везiння… Вся слава i здобич тобi дiстануться, щоб мене в святiй купелi на Йордань викупали.
Забобоннi татари насторожено перезирнулися.
– Шайтан, – прошепотiв аталик, роблячи пальцями «козу». Жест, що за повiр’ям, мае силу вiдганяти злих духiв.
– Так, нi… – недбало вiдмахнувся дивний чоловiчок. – Шайтани, демони та джини бiльше вашому Аллаху та його пророку Магомету прислужують. Тобто, паскудять. А в православ’i… – при цьому вiн з острахом скосив очi на небо, нiби боявся звiдти разючоi блискавки i, трохи притишивши голос, закiнчив: –…iстот, подiбних до мене, називають бiсами, або чортами. Або й зовсiм просто – нечистим, лукавим. Босоркуном ще… Хоча менi самому бiльше iм’я Панько подобаеться. Рудий Панько… Але годi про мене. Скажи краще, яким буде твое рiшення i воля, Салах-Гiрей, син Махмуда? Вдаримо по руках?
Зухвала, панiбратська поведiнка неймовiрно смердючого i, судячи з усього, божевiльного гяура настiльки обурили молодого хана, що разом вивели iз зацiпенiння. Вiн схопився на ноги i гукнув нукерам:
– А ну, причешiть цю баранячу падлину проти шерстi! Так жорсткiше! Не шкодуйте канчукiв! Щоб не забувався, з ким говорить!
Воiни негайно виконали наказ, i два батога одночасно потягнули Панька по щуплiй спинi.
– Ой, ой, ой! – заверещав той вiд болю, а потiм люто повiв очима з одного нукера на iншого. – Щоб вам до землi прирости, бовдури голомозi! – i якось дивно махнув лiвою рукою. Потiм ступив вперед i нахилився до самого обличчя сивого аталика. – Кучум-ага, заспокiй свого надто запального учня. Я ж до вас з миром прийшов, а вiн мене, немов пса шолудивого – батогами велiв частувати… Не добре це, неправильно.
– Та як ти смiеш, смердючий шматок лайна?! – аж пiдскочив Салах-Гiрей. – Гей, ви, чого застигли?! Хапайте гяура i провчiть, як слiд!
Але вiрнi нукери навiть не поворухнулися, а тiльки витрiщалися з жахом в очах i, мов риби, беззвучно роззявляли роти.
Панько криво посмiхнувся, вишкiривши бiлi та гострi, немов вовчi iкла, зуби i несподiвано статечно звелiв:
– Сядь, Салах! Поводься, як годиться нащадку славного роду Гiреiв, воiну i майбутньому повелителю орди! Не робися схожим на примхливу молодицю при надii! Якщо хочеш повернутися до батька з пошаною i багатим ясиром, слухай мене! Але, якщо вважаеш, що опанував всi знання i досвiд, то менi тут робити нiчого… пропадайте… Іблiс з вами!
Втручання навченого життям наставника не знадобилося. Побачивши настiльки разючi змiни в поведiнцi дивного незнайомця, молодий татарин так розгубився, що ледь не кинувся навтьоки. Але в останню мить зумiв впоратися з нерозумною панiкою i залишився на мiсцi. Будучи забобонним, як i всi кочiвники, Салах-Гiрей зрозумiв, що бачить перед собою когось, чия надприродна могутнiсть буде сильнiша за ханську владу. І непоказний зовнiшнiй вигляд всього лише маска…
– Добре, Панько-ага, – промимрив тихо юнак. – Я готовий вислухати твою мудру пораду…
– От i добре, – задоволено кивнув чорт, пiдiйшов ближче i присiв на свое сiдло. – Нiчого непомiрного в моiх словах не буде. Власне, i не радити я хочу, а просто запропонувати невелику допомогу. Зачекайте тут до пiвночi, а потiм йдiть до броду i нiчого не бiйтеся. Козацька чата буде мiцно спати.
– Хiба таке можливо? – недовiрливо перепитав Кучум. – Якщо запорожцi стережуть переправу, то роблять це, як належить. Заснути на посту для сiчовика – вiчна ганьба i безчестя! Гiрше – лише вiдверте боягузтво. За таку провину в Сiчi навiть пояснень слухати не будуть. Як не скарають на горло, то копняками проженуть з товариства, немов шолудивого пса!
– А ось це вже мiй клопiт, шановний Кучум-ага. Я i так надто багато сказав…
– І все-таки, поясни, шайтан гяурiв, чому ми повиннi тобi вiрити? – не дав переконати себе цiлком бувалий воiн. – А може, все якраз навпаки? Ти нас у засiдку заманюеш? Ми в рiчку увiйдемо, а козаки нас з берега мушкетним вогнем i привiтають.
– Життя прожив, а розуму не нажив, – буркнув Панько. – Навiщо менi вас кудись заманювати, якщо ви i так нiби на долонi… Бери голими руками. І коли б я був запорiзьким спостерiгачем, то за той час, поки ми ляси точимо, чамбул вже б давно оточили i перестрiляли, як курiпок. Одне слово – годi з пустого в порожне переливати. Будемо вважати, що домовилися, вiрно, Салах? І тее… постарайтеся не затримуватися. Надовго навiть я козакiв приспати не зможу. З першими пiвнями дозорнi прокинуться.
Сказавши все це, вiн зробив якийсь невловимий рух пальцями i пильно подивився юному хановi в очi. Той сiпнувся i поспiшно вiдвiв погляд.
– Я вiрю тобi, шайтан… – вiдказав трохи згодом. – І задля того, щоб Великий хан мiг пишатися сином, зроблю все так, як ти радиш.
– Чудово… – Рудий Панько пiднявся з землi. – Будь певен, Салах-Гiрей, що не пошкодуеш про прийняте рiшення. Слава i почестi чекають на тебе так само неминуче, як близький захiд сонця. Ну, я пiшов виконувати свою частину домовленостi, а ви не поспiшайте, але й не зволiкайте! Пам’ятайте: пiвнiч – найкращий час.
Промовивши це, Панько пiдхопив з землi свою кульбаку, ступив трохи вбiк, i в ту ж мить сильний порив вiтру сипнув татарам порохом в очi. А коли тi протерли повiки i змогли роззирнутися, то за несподiваним союзником вже й слiд прохолов.
– Гей! Панько-ага! А як же моi нукери?! – вигукнув з досадою Салах-Гiрей, але вже i сам бачив, що знерухомленi чарами воiни разом з усiма протирають очi.
– Шайтан! – з упевненiстю сказав Кучум i зашепотiв слова Корану, якi повиннi захищати правовiрного вiд пiдступiв нечистоi сили.
А молодий хан подумав:
«Що ж, якщо знадобиться, – я не тiльки з шайтаном, але i з мангусом пристав би до спiлки… Я зобов’язаний за будь-яку цiну досягти успiху! А якщо привезу в Орду не просто здобич, а священну релiквiю християн – тодi батько зможе по праву пишатися мною. І заради цього я на все згоден. А там – подивимося!.. Невже не зможу розплатитися з нечистим? Душа правовiрного мусульманина християнському бiсу навряд чи потрiбна, а душi полонених гяурiв нехай хоч сотнями… тисячами забирае, рабовi вона без потреби…»
Роздiл третiй
Сутiнки, прохолоднi i вологi, мов собачий нiс, для степу, змореного лiтньою спекою, стали цiлющим бальзамом, дбайливо накладеним на роз’ятрену рану. А коли вмите вечiрньоi росою i усiяне блискiтками, немов дiвчина на вечорницях, небо низько схилилося до дрiмаючоi землi, все закутала легка, приемна тиша, що навiвае солодкий сон пiд заколисуючий передзвiн коникiв-цвiркунiв. Жодна билина, жоден листочок не колихнуться без потреби. Навiть млявий вiтерець не смiе дихнути. Заб’еться десь у байраках i принишкне, завмре до свiтанку…
У такий час добре лежати в пахучих травах, дивитися на величезнi, змовницьки пiдморгуючi зорi та мрiяти…
Про що?
Та про що завгодно! Слава богу, у кожноi людини знайдеться хоча б одна заповiтна мрiя!
Ось i зараз, на лiвому березi Днiпра, навпроти островiв Тивiльжан та Перун, на невисокiй могилi сидить молодий козак. Очi у хлопця заплющенi, по затемнених юнацьким пушком губах блукае посмiшка, i хоч рукою вiн при цьому погладжуе лежачого поруч здоровенного гепарда, явно не шум битви чи переможнi походи сняться молодому запорожцевi, а щось бажанiше i приемнiше на дотик, нiж м’яке хутро звiра.
Це Остап Байбуз – низовий козак i, незважаючи на юний вiк, уже рiк як не запорiзький новик, а повний товариш Корсунського куреня… Вiн, Семен Лис i Максим Гарбуз – головна чата бiля Тивiльжанськоi переправи. Сьогоднi, в час вiд пiвночi i до свiтанку – пильнувати за тим, щоб пiд покровом темряви через рiчку не переправилися супостати, випало саме Остапу. А його старшi товаришi, загорнувшись в кiнськi попони, повлягалися спати з протилежного боку могили подалi вiд вогкостi i комарiв. Там же руками дозорних збудовано i просторий курiнь, – але в таку ласкаву нiч лiзти в задушливе нутро змiг би хiба божевiльний.
Неподалiк, тримаючись поблизу вiдблискiв тлiючого в вогнищi жару, пасуться козацькi конi. Розумних тварин i стриножувати немае потреби – самi далеко не вiдiйдуть. Знають, що людина, хоч i муляе спину сiдлом, а губи – вудилами, проте i вiд вовкiв захистить, i нагодуе. Особливо взимку, коли в закуреному снiгами степу голодно i холодно.
Вартовий зручно розлiгся бiля «фiгури» (високоi триноги iз товстих жердин, увiнчаноi, мов тин горщиком, величезним снопом iз щедро облитого смолою очерету) i мрiе! Але не на шкоду службi, як може здатися, а доручивши спостереження за бродом чуттю вiрного Пайди, чий нiс i слух куди гострiшi за людський зiр. Гепард добре знае, що на тому березi починаеться чужий степ… Що саме звiдти приходять пропахлi сумiшшю диму, баранячого жиру i кiнського поту смертельнi вороги його товариша i господаря.
Думка про ворогiв, що на мить промайнула в головi звiра, змусила Пайду наiжачити загривок i невдоволено загарчати.
У цю ж мить молодий запорожець вiдкрив очi i рвучко пiдвiвся, насторожено прислухаючись до нiчних звукiв. Але на рiчцi все спокiйно… Не тiльки рибина не плюсне, але навiть тiнь не закривае яскравi зiрки, що вiдбиваються у водi.
– Привидiлося тобi, Пайдо… – бурчить невдоволено Остап. – Такий гарний сон не дав додивитися, сполохав. Ну, та нехай, чого там. Служба – не тiтка. Перекусимо, чи що, як не спиться?
Байбуз знову зручно вмостився i вийняв з-за пазухи житнiй калач. Гепард тут же пiднявся, повернув круглу голову до козака i принюхався.
– Що, утроба ненаситна, знову зголоднiв? Тримай… – посмiхнувся Байбуз i простягнув чотириногому товаришевi на долонi пайду хлiба. Майже таку, як той окраець, що дав гепардовi кличку.
Шiсть рокiв тому, побачивши в руках Остапа повискуюче цуценя гепарда, курiнний кухар заявив, що не стане годувати звiря за рахунок товариства. Вистачить на Запорiжжi нахлiбникiв i без диких котiв. Але отаман засмiявся i сказав, що курiнь не збiднiе на пайду хлiба, а щеня – гляди, ще й у нагодi стане. І як у воду дивився. Не було в Сiчi надiйнiшоi варти i бiльш вдалих мисливцiв, нiж та ватага, до якоi приеднувалися Байбуз з вiрним Пайдою.
– Бери, чого ти? – здивувався Остап, бачачи, що гепард не звертае уваги на гостинець, а продовжуе неспокiйно принюхуватися.
– Тихо ж навколо? Чи й справдi чуеш щось? – здивувався козак, недовiрливо прислухаючись до завмерлоi ночi. Але, про всяк випадок, сховав хлiб i взяв у руки шаблю.
– Чужий? Ворог? – перепитав пошепки. У вiдповiдь Пайда неголосно завуркотiв, а кiнчик хвоста звiра смикнувся, виказуючи стримане роздратування.
Повний мiсяць буквально тiльки що виповз на небо i досить яскраво висвiтлив усе навколо, але як Остап не напружував очi, на спокiйному плесi Днiпра видно було тiльки вiдблиски звичайного ряботиння вiд граючого пiд верхом малька.
– Нудишся? – Байбуз поплескав за вуха звiра, але Пайда не пiддався улюбленим пестощам, а вiдскочив убiк i беззвучно вишкiрив iкла, не зводячи очей з прихованого в нiчнiй темрявi берега.
– Он як? – Остап вдруге пiдвiвся i приготувався. Така поведiнка гепарда могла означати тiльки одне: берегом йде чужий.
– Тихо, Пайда! Лежати!
Гепард припав до землi, як перед стрибком, i завмер.
Остап теж терпляче чекав, готовий до будь-якоi несподiванки. Пройшла мить, друга, третя… Серце тривожно прискорило бiг, але тишу чи не порушуе жоден стороннiй звук. Молодий козак, вже зовсiм заспокоiвшись, вирiшив гримнути на звiра, i саме в цей момент почув кроки. Йшла одна людина. Наближалася, човгаючи по землi, стомлено шаркаючи ногами й особливо не криючись, – але хто знае? Тому Байбуз кличе гепарда i разом з ним тихо задкуе за могилу. Ближче до товаришiв. Вночi жодна обережнiсть не буде надмiрною.
Козак ще раз, про всяк випадок, кинув погляд на брiд, але у Днiпрi, як i ранiше, тiльки зорi плескалися…
Товаришi, широко розметавшись – мiсця вистачае, шумно сопуть увi снi. Вогненно-рудий i гостроносий Лис ще й похропуе, а вже посивiлий та худий, як жердина, Гарбуз – солодко прицмокуе губами, немов цицьку смокче.
– Семене! Максиме! Вставайте! – прошепотiв на вухо кожному Остап. – Когось дiдько посеред ночi до нас у гостi несе… Берегом суне!.. І його запах не подобаеться Пайдi.
Обидва козаки, цiлковито навiть не прокинувшись, звично схопилися за зброю i поповзли подалi вiд вогню. Якщо хто зi своiх заплутав, то показатися йому нiколи не пiзно, а вороговi краще не знати, скiльки тут козакiв.
– Пугу, пугу, пугу! – тричi, за прадавнiм козацьким звичаем, доноситься тим часом вiд фiгури голос невидимоi в темрявi людини. І пiсля хвилини мовчання лунае знову:
– Агов! Є поруч жива душа, чи вiдблиск багаття менi ввижаеться? Вiдгукнiться, люди добрi! Я свiй!
– Пугу, пугу, пугу… – згiдно з тим же звичаем, вiдповiдае Байбуз, потiм встае i, поклавши руку на ефес шаблi, строго запитуе: – Кому це вночi на мiсцi не сидиться? Опiвночi добрi люди по свiту не блукають.
– Козак з Лугу! А щодо пiзньоi чи ранньоi пори… – тихiше, але впевнено вiдповiв голос все ще невидимого людини. – Повiр менi, братику: коли бiжиш з неволi, на час не зважаеш i на сонце не дивишся. Навiть, якщо бусурмани тебе ще не заслiпили…
Байбуз полегшено зiтхнув i поплескав по холцi гепарда.
– Це свiй, Пайдо. Свiй! А ти, земляче, пiдходь ближче до вогню, не бiйся. Звiр ручний, без наказу не зачепить…
Людська постать чiтко вимальовуеться на тлi зоряного неба, але не поспiшае наближатися. Бiглий невiльник теж хоче упевнитися, що бiля багаття дiйсно запорожцi, а не харцизи. І тiльки через деякий час, сутулячись пiд вагою староi кульбаки i вiд того здаючись ще нижчим, з темряви виступае миршавий, трохи кособокий чоловiчок. Зодягнений в таке упослiджене i смердюче лахмiття, що i дивитися бридко.
– Сало, гу-гу! – привiтався несподiвано глухо й невиразно, немов перекочував язиком у ротi жменю гороху.
– Слава навiки Богу нашому, – вiдповiв, не замислюючись, Байбуз. Людям взагалi властиво чути те, що iм хочеться, а не промовленi слова. Тим паче, коли звуки видаються звичними i вiдповiдають моменту. – Сiдай до вогню, незнайомцю, будь ласкавий. В ногах правди немае.
– Не перечитиму… – пробурчав чоловiчок, поклав поруч з багаттям свою ношу i досить незручно присiв на сiдло зверху, простягаючи до вогнища задубiлi руки i ноги. – Всю правду люди давно засунули в те мiсце, звiдки цi самi ноги i виростають. Залишилась тiльки кривда.
Остап ввiчливо хмикнув i, бачачи, що Пайда, – хоч i продовжував принюхуватися до незнайомця, вiд якого йшов ще той дух, – сумирно вмостився поруч, чого розумний звiр нiколи б не зробив, вiдчуваючи загрозу, пiдняв угору руки, даючи знак товаришам.
Лис та Гарбуз вийшли iз засiдки i теж пiдсiли до вогню. Чуттю гепарда козаки довiряли беззастережно. І якщо Пайда лежить спокiйно, значить, небезпеки немае.
– Та хiба ж я схожий на бусурмана, панове запорожцi? – ображено скривився чоловiчок.
– Береженого i Бог береже, – розважливо вiдповiв Лис, мiцний, високого зросту двадцятирiчний парубок, з ниточкою рудих вусiв пiд носом i такого ж кольору пишним оселедцем на виголенiй головi. І додав, звертаючись до незнайомця: – Ти сам, з усього видно, людина бувала i досхочу лиха натерпiвся, тому iнших, за розумну обережнiсть, картати не повинен. Нагодуй гостя, Остапе. Бачиш, у людини вiд холоду та голоду очi, як у тхора, виблискують.
Вiд цих слiв незнайомець здригнувся, нiби його батогом по спинi вперiщили, i квапливо опустив погляд.
– Можна i нагодувати, якщо гiсть не погребуе нашою вечерею, – вiдповiв Байбуз i присунув ближче до гостя казанок iз залишками загуслоi i остаточно розiпрiлоi тетерi.
– Такий вельможний пан, як я, i обгризенiй кiстцi радий бував не раз, – спробував зобразити вдячну посмiшку на обличчi гiсть, дiстаючи з-за пазухи абияк вистругану ложку. Та чи то i справдi занадто змерз, чи то з обличчям було щось негаразд, але гримаса, що викривила губи i пробилася назовнi крiзь нетрi заростей, походила бiльше на звiриний оскал, нiж на щиру посмiшку.
Поспiшно проковтнувши запропоновану козаками скупу вечерю, вiн обтер травою ложку, сунув ii назад за пазуху i зашарудiв там, наче шукав щось у лахмiттi.
Козаки, посмiхаючись, переглянулись мiж собою. Мовляв, дивiться, братцi, риеться за пазухою, немов багач у калитцi, а у самого, напевно, окрiм блiх i немае нiчого. Та й блохи, мабуть, вiд такого життя давно на кращi «хлiба» перебралися. Але незнайомець не просто так марнував час, знав, що шукае – бо витягнув з-пiд одягу досить товстенький пакунок.
– Ось такий з мене козак, – промовив з неприхованою гордiстю. – Сам голий, мов церковна миша, зате сiдло i ложка своя. А також – папуша тютюну знайдеться… Та ще й не будь-якого самосаду. Справжнiй Трапезундський! Пригощайтеся, – урочисто простягнув згорток Гарбузовi, по зовнiшностi i поважностi манер визнаючи його старшим над рештою запорожцiв. – Закурюйте… А я вам тим часом про свое безталання розповiм.
– Дякую, – козак трохи гидливо розгорнув брудну ганчiрку, просочену застарiлим кiнським потом i ще чимось, куди бiльш смердючим. І аж присвиснув вiд подиву, коли в його руках опинився багатий замшевий кисет, вигадливо розшитий дрiбними рiчковими перлами.
– Ось так цяцька, – присвиснув i Лис. – Та за такий кисет в базарний день можна пару жеребних кобил сторгувати.
– Можливо… – байдуже знизав плечима чоловiчок. – Я в цьому мало розумiюся… Та й навiщо менi табун? Ось якщо б хто невелику пасiку запропонував, – вiн замрiяно примружив очi. – Ех, людоньки, якби ви знали, яка в мене колись була пасiка, – вiн зажурено похитав головою. – Пiвсотнi пнiв… Усе з димом пустили, бусурмани клятi… Ага… – раптом схаменувся вiн. – Я ж так i не сказав свого iменi… Рудим Паньком мене кличуть, або – Пасiчником. Це кому як бiльше подобаеться, а менi – без рiзницi. Може, доводилося чути?
Козаки заперечно помотали чубами.
– Ну, то й грець з тим… – махнув рукою чоловiчок. – Голова спухне якщо кожного, хто у Великiм Лузi живе, знати i пам’ятати. Курiть, хлопцi, курiть… Щоб дома не журилися, – похопився, бачачи, що козак не поспiшае натоптувати люльку, а продовжуе уважно розглядати кисет.
– Обов’язково, – пробурмотiв Гарбуз, розпускаючи шнурiвку i дiстаючи з мiшечка пучку тютюну. – Дивно, але здаеться менi, що я вже колись бачив схожу цяцянку. От тiльки нiяк не пригадаю, в чиiх руках.
– А ну, дай подивитися… – зацiкавлено потягнувся до кисета Лис. Оглянув уважно i заперечливо похитав головою. – Нi, не впiзнаю… – Потiм засунув пальцi всередину i зi словами: – О, тут ще щось е! – видобув назовнi великий натiльний хрестик на товстому срiбному ланцюжку.
– Цiкаво! – здивовано вигукнув Гарбуз, оглядаючи Панька уважним поглядом з-пiд примружених повiк. – Гм… Чого це ти, чоловiче добрий, хрестик не на шиi, як годиться християниновi, а в кисетi носиш? Чи це не твiй? І ти його разом з кисетом з мертвого козака зняв? Вiд того i вишивка менi знайомою здалася? Признавайся, бiсова душа! Та всю правду кажи, як на сповiдi! Бо… – пригрозив кулаком, – …гiрше буде.
– Придумав таке, – з образою в голосi потягнувся за кисетом Панько. – Я ж не з церкви додому йду, а з бусурманського полону втiк. Нiби не знаеш, що за хрестик на шиi там голову з плечей знiмуть швидше, нiж чхнути вспiеш. А в тютюн заховав, бо вiн для татарина нiчого не вартий. І тому це найнадiйнiше мiсце, якщо хочеш уберегти вiд iхнiх загребущих лап щось цiнне. Зрозумiло? А тепер, вiддавайте кисет, якщо вiри менi немае…
– Ну, вибачай, Пасiчник, – Лис примирливим жестом простягнув Рудому Паньку натiльний хрестик. – Не хотiли образити. Але, погодься: дивно знаходити святу рiч, заховану в тютюнi? Тим паче, що ти вже на рiднiй землi. Мiг би й пригадати…
