скачать книгу бесплатно
Тричi не вмирати. Наречена
Олег Иосифович Говда
Тричi не вмирати #2
Хотiли допомогти, а вийшло, як завжди… Не передав би архiстратиг Михаiл козакам свiй стяг, може, й Сатана не послав би на землю чорта Босоркуна, щоб релiквiю ту здобути. Але не так легко у запорожцiв вiдiбрати те, що iм самим треба. Отож така веремiя затiялася, що вже й не зрозумiти, хто за ким женеться i вiд кого тiкае. І з кожним днем та вервиця лише бiльшае. Молодий козак-характерник, чарiвник-недоучка, перевертень з таемного розшуку Івана IV, татарська шаманка… Ну, i звичайно ж, чорт Босоркун… Кому пощастить, хто першим знайде Тимофiя Куницю i штандарт архiстратига, якщо старий козак наче крiзь землю провалився? Про все це та ще багато iншого читачi дiзнаються з другоi книжки циклу «Тричi не вмирати» «Наречена».
Олег Говда
Тричi не вмирати. Наречена
© Олег Говда, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
* * *
Було колись в Украiнi – ревiли гармати.
Було колись – запорожцi вмiли панувати.
Т. Шевченко
Роздiл перший
Схоже, жартiвлива погроза застосувати тiлесне покарання додала впевненостi, бо перемiститися у Виселки вдалося Тарасовi з першоi спроби.
Куниця закрив очi, зосередився i… опинився посеред кiмнати, де ночував зi Степаном минулоi ночi. Он, на столi навiть той самий глек стоiть, з якого йому покiйна Аглая Лукiвна квасу наливала. Дивно тiльки, що за часом вже мав минути полудень, а у свiтлицi – як i ранiше, панувала напiвтемрява, та й не прибрано. Як схопилися вони з побратимом зi своiх лежанок, так все i залишилося неторканим.
Абсолютно не зрозумiло навiщо, – вернувся ж як приятель, з добром, – намагаючись не заскрипiти дверима, Куниця вийшов на ганок.
Село упирiв жило звичним неквапливим ладом.
Через три хати, оголений до пояса, ставний м’язистий чолов’яга розмiрено колов дрова, з неймовiрною легкiстю орудуючи величезною сокирою. А двое пiдлiткiв, хлопчик i дiвчинка, рокiв десяти-дванадцяти, неквапливо збирали нарубанi дрова i складали iх у велику полiнницю, вздовж стодоли. Допомагали батьковi… Але i в цьому тутешнi дiти вiдрiзнялися вiд звичайноi сiльськоi дiтвори, завжди готовоi навiть з найважчого завдання влаштувати забаву i розвагу. Цi – працювали мовчки i зосереджено. Хлопчик пiдставляв руки i чекав, доки сестра накладе дров повне наруччя, потiм неспiшно переходив до стодоли i застигав нерухомо, чекаючи поки дiвчинка акуратно вкладала полiнця. І робили вони це, хоч i не хутко, зате так злагоджено, що батько ледве-ледве встигав наколоти свiжих дров.
Не дарма кажуть, що людина може нескiнченно довго милуватися, як горить вогонь, тече вода або працюють iншi. Куниця настiльки захопився незвичним i напрочуд гармонiйним видовищем, що не помiтив, як до нього пiдiйшов староста Висiлкiв.
– О, швидко ти обернувся. Видно, пильна справа. З хорошою звiсткою поспiшав, чи не дуже? – пробасив Петро Бобрик, з’являючись поруч зовсiм нечутно, мов власний привид.
Куниця рвучко обернувся до нього, але в поставi кремезного чоловiка не було навiть натяку на агресiю. Хоча шапку все-таки не зняв.
– Тобi судити, староста… – вимовив статечно, ввiчливо кланяючись. – Я розповiм, як е, а ти сам вирiшуй.
– Говори.
Староста вiдповiв настiльки ж чемним поклоном, а пiсля так важко опустився на закопану бiля ганку лавку, що товстезна дошка аж застогнала пiд його вагою.
– Сiдай, – кивнув на вiльний краечок. – Подейкують, в ногах правди немае…
– Дякую… – не став чинитися Тарас i, щоб хоч якось почати розмову, зауважив з усмiшкою: – Ось тiльки сумнiваюся, що вона в тому мiсцi, котрим на лаву сiдають…
– Хто зна, хто зна… – не пiдтримав жарту похмурий упир. – Якщо зважити на те, як ви, люди, обходитеся з життям, единою справжньою цiннiстю, що дав вам Творець, то – цiлком ймовiрно, що саме туди ви свою правду i засунули… Але не будемо з розумним виглядом пересипати з пустого в порожне, викладай: з чим повернувся туди, де сам знаеш, тебе не ждуть?
– Хочу чамбул ординцiв до вас запровадити… – немов з моста в воду бухнув Куниця, вiдчуваючи, як погляд старости пронизуе його буквально наскрiзь, роблячи марною будь-яку спробу хитрувати чи вигадувати щось правдоподiбне i благопристойне. Розумiючи, що гола правда буде саме тим, чого очiкуе досвiдчений упир.
Петро ще раз уважно подивився козаковi в очi, пожував губами i повiльно вимовив:
– Щедра пропозицiя, вiдьмак… І несподiвана. Мабуть, цiну таку ж заломиш? Кажи одразу, що вiд нас треба?
Куниця знизав плечима.
– Нi, так не годиться… – не прийняв мовчання староста. – Адже неспроста добрий християнин нечистi допомагати взявся. Вибач, але я довго живу i в людську доброту, а тим паче – безкорисливiсть, давно не вiрю…
– Резонно, – неохоче погодився молодий козак, стомлено проводячи рукою по обличчю, немов витираючи з нього випадковий налiт нещиростi i пилюку турбот. – Тiльки ось що я тобi скажу, Петре… – продовжив трохи згодом: –…рiзнi ми. Це ти вiрно пiдмiтив. Людина й упир… Але ж ось, сидимо собi поряд, розмовляемо мирно. Чи не ставиш собi питання: чому так? Нi? А я вiдповiм. Тому, що ми тут всi однiею землею вирощенi i вигодуванi. Однiею росою вмитi i напоенi. А бусурмани, якi через моря з мечем до нас приперлися – геть iншi. Чужi нам i плоттю, i духом. Адже вони не тiльки за невiльниками та скарбом прийшли, а щоб землю цю – i у дiтей наших, i у внукiв вiдняти. Ось i вся розмова… – не зовсiм виразно закiнчив козак. Але сiльський отаман зрозумiв парубка, бо кивнув i запитав уже зовсiм iнше:
– Багато iх?
– Точно сказати не можу, – не став лукавити Тарас. – Але, думаю, не менше сотнi. І один шаман з ними буде, напевно…
– Хороша здобич… – задумливо промовив Бобрик. – Життiв, вiдiбраних у ординських воiнiв, нашому селу рокiв на десять вистачить. Дiтлахи пiдростуть… Думаеш, легко дивитися, як вони дорослiшають, але як i ранiше залишаються в дитячому тiлi? А як допомогти? З бездушноi звiрини багато життевих сил не вiзьмеш. А ти сам битися з ними залишишся, чи знову сiрими стежками пiдеш?
– Допоможемо вам, Петре. Можеш не сумнiватися… Це ми з побратимами твердо вирiшили.
– Добре… – кивнув той. – Умiння вiдьмака i чародiя напевно стане в пригодi… Супроти шамана. Особливо, якщо той iфрита на допомогу викличе. Стривай, ти сказав: з побратимами? Вас же тiльки двое було?
– Сьогоднi до нас ще один товариш приеднався. Вiн беркутом перекидаеться. У бою зайвим не буде… А ви… – не втримався Тарас вiд питання, що турбувало його: – Справдi, з сотнею впоратися зможете?
Староста невизначено хмикнув, потiм полiз пальцями до себе в пояс i витяг звiдти давню срiбну монету. Неспiшно очистив ii вiд присохлого бруду i простягнув козаковi.
– Тримай… Сам не знаю навiщо кажу, але життя напевно варто кiлькох слiв. Вбивати те, що i так мертве – справа клопiтка. Запам’ятай, вiдьмаче. Хоча – краще, щоб це знання тобi нiколи не знадобилося… Упиря нi сталлю, нi срiблом, нi святою водою, нi звичайноi молитвою вбити не можна. А оскiльки ми бездушнi, то i до значноi частини чар байдужi…
– Безсмертнi, чи що? – здивувався Куниця.
Староста широко усмiхнувся, легко ляснув козака по плечу i пiднявся з лави.
– Пiду я… Треба родичiв попередити, щоб до бою пiдготувалися. Дiтей заховати… Їм, пiзнiше, i пiдранкiв вистачить. Чого дарма в гущу лiзти, вiрно? А ти, пане вiдьмак, тее… Вiдпочинь трохи… Якщо часу ще багато – iди в хату та й подрiмай. Ну, а коли поспiшаеш кудись, то он ту, розлогу грушу, бачиш? Посидь пiд нею. Там гарне мiсце, свiтле. І не помiтиш, як сили вiдновиш…
Сказавши все це, Петро повернувся до козака широкою спиною i неспiшно рушив до сусiдньоi хати. Але, вiдiйшовши п’ять-шiсть крокiв, несподiвано зупинився i неголосно вимовив:
– Спасибi, людино…
Трохи помовчав i додав:
– Вогонь… Немае в цьому свiтi жодноi iстоти, яка змогла б у вогнi вцiлiти… Хiба що його духи. Ну, так зате вони води, на вiдмiну вiд решти, бояться. Загалом, удачi нам усiм, пане вiдьмак, запорiзький новик i характерник… Володар задоволений тобою. Благородство душi у противника часом бiльшоi поваги гiдно, нiж у найвiрнiшого товариша.
– Тому, що шляхетного ворога простiше навколо пальця обвести? – хмикнув Куниця.
– Е нi. Ти неуважно слухав. Я сказав – противник, а не ворог. Зауваж – рiзниця суттева… А якщо, через юнiсть, ти цього ще не розумiеш, то не бери в голову. Коли подорослiшаеш, тодi й оцiниш, – зареготав упир i… зник.
Тарас досадливо смикнув плечем, демонструючи, що у всiй цiй справi його найменше цiкавить думка якогось безiменного Володаря. Потiм пiднявся з лавки i неспiшно попрямував у вказаному старостою напрямку. Перепочити й справдi не зашкодить.
* * *
Мiсце i справдi виявилося незвичне. Не дiйшовши до грушi ще добрий десяток крокiв, Куниця вiдчув, як все тiло наповнюеться хвацьким, молодецьким завзяттям. Нiби кiвш хмiльного меду перевернув. Здавалося, за що б не взявся, усе вдасться. Все буде пiд силу… А потiм настало розумiння, що в такому разi йому i робити нiчого не треба. Усе само собою влаштуеться. Вiдьмак сiв на траву, притулився потилицею до шорсткого стовбура i блаженно заплющив очi, насолоджуючись незвичайним вiдчуттям тишi i спокою.
Добре тут було, надiйно. І не тому, що раптом зникли бажання, i все зробилося байдужим, нецiкавим, а саме через мiцнiючу з кожною хвилиною впевненiстю: що немае в цьому свiтi небезпеки, з якою Куниця не змiг би впоратися… Якби не тривога за товаришiв, вiн iз задоволенням згорнувся б калачиком, просто тут, пiд деревом i задав такого хропака, що з гiлок не тiльки листя, а й нестиглi грушi посипалися б.
– Цiкаво, що там, у Степана з Василем дiеться? – пробурмотiв, закриваючи очi. – Чи впораються самi? От би поглянути на них, хоч здалеку… А вже потiм, з чистим сумлiнням, i подрiмати можна.
Тарас позiхнув, уткнувся пiдборiддям у груди, моргнув i раптом зрозумiв, що бачить не власний живiт i колiна, а дивиться на свою ж виголену потилицю. Як людина, котра стоiть поруч i трохи збоку, за плечима.
Оторопiло похитав головою, моргнув, але не помогло. Потер кулаками очi, але нiчого не змiнилося. Вiн продовжував бачити себе зi спини.
– Ну, нiчого собi! – вигукнув у захватi. – Значить, я тепер ще й так можу? Помилуватися на себе збоку… Як у казках називаються iстоти, що мають на потилицi трете око? Шкода, забув…
Але, надивившись вдосталь на власну потилицю, Тарас знизав плечима i поцiкавився, знову-таки у самого себе:
– І на якого бiса воно менi знадобилося? Я ж не красна дiвиця, щоб на всi боки крутитися, коли нову сукню примiрятиму?
І немов зрозумiвши невдоволення господаря, «трете око» стало неспiшно пiднiматися, але при цьому все, що бачив ним Куниця, не втрачало чiткостi, а просто зменшувалося в розмiрах.
Ось вiн разом пiдскочив на кiлька сажнiв, i вже на густу крону грушi поглядае. А у наступну мить i всi Висiлки у нього, як на долонi. Хоч у жменю збирай. Стодоли та хати маленькi, не бiльше тесаного будiвельного каменю, а люди, що копошаться навколо них – як мурахи. Але, при бажаннi, Куниця мiг до найдрiбнiших подробиць розглянути кожну трiщину в стiнi, або – перерахувати зморшки на заклопотаному i радiсно збудженому обличчi старости.
Бобрик повинен був щось вiдчути, бо невдоволено сiпнув куточком рота i покосився в бiк дрiмаючого пiд грушкою козака. Тiльки пальцем не пригрозив, як бешкетниковi.
А Куниця вже швидким вiтром летiв у степ. Туди, де його товаришi повиннi були стати приманкою для ординцiв…
* * *
Першим наближення ворога вiдчув Примара. А так як на ньому тепер сидiв не Куниця, а всього лише побратим вiдьмака, вiн вирiшив, що цiлком достатньо роздути нiздрi i голосно фиркнути. Правда, повернувши при цьому морду в той бiк, звiдки доносився запах ординцiв. Покiйного отамана i справдi все менше i менше цiкавили мирськi проблеми, але бусурманiв колишнiй запорожець, i лише пiзнiше харциз-розбiйник, все ще ненавидiв, як i за життя. Але обiйшлося i без його попередження, Степан Небаба якось дивно пiдскочив i провiв долонею по обличчю.
Його раптом наче хтось легкою пiр’iнкою по чолi мазнув. Немов гарячим вiтерцем обдуло. Звичайна людина й уваги не звернула би на подiбне, але той, хто хоч трохи навчався чародiйським штукам, не мiг не впiзнати магiчну спробу бусурманського шамана зважити Степанову силу. Досвiдчений ворог не хотiв ризикувати i розпочинати бiй, не знаючи з чарiвником якого рiвня звела його доля. І судячи з того, що спроба ворога розгледiти вмiння Небаби незабаром повторилася, але вже значно безцеремоннiше – ординський шаман зробив висновок, що недовчений чарiвник, яким i справдi був Степан, – йому не суперник. Таку нахабнiсть можна було розцiнювати i як попередження, що опиратися марно.
– Вони вже зовсiм поруч, Василю, – тихо промовив Небаба. – Я вiдчуваю iх шамана. Сильна, зараза… Якщо доведеться з нею у двобою зiйтися – боюся, що навiть удвох не здужаемо.
– Чому ти кажеш «сильна», а не «сильний»?
– Тому, що зараза! – намагаючись за жартом приховати тривогу, буркнув Степан. Потiм, наморщивши чоло, i додав не надто впевнено: – Баба… здаеться… Щось таке привиджуеться.
– Коли молодому козаковi усюди баба ввижаеться, то це не найгiрше, що може з ним статися… – засмiявся опричник. – То що: по конях? Шкода стiльки хорошого вина бусурманам залишати – не оцiнять. Але, час рухатися. Як би в кiльце не взяли…
Степан мовчки скочив у сiдло i повернув Примару на пiвнiчний захiд, у напрямку села упирiв.
– Давай, друже… Не пiдведи, – попросив тихо. – На тебе вся надiя…
Кiнь здивовано повернув до нього морду i запитально фиркнув.
– Слухай мене уважно, отамане! Скачи так, щоб вороги нi на крок не вiдставали i думали, що ось-ось наздоженуть, але i пiдстрелити нас не змогли. Щоб бусурманам весь час здавалося, нiби ще мить i зможуть метнути аркан, а дотягнутися – нiяк не вдавалося. Дуже нам треба мисливський азарт в ординських воiнах розбудити. Та такий, щоб вони, клятi, про все на свiтi, окрiм нас з Василем забули. Щоб втратили будь-яку обережнiсть! І, коли побачать перед собою сiльськi дахи, вже нi про що iнше, крiм легкоi здобичi, навiть думати не могли.
Примара хитнув головою i легкою риссю вилетiв на пагорб, з якого побратими, незадовго перед цим, спустилися до вичарованоi Тарасом криницi.
Оглянувшись, Небаба тут же заклично махнув опричниковi. Чималий чамбул ординцiв уже був зовсiм поруч.
Бусурмани теж помiтили здобич. Темний силует вершника чiтко вимальовувався на тлi лiтнього неба.
Десяток дозорцiв, що iхали трохи попереду решти загону, голосно заулюлюкали i засвистiли. Потiм дружно махнули нагайками i пустили коней галопом. А ще через коротку мить i решта бусурман зiрвалася з мiсця. Татари радо розпочали свою улюблену забаву – полювання на людину.
* * *
Куницi зверху було чудово видно, як шаманка, що iхала посеред бусурманського загону, закутана з головою в потертi овечi шкури, швидко висмикнула з кiнськоi гриви кiлька волосин. Потiм прошепотiла над ними щось i кинула в бiк його товаришiв. У ту ж мить кiнь, на якому сидiв Василь, збився з кроку, незграбно спiткнувся i мало не впав. На щастя, опричник зумiв утриматися в сiдлi, проте кiнь не вирiвняв ходи, а став якось боком пiдстрибувати, немов його стриножили.
– Що трапилося?! – закричав Небаба. – Не вiдставай!
– Кiнь не йде! Наче врiк хто!
– Це шаманка чаклуе! – вилаявся Степан. – Я вiдчуваю ii силу… нема ради, брате. Кидай свою шкапу та пересiдай до мене… Примару шаманцi не зачаклувати! Мало кашi iла.
У цей час бусурманка знову забурмотiла закляття над звитим у колечко кiнським волосом, роблячи над ним хитромудрi паси. При цьому вона бурмотiла все голоснiше, а крики, що вилiтали з ii горлянки, ставали все бiльш рiзкiшими, бiльше схожими на гарчання звiрини, нiж на людський голос. Але марно – на дух розбiйницького отамана всi ii закляття не дiяли. Бiльш того, Куниця був цiлковито певен, що якби Терн-Кобилецький так поспiшно не зрiкся всього земного, то впорався б з набридливою шаманкою одним лiвим копитом.
Ваги ще одного вершника Примара i не вiдчув. Вiн все так же бiг рiвною, ходкою риссю, точно витримуючи вiдстань не набагато бiльшу за пострiл з доброго лука. Мушкети через дорожнечу i складнiсть у використаннi були рiдкiстю у напiвдиких кочiвникiв. Чим татарська орда iстотно вiдрiзнялася вiд добре вишколених орд султанських яничарiв чи сейменiв.
Упевнившись, що товаришам поки нiчого не загрожуе, а бусурмани надiйно сидять на гачку, Куниця повернувся назад. Резонно розсудивши, що не завадить сповiстити союзникiв про те, скiльки ординцiв у загонi i як скоро вони прискачуть у село.
Дивне це було вмiння – невагомий полiт одного лише погляду.
За останнi днi Куниця хоч i навчився нiчому сильно не дивуватися, а все ж не змiг стримати захопленого вигуку, коли, – буквально в ту ж мить, як тiльки-но вирiшив повертатися, – опинився пiд грушею. Власне, вiн нiкуди i не вiдлучався, сидiв на мiсцi. Але тепер, коли зiр знову «зайняв» звичне мiсце, Куниця вiдчув себе впевненiше i… з величезним задоволенням заходився чухатися. Безтiлеснiсть, ще б пак, мае певнi переваги, одне зле – що мурахам байдуже, е в тiлi дух, чи десь витае…
– Покусали? – дружелюбно поцiкавився у нього в ту ж хвилину староста, що чекав поруч. – Треба дивитися, куди «паню» садиш. Особливо, якщо на оглядини збираешся. Дивлячись, як комашня обсiла, а ти i не поворухнешся, подумав, що не хоче тебе сила вiдпускати. Силомiць вiдтягувати збирався…
– Нi, все добре… Дякую… – Куниця, не перестаючи чухатися, пiднявся на ноги. – Я бачив бусурман. На око – близько сотнi. І шаманка з ними. Моi друзi ведуть iх за собою… Незабаром будуть тут. Година, не бiльше…
– Ну, й добре… – з удаваною байдужiстю кивнув староста, крадькома потираючи долонi. І робив це з таким виглядом, наче витирав забрудненi руки. – Ми готовi до зустрiчi. Ти, пане вiдьмак, з товаришами своiми зразу пiд руки моiм родичам не лiзь… Не дай боже, переплутають i приб’ють… – коротко реготнув Петро. – За те, що допомогу запропонували, дякую, але це буде не ваша битва. Ось тiльки з шаманки очей не зводьте. Мало що вона вмiе… Всього не передбачиш. І вже тодi – не ловiть гав, бо всi пропадемо нi за цапову душу.
* * *
Висiлки з’явилися раптово, нiби перед цим сiльськi хати i комори ретельно ховалися в тiнi дерев, а потiм раптово передумали – i вийшли на свiтло, привiтно виблискуючи слюдяними вiконцями в променях, поволеньки наповзаючого на обрiй сонця. Надiйнiше за будь-якi iншi прикмети вказуючи на багатство тутешнiх мешканцiв. Адже навiть диким пастухам-кочiвникам вiдома цiна подiбноi розкошi. Сира слюда, ще не варене скло, але вже i не бичачий мiхур, яким затягують вiконнi отвори в бiднiших селищах, а навiть i в передмiстях.
Судячи з метушнi та вiдчайдушного жiночого лементу, що здiйнялися в ту ж мить, як тiльки-но жителi запримiтили загiн бусурман – людоловiв тут не чекали. А значить, здобич ординцям повинна перепасти знатна! Захопленi зненацька жителi села i самi не втечуть i добро заховати не встигнуть.
«Як в’iдете в село, скачiть, не зупиняючись, уздовж вулицi, до крайньоi хати! – почули в думках Степан з Василем раду Куницi. – Там мене побачите! Бiля староi грушi…»
– Воiстину розумною людиною було колись зауважено: «Кожному свое…» – пробурчав на вухо Небабi Василь Орлов. – Ми тут з тобою, друже чарiвник, можна сказати, своiми життями ризикуемо. В потi чола i не шкодуючи живота, мозолi натираемо – а запорожець, як зазвичай – грушi трясе. Все-таки немае в свiтi справедливостi… Особливо, коли голова порожня. А покiйний батько, царство йому небесне, хотiв мене на диякона вивчити. Стояв би я собi в церквi, на крилосi, та спiвав на славу Господа нашого… Краса i спокiй душi… О! Що за диявол?! – опричник мало не прикусив собi язика i не перелетiв через голову товариша.
А той i сам дивом втримався в сiдлi, коли Примара на всьому скаку раптом зупинився, пробороздив землю переднiми копитами, не доскакавши до заповiтноi грушi добрий шмат вулицi.
– Здурiв, отамане?! – вигукнув обурено Небаба, хапаючи коня за пишну гриву.
«Далi самi йдiть… – вибачливо пробурмотiв Примара. – Менi туди не можна. Святе мiсце. Я хоч i прощений, але грiхiв надто багато зробив… Так швидко не очиститися».
– Ось тобi й маеш… Знову наш Тарас щось вичудив, – покрутив головою опричник. – От же ж, Степане, послав тобi Господь побратима, а менi – товариша. Саме про таких люди i кажуть, що за ними на вербах золотi грушки ростуть.
– Про грушки потiм, друзi… – кинувся до них Куниця. – Ставайте отут, збоку i наперед не пхайтеся. Просили господарi iм не заважати. О! Зараз почнеться!..
