скачать книгу бесплатно
А в село, з вереском i оглушливим свистом, розкручуючи над головами аркани, виглядаючи жадiбними очима здобич, уже влiтав перший десяток верхових.
– Ми що, так i стоятимемо? – збуджено вигукнув опричник.
– Поки потреба не виникне… – пiдтвердив Куниця. – Не квапся… Наш час ще не настав. Тутешнiй староста настiйно просив не плутатися пiд ногами. Вдоволимо прохання нечистi. Заодно подивимось: на що упирi здатнi… Рiзне може трапитися.
В Ордi здавна заведено пiдбирати в кожну сотню коней приблизно рiвноi статi, щоб вершники трималися разом, а не розсипалися в бою i не розтягувалися ниткою по степу, коли бiльш жвавi скакуни випередять повiльнiших. Але i вершники теж рiзнi. І як не пiдганяли своiх коней найсильнiшi i рослi, а значить, i найважчi – невисокi i худорлявi товаришi завжди i всюди встигали першими. Інший раз, залишаючи далеко позаду основну частину загону. Особливо, коли погоня була затяжною, завзятою i, буцiмто, безпечною.
Татарин, котрий мчав поперед всiх, пiдвiвся в стременах, розмахнувся i спритно накинув петлю на плечi молодий селянцi, що присiла вiд жаху, просто посеред вулицi. Не сподiваючись вiд переляканоi жiнки нiякого опору, воiн навiть не став накидати кiнець мотузки за луку сiдла, як робив зазвичай, гасячи ривок, – а всього лише мiцнiше стиснув аркан у кулацi.
Кiнь жваво промчав повз нерухому жiнку, татарин смикнув мотузку, тугiше затягуючи петлю, i в наступну мить, – коли вже подумував зупинити скакуна, щоб даремно не калiчити, змушену волочитися слiдом полонянку, – сам вилетiв iз сiдла.
Смикнуло настiльки несподiвано i рiзко, що воiн навiть не встиг оговтатися i пом’якшити падiння, а з усього маху гепнувся на тверду землю. Силу удару не послабив навiть пишний лисячий малахай. Потилиця ординця видала сухий трiск, i степняк залишився лежати нерухомо в чужiй курявi, що швидко темнiла навколо його голови, утворюючи щось на кшталт чорного нiмба. Дружний регiт i глузливi жарти, з приводу безрукостi i невмiннi триматися у сiдлi, вiд товаришiв, котрi ще нiчого не запiдозрили i не зрозумiли, було останнiм, що встиг почути воiн, перш нiж смерть схилилася над ним. А потiм настала непроглядна темрява. Ще не вiчна, але вже близька передвiсниця тiеi – невмолимоi i неминучоi.
Двiйко iнших воiнiв, що скакали слiдом, змахнули арканами i з двох сторiн кинули петлi на покiрно схилену, закутану хустиною, жiночу голову та пониклi плечi. І – не вцiлили… Селянка змiстилася вбiк так блискавично, що людське око було не в змозi встежити за ii рухом. Тому, розум пояснив те, що трапилося просто: не пощастило. Татари, метнувши аркани одночасно, завадили один одному.
Тепер об’ектом для насмiшок передовоi частини чамбулу, що вже втягувався в село, стали цi двое.
Обмiнявшись сердитими поглядами, бусурмани спiшилися i, намотуючи на руки мотузки, посунули з рiзних бокiв до своеi жертви, що немов зацiпенiла. Задоволено прицмокуючи, побачивши, що перед ними струнка i досить приваблива молодиця. Не з тих, що цiнуються на вагу золота, – звiдки такий красунi взятися в пересiчному селi? Але i не з дешевих рабинь, що годяться лише для чорновоi роботи. Один з ординцiв сильно накульгував i, бачачи, що легка здобич може дiстатися товаришевi, вдався до хитрощiв. Вiн зупинився i, роблячи руками непристойнi жести, поманив жiнку до себе.
– Ти… Ходити… Тут… – промовив голосно, сильно перекручуючи слова. – Швидко-швидко!.. – Але, оскiльки та навiть голови не повернула в його бiк, додав ще одну, спецiально завчену перед походом фразу, котрою на ринку наглядачi покрикують на гяурських невiльниць: – Бiгом, курва! Бо бити буду! – i повторив, боячись помилитися: – Швидко! Тут!
Як виявилося, вчив лайку не дарма. Молодиця здригнулася i квапливо задрiботала до татарина. Але ця покiрнiсть не сподобалася iншому ординцевi. Вiн був роками молодший i бiльш ласий до такоi здобичi. Бажаючи першим торкнутися жiнки i таким чином заявити на неi своi права, татарин потужним стрибком скоротив вiдстань, що роздiляла iх, ще й витягнув перед собою руки. Але молодиця, схоже, вiд жаху ледве трималася на ногах, тому що, не здолавши й пари крокiв, заплуталася в подолi власноi сукнi i впала. Примудрившись зробити це якраз в той момент, коли на неi стрибнув молодший воiн.
Не натрапивши руками на очiкувану опору, ординець не змiг вчасно зупинитися, втратив рiвновагу, спiткнувся об тiло молодицi i, пролетiвши трохи далi вперед, збив з нiг кульгавого. І вони обидва, голосно лаючись i хапаючи один одного за обшивку, безпорадно упали в дорожнiй пил.
Нiхто з десятка людоловiв, що здаля спостерiгали за всiею цiею метушнею i нагородили дружним реготом обох невдах, не помiтив, що за той час, поки молодший воiн перелiтав над селянкою, нелюдськи спритна молодиця встигла ребром долонi перебити йому гортань. Так що вiн, упавши на кульгавого, мiг уже тiльки хрипiти i конвульсивно хапатися нiмiючими пальцями за його кожуха. Тим самим створюючи видимiсть бiйки i заважаючи товаришу встати на ноги. Тому, – поки той запекло боровся з вмираючим, – долю молодицi захотiли вирiшити iншi бусурмани.
П’ять чи шiсть арканiв промайнули в повiтрi, i волосянi зашморги буквально обплели молоду селянку. Ривок будь-якого з них повинен був звалити жiнку з нiг, але замiсть цього, смикнувши аркани в рiзнi боки, татари вилетiли з сiдел самi. Регiт посилився… Але не надовго.
Помiтити, як тендiтна на вигляд молода жiнка, коли петлi затягнулися на ii плечах, блискавично крутнулася веретеном, ривком висмикуючи з сiдел воiнiв, було неможливо. Зате побачити, як з-за низьких палiсадникiв, до ординцiв, що з лайкою i бурчанням пiднiмалися з землi, метнулися сiрi тiнi, змiг кожен. І тим бiльше – кожен зауважив: що як тiльки тiнi торкалися iхнiх товаришiв, сильнi воiни миттево перетворювалися в безвольнi лантухи, що були не здатнi навiть до найменшого опору. А дивнi тiнi, з тiеi ж нелюдською швидкiстю, вже тягли iх геть.
У створенiй метушнi зникла з вулицi i «боязка» молодиця.
– У хатах! Вони засiли в хатах! – закричав десятник воiнам, що розгублено оглядали вмить спорожнiлу вулицю. Вiн ще не зрозумiв, з чим зiткнувся, сприймаючи усе, що трапилося, як прикре непорозумiння, а загибель пiдлеглих – iх власною помилкою. У бою рiзне трапляеться. – Прочесати кожен дiм! Даремно не вбивати! В’яжiть i тягнiть сюди! Потiм розберемося: кого стратити, а кого в ясир! Не марудьте! Похiд тiльки починаеться – здобичi всiм вистачить!
Спiшившись, ординцi, грiзно поводячи пiками i ятаганами, кинулися оглядати хати. Ось, висадивши ударом ноги кволi дверi, бусурмани увiрвалися в найближчу будiвлю, i десятник, який чекав звичноi лайки, передсмертних крикiв, ридань i вереску, почув… тишу.
А в наступну мить, на притихлу вулицю Висiлкiв галопом вилетiла основна частина татарського загону. На чолi з сотником i шаманкою. Командир чамбулу помiтив кинутих коней i розлючено гаркнув на розгубленого десятника:
– Що тут вiдбуваеться, Мустафа?! Чому я не бачу нi полонених, нi вбитих? Де трупи ворога i куди подiлися твоi люди?!
– На нас хтось напав, сагиб! Я наказав оглянути хати. Воiни там, всерединi…
– І що? Вони там поснули?!
– Я не знаю, сагиб… У цьому селищi все дуже дивно… Кiлька воiнiв уже загинуло…
– Справдi? Тодi чому я не бачу трупiв? Не шукай собi виправдань, Мустафа! Іди i сам подивися: чим твоi пси там займаються!
– Як накажете, сагиб…
Десятник вклонився i кинувся до найближчоi хати. Але позаяк був досвiдченим воiном, то не поперся до дверного отвору, зiяючого зловiсною чорнотою, немов розкрита пащека хижого звiра, а – до вiкна. Пiдбiг, вхопився за пiдвiконня, засунув голову всередину i – сильно брикаючи ногами, полiз усередину. А ще за мить дивно обм’як, неприродно переломившись у попереку, але продовжував повзти через пiдвiконня, поки повнiстю не зник з очей.
– У хатi засiдка! Всi до мене! До зброi!
Сотник ще не зрозумiв, де i в чому полягае небезпека, але що десятник Мустафа мертвий, як i всi його люди, не сумнiвався. І хороший командир вiддав едино вiрний в такiй ситуацii наказ – збирати сили в единий кулак. А нападати чи тiкати – треба було ще вирiшувати.
– На жаль, це не засiдка, мiй пане, а смертельний капкан! – прокаркала у нього за спиною шаманка. – Гяурський чарiвник заманив нас у поселення мангусiв![1 - Мангус – демон, що пожирае душi.]
– Мангуси? Тут?!
Почувши найстрашнiше для кожного правовiрного слово, сотня досвiдчених бiйцiв у ту ж мить втратила будь-яку подiбнiсть ладу i стала збиватися в щiльну купу. Нiхто не хотiв залишатися зовнi. Безстрашнi степовi воiни, що плюють у обличчя ворогам, зневажають власну смерть i не страшаться тортур, перетворювалися в боягузливих зайцiв вiд однiеi лише думки про можливiсть стати здобиччю пожирачiв душ.
Сама по собi смерть для мусульман всього лише неминуче i трохи неприемне вiдчуття, яким супроводжувалося звiльнення iстинного духу вiд тiлесноi оболонки, перед входженням в райськi кущi. Але, якщо демони зжеруть душу, що ж тодi пiднесеться до Творця? Як Аллах зможе зустрiти воiна в Саду Мрiй i нагородити його вiчним блаженством? Що стануть пестити нiжнi руки прекрасних гурiй?.. О, нi! Страшнiшоi участi навiть уявити неможливо.
Єдина, що зберiгала спокiй пiд час усiеi цiеi метушнi, шаманка пiдняла руки над головою i сплеснула в долонi. Потiм випростала перед собою долонями вниз i трохи зiгнувши пальцi, на зразок пазурiв – рвучко окреслила коло, з’еднавши кистi за спиною дзвiнким ляском.
Обличчя степовикiв просвiтлiли. Звичайнi воiни мало розумiлися в магii, але жест, яким накидаеться захисний шатер, упiзнав кожен.
– Ти зможеш iх перемогти? – недовiрливо запитав сотник, навiть не насмiлюючись називаючи пожирачiв душ на iм’я.
– Нi, не зможу… – вiдповiла та, вишукуючи щось у торбi. – Живому з мертвим – нi в звичайному бою, нi в магiчному – не впоратися. Це, як намагатися втамувати повiнь, поливаючи рiчку водою з глечика. Але у мене з собою е щось, чого вони бояться. Вiрнiше – те, що допоможе покликати сюди iхнього споконвiчного ворога.
* * *
«Людино! Настав твiй час! Ти обiцяв допомогу! – пролунав у головi Куницi голос сiльського старости. – Шаманка викликае iфрита! З духом вогню нам буде дуже важко впоратися… Здолаемо, але при цьому – дуже, дуже багато наших загине».
«Я пам’ятаю, Петре… Не турбуйся. Зараз щось придумаемо».
– Допомогти? – перепитав Степан, здивовано дивлячись на козака. – Ти що, брате, блекоти об’iвся? Ми ж якраз збиралися iх мiж собою зiштовхнути. І чим бiльше поляже з обох сторiн, тим краще. Чи забув?
– Збиралися…
– Але, я так розумiю: ти передумав?
– Передумав…
– І коли встиг, скажи на милiсть? – звiв брови побратим. – Ось же шило в заду! Навiть на годину одного не можна залишити!
– Встиг, як бачиш…
– Знущаешся?! – не на жарт розсердився Небаба.
– Ну, що ти, Степане, – примирливо ткнув його кулаком у бiк Куниця. – Просто пояснювати довго. Так вийшло. Поговорили з Петром вiдверто, от я i призадумався, що не все таке, як виглядае. При нагодi обов’язково розповiм докладнiше… Скажи краще: чи немае у тебе в запасi якогось закляття, щоб перешкодити шаманцi?
– Та з якого дива менi це робити? – наче й не чув нiчого Степан. – Упирiв рятувати? Вибач, але я – проти. Нехай гризеться нечисть!.. Чим бiльше iх здохне, тим чистiше навколо стане! Схаменися, Тарасе! Ми ж саме цього хотiли!
– Вiрно, брате, – слова козака звучали твердо i впевнено. – Але то було ранiше. Я не стану сперечатися з тобою, не зараз… – Куниця торкнув побратима за лiкоть. – Лише прошу, повiр: так буде правильно. Так потрiбно!
– Іфрит – це дуже погано, хлопцi, – приеднався до iхньоi суперечки Орлов. – Вдача у духiв вогню ще та. Як розлютиться всерйоз – на версту довкола лише оплавлена земля залишиться. На якiй потiм пiвстолiття нiчого рости не буде. Знаю. Доводилося якось бачити…
«Ворушись, вiдьмаче! Ми вже не встигнемо втекти! Іфрит набирае силу й ось-ось появиться! Ти ж обiцяв!..»
А тим часом прямо посеред вулицi, за пiвметра над землею затанцював, викликаний камланням шаманки, малесенький вогник. Спершу вiн був розмiром з язичок полум’я вiд запаленоi свiчки, але знадобилося всього кiлька ударiв серця, щоб iфрит пiдрiс до розмiрiв палаючого смолоскипа i набув обрису скособоченоi п’ятикутноi зiрки.
– Гм… – задумливо пробурмотiв Небаба, перебираючи подумки вiдповiднi заклинання. – Ага, е! Я б мiг повернути чари шаманки проти неi ж, якщо б вдалося стару чимось вiдволiкти. Але як? У момент призову духiв чарiвник так зосереджений, що нiчого не чуе i не бачить. Та й воiнiв бiля неi… Вся сотня, мов курчата навколо квочки…
А Куниця його вже не слухав. Думка, що прийшла хлопцевi в голову, була настiльки незвичайна i зухвала, що вiн, не роздумуючи, заплющив очi i…
Хто знае, саме так i загадав Тарас, чи не змiг по-iншому пояснити чарiвним силам свое бажання, але над силуетом вогняного чоловiчка несподiвано виникла велика дiжка. Зависла на мить, нiби сумнiваючись в тому, чи правильно витлумачила волю людини, а потiм рiзко перекинулася, виливаючи на iфрита воду. І – дух вогню, котрий ще не увiйшов у повну силу, голосно зашипiв, немов розлючений кiт, зашкварчав, та й перетворився на клубок пари, який радiсно пiдхопив i розвiяв легкий вiтерець, що так вчасно нагодився.
– Нi!!!
Несамовитий i переповнений вiдчаем вереск, що пролунав у наступну мить, був таким пронизливим, що всi бусурмани схопилися за голови, закриваючи очi i затискаючи долонями вуха. У воiнiв, котрi стояли ближче до шаманки, носом хлинула кров, а декотрi навiть свiдомiсть втратили. А конi то й зовсiм одурiли… Частина понесла стрiмголов, не розбираючи дороги, iншi – звилися дибки, скидаючи вершникiв, а ще частина – зовсiм оскаженiвши, хапала зубами все, чого могла дотягнутися. А так як татари стояли щiльно, потужнi кiнськi щелепи, в основному, виривали клаптi м’яса з бокiв i нiг вершникiв.
У цьому бедламi вже нiкому не було дiла до чогось iншого, крiм порятунку власного життя. Чамбул людоловiв в одну мить перетворився в некеровану отару, навколо якоi неспiшно кружляе вовча зграя. І очманiлi вiд кровi вовки могли вiльно вирiзати всiх овець пiдряд або на вибiр…
– А бий тебе ворожа сила! Попереджати треба, чарiвники недоученi… – вигукнув Василь Орлов i тут же закричав: – Хапай ii, Степане! Швидше! Не спи!
– Як?
– Нiжно!
Куниця вiдкрив очi i побачив, що його товаришi намагаються втримати бусурманку, котру перенесло сюди його завершальне побажання.
– Та за руки, за руки тримай, а не за горло!
– Сила Господня! – гидливо кривився Небаба. – Їi лахмiття так смердить, що доторкнутися гидко!
– Ну, то позбудься його! Важко тобi, чи що?
– Спасибi, що нагадав, Василю. Зараз… – Степан щось невиразно пробурмотiв, а в наступну хвилю вiд пронизливого писку, який видала шаманка, у Куницi заклало вуха, а упир, що пробiгав поруч, нажахано метнувся вбiк.
– Знайшов час веселитися… безстидник! – нервово реготнув опричник, з деяким подивом, але не без задоволення ще мiцнiше притискаючи до себе зовсiм голу дiвчину, яка мов навiжена звивалася в його руках. На шаманцi не залишилося нiчого, окрiм ii власного волосся невизначеного кольору i збитого в моторошний ковтун, густо приправлений реп’яхами та пiр’ям.
– Викинути завжди простiше, нiж вiдiпрати… – вiдмахнувся Небаба. – Хоч звичайним способом, хоч чародiйським…
Степан пильним поглядом окинув полонянку, виглядаючи прихованi амулети. Але закляття спрацювало чудово – на дiвчинi не залишилося навiть нитки, немов тiльки що на свiт з’явилася.
– Сам-то чого витрiщився? Подобаеться, га?
– Дивна рiч, – потер задумливо перенiсся опричник. – Скiльки на свiтi живу завжди думав: раз шаманка – значить, карга стара. А тут така пташка… Вiдмити, причесати – i хоч замiж бери… Ей, а ти чого очкур розпускаеш?
– Не треба! Будь ласка, не треба!.. – скрикнула дiвчина, злякано витрiщаючись на здорованя i мимоволi, шукаючи захисту, притискаючись до Василя.
– Руки зв’яжемо… – буркнув той. – Чи ти все життя збираешся ii пригортати?
– Розважаетеся? – з легкою насмiшкуватiстю поцiкавився староста Висiлок, що нечутно виник поруч.
– А тобi що до того? – тут же визвiрився Степан, котрий, схоже, надовго, якщо не назавжди незлюбив упирiв. – Наша здобич. Що хочемо – те й робимо.
– Менi? – перепитав i знизав плечима Бобрик. – Та скiльки завгодно. Дiло молодече, житейське… І право переможця, нiхто не заперечуе… Я б i сам не вiдмовився пригадати молодiсть.
– Та не збиралися ми ii… – вiдмахнувся Куниця, мимоволi ховаючи погляд. Мав слушнiсть упир. Думка-то збитошна i паскудна промайнула. Ще як промайнула. – З чого ти взяв, розбишака старий?
– Ага, – розумiюче кивнув той, ховаючи посмiшку в широку долоню i погладжуючи бороду. – Це ви татарку догола роздягнули, щоб зручнiше було з нею про гарну погоду порозмовляти? А заодно i руки зв’язали… Мало що, може не пристане на вашi умови, вiзьме – та й дощ накличе? Бувае. Я лише хотiв зауважити, що як ви надумали таким приемним способом позбавити ii чаклунськоi могутностi, то непорочнiсть i чародiйська сила аж нiяк мiж собою не пов’язанi. І, що б там не вигадували святенники та плiткарi, окрiм потiхи, iншоi користi вiд гвалту не буде…
– Не треба, отамане… Змилостився… – почала благати шаманка, дивлячись на Куницю.
З усiеi розмови i того, що старий упир хоч i з насмiшкою, але доволi шанобливо звертався до молодого козака, вона зрозумiла, що саме Тарас головний у цiй компанii.
– Не дозволяй своiм воiнам мене скривдити…
– Ти ба, – вигукнув Степан. – Як гарно по-нашому щебече, красуня заморська. Де тiльки навчилася?
– Матiнка моя з ваших краiв… – квапливо пояснила та. – У полон взяли… Так я i народилася. Вона тутешнiй говiрцi i навчила…
– Ото ж я дивлюся, не схожа ти на татарку… – хмикнув Василь. – Бусурманськi дiвицi, зазвичай, смаглявi, кiстлявi, наче тарань, та чорнобривi. А наша полонянка – тiлом бiла, ребрами не свiтить i русява… буде. Якщо вмиеться. – А потiм поцiкавився, нiби мiж iншим: – І яка ж нашому отаману з того користь? Ну, якщо вiн тебе вiд наших хтивих задумiв вбереже? Поваляти по травичцi не дасть?
– Вiрною рабою стану! Своею тризною в тому клянуся… – несподiвано гаряче заговорила шаманка. – Отаман – сильний чарiвник! Вiн не тiльки мене, вiн – Духа вогню перемiг! Такому прислужувати не соромно!
– Товаришi ми всi… – навiщось почав пояснювати Тарас.
– А дiвчина, схоже, не жартуе, пане вiдьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сiльський староста. – Сильнiшоi клятви не придумати. У бусурман з похованням строго. І хоч кiнь кобилi не товариш, а – гм, брат… я би не став ось так вiдразу вiдмахуватися вiд ii присяги… Довговолосих, якi тiльки для втiхи, довкола хоч греблю гати, а таку – з розумом i знаннями, не на кожному базарi купиш…
– Ти йому – стрижене, а вiн тобi – голене… – насупився Тарас. – Скiльки можна одне i те саме торочити? Сам краще вiдiрви очi вiд ii голоi дупи, а то нi про що iнше, як про блудi, думати не можеш. Забув, як просив захистити вiд ii чар? Ну, а що роздягли дiвку похапцем, так у бою рiзне трапляеться… Кольчуга чи панцир – i то iнший раз злiтають. Шабля не питае: по сорочцi чи по поясу лезом черкнула? Тiльки запитай, тобi будь-який козак розповiсть: як без шароварiв не тiльки з лiжка чужоi дружини тiкати доводилося, але i з ворогом рубатися. В правiй – шабля, а в лiвiй – штани… До речi, знаеш, чому в шароварах така широка матня? А щоб, коли вони на литки сповзуть, бiгати не заважали i крок не укорочували…
– Пiдчепив старого… – незлобиво посмiхнувся упир. – Твоя правда, пане отаман… Будь-яка тварина Божа слабка i догоджае своiм бажанням. Дiйсно шкода менi стало, що такий ласий шматок з рук вислизае. Але не з тiеi причини, що ти по молодостi лiт подумав. Не забувай, я хоч i схожий на вас зовнi, а все ж – не людина. Просто в молодоi дiвки сили життевоi бiльше. І вiддае вона ii щедро, не опираючись… Це не воiн, який до смертi, до останнього подиху за життя чiпляеться… Чого лукавити: захотiлося шаманку собi залишити. Вона б менi рочкiв двадцять, не менш, скинула… Але, якщо дiвка обiтницю вiрностi тобi дала – то навiть вмовляти не стану. Повiр старому упиревi, що таки в бiса трохи пожив на свiтi: у далекiй та небезпечнiй дорозi i крива ковiнька пiдмога…
– Слухай, старий… – пiдiйшов ближче до упиря Василь. – А чого це ти так заповзято нам ii нав’язуеш? Чи не гадаеш часом, спiйманою нами ж, дiвчиною розрахуватися за надану селищу допомогу?
– А так-так… Дякую, що нагадав… – посерйознiшав староста i низько вклонився всiм трьом. – Земний уклiн вам, витязi. І нехай Господь не вважае цей вчинок за грiх. Хоч ми й iншого Володарем називаемо, а все ж – не чужi. А щодо плати, то вибачайте. Немае у нас нi золота, нi самоцвiтiв. Самi розумiете – мертвим вони не потрiбнi.
– Ага, приблизно чогось такого я i чекав… – покивав Орлов. – Що люди, що нелюдь – кожен норовить до Раю на чужому горбi в’iхати.
– Щира правда. Інший норовить ще i всiстися зручнiше, та батогом пiдганяе… – не образився староста i продовжив, як нi в чому не бувало: – Моя платня буде цiннiшою. Я дам пораду…
– Угу, – тепер уже не втримався вiд кпину i Небаба, продовжуючи мiцно тримати за зв’язанi зап’ястя принишклий предмет обговорення. – Як вiдомо: нiщо не коштуе так дешево i не обходиться настiльки дорого, як добра порада…
– Пораду? – перепитав Куниця. – А яку?
– Тобi краще знати… – знизав плечима староста, засовуючи великi пальцi за пояс i похитуючись з носка на п’яту, наче демонстрував усiм виглядом, що готовий розрахуватися хоч зараз. – Але не поспiшай, пане отаман… Всьому своя цiна i свiй час. Коли прийде така мить, що не знатимеш, як бути i що робити – згадай моi слова i приходь. Ось тодi i поговоримо. Хто зна, може i не даремно час згаеш…
– Добре.
Може, комусь iншому всi цi недомовки i не дуже сподобалися б, але Тарасовi, – з дитячих рокiв привченому батьком, що справжнiй козак бiльше слухае, нiж розпитуе, а також до постiйних напiвнатякiв та iншоi таемничостi, що оточувала покiйну Аглаю Лукiвну, – слова упиря не здалися дивними. Бiльш того, Куниця одразу збагнув, що така обiцянка в устах нечистi вартуе набагато бiльше, нiж здаеться.
– От i добре, – посмiхнувся той, з деяким жалем в останнiй раз обмацуючи поглядом полонянку. – Значить, домовилися? Ну, тодi, ви тут розважайтеся, як бажаете, а я до своiх пiду… А то, чого доброго, за розмовами голодним залишуся… – i додав, нiби вибачаючись: – Занадто довго ми терпiли… Тепер iх не зупинити. Якщо не потурбуюся про себе сам – до останньоi краплини висмокчуть… Навiть кульгавого коня не залишать.
