скачать книгу бесплатно
«Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав ii, а мене забув? – думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. – На свiтi всього трапляеться. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моiх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я iм тодi дам себе знати!» – марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука.
Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своею вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою.
Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась ii батьковi сестрою в первих. Овдовiвши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надii вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приiде до неi, несподiвано закохаеться в неi, i вона пiде за його замiж, виiде з ним кудись далеко на самий край Украiни або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала iх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неi охота оповiдати тi рицарськi iсторii Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала ii оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих.
Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приемнiшi, висланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутоi на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок.
– От i лiто минае, а Виговський не приiздить до нас! – тихо почала говорити панна Павлина. – Не дай, Господи, як вiн не приiде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю!
– Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пускае, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, – обiзвалась Олеся.
– Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених… гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово свое дала, а вiн як поiхав, як заiхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, – говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко, як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця.
– Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова.
– Вiр, вiр iм, мое серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й буде з мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався до мене. Тато не хотiли видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич. Тодi вiн намовив мене, щоб я втiкла з ним, iй же богу, признаюся, що я вже хотiла з ним тiкати! – i вiн, як поiхав, то вже й не вернувся! – бiдкалась панна Павлина плаксивим голосом. – Ой, не йму я iм вiри од того часу, i всiм паннам буду заказувати, щоб не йняли iм вiри.
– Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому нiяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецькоi. Є, мабуть, якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та князiв, такому поважному й немолодому козаковi нiяк не випадае.
– Може, ти й правду кажеш, – сказала тiтка.
– Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказуете, неначе по книжцi читаете, – просила Олеся.
– Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого.
Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила ii думки на iншу стежку: iй заманулось говорити або слухати про любощi.
– Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато знаете тих iсторiй.
– Потривай! Нехай пригадаю, – сказала тiтка.
– Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували?
– То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однiеi iсторii про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським.
– Схожа! – аж крикнула Олеся i перестала вишивати. – Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою.
– Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в неi були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько ii був багатий рицар i мав свое чимале царство як король. Багато молодих рицарiв наiздило в палац, багато iх сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на неi, силували ii вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби.
– Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? – спитала в тiтки Олеся.
– Нi, не думала… Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазяiн того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на неi, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати iй на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту одним-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував ii своiми очима. А батько й мати Розалii про це нiчого не знали й не вiдали.
Ото Розалiя все одвертаеться од женихiв та одсилае iх з батькового палацу нi з чим. Батько ii й каже до своеi жiнки: «Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'е усiх значних борцiв-рицарiв».
Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в своему царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при своему дворi великий турнiр, i щоб до його з'iжджались усякi рицарi, хто мае охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподобаеться Розалii, то князь видасть ii за його замiж.
Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'iжджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i iх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю.
Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякоi птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.
Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'iжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виiздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виiжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виiхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виiжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: «Гарно! Вiват!» Князь покликав його до своеi ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.
Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.
– Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! – промовив господар до гостя.
Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi, як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.
– Ти – Герман! Ти – син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував моi червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моiх хлопiв! Ти – син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!
– Я – син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоiй пишнiй дочцi Розалii, бо я ii давно полюбив, ii одну любитиму до смертi. По твоiй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.
– Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! – обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.
– Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своiх ворогiв не буду видавати своiх дочок! – грiзно промовив батько.
Все в залi затихло i притаiло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.
– Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моему празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моiм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоiм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарськоi шляхетноi компанii! – додав далi князь Адольф.
– Не маю рицарського права гнiвити тебе своею одмовою од твоiх запросин, – обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.
Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату, i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. І тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось iм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германii? мов розбишака.
– Що це ти, Павлино, розказуеш так довго та голосно, що аж в моему покоi чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоiть та бубонить, – промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.
– Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про… про Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.
– Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за…
Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своеi кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзii неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.
– Що ж було далi? – не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.
– Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалii, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалii, так що iм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в ii кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi свое й ii iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодii. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неi i посилав iй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату в низу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiею iздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виiздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала iздити в той лiс.
Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiе, коли князь не видасть за нього своеi дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити свое молоде життя, розбити свое серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить свое життя.
Довго жив Герман недалечко од замку, але йому не довелося нi разу побачити своеi коханоi Розалii. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руiн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руiн з маленькоi кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неi i злякався, глянувши на ii страшне чорне обличчя, на ii дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.
– Молодий рицарю! – промовила до нього циганка. – Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все твое горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти твоему горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давне, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзнае тебе, i вiддасть за тебе свою дочку.
– Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своiми чарами? – спитав в циганки Герман.
– Нi, не можу, не маю такоi сили. Але iдь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про неi, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо ii кожний знае. Сандала – велика чарiвниця. Вона одна знае такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i iдь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип'е те вино або з'iсть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу.
Герман подякував циганцi, сiв на коня i поiхав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради, iхав вiн пiвроку через усякi царства, потiм приiхав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйськоi мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руiн замку: вона була ii старша сестра. Герман привiтався до неi, передав iй поклiн од сестри, оповiдав про свое горе i просив ii допомогти йому в тiй бiдi.
– Добре! – обiзвалась циганка. – Ради своеi меншоi сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу.
– Але ж я не вашоi вiри, я – християнин, – обiзвався Герман.
– Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й моi лiки бiльше тобi допоможуть, – сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приемний, то противний.
Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руiн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.
Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана.
