скачать книгу бесплатно
Запорожцi
Іван Семенович Нечуй-Левицький
У творчiй спадщинi Івана Нечуя-Левицького (1838—1918) значне мiсце посiдають iсторичнi твори. Славному героiчному минулому украiнського народу присвячено романтичну казку «Запорожцi», хвилюючу повiсть про вiльну козацьку державу – Запорозьку Сiч. Письменник переносить Сiч у зачарований казковий свiт пiд днiпровськими порогами, звеличуе сiчове козацьке лицарство, що навiчно залишилося у пам’ятi народнiй.
У романi «Гетьман Іван Виговський» вiдтворено один з найдраматичнiших перiодiв в iсторii Украiни за часiв пiсля смертi Богдана Хмельницького. Герой роману Іван Виговський, безсумнiвно, особистiсть складна i неоднозначна. Вболiваючи за долю Украiни, вiн все ж таки своi особистi амбiцii ставив вище iнтересiв держави, i, зрештою, влада для нього стала дорожчою за Батькiвщину…
Іван Нечуй-Левицький
Запорожцi
Запорожцi
Казка
Над Днiпром, коло славних порогiв, в селi Старому Кодаку жив собi молодий лоцман Карпо Летючий. Як i всi лоцмани, вiн був потомок славних запорожцiв i мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! Гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того смiливий! Ще змалку брав його з собою батько на байдаки та плоти, переводячи iх через пороги. Карпо знав добре всi пороги, всi забори, знав кожний камiнь. Вiн любив пороги, бо зрiс коло iх. Карпо любив летiти стрiлою прудким козацьким ходом через пороги, летiти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Днiпро на порогах, як реве Звонець або Дiд i обливае бризками його гаряче лице.
Лоцманський отаман дуже любив Карпа i настановив його дядьком, невважаючи на його дуже молодi лiта. Отаман вiрив йому, як самому собi.
Ото раз приплив до порогiв великий байдак якогось багатого купця.
– Дай менi, отамане, лоцмана, та найпевнiшого, найлуччого! – каже багатий купець до отамана.
– Нема в мене певнiшого i вiрнiшого лоцмана, як Карпо Летючий, хоч вiн i молодий. Посилаю його, то все одно що й сам iду, – одказав отаман.
Вимiрили байдак, зняли з його трохи ваги, приробили довженне стерно. Готове судно в страшну дорогу! Карпо поблагословився в отамана i вилетiв орлом на байдак. Всi попереду сiли по украiнському звичаю, потiм стали на колiна i помолились Богу. Нiхто не знав запевне, чи вернеться живий додому!
– Щасти ж, Боже! – промовив отаман до Карпа. – Як щасливо вернешся додому, то дам тобi велику-велику плату – що маю найлюбiшого, наймилiшого. Пам'ятай! Мое слово тверде! – промовив отаман Іван Музика, ще й сивим вусом моргнув.
У Карпа дуже забилось серце, бо гарна була, як картина, Музичина дочка Олеся. Вiн почув, що в його виростають орлинi отаманськi крила.
– Гребiмо! – крикнув вiн на гребцiв, ще й рукою махнув.
Гребцi запустили гребки у воду. Байдак знявся з мiсця i полетiв, як птиця. Коло стерна стояв, як той явiр високий, Карпо Летючий. Серед Днiпра на суднi в прозорому повiтрi малювалося його молоде лице, бiла сорочка, червоний широкий пояс. Вiн гордо поглядав на Днiпро, а очима все бачив чорнi Олесинi очi, ii бiле личко.
Погода була тиха i ясна. Надворi був раннiй теплий ранок. За Днiпром починало червонiти небо широкою смугою. Вода в Днiпрi стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь далеко внизу вже стогнав, наче пiд землею, первий порiг Кодацький.
– Шамни разом, друзi! – крикнув Карпо. І гребцi шамнули, а байдак полетiв, неначе на крилах.
На гладенькiй, як дзеркало, водi почали скакати неначе бiлi кролики, а булькотячи, знов ховались у воду. Порiг був недалечко.
– Шабаш! – крикнув Летючий, i всi гребцi пiдняли гребки. – До стерна! – командував вiн, i всi кинулись до стерна, щоб направити байдак просто на проход.
Зашумiла вода й заревла. Кодацький порiг появився ввесь од берега до берега, ввесь бiлий, вкритий пiною та бризками. Байдак загув i полетiв з лави на лаву рiвно, як стрiла. В одну мить його перенесло через порiг! Вода оббризкала гребцiв й присипала Карповi кучерi. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Всi перехрестились.
Карпо не зоглядiвся, як байдак минув Звонецький, Сурський i Лохманський пороги. Його смiлива й горда душа палала щастям. Водяна курява й бризки тiльки прохолоджували йому лице.
Ще було чути, як стогнали вищi пороги, а тут уже заревiв Дiд, чи Ненаситець. Погода, на Карпове щастя, була все тиха та ясна. Сонце обсипало гарячим свiтом бiлi пороги й чорнi Карповi кучерi. Дiд усе ревiв та стогнав, все дужче та й дужче, неначе десь ревла череда волiв, неначе десь стрiляли з гармат або дзвонили у великi дзвони. Од берега до берега на Днiпрi появився бiлий гребiнь, неначе бiла грива величезного коня. Ще пройшла хвиля, i перед Карповими очима встали з води дванадцять Дiдових лав, страшних, сердитих, бiснуватих. Карпове серце дуже застукало в грудях! Байдак уже був направлений стерном на хiд i летiв, як стрiла.
Коли се де не взялась вiтрова полоса! Вiтер дмухнув трохи збоку. Коло самiсiнького порога вода вкрилась неначе чорними воронами. Вiтер ухопив судно i знiс трошки набiк… В душi Карпа похололо… Вiн сам кинувся до стерна, кричав на гребцiв, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нiчого не помогло! Велика сила вхопила байдак i знесла набiк. Байдак полетiв з лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камiнь, котрий, одначе, не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло, й знов полетiло, як стрiла, та все звертало убiк. Ще нижче його вхопив страшний камiнь Крутько й обкрутив кругом себе… Байдак застугонiв, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трiсочка, й переломилося натрое. Тепер все пропало, все загинуло!
Карпо i гребцi зняли руки до Бога.
Вода вхопила байдак, як легеньку трiсочку, крутила його на всi боки, понесла i кинула на лаву. Судно заревло перед смертю, затрiщало дуже страшно, аж перемогло великий клекiт Ненаситця й впало на остру скелю. Камiння одбило йому весь нiс. Колодки полетiли вниз i розбились на маленькi полiна. Часть судна зачепилась на скелi. Люде, як птицi, держались за вiрьовки.
Пекло не було таке страшне, як Ненаситець! Зверху ревла вода, внизу кипiла хвиля. Цiлi гори бiлоi ревучоi пiни бились об камiння, скакали вгору, закручувались гребенями i знов падали назад на камiння. Од берега до берега нiби лютувала бiла водяна буря, крутились вихри, вертiлись чорториi, неначе все те викидав пiдземний вогонь або захованi на днi вiтри.
– Пропала навiки моя честь! Втеряв я навiки мою Олесю! Честь моя! Олесю моя! Що скаже тепер отаман, як я вернуся живим додому! – говорив Карпо, висячи над страшною безоднею.
Внизу од порога лоцмани вже побачили розбитий байдак. Човни й дуби вже попливли спасати живих людей i крам. Один був вже наблизився до скелi, де висiв байдак, вже лоцмани кидали вiрьовку гребцям, щоб пристати збоку до тiеi скелi й забрати хоч людей.
– Пропав я навiки, Олесю! Нащо менi жити на свiтi! – крикнув Карпо i скочив в бiлу кипучу хвилю.
Карпо тiльки й пам'ятав, що вода клекотiла, крутила ним, кидала його то вгору, то вниз, як вода в печi кидае зерном в казанi. Вже вода залила йому вуха, рот.
Карпо вже ждав, що вода от-от вдарить ним об скелю й розмiщить його, як пелюсточку.
Коли се вiн почув, що разом так i полетiв униз, в якусь безодню, i стратив пам'ять.
От прокидаеться Карпо й дивиться, аж вiн лежить на сухому. Полапав вiн рукою кругом себе й налапав м'який мох, а пiд мохом твердий камiнь. Одкривае вiн очi й бачить свiт.
«Боже мiй! Де се я? Чи мене витягли, чи я вмер, чи се менi сон сниться?» – подумав Карпо i глянув угору.
Високо над ним висiла водяна стеля. Вiн почав придивлятись i побачив, що там, угорi, лилася вода, текла, пiнилась i навiть шумiла, а через скляну стелю синiло небо, а серед неба свiтило ясне сонце. Бiла пiна купами летiла i часом заслоняла сонце, неначе хмара; а через пiну, через хвилi мiнялося сонце: то синiло, то червонiло, то жовтiло, то знов блищало, як золото.
Глянув Карпо кругом себе i побачив, що вiн лежить на скелi. Оглянувся вiн на всi боки, i знов йому здалося, що все то був сон: i той байдак, i та бiда на порогах, i та отаманська обiцянка… Вiн побачив, що пiд водою стояла, як стiна, рiвна скеля од одного днiпровського берега до другого: то була одна лава Ненаситецького порога; а там далi, нижче, знов стояла друга рiвна скеля, така сама, як i перша. Кам'янi стiни були вищi од високоi дзвiницi, а поверх iх лився цiлий Днiпро i постлався над ними водяною стелею.
От дивиться Карпо вниз, а меж тими стiнами росте пишний сад, про якого тiльки в казках розказують. Там розстелялись зеленою скатертю луки з такою травою, як i на землi; там були розкиданi невеличкi, але гарнi пригорки, велике камiння, то гостре, як дзвiницi, то рiвне й високе, неначе стовпи. І все мiсце було гарне, як рай: зеленiло гаями, лужками, садками, виноградом. Мiж зеленою травою цвiли всякi квiтки.
Карпо бачив пiд самою скелею, де вiн лежав, пишний рожевий кущ, чув навiть пахощi од рож i василькiв. Зверху, з-пiд водяноi стелi, понавiшувалось на скелi латаття з широким листом, з бiлими й жовтими квiтками, висiло купами дрiбне, як пух, зелене пiдводне зiлля… Скрiзь свiтило сонце через водяну стелю, але той свiт був тихий i разом ясний. Краса того мiсця так причарувала Карпа, що вся його жизнь, змалку й до парубоцтва, здалась йому якимсь сном. Йому хотiлось тiльки дивитись то на сади, то на скелi, то на кришталеву стелю, синю од синього неба, а часом блискучу, як цвiт веселки.
Придивляеться Карпо вниз, аж попiд гаями неначе ростуть купи високих червоних та синiх квiток. Придивляеться вiн лучче, аж тi квiтки ворушаться: то були люде. Два чоловiки йшли просто до того мiсця, де був Летючий. На iх були високi чорнi шапки з червоними верхами, синi кунтушi з рукавами на одкид.
– А чого ти, хлопче, залiз туди, куди тобi не годилось би лiзти? – спитали вони в Карпа. – Хто ж ти такий? Що ти за людина?
– Я… – почав Карпо та й не доказав, бо забувся, як його звали.
– Злазь до нас!
– Нема кудою злiзти! Бо скеля крута, як стiна! – крикнув Карпо i почув, що його голос зовсiм змiнився: став дзвiнкий, рiвний, голосний. Карпо заговорив, неначе пiсню заспiвав.
– Скакай, не бiйся! – крикнули тi люде до Карпа.
Карпо скочив i зараз почув, що вiн тихесенько спускаеться на землю, як обережна птиця спускаеться з неба на дерево. Тi люде пiддержали його за руки й постановили на траву. Карпо глянув на тих людей i трохи злякався, i здивувався, i замилувався. Такi вони були високi, рiвнi, дужi! Такi вони були гарнi на вроду, що вiн таких людей не бачив нi мiж панами, нi мiж простими селянами.
– Еге, ти, хлопче, з Украiни! – промовив один з iх, i голос його розсипався мiж скелями, як весняний перший грiм.
– З Украiни, – тихо обiзвався Карпо.
– Чи вже ж тепер на Украiнi стали такi маленькi та мiзернi люде, як осе ти? – спитав один чоловiк, i обидва вони якось жалiбно усмiхнулись. Карпо, глянувши на iх несказанну красу, трохи опам'ятувався i став смiливiший.
– Отакi, як бачите! – промовив вiн.
– Хто ж ти такий, хлопчику? – спитали вони.
– Я лоцман на порогах… Летючий на прiзвище… – сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.
– Правда, ти розбив байдака?
– Правда, – промовив Карпо, i та гiрка правда прийшла йому на пам'ять, як дуже давнiй, бог зна колишнiй сон.
– Ходи ж з нами, – сказали тi люде й повели Карпа далi, ставши по обидва боки.
– Як же тобi здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? – спитали вони.
Карпо тiльки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, всiми цвiтами, й затулив очi рукою.
– А знаеш, хлопчику, хто ми? – спитали вони в Карпа.
Карпо тiльки глянув на iх чорнi очi i великi шовковi вуси.
– Ми козаки-запорожцi. Чи ти чув що про запорожцiв?
– Чув, що колись за порогами була Сiч; менi покiйник батько дещо розказував.
– Отож, щоб ти знав, тут тепер Запорозька Сiч, – промовив один запорожець. – Ото, бач, як зруйнували Сiч, а помочi нам не було де взяти, то нашi характерники й зачарували Сiч. Із того часу наша Сiч з островом, з гетьманом, з козаками отут! Нашу Сiч поглинув Днiпро. Чи бачиш, ондечки далеко ворушаться попiд гаем за отiею скелею неначе червонi квiтки? То наше сiчове товариство.
І обидва козаки повели Карпа назустрiч тому товариству. Всi вони трое ввiйшли в невеличкий лiсок. В тому лiску зовсiм не було тiнi; скрiзь попiд деревом блищав однаково ясний теплий свiт.
Карпо озирнувся набiк i побачив, що через обох запорожцiв було видко кожне дерево, кожну квiтку. Запорожцi здались йому тiнню, одначе вiн i кришки не злякався, бо страху там зовсiм не було на тому свiтi.
Зараз за лiском вони стрiли iнших козакiв. Запорожцi сидiли на зеленiй травi групами, сидiли на дрiбному камiннi, стояли по три, розмовляли мiж собою, i всi поглядали на Карпа, як на якесь диво. Всi козаки були високi, рiвнi та здоровi; всi були гарнi, повбиранi в гарну одежу, неначе в празник або в недiлю. Вони стиха розмовляли, а Карповi здалося, що то ревуть страшнi Днiпровi пороги.
– Отее наш сiчовий курiнь! Ми побачимо ще не один курiнь, поки дiйдемо до нашого гетьмана, – промовив один запорожець.
– До гетьмана! – закричали деякi запорожцi, i слiдком за Летючим i за його двома поводирями посипались всi козаки.
От вони йдуть та йдуть i зайшли в тихе, спокiйне мiсце, навкруги обставлене камiнням. В тiм крузi, пiд самою високою кам'яною стiною, був пишний сад, а в тому саду росло всяке дерево. На деревi висiли спiлi яблука та грушi, червонiли вишнi та черешнi, червонiв та жовтiв спiлий виноград, порозкладавши широкий лист i важкi кетяги ягiд скрiзь по камiннi. Те мiсце було зовсiм одгороджене, тиша була там аж мертва.
В тому саду скрiзь попiд деревом стояли кам'янi лавки, а на лавках сидiли старi запорожцi. Їх бороди бiлiли як снiг, а вуси у всiх були чорнi. Старi запорожцi одпочивали. На старих, поважних лицях спочивали думи. Всi вони сидiли, позгортувавши руки i посхилявши вниз важкi голови. Карпо глянув на iх, i йому здалося, що вони повироблюванi з камiння або з дерева. Вже Карпо перейшов через сад, а вони аж тодi встали, як наближався первий курiнь, i закричали: «До гетьмана! До гетьмана!»
Тiльки що Карпо минув високу кам'яну огорожу, вiн побачив уже другий сад, весь зелений, весь засаджений квiтками, а з того саду лився чоловiчий голос, та такий же гарний та дзвiнкий! Хтось спiвав козацьку думу, дуже старинну. Голос той лився низом, як грiм, то пiдiймався вгору i дзвенiв, як голосний дзвiн, а пiд той голос стиха грала бандура, наче птиця щебетала. Карпо ввiйшов у сад i побачив, що ту думу спiвав сивий кобзар, сидячи на каменi, а кругом його сидiли й стояли козаки середнiх лiт i слухали старинну козацьку думу про козацьких гетьманiв, про славнi дiла на Украiнi.
– До гетьмана! До гетьмана! – стиха промовили старi запорожцi, i кобзар перестав грати й спiвати. Всi козаки знялися з мiсця i рушили до гетьмана.
От минув Карпо i той сад, i всi вони ввiйшли в зелений гай. Той гай був такий гарний, як у нас бувае вiн гарний весною. Дерево зеленiло, як серед дня пiд ясним пiвденним сонцем. Незвичайний свiт пронизував кожний листочок наскрiзь: все дерево з листям було нiби вироблене з зеленого тонкого скла. Здавалось, нiби свiт бризкав зсередини кожноi гiлки, з кожного зеленого листка, з кожноi квiтки й травини. Карпо мусив прикрити очi рукою… В гаю щебетали соловейки, кували зозулi, туркотали горлицi, щебетало всяке птаство. Мiж деревом скрiзь цвiла рожа великими кущами, цвiли гвоздики, чорнобривцi, пiвонiя; зеленiла мiж купами квiток рута, м'ята, любисток. Все те було освiчене весняним сонцем, бо нiгде пiд деревом не було тiнi. Весь гай з квiтками й птицями блищав i свiтився наскрiзь, неначе був витканий з одного свiту i з самих квiток та птиць.
Серед того гаю було зелене поле. Там сидiли на каменi три кобзарi i грали козака до танцiв, а кругом iх на зеленiй травi танцювали молодi, хисткi, як очерет, козаки. Червонi верхи на шапках, червонi рукави миготiли на зеленому полi, нiби лiтали вогнi, нiби раз по раз блискала блискавка. Високi тонкi козаки, з тонким станом, так переплiтались мiж собою, як-от переплiтаеться тонкий очерет, коли ним колише вiтер. Карпо бачив, що козаки танцювали, неначе птицi лiтали, бо не згинали навiть вершечкiв трави пiд золотими пiдкiвками й тонкими закаблуками. Танок був такий жвавий, такий веселий, що в Карпа аж жижки затрусились до танцiв. Навiть старi запорожцi стали кругом, довго дивились, поки не заговорили: «Час до гетьмана!»
Музики змовкли. Старi дiди повели наперед, а за ними посипались юрбою молодi запорожцi.
От пiшли вони далi й прийшли до якоiсь невеличкоi рiчечки. Карпо там примiтив, що через кам'яну стiну в одному мiсцi прорвалась вода i потекла рiчечкою бистрою, як птиця. Вода падала з каменя на камiнь, шумiла й кипiла, неначе одскакувала од розпеченого камiння. Через воду був мiст: то лежав великий та широкий плесковатий камiнь. За рiчкою далеко-далеко, аж пiд самим берегом Днiпра, росла велика дiброва. Дерево було таке високе, що трохи не доставало верхами аж до води! Густе й темно-зелене гiлля висiло зверху, як найгустiшi хмари. Дерево стояло темною рiвною стiною. Над тiею дiбровою стояла нiби дуже ясна мiсячна нiч або ясний вечiр. На зеленому полi, скрiзь попiд дiбровою, було видко могили. Над кожною могилою стояв у головах низенький бiлий кам'яний хрест, а в ногах рiс дуб. Перед кожним хрестом палав великий ставник, а в кожному дубi був загострений козацький меч. В тiй сторонi свiт був тихий, що ставники горiли, як у церквi. Йдучи проз те мiсце, запорожцi почали хреститись i молитись, поздiймавши шапки.
– Що то таке за рiчкою? – спитав Карпо в одного козака.
– То наше кладовище, – одказав козак.
Карпа привели далi просто до кам'яноi стiни. Дивиться вiн, аж в тiй стiнi прорубанi нiби ворота, та такi високi, як церква! Коло тих ворiт по обидва боки стояли на сторожi два старi запорожцi з великими мечами. А iх сивi бороди були аж до пояса.
– До гетьмана! До гетьмана! – загули позаду козаки, i обидва дiди спустили пiднятi мечi додолу, поставали по обидва боки коло Летючого й повели його в тi ворота. За ними так i посипались всi козаки.
Увiйшовши в тi ворота, Карпо вглядiв ще бiльше диво: там мiж двома високими стiнами була друга гетьманська половина тiеi Сiчi. Глянув Карпо на стелю, а там так само лився й шумiв Днiпро. Сонце так чудово грало промiнням в тiй стелi, як у чистому кришталевi. Карповi здалося, що в тiй водянiй стелi одна дошка з щирого золота, а друга з срiбла, третя червона, як жар, а там далi жовта, зелена, синя. Тi дошки нiби ворушились, змiнялись, неначе чиясь рука перегартувала iх навмисне. То се вони всi щезали: i пишне сонце, i сине небо було видко через воду, як на землi; було видко, як птицi лiтали в небi, як риба плила стрiлою або грала проти сонця цiлими табунами!
Карпа повели через сад мiж двома рядами високого дерева, на котрому срiбний лист був перемiшаний з золотими яблуками та грушами, з кораловими вишнями та черешнями, з кетягами винограду з дорогого камiння. Весь сад блищав, як сонце. З дерева на дерево перелiтали райськi птицi, неначе хто перекидав пучки вогню або блискавки. А там за садом стояв простий зелений дуб, а пiд дубом на каменi сидiв гетьман. Вiн був такий великий, як Палiй. Здаеться, не було коня на свiтi, щоб вдержав його на собi! На гетьмановi була висока шапка, а з шапки набiк висiв золотий вершок; вiн був пiдперезаний золотим поясом i обутий в червонi чоботи з золотими пiдкiвками. Спершись однiею рукою на широкий меч, гетьман держав в другiй руцi булаву з щирого золота, обсипану дорогим камiнням, котре блищало, як промiння. Вся булава так свiтилась, неначе гетьман держав у руцi сонце. Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, i його мислi вилiтали соловейками, сiдали на дубовi та спiвали. Побачивши козакiв, вiн грiзно кинув очима, i з того погляду знявся орел та й полинув пiд небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. Додолу з очей посипались iскри i розтопили землю.
Не здiймаючи шапок, два дiди стали перед гетьманом i постановили поперед Летючого.
iх роем обступили козаки. Гетьман встав i випрямився на цiлий зрiст.
– Яке дiло маете, шановне товариство? – спитав гетьман, i Карпо чув, що земля пiд ним задрижала.
– Хiба ж не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловiк прибув до нас з Украiни.
Гетьман тiльки тодi кинув оком на Летючого, довго дивився, i двi сльози упало з його очей на землю. На тiм мiсцi вже лежало двi рожi.
– Чи ти, хлопче, з Украiни? Як же ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас Бог i народ?
– Я розбив байдака на порогах i не знаю й сам, як я сюди зайшов.
– Сину мiй любий, сину мiй милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити од моеi великоi сили, од щирого серця, – промовив гетьман i поцiлував Летючого. – Скажи ж менi, сину, що там дiеться на Украiнi?
– Нiчого, – одказав Летючий.
– Чи пам'ятають на Украiнi про гетьмана й козакiв, чи згадують?
– Трохи пам'ятаемо. Старi люди дещо розказують.
– Чи не говорили ж вам про нас попи, або ченцi, або вченi люде?
– Нi. Нiхто про те нам нiчого й не згадував. Трохи чули дещо од кобзарiв.
– Як же там на свiтi живуть люде? Чи лучче iм, чи гiрше? Чи й досi терплять од ляхiв? Чи й досi там у вас е татари, москалi, жиди?
– Єй жиди, й ляхи, й москалi. Тiльки про татар нiчого не чути. А чи лучче тепер людям, про те не знаю.
– Чи вже ж вам нiхто нiчого не розказував?
– Нiхто, ясновельможний пане гетьмане.
Гетьман важко зiтхнув i поклав свою булаву на камiнь. З камiння так i бризнули левкоi та фiалки кругом булави, а виноград оплiв навкруги камiнь i постлався по травi.
