скачать книгу бесплатно
Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита.
Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поiхав до Киева. Вiн зайшов в гостi до Павловськоi, побачився з Олесею. І Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неi на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наiдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловськоi. В кiнцi обiду приiхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Іван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Івана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Іваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своiм князiвством i догадувалась, що Іван Остапович не дурно навiдуеться до Якилини Павловськоi та до Олесi.
Іван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виiздить додому в свою маетнiсть пiсля Великодня через тиждень.
«Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заповiститись Олесi, що я маю замiр сватати ii, а то як заiде в свою маетнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неi. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виiде з Киева, то й забуде про мене», – думав Виговський, вертаючись з Киева до Чигирина.
А Олеся про його не забувала. Пiсля його приiзду до Киева вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неi, що про його.
– От-от Іван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! – смiялась тiтка.
– Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобаеться. Якби менi жити в Киевi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, – говорила Олеся.
– От i не подобаеться! Ти ще й не була в тому Чигиринi, а вiн тобi вже й не подобаеться, – сказала тiтка.
– Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою у Варшавi.
– Ой же, мое серце, те саме, тiльки що будеш жити не у Варшавi, а в Чигиринi, – обiзвалась тiтка.
– А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiеi Польщi й Украiни: е на що подивитись, е чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! – сказала Олеся i зiтхнула.
Їй заманулось, щоб вона вийшла-таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним у Варшавi, а не в Чигиринi.
На Великоднi святки Іван Остапович одпросився в Богдана до Киева. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечко од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.
«Чи не поiхала вже Олеся часом додому? – подумав Іван Остапович з тривогою на серцi. – От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Киева? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться iхати до неi на далеке Полiсся в якiсь Мокрани».
Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своему казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своеi тiтки, а вiн все дивився на ii височеньку тiлисту та рiвну постать, на ii бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку.
Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колони i ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з ii голови, закутаноi поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби ii несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловськоi i поздоровив ii з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.
– А де ж це Олена Богданiвна? – було його перше слово, як вони вийшли з церкви. – Може, виiхала в своi Мокрани?
– Нi, нi, не виiхала! – сказала Павловська i осмiхнулась. – В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома.
Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловськоi, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про своi думки та замiри сватати Олесю, iй дуже бажалось стати на цей раз свахою… i потайне бажання ii здiйснилось.
– Цьоцю Якилино! – почав Виговський. – Менi дуже сподобалась ваша шановна небога, i я думаю заслати до неi старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то своiми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж?
Тiтка зрадiла, аж засмiялась. Їй припадав до вподоби такий жених для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Киевi до козакiв i довiдалась од iх, що уряд генерального писаря при гетьманi – високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками.
– Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в неi, бачите, багато усякоi високоi рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина.
– Шкода! Ох, як шкода! – аж крикнув Іван Остапович.
– Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до моеi хати попоiсти свяченого з мого столу. Там ми ще побалакаемо докладно про це дiло.
Вони увiйшли в свiтлицю Павловськоi. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. У свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась.
– От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, – сказала тiтка.
– Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, – обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського.
– Христос воскрес! З празником будьте здоровi! – сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi.
– Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! І вас поздоровляю з Великоднем! – промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева ii сукня.
Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удвое. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського.
– Ну, тепер похристосуемося! – промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Іваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Іван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе.
Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловськоi. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. І вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попоiли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Іван Остапович зостались удвох.
Іван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто у вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Іван Остапович. Виговський по ii очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до другоi кiмнати.
– Олександре Богданiвно! Я заiздив коня, поспiшаючи до вас у Киiв. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. І рано й вечiр так i поривае сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробувае чарiвниця, що причарувала мене одразу своiми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище мое на Украiнi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й… i… й досi не знайшов. Не такоi пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви моiх старостiв, як я пришлю iх сватати вас?
– Прийму… прийму! – сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. – Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки… тiльки… Ох, будемо мати притичину! – промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. – Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання.
– Чому так? – раптово спитав Виговський.
– Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i моi родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, – тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на ii бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста.
Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з ii високою рiднею.
– Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Украiну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. І на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар у гетьмана! – сказала Олеся.
– Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а «шляхтич в загродi рiвний воеводi»! – сказав Виговський.
– От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Вiн у Киевi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з Украiни. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моiм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маемо вчинити.
– Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поiдемо до князя Любецького, – сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.
Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав iй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала ii.
– Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якоi-то вони заспiвають, – говорила тiтка. – Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'емо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, – говорила Павловська, вдягаючись в жупан.
Виговський i Павловська хапком поiхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.
Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Киевi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.
Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на iх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi у формi гадюк, котрi позвiшували наниз своi довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од iх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки.
Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до iх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.
– Поганий для мене знак, отi гадючки! – промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.
– Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, – зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись.
– Хоч не вкусять, так заморозять холодом, – сказав Виговський.
Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котроi був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлоi прозороi тканини i зав'язала кiнцi на шиi нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.
Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецькоi i поцiлував ii в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Івана Остаповича, i вид ii повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.
– А ми вже бачились з вами, пане Виговський! – обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.
– Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловськоi, – сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.
– Сiдайте ж у нас! – промовила Любецька, сiдаючи на канапi.
Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.
Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського: «Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маеш до мене? Навiщо ж ти менi здався?»
Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.
– Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з iх близькою рiднею, якою ви iм доводитесь, – обiзвався Виговський.
«Навiщо менi це здалося?» – неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:
– Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моiй господi! – сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.
– Чи по дiлу прибув до Киева, пане генеральний писарю, чи на прощу?
– Приiхав я до Киева на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приiхав я i по дiлу, – сказав Виговський.
– А у нас в Киевi сталася велика змiна: запанувала Москва, наiхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воевода, – почав говорити князь.
– Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Киевi сидiв московський воевода з стрiльцями, – знехотя обiзвався Виговський, – треба було прийняти цих гостей.
– То-то й горенько… що цi гостi незабаром стануть в нас хазяiнами! – сказав Любецький. – Не сподобались менi цi гостi. За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.
– Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Украiнi, – сказав Виговський.
– Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! – аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.
– Князю, сядь! Не ходи! – промовила Любецька до чоловiка.
– За Польщi нам було добре, – говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, – народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двое сiл на Полiссi, а з iх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а моi хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моеi землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в своi маетностi, бо хлопи бунтуються проти iх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецькоi вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.
– Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! – крикнула Любецька. – Будеш потiм стогнати цiлу нiч… В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, – тихо промовила Любецька до Виговського.
Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.
– Але що ж, князю, маемо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоiлось, – несмiливо обiзвався Виговський.
– Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! – прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, – поганi вони люди, бо накоiли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! – вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.
– Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!
– Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! – одповiв з криком Любецький.
– Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! – обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.
Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватае Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.
Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаво подивиться на його сватання.
– Я оце прийшов до вашоi княжоi милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь iй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? – промовив смiливо Виговський.
Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди.
– Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?
– Хочу, i хочу знати думки вашоi милостi про це велике задля мене дiло.
– Гм… гм… Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! – знов, спахнувши, промовив князь. – Не буде од мене на це згоди. Одначе… одначе… Олена мае ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в iх!
– Але, князю, коли буде ласка вашоi милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. І ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло!
Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: «І як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?» Князь мовчав i тiльки крутив своi довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений.
В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив iх медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в ii очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка.
Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського.
– Погана справа для мене в цих князiв! – промовив Виговський до Павловськоi, вийшовши з дому. – Неласкавi до мене цi князi.
– iдь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа.
Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушно, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця.
– Нi з чим вернулись? – тихо спитала Олеся в тiтки.
– Нi з чим! – сказала сумно тiтка. – Як заговорив Іван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiгае по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубковi меду, мовчки й з свiтлицi вийшли.
– Пане Виговський! прибудьте до нас в Мокрани i поговорiть з моiм старим дядьком Христофором! Може, вiн буде до вас ласкавiший за князя Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч би уся рiдня стала менi на дорозi i ставила менi притичини! – сказала Олеся i гордо пiдвелася з мiсця. – Не буду я слухати родичiв!
Виговський подякував i поцiлував Стеткевичiвну в руку, потiм розпрощався i вийшов з свiтлицi.
– Не забувайте ж нас! – гукнула до Виговського через порiг Павловська.
III
Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив своi купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене гладеньке море облягало кругом i палац, i село. І тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв.
Олеся Стеткевичiвна приiхала з Киева в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приiздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова.
