скачать книгу бесплатно
– Ходiмо ж, козаки, до церкви та спитаемо в Бога, що дiяти нам, та помолимось Богу за Украiну.
– До церкви! До церкви! – загули навкруги козаки.
Гетьман одв'язав меч i застромив у камiнь. Меч ввiгнався в скелю, як у вiск, а з-пiд меча задзюрчала кров.
Гетьман тихою ходою виступив уперед, i козаки розступились на обидва боки. Гетьман був вищий i кращий од усiх запорожцiв; високий, як Палiй, гарний, як Мазепа, смiливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як ранне сонце. Слiдком за гетьманом два сивих запорожцi повели Карпа, а за ним роем посипалась уся громада. Скiльки можна було скинути оком, червонiли шапки та кунтушi. Все вiйсько йшло широким зеленим полем, а по обидва боки росли чудовi гаi та сади. В тих садах росло дерево з золотим та срiбним листом, а мiж тим деревом траплялося часом i просте дерево садове, i отее на одному були спiлi овощi, а на другому тiльки що наливалися, а трете дерево стояло у бiлому цвiту.
Гетьман повернув на високу скелю, де була церква. За тiею скелею Карпо вглядiв нове диво. З високоi кам'яноi стiни з двох розколин лилися водоспади i спадали найдрiбнiшою бiлою росою в двi рiчечки. Тi рiчечки стiкалися докупи, а мiж ними був високий острiвець. На тiм островi понад рiчечками, скрiзь попiд кам'яною стiною росли вишневi сади i стояли в цвiту, як у нас бувае весною. Весь той куток бiлiв вишневим цвiтом. Карпо бачив тiльки на острiвцi камiнь, а на каменi стояв високий хрест з чистого золота, весь гладенький з низу до верху. На самому перехрестi висiв терновий вiнок, а на колючках того вiнка блищала свiжа кров. Хрест блищав навкруги, як сонце, а од того свiту над хрестом на кам'янiй стiнi стояли аж три веселки, дуже-дуже яснi! Карпо бiльш нiчого не бачив, тiльки бiлi, як пух, сади, а над садами золотий блискучий хрест i три веселки.
– Се наша церква! – промовили дiди до Карпа, показуючи на хрест. – Тiльки отой хрест ми взяли з собою з Запорожжя, бо ми знали, що й хреста там не зосталося б. А ми за хрест дожили на степах, на морi своi голови.
От почали вони наближатись до того хреста, аж чуе Карпо, хтось спiвае пiсню, i спiвае голос дiвочий. Карпо чув усякi голоси, та ще зроду не чув такого гарного, рiвного, високого, дзвiнкого та голосного! Той голос спiвав украiнську пiсню. Карповi навiть на ум приходила та пiсня, така вона була знакома. Але вiн чув, що та пiсня була краща несказанно од усiх пiсень, хоч i нагадувала йому то одну, то другу сiльську пiсню. То велика, незмiрна туга та горе, то надiя, то радiсть i гаряче кохання лилося в тому чудовому голосi. Карпо чув, як дуже забилось в його серце, як у його серцi переливалося все те, що спiвав голос… Навiть старi дiди посхиляли голови.
– Хто се спiвае? – спитав несмiливо Карпо у дiдiв.
– Швидко сам побачиш, – понуро одказав йому один характерник.
Увiйшли вони в тi сади. Дивиться Летючий, аж проти самого хреста, коло острiвця, стоiть одним один зелений кущ: то був кущ калини. Зверху на кущi червонiли спiлi ягоди, а середина куща була облита бiлим цвiтом. Пiд самiсiньким кущем блищала в калинi криничка. Карповi здалось, що той голос ллеться або з калини, або з криницi.
Тiльки що гетьман наблизився до острiвця, аж той голос задрижав од незмiрноi туги та й замовк. Гетьман став проти хреста на колiна, i за ним упало навколiшки все товариство. От гетьман почав читати молитву, а разом з ним загула вся громада, як-от гуде народ у церквi, тодi як почнуть спiвати «iже херувими». Карпо чув, що пiд його колiньми дрижала земля; вiн ухопився рукою за камiнь, i той камiнь дрижав, а пiсля так i розколовся надвое. Од тiеi козацькоi молитви страшно заревли пороги, задрижали обидва береги Днiпра, затрусилась земля на Украiнi, затрусився Киiв на горах.
І знов загуло товариство i впало ниць до землi. В той час з калини заспiвав чудовий дiвочий голос, заспiвав пiсню до Бога, i вся громада слухала ту пiсню i плакала.
Гетьман скiнчив молитву i встав, всi козаки встали за ним. «Настав час!» – промовив один характерник, показуючи рукою на кущ калини, i Летючому здалося, що та калина аж заворушилась, неначе на неi повiяв вiтер. Голос заспiвав веселоi пiснi.
– Настав час! – промовив гетьман.
Один дiд пiшов до криницi, набрав у пригорщi води i тричi бризнув на калину. І Карпо бачив, як червонi кетяги калини ставали чудовими квiтками та стрiчками на головi чудовоi дiвчини, ставали рум'янцем на повних щоках; вiн бачив, як бiлий цвiт ставав бiлим лицем, бiлою сорочкою, як криничка стала вiдрами. Де був кущ калини, там стояла чудова дiвчина i брала воду з криницi. Коли придивиться Карпо до тiеi дiвчини, аж то стоiть Олеся, дочка отамана Музики.
– Отее, як же я довго спала, – тихо промовила дiвчина, озираючись навкруги. – Але який же дивний був мiй сон!
– Олесю, серце мое, щастя мое! – крикнув Летючий i згадав усе-усе: i свое ймення, i свою бiду, i все, що з ним сталося.
Та дiвчина була як двi краплi води Олеся Музикiвна! Такi самi в неi були великi карi очi, такi ж маленькi губки, такi ж чорнi великi коси. Навiть такими квiтками була в неi вишита сорочка.
– Олесю! Чи вже ж ти мене отее не впiзнаеш? – промовив знов Летючий.
– Я не Олеся; я Маруся, хоч я й Музикiвна, як ти кажеш, – тихо промовила дiвчина. – Але де се я? Боже мiй! Де ж моя мати? Де мiй милий гетьман?
І з тими словами ii очi впали на гетьмана.
Вона почала умлiвати i тихо сiла на камiнь. А гетьман дивився на неi довго-довго. Його грiзне лице стало таке ласкаве, як у малого хлопця.
Один дiд характерник почав говорити до дiвчини:
– Чи пам'ятаеш, дiвчино, як ти полюбила нашого гетьмана, як приплила сама човником i ступила ногою на наш запорозький острiв? Ти вчинила великий грiх! Запорожець не повинен кохати дiвчат, а твоя дiвоча нога не повинна була i торкатись об нашу сiчову землю. За свiй грiх ти стала калиною, i разом з нашим кошем тебе поглинув Днiпро. Ти стояла отут уже сто лiт i спокутувала свiй грiх. Твiй рiд i тепер живе на Украiнi. Одного Музики дочка запровадила отсього хлопця до нас… То ваше вже п'яте колiно.
Гетьман згорнув руки, подивився на Марусю й промовив:
– Іди, Марусе, з цим хлопцем на Украiну. Така Божа воля. За твою щиру любов до мене ти каралась, за щиру любов ти й спокутувала. Іди, i коли людям добре жити на Украiнi, то зоставайся там i кiнчай свiй людський вiк; а коли людям погано жити, то ти вернешся до нас, знов отут перед хрестом станеш калиною i розкажеш нам, i виспiваеш нам про горе Украiни. А ти, дiду, винеси Марусю та Карпа на той свiт! – промовив гетьман i махнув рукою на одного дiда характерника.
Той дiд зараз став орлом, вхопив на себе Марусю й Карпа, махнув широкими крилами. Водяна стеля так i розступилась на три сажнi, неначе од великого вихру. Орел понiс iх обох понад страшними Днiпровими порогами.
Карпо глянув униз, i голова його заморочилась. Ненаситець ревiв, стогнав, кидав угору бiлу хвилю. Бризки й пiна кидались i сипались на всi боки. Ще вище пiднявся орел, i стало видко всi пороги од першого до останнього. Днiпро здавався якимсь звiром, у котрого грива i шерсть крутились бiлими вихрами.
– Нащо ти, орле, так високо пiднiмаешся? – спитав Летючий.
– Бо я запорожець i люблю простор. А де бiльше волi, бiльше простор, як не тут, у небi, пiд хмарами, – промовив орел i ще дужче махнув крилами. Крила вже черкались об хмари. Ввесь Днiпро вже здавався синьою стрiчкою, а вся земля зеленiла, як зелена хустка. Вже було видко, де Днiпро виливався лиманом в Чорне море. А городи бiлiли, наче грядочки бiлих квiток. Орел глянув очима просто на сонце, а потiм униз i промовив:
– Чи бачите, що дiеться на Украiнi?
– Не бачимо, – обiзвались Карпо й Маруся, – бо рiки вже здаються нiби шнурочки, а зелена Украiна туманом укрилась.
– Доторкнiться руками до хмари i потрiть собi очi, – промовив орел, i вони обое так зробили.
– Чи бачите теперечки, що од самого Днiпра аж по Сян, аж до Перемишля i Ярослава на зеленому полi скрiзь в'ються жовтi гадюки, пашать полум'ям i повсисались в украiнську землю?
– Бачимо.
– Ото ж польськi пани, що ссуть кров з нашоi землi. Ми iх були багато вигубили, а тепер знов iх розплодилося доволi. Та й розплодилося ж те зiлля! Та якi поставали гладкi та довгi, та як пашать полум'ям, бий iх сила Божа! Нещасний народ, нещасна Украiна… А чи бачите, як скрiзь неначе великими клубками в'ються черви або глистюки?
– Бачимо!
– Ото ж шинкарi, що висисають з нашоi Украiни останнiй сiк! Та й багато ж тiеi черви! А чи бачите ви, як на зеленому полi плазують сiрi комашки помiж тим гадом?
– Бачимо! – обiзвалась Маруся. – То, мабуть, козаки муштруються. Чи не збираються на ляха або на турка?
– Нi, дочко. То московське вiйсько муштруеться. Мiж тим вiйськом вже нема нi однiсiнького козака, – промовив орел та й крила опустив. Вiн так швидко падав униз, що в Марусi й Карпа дух захопило.
Знов пишно заблищав Днiпро мiж берегами, зазеленiли украiнськi степи, лiси, поля; знов забiлiли великi городи й села. Але в тих городах i селах було тихо-тихо, як у небi. Нiгде не ворушилася й жива душа, неначе всi люде вимерли од великоi чуми. А жовтi гадюки та черви все крутились, все вилися! а вiйсько все муштрувалось, як сiра комашня, розсипавшись на зеленому полi.
– Скажи менi, орле, бо ти все знаеш, де ж дiлися люде на Украiнi? Чи iх татари полонили, чи iх турки вирiзали? – спитала Маруся.
– Нi. Їх i татари не полонили, i турки не вирiзали! Вони зачарованi, так само як i наша Сiч. То, бач, схопилося таке страшне повiтря i навiяло страшний сон на Украiну, i люде разом так i поснули та й будуть спати, поки знов не повiе теплий вiтер з теплого краю, поки вiн не принесе з хмарами цiлющоi та живущоi води i покропить тiею водою землю й людей.
– Боже мiй! Чи найду я живу свою матiнку? – тихо промовила Маруся.
Орел почав спускатись на правому березi Днiпра, проти того острова, де колись була Сiч. Вiн глянув на той острiв, де й слiду козацького не зосталось, де козацькi могили заросли бур'яном та огородиною, де на гетьманських могилах колонiсти-нiмцi насадили картоплi. Де колись на майданi роем гули на радi запорожцi, там тепер паслась нiмецька череда…
Орел гiрко заридав, тихенько зсадив на берег Карпа та Марусю, а сам знявся i впав у бiлу кипучу пiну Ненаситецького порога.
Довго сидiли Карпо i Маруся над Днiпром й одпочивали. Перед ними була чудова картина Днiпра, облитого сонцем з високого неба. По обидва боки Днiпра стояли високi сiрi скелi. На водi скрiзь були розкиданi зеленi острiвцi, оброслi високим очеретом та лозою. Мiж островами i на островах стирчало камiння, зеленiли верби. А пороги все ревли та гули, наводили думи на душу.
Маруся довго дивилась на Днiпро, а потiм почала говорити:
– Чи бачиш ти, козаче, отой камiнь, що висунувся з берега далеко у воду?
Я раз стояла на тiм каменi i брала воду, а гетьман iхав дубом. Кругом його сидiли запорозькi козаки i гребли веслами, а гетьман стояв та все дивився на мене. Я й собi задивилась на його, а вiдерце мое й поплило за водою. Гетьман побачив те i засмiявся до мене. Який же гарний був гетьман! Якi в його очi, якi брови, якi вуси! Серце мое так i пристало до його очей! Вернулась я додому з одним вiдром. Мене мати лаяла за вiдерце, а я й не чула тодi та все думала про гетьманськi очi. Часто я з того часу виходила сюди i все дивилась, чи не вийде гетьман на берег гуляти на отiм островi. Коли раз ввечерi, дивлюсь я, ходить мiй гетьман по березi, згорнувши руки. Я дивлюсь на його звiдсiль, а вiн на мене звiдтiль. Мене так i потягло до його, як-от промiння сонця тягне росу з квiток. На березi стояв хибкий човник. Я сiла в човник, вхопила в руки весельце i полетiла човником до його. І сама я незчулася, як я вийшла на козацький берег, як побiгла до гетьмана, як упала перед ним на колiна i обняла його. Я подивилась йому прямо в чорнi очi, почула на своему лицi його гарячий дух, почула, що вiн нагнувся до мене i поцiлував мене. І менi здалося, що я умлiваю, що я вмираю, вмираю i не можу вмерти. Я почула, що мое серце нiби заспiвало якусь чудову пiсню i спiвало, спiвало без кiнця… Я нiби засипала, i спiвала, i через той сон все бачила чудовi чорнi очi, i страшнi, i гарнi, чула гарячий дух на своему лицi, а мое серце все спiвало безкiнечну пiсню про щастя, про кохання. Як би я хотiла, щоб навiки протягся той пишний сон, щоб довiку спiвала моя душа для мого милого пiсню про кохання. І я забула батька й матiр, забула своi степи, свiй хутiр i своi квiти, забула про Днiпро, про небо й сонце. Нащо вони мене збудили i одняли од мене той чудовий сон?
Маруся замовкла i втерла сльози рукавом.
Вже сонце стало на вечiрнiм опрузi. Карпо й Маруся встали i пiшли на степ.
– Проведи ж мене, козаче, до мого батька, до хутора Чаплiв. Я тобi спаси-бiг скажу.
От iдуть вони та йдуть i вже далеко одiйшли од берега. Степ почав розстилатись далеко-далеко i зеленiв, скiльки
засягало око. Трава зеленiла, квiтки пахли, птицi спiвали в синьому небi.
– Степи моi, степи моi! Ви й досi такi гарнi та зеленi, як i колись були, – промовила Маруся.
От дивляться вони, аж на степу пасеться велика череда: голендерськi корови, здоровi конi, круторогi чумацькi воли, цiлi табуни ишпанських овець. Череда була сита, а пастухи й чабани були пообдиранi, босi або в драних постолах. На свитках були самi за себе лати. Вони були худi, замлiлi.
– Чий се скот ви пасете? Чи козацький, чи свiй? – спитала Маруся.
– Панський! – обiзвався обiдраний, як старець, пастух i побiг за коровою, на котрiй шерсть аж вилискувалась проти сонця, неначе на якому пановi шкура.
Ідуть вони далi, аж пасеться друга черiдка: коровки поганi, кудлатi, бички миршавi, низенькi, свинi дрiбнi.
– А се чия черiдка? – спитала Маруся.
– Людська! – обiзвався босий i обiдраний хлопець.
– Чи далеко ще до хутора Чаплiв?
– Та тут нема хутора Чаплiв, а е велике село Чаплi! – одказав чабан.
– А чи живе ще у тих Чаплях козак Петро Музика? Його хата стоiть у самiй балцi.
– На балцi стоiть цiлий куток Музикiвка. Там буде хат з тридцять, як не бiльше.
Здивувалась Маруся i задумалась, де тi хати набрались у Чаплях. От пiшли вони далi. Появились розкiшнi поля. Пшениця стояла, як море; iй i кiнця не було видко. На полi жали женцi.
«Де се взялася в степу пшениця? Та й насiяно ж ii!» – подумала Маруся i спитала:
– А чия се пшениця? Чи не Музичина часом або, може, гетьманська?
– Яка там Музичина? Ляхiвська! Якийсь лях отее приiхав у степи та взяв посесiю у нашого-таки пана.
– А де ж той пан взявся тут у Чаплях? – спитала Маруся.
– А чи ми знаемо, де вiн тут узявся? – одказали женцi. І все те було дуже-дуже чудним для Марусi.
Ідуть вони далi, а там на степу ростуть баштани; кавуняче й диняче бадилля так i вшило степ огудинням, скiльки можна було оком скинути.
– Чиi се такi сильнi баштани? – спитала дiвчина баштанника.
– Жидiвськi! Жиди найняли землю на лiто пiд баштани, – одказав один баштанник.
– А ото жита, чиi вони?
– Панськi!
– А той овес, неначе золото? Але вiвса, вiвса, неначе море! Чиi то вiвса? – спитала дiвчина.
– Ляхiвськi.
– А де ж людське? Де ж козаче?
– Отам трошки людського iк селу! – гукнув дiд з куреня.
Маруся стала смутна-смутна! В неi знов з'явилась думка стати калиною i вернутись до свого любого гетьмана, щоб спiвати йому вiчну пiсню про кохання.
Пiшли вони далi, аж перед ними розiслалося велике-превелике село. В кiнцi села був великий став на яру. Там стояла здорова сахарня з високим задимленим стовпом.
– От i Чаплi! – промовив Карпо.
– Чи вже ж отее Чаплi? – крикнула Маруся i в долонi плеснула. – Чия ж ото фабрика?
– Ляхiвська, – сказав Карпо.
– А той млин нижче ставу?
– Жидiвський.
– А отой другий млин, по другому боцi?
– То панський, але добре не пам'ятаю.
– Чи вже ж отее, бабуню, Чаплi? – спитала Маруся в однiеi староi баби, котра йшла дорогою.
– Чаплi.
Карпо й Маруся пiшли далi до села. Коли дивляться вони, аж там збоку на ярочку лiсок. Пiд лiском блищала мiж осокою вода. Карпо схотiв пити, i вони звернули до лiска.
Задумалась Маруся… Їй так хотiлося подивитись хоч на ту хатину, де вона зросла… Їй все здавалось, що вона ходила до Днiпра, та отее вертаеться додому i побачить свою матiр…
Вже сонце стояло низько, як Маруся з Карпом прийшли на Музикiвку на балцi. Вона зразу впiзнала ту балку… І тепер на балцi стояла така сама невелика хатка, обгороджена низеньким тином, обкопана ровом, обсаджена садком, а на окопi – високою дерезою. І тепер на окопi дереза була густа, як руно, i закривала весь грунт i до половини хату.
Маруся ввiйшла в хату. В хатi було дуже бiдно. Коло вiконця сидiла старенька женщина. Вона була така похожа на Марусину матiр! Маруся так i кинулась до неi на шию i назвала ii своею матiр'ю.
– Що се з тобою, дiвчино! Я не мати твоя, а ти не дочка моя, – тихо промовила женщина.
– Але ж се хата Петрова Музичина? – спитала Маруся.
– Музичина, тiльки не Петрова, а Василева, а я Василева жiнка.
Маруся стала i руки опустила та все придивлялась до староi женщини.
