скачать книгу бесплатно
– А менi все здаеться, що ви моя мати. Ви такi по-хожi на мою матiр, що я б зроду не сказала, що ви не мати моя.
– Ти, дiвчино, дуже схожа на мою меншу сестру. А в мене й дочки не було. Чи не ходила ти кiлька лiт на заробiтках за границею, що позабувала свою рiдню?
– О, я довго ходила!.. Давно вже не була я дома. Як я була дома, то тут i села не було…
– Що се ти, дiвчино, говориш? Твiй же вiк не бог зна який. Нашi старi люде розказують, що тут на балцi стояла перша хата в Чаплях.
Тодi тiльки Маруся придивилась, що хата стояла вiкнами на схiд сонця, а хата ii батька стояла на схiд сонця причiлком. Вона тепер зовсiм зрозумiла, що то була дуже давня рiч на свiтi.
– Якi ж ви, тiтко, бiднi! – промовила Маруся, дивлячись на женщину i роздивляючись по хатi.
– Авжеж бiднi, бо нема з чого забагатiти. За поле плата велика, а тут i подушне плати, i на волость, i на школу… Та все плати та плати! І робимо, i нiчого не маемо. Сiдайте, коли ласка ваша!
Маруся й Карпо сiли на лавi, i обое задумались. Тепер тiльки Карпо опам'ятувався зовсiм, як поговорив з живими людьми, посидiв у хатi. Вiн неначе прокинувся од важкого i чудного сну, роздивлявся при свiтi дня на все живе i тiльки згадував той сон, що вже розлiтався неначе на повiтрi. А Маруся сидiла та все згадувала, як-то було колись в хатi ii батька. В ii батька хата була така сама невеличка, але далеко багатша, була обвiшана рушницями, шаблями, пiстолями. Все те оружжя висiло по стiнах помiж вишиваними рушниками i хрестами з квiток i василькiв. В ii батька було що iсти й пити, бо було в його стiльки степу, скiльки оком скинути; в його була отара овець, були воли й корови. А якi конi мав ii батько! Як той степовий вiтер, лiтали вони по степах. Був у його i ставок, i млинок, i садок, а в садку була пасiка.
– Ви, тiтко, кажете, що се Музичин грунт з давнiх-давен. Адже ж у давнього Музики було багато степу. Його поле йшло оттак од самоi балки та аж до самого Днiпра.
– Може, воно й було коли Музичине, а тепер то панське, то ляхiвське. Ми й живемо бiльше заробiтками. А ще недавно наш-таки дiд чумакував, посилав не одну паровицю i в Крим по сiль, i на Дiн по рибу.
Уже настав вечiр. На стiнi зачервонiло промiння сонця, як жар у печi. В хату ввiйшла бабина невiстка; вона прийшла з поля з маленькою дитиною на руках, повiсила колиску, поклала дитину, а сама кинулась до печi i почала варити убогу вечерю. Невiстка була бiдно убрана, в старiй одежi, в товстiй сорочцi. З поля прибiгло п'ятеро овечат та четверо поросят.
– Чи вже у вас i корови нема? – спитала Маруся, поглядаючи через вiконце на бiдний двiр, на драну повiтку.
– Де вже нам i корову держати! – промовила невiстка i пiшла заганяти вiвцi.
Маруся вийшла з хати слiдком за молодицею, подивилась на обiдрану повiточку, на убогу оселю, потiм пiшла в садочок i довго дивилась на зелений степ, на балку, засаджену вербами. Карпо вийшов слiдком за нею i не зводив з неi очей. Маруся пiшла в садочок, походила по садочку i почала плакати… Потiм стала коло криницi, ще раз глянула на убогу хату, на вишнi, ще раз глянула на сине глибоке небо, все залите останнiм червоним промiнням сонця. Сонце впало десь у степу, неначе потонуло; останнiй червоний промiнь зачепився на хмарцi i розтопив ii на червоне золото. Маруся глянула на ту хмарку, зiтхнула важко i знов стала калиною. Знов на тiй калинi зачервонiли зверху спiлi ягоди; кущ навкруги зацвiв бiлими квiтками. Настала чудова зоряна нiч, i калина вмилася росою… роса закапала в криницю… то були Марусинi сльози. З криницi так i пiднялася вода, полилася через край по травi, потекла рiчечкою аж до синього Днiпра. Карпо все те бачив i не здивувався пiсля того дива, що вiн недавно бачив. А вдосвiта вся сiм'я Музиченкiв вийшла в садок дивуватись, де-то за нiч виросла i зацвiла калина i сповнила росою з листя всю криницю водою… затопила невеличкою рiчкою балку.
А гетьман i запорожцi все стояли пiд золотим хрестом, молились Богу та все поглядали на те мiсце, де стояла калина. І в той саме час, як Маруся стала калиною в Музичиному садочку, в той час запорожцi побачили, що коло хреста знов зазеленiв кущ калини, зачервонiли ягоди, забiлiли квiтки. А пiд калиною знов заблищала криничка, ще й вода бовталась у криницi, неначе хтось от-от тiльки що набрав з неi води. І в той час знов заспiвав пiсню чудовий дiвочий голос, тiльки та пiсня була ще жалiбнiша, ще смутнiша.
Той голос нiби заголосив над домовиною рiдноi матерi, i разом з тим голосом заридав гетьман, заплакали запорожцi, як малi дiти.
Тi сльози закапали на жовтий пiсок, i вкрили його, i змiшались з днiпровською водою.
Карпо Летючий дiждався ночi i в глуху пiвнiч прийшов у свое село розпитати, що там дiялось до того часу, як вiн розбив байдака. Вiн нищечком розбудив свого одного вiрного товариша, i той йому розказав, що вже Карпову батькiвську хату спродали; спродали все, що було в хатi, i оддали купцевi за розбитий байдак, а начальство присудило дати Карповi двiстi рiзок на скелi коло самого Ненаситця, якби тiльки вiн вернувся додому. Олеся, його кохана Олеся, вже давно повiнчалась з другим лоцманом.
Карпо заплакав, стоячи коло рiдноi оселi, i тiеi ж ночi навiки помандрував за границю, аж за синiй Дунай. І не стало про його чути нi вiсточки. Всi так i думали, що вiн утопився або розбився об скелi на Ненаситцевi.
Гетьман Іван Виговський
Роман
I
В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексiевi Михайловичу перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень виiхати до Киева, щоб прийняти присягу од духовенства, киiвських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Івана Остаповича Виговського поперед посланцiв до Киева. Гетьман знав, що киiвський митрополит Сильвестр Косов i все киiвське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесiею i не схоче привести до присяги киян.
Виговський прибув до Киева поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в покоi.
Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недоiдки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки, як писар переступив порiг його кiмнати.
Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав iз стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.
– Прошу вступити до моеi бiблiотеки, – обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний покоiк, у котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iнеем гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його.
– Ясновельможний гетьман кланяеться вашiй милостi, святий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Киева iдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашоi милостi, святий владико, од вищого духовенства, киiвських козакiв та городян.
– Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Киевi. Але нi я, нi духовенство на Украiнi не думаемо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! – сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.
– Чом же так, святий владико?
– А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i своi права. Не такоi заспiвае нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламае нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв у своi льохи, в котрих вiн карае муками своiх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминаеться! – знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.
Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своiх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.
– Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думае заново перехрещувати нас всiх на Украiнi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути ii з головою у воду: благодать Божа даеться й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.
– Що правда, то правда: тепер у нас на Украiнi владики й протопопи – люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, – обiзвався Виговський.
– Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.
– Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiею назустрiч посланцям i привести до присяги киiвських козакiв та городян.
– Це можна вчинити. З процесiею я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, – сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.
Виговський встав i розпрощався з владикою.
– От-от незабаром прибудуть посланцi, – обiзвався Виговський, – час би вже, святий владико, i виступати з процесiею i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.
– Добре, добре! Зараз iду до собору, i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесii: це можна вчинити, це можна! – сказав владика. – А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! – сказав iз гнiвом.
Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеем, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:
– Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю украiнськоi церкви, а я не хочу йти проти iх.
Виговський встав з стiльця i почав прощатись.
– Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж iх прийняти почесно i видати iм добрий обiд, – сказав Виговський.
– Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити iх до себе на обiд i нагодую iх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, – обiзвався владика на прощаннi. – І тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмiеш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.
– Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiею, бо козаки вже давненько виступили з Киева стрiчати посланцiв, – сказав Виговський.
– Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, – сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.
Тим часом тисяча козакiв Киiвського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Киева i пiшли поперед iх. За козаками конюшi вели дванадцять царських коней турецькоi породи, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх iхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поiзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.
За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiею, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святоi Софii. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам «од жалю умлiвав», а все духовенство «за сльозами свiта не бачило», – як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит i усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.
Запросивши до себе в келii посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався у своi покоi. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.
До його пiдступили двi панii за благословенням. Одна з iх була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисокоi шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горностаем. Їi повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице ii було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.
Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ii блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.
– Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi своi власнi очi, своi брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неi делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатноi троянди!
Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з неi очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неi як до особи, котру вiн знае.
«Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна», – подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.
Виговському тодi вже минуло сорок рокiв, i вiн ще був не жонатий.
«От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!» – подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями.
Обидвi панii провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв, йдучи по саду, обсипаному срiблястим iнеем, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. І той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.
«Вона зирнула на мене кiлька разiв, – подумав Виговський, – i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприемнi менi гостi, i це я для iх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!»
Владика вже входив у келii. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiеi процесii, забув навiть про неi i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив ii постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить ii кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.
«Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце мое й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що мое серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяева, серед вольного натовпу гуляючих людей, у срiбному туманi iнею, де майнув ii легкий м'який лелiйний вид. Я в Киевi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду ii i довiдаюсь, хто вона», – думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покоi.
Увiйшовши в келii, митрополит скинув з себе архiерейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печерський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.
«Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила мое серце», – думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.
Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Киевi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Івана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав у Киевi. Домок стояв на Старому Киевi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Іван Остапович i Данило вважали це житло за свое власне i, пробуваючи в Киевi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною. Вже надворi сутенiло, як Іван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
– Чи не слабий ти часом, Іване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi iжа не йде тобi на душу? – питав його брат.
– Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, – обiзвався Іван Остапович. – А може, я втомився од тiеi тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, – сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
– Та розкажи ж бо, Іване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? – питала в його Катерина.
– А як же обiдали? Печерський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, – знехотя одповiв Виговський.
– Що ж таке ви iли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? – питала цiкава та говорюча Катерина.
– Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке iли, iв i я, але що iли, того вже я не пригадаю.
– Невже-таки не пригадаеш? Та розкажи-бо! – чiплялась Катерина.
– Чимсь закушували пiсля горiлки… здаеться, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм… я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
– Отже, ти чимсь невдоволений… Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? – говорила Катерина й дивувалась.
Вона знала, що Іван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Іван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян, як обiд в митрополита для значних царських бояр.
– Може, Іване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Украiнi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! – сказала Катерина.
– Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, – обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидоi панянки.
– А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, – говорила весела Катерина.
– Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наiдкiв.
– Невже-таки всi вони пузатi? – сказала Катерина зареготавшись.
– Усi не всi, а було трое таких, що й на одну паровицю не вкласти, – сказав Виговський.
Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Іван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати iх на смiх.
– Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Іване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? – обiзвалась цiкава Катерина.
– Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, – сказав Виговський осмiхаючись.
– Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, – сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. – Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.
– Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, – обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Іван Остапович сидить понурий.
– Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, iм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, – сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Украiнi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своiх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiеi битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичноi умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякоi напастi.
– Йди спати, Іване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаеш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, – сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.
Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Івана Остаповича в кiмнатку.
Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Іван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруею, здавався йому тепер неприемним. Іван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував у битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покоi, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. І несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Киева, вештанням та турботами цiлого того дня.
Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з ранцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонii та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своiми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв серед майдану, засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали посланцiв радiсно. Киiв уже давно мав магдебурзьке право: свое мiське самоправленство i свiй суд. Кляни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од iх мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi пани, пущенi Богданом на Украiну ще по Зборовському трактатовi, вже не вернуться нi в своi маетностi, нi до Киева, i само по собi не накладуть рук на магдебургiю Киева.
По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський вертався на Старий Киiв. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки украiнських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Ьваном Остаповичем, гнув набiк круту шию, прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений у полум'i. Кiнь нiби чванився перед людьми своею красою, своею розкiшною гривою та рiвною статтю, позуючи на всi своi кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидались на плечi, нiби пустували, грались з вiтром i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рiвний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсноi узькоi улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.
Не доiжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, ii приятельку. Обидвi панii спинились, стали i притулились пiд барканом, поки iх поминав смiливий верховець з своiм козаком. Виговський впiзнав iх обох, i його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.
– Який пишний козак! – промовила старша панi.
– Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, – обiзвалась панна.
– Певно, з козацькоi старшини, бо я його вчора примiтила на процесii рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
– Примiтила, – тихо одповiла Олеся.
– Ото диво! Чи знаеш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твоi, неначе вiн украв iх у тебе. Ото диво!
– Украв, та не вмiв сховати, бо виставив iх напоказ людям, так що й я бачила вкрадене добро, – промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.
Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панii одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
