скачать книгу бесплатно
«Певно, вони тут живуть, у цьому домi… Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неi гострий як бритва, вона, певно, iх знае», – подумав Виговський, в'iжджаючи в подвiр'я.
Іван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений у формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на ii кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Іван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати iй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселоi розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.
– Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, у Киевi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неi блискучi й темнi; друга багато старша за неi i дуже схожа на неi. Видко, що то ii або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приемна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв iх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив iх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаеш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи украiнки благочестивоi вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.
– Ага-га! догадуюсь! Одна з iх, старша – то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка ii, а небога, дочка того старого каштеляна.
– Вони живуть тут, у Киевi, завсiди чи тiльки бувають наiздом?
– Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона мае двi дочки. А Олена Стеткевичева приiхала до неi з Новогрудка в гостi i вже гостюе в неi тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона наiжджае в Киiв до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, виглядае собi в Киевi гарного жениха. Я iх обох знаю. Це моi добрi знайомi. Я буваю в iх в гостях, а вони в мене.
– Невже! – аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з неi висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн.
– Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? – сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила у Виговського своi невеличкi темнi очi, розумнi, як у ii батька, гетьмана Богдана.
– То ти iх обох знаеш? – промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.
– Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про iх i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, своею дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.
– Чом же вiн не видав своеi дочки замiж?
– Певно, ждав жениха для своеi дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали ii, бо були високi задля неi, а за нижчих ii батько не давав, хоч ii вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, – сказала Катерина. – От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збираеться квакнути з усiеi сили.
Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З навислоi на стрiсi льодовоi бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панii повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на iх рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились iй на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ii з рукава. Іван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши у вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку.
Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали своi кунтушi на стiльцях. Катерина попросила iх сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти iх. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесii та церемонii. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до iх приiхав з Чигирина писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав iй про все. Катерина розказала все, що говорив iй Виговський, так гарно, що обидвi панii слухали ii з великою цiкавiстю. Їм обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана.
Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив своi вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своею мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.
Іван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодоi панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиi лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиi висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неi були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.
Іван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:
– А ми, пане писарю, бачили вас вчора!
– Де ж ви мене бачили? – спитав Виговський.
– А коло святоi Софii, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, – сказала Павловська.
Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой, тiтко! держи-бо язик за зубами!
– Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.
– Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? – обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.
– Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, – сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.
– Чи ви, пане писарю, самi прибули до Киева, чи, може, й жiнка приiхала з вами? Чи ви жонатi? – знов спитала цiкава Павловська.
Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.
– Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом, i менi не було часу навiть подумати про оженiння. А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась… – додав Виговський.
І Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли. Їх очi весело заграли. У кожноi майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ii очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до неi, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз.
«Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! – подумала Павловська. – Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана… Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!» – думала Павловська.
– Пан Іван Остапович таки трохи запiзнився зi своiм весiллям, нема де правди дiти, – сказала Катерина, затягаючи нитку в голку i довго нацiляючись у вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.
– А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках зi срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однiеi, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки – чарiвницi! – дрiботiла Павловська i смiялась, ii кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе ii куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Іваном Остаповичем i вдарити тропака.
– Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, – промовив Виговський, глянувши у вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.
Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.
– Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Киева? – спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловськоi, а весела Павловська була для неi небогою. Нi один кружок ii бiлого лиця не ворухнувся, неначе ii бiле личко було висiчене з мармуру.
– Завтра надвечiр треба виiздити до Чигирина.
– Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не проливае за вами слiз, – сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.
– Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Киевi, то я в тому ще певнiший. Треба iхати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Киевi.
– Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже iсти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, – промовила Катерина i встала, поклавши свое шитво на столi.
Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними п еретичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий – зi сметаною, поставила тарiлку холодноi смаженоi риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого – з горiлкою – лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько Євстафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги зi сметаною, i риба щезли з полумискiв до останку. Старий батько Івана Виговського, як хазяiн, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. У свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Іваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на своему чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв.
Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.
– Та й загулялись ми, небого, з козаками! – аж крикнула Павловська.
– Та випийте ще кухличок меду на прощання! – припрошував старий господар тiтку.
– Ой, буде вже, буде, мое серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Киiв, – говорила весела тiтка.
– Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаете, що тепер польськi та украiнськi католики-пани вертаються на Украiну, бо гетьман пускае iх. А мiщани ганяють iх з Киева на передмiстя. Ще подумають, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, – сказала Олеся.
– Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! – промовила тiтка.
– Не бiйтесь! Я вас проведу до самоi господи, – обiзвався Іван Остапович.
– От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, – говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. – Але… сьогоднi ми гостюемо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзне снiдання або на раннiй обiд.
– Добре, спасибi! – обiзвалась Катерина i ii чоловiк.
– І вас просимо вкупi з ними, Іване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, – просила Павловська Виговського.
– О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! – сказав Виговський зрадiвши.
Олеся кинула очима на тiтку i подумала: «Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадае та метикуе, але що, цього не вгадаю…»
І гостi розпрощались з господарями.
Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловськоi. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.
Іван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловськоi, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловськоi був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiiв. В Павловськоi скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловськоi, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Івана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Івана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.
– От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаете, Іване Остаповичу, що ви менi цiеi ночi снились? – промовила Якилина Павловська.
– І менi ви снились, та так страшно! – прохопилась Олеся i чогось почервонiла.
– Як же я вам снився? – спитав Виговський в Павловськоi.
– Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. «Ой, згоримо! – нiби кажу я до Олесi. – Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!» І одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я…
– Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'i! – обiзвалась Катерина усмiхаючись.
– А менi ви, пане Іване, снились ще страшнiше, – промовила Олеся. – Снилось менi, десь я неначе йду до святоi Софii, а ви катаете на страшному конi. Дивлюсь – то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкае, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюете на майданi, а потiм дивлюсь – ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi.
«Ото вразив iх обох! Аж приснився обом та ще тiеi ж самоi ночi», – подумала Катерина.
– Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? – сказала Катерина голосно.
– Менi здаеться, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщуе на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, – промовив Данило.
– Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiеi ночi, – сказала тiтка. – Але ж, пане Йване, у вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!
– Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, – одповiв Іван Остапович.
– Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! – сказала тiтка Якилина.
– І я б погарцювала, бо дуже люблю iздити верхи, – обiзвалась Олеся.
– Невже ви вмiете iздити верхи? – спитав Виговський.
– О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене iздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняе наiзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, – сказала Олеся.
– Чи ви грецькоi вiри, чи католицькоi? – спитав несподiвано Іван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.
– Аякже! Я i цьоця моя Якилина – ми грецькоi вiри, – сказала вона, кивнувши головою на Павловську.
– В нашiй сiм'i, пане Йване Остаповичу, е всяка мiшанина, – обiзвалась Якилина Павловська. – Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецькоi вiри, а вже брати моi розбрелись по усяких вiрах. Один був грецькоi вiри, другi два – Ян та Христофор – подались на нову вiру – арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором у Варшавi, став католиком. Олеся та брат ii Михайло, од першоi Богдановоi жiнки, князiвни Соломирецькоi, зостались православнi, а двi ii зведенючки-сестри од другоi Богдановоi жiнки – католички Францкевичевоi – стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печерському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлii горох перемiшався з капустою.
– От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, – сказав Іван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiеi з ним вiри.
– Але оце ми базiкаемо собi потроху, а Івановi Остаповичевi, може, треба незабаром виiздити з Киева, а то ще як дiзнаеться гетьман, то й на мене розгнiваеться, що я не господиня, опiзнилась зi снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здаеться, мiй борщ вже докипае, а каша допрiвае, – сказала Павловська i побiгла до пекарнi.
– Яка весела ваша тiтка Якилина! – промовив Іван Остапович до Олесi.
– Що весела, то весела! я ii люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Киевi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маеток, аж на Полiссi, – сказала Олеся.
– При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, – сказав Іван Остапович.
– Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переiхала зi своею тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарюе мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, – промовила Олеся.
– Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Киiв!
– О, я до неi частенько наiжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, – сказала Олеся, – але все-таки не годиться менi кидати й своеi хати, i свого господарства.
«Можна буде з нею часто бачитись у Киевi, – подумав Іван Остапович. – Не мине ця пташка мого сильця!»
Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. І швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноевого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. І тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i iли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонii.
– Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, – сказав Іван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.
– Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, – сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.
– А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманськоi булави? – спитав в Олесi Іван Остапович.
– Авжеж, боронила б, бо шкода, як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, – обiзвалась Олеся, заiдаючи обiд маковниками.
– Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я у вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, – сказав Іван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. – Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здаеться, що я з вами вiк звiкував i знав вас Бог за од якого часу, – мовив Іван Остапович до Павловськоi.
– Заходьте ж до нас, як будете в Киевi! Не минайте моеi хати! – сказала Павловська до Виговського.
– Хiба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Киевi в тiтки? – спитав Іван Остапович.
– Та, мабуть, поiду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, – сказала Олеся на прощаннi.
– То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилае по дiлу до Киева, – сказав Іван Остапович i вийшов з покоiв веселоi Якилини.
II
Невеселий виiхав того ж таки дня з Киева Іван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'iхав у густий киiвський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Киевi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заiхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвоi самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Киевi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роем у головi Виговського.
«Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ii з рук гордовитоi високоi рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiе добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський… Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки ii поважатимуть; козацька старшина не посмiе заводити в моему домi запорозькоi сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя», – думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумноi соснини, неначе вiн читав на iх своi думи.
Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Киева. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину, i йому стало жаль i за Якилиною; йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.
Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов у свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужеземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.
Іван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.
«От було б добре, якби оце з моеi хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своею тихою розмовою», – думав Іван Остапович, сидячи на канапцi.
Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоiчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. І цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покоi, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своему вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. І несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.
«Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мое серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! – Виговський важко зiтхнув. – Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде», – подумав Виговський i вхопив зi стола кiлька листiв, витяг з кишенi своi записи, зробленi в Киевi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.
