скачать книгу бесплатно
Хмари
Іван Семенович Нечуй-Левицький
Вiдомий украiнський письменник Іван Нечуй-Левицький (1838—1918), автор повiстей та оповiдань з народного життя, у романi «Хмари» (1874) звертаеться до теми украiнськоi iнтелiгенцii. Символiчною е назва роману, бо хмари – то своерiдне уособлення нацiонального гноблення та придушення украiнськоi культури. У цiй атмосферi моральноi задухи формуеться характер головних героiв. Це люди широких прогресивних поглядiв, якi, незважаючи на всi перепони, своею просвiтницькою дiяльнiстю здiймають хвилi нацiональноi свiдомостi народу та розганяють «хмари», прагнучи до свiтла.
Іван Нечуй-Левицький
Хмари
I
Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липнi 183… року, з города Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сiртуки з темноi парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi. Їх рум'янi, повнi щоки були здоровi якось по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був виший од усiх цiлою головою: то був iх поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Киева. Деякi були посланi на скарбовi грошi в Киiвську духовну академiю, деякi були простi семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Киева на прощу.
Широкий i вольний був iм шлях на Украiну. Лiтня спека застелила його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на семiнаристiв, облiпила iм лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт котився з iх потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав iх лиця довгими смужками.
Кандидатам до академii були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до самого Киева. Одначе вони не поiхали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напоiти. Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв поiли. Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечко од Киева, хрестячись i молячись до синiх святих киiвських гiр, на котрих бiлiли церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека, зате ж весела була iм дорога до Киева! Забачивши святий Киiв, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.
З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра. Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовно чудова панорама Киева. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти iх стояла лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своiми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква Св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неi Михайлiвське, Софiя, Десятинна… Подiл, вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своiми церквами й будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков. Їх заквiтчала давня невмираюча украiнська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…
Стоять киiвськi гори непорушно, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче ii розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до iх слава старого великого Киева, поки знов заквiтчають iх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторii…
Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Киева. Всi богомольцi, побачивши Киiв, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.
Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.
– З якоi губернii? Якого повiту? З якого села? – розпитував митрополит кожного. – Чи всi ви пiдете в академiю?
Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступае в академiю, дехто просив у митрополита парафii на Украiнi.
– Роздiлiться! – промовив митрополит. – Хто йде в академiю – ставай по правий бiк, хто в попи – ставай налiво.
По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря.
– Добре, – промовив митрополит, – дам вам парафii й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафii. Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! – промовив вiн, витягаючи кiнець здоровоi червоноi хустки, котрою була оповита шия одного хлопця.
– Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!
– А ви в академiю? – промовив митрополит до правоi сторони. – Боже благослови, Боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в муромських лiсах? – спитав митрополит одного кандидата до академii, котрий виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.
– Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, – одказав студент.
– Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська, плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiваеш?
– Басом, ваше високопреосвященство, – гукнув студент i справдi страшним басом.
Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти розступились, i великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами прямо проти митрополита.
– Як же твое прiзвище?
– Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, – знов загримiв вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита.
– Бравий хлопець! Зовсiм богатир Ілля Муромець! Ідiть же до другоi кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть квартири, хто хоче парафii. А вам дорога лежить на Подiл до академii. Бажаю вам усiм бути митрополитами!
Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали, окидаючи ii скоса очима. І вони всi захотiли бути киiвськими митрополитами, дивлячись на розкiшнi покоi митрополита, де стояли великi крiсла, критi малиновим оксамитом, з золотими спинками, з парчевими китицями, де лежали килими на кiлька сажнiв, затканi чудовими квiтками й китицями.
Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки. Одна часть пiшла до лаврськоi гостиницi i жила там, доки митрополит не роздав iм парафiй на Украiнi на продиво украiнським мужикам, котрi пороззявляли рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв. Друга половина пiшла на Подiл до академii. Там молодi студенти здали екзамен, i iх прийняли в академiю на скарбовий кошт.
Туляки встрiли в академii студентiв з усiеi Росii. Великоруський синод ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацii, i для того вiн велiв в академiях мiшати украiнцiв з руськими студентами. Тим-то в Киiвську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з Волги й Сибiру, мiшаючи iх з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i посилаючи украiнських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi, одначе, не мають охоти туди iхати.
По розкiшних алеях Братського монастиря, густо обсаджених усяким деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства. Тут можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на головi; можна було побачить широкi шиi й сiрi очi великорусiв, рум'янi лиця украiнцiв, навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i болгар, що приiжджають вчиться до Киева. Пiсля екзаменiв усi студенти були веселi, всi весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й густi алеi в монастирi аж гули од голосноi розмови. Студенти з Украiни й Бiлорусii були цивiлiзованiшi, делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище од iнших, навiть розвиттям розуму, i виглядали паничиками й европейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти говорили московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м'яку розмову украiнську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий монастир з академiею стояв на Мазепиному дворi. І, невважаючи на те, в академii Петра Могили, Св. Димитрiя Туптала й iнших не було й духу, й слiду тих давнiх дiячiв Украiни, тих Сагайдачних, Могил… У Братськiм монастирi, в давнiй славнiй академii панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навiть чужi люди… Все давне украiнське лежало десь глибоко пiд землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роем вилися попiд деревом чужi люди з чужоi далекоi сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнанi Бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю нашу старовину i новину i поховати ii навiки.
Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких чорних шовкових рясах, у високих клобуках. Широко стелилися по плечах iх довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i, розмовляючи, повертались якось так смiливо, угласто, навiть по-московськiй, що разом можна було б вгадати iх рiд i пiвнiчне поколiння.
Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по п'ять, по шiсть студентiв. Там були iх лiжка, там вони навiть пили чай. Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах, iх знов мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми.
Степан Воздвиженський попав у 10-й номер. Разом з ним жили в тому номерi п'ять студентiв з усяких краiв свiту: украiнець, болгар, серб, грек i архангелець, родом аж з Лапландii! Гiрше не можна було вибрать людей, неоднакових по мовi й звичаях. І всi вони мусили жить вкупi, годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i не перебаранчать другим в роботi.
Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку, пiдобгавши по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах тверду книжку. Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими патинками, вишитими срiблом. На iх обох були турецькi феси з червоного оксамиту, з золотими китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою, все вчився, все мовчав i довго не говорив нi до кого й слова. Його куце жовте лице було темне й сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не чув нi веселоi розмови, нi смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав. Грек нiколи не сидiв у хатi, нiчого не робив, тiльки приходив додому на нiч i швидко з своiми земляками завiв крамницю з тютюном. Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату широченними ступенями, розпустивши крилами поли свого замазаного халата. Украiнець, гладенько причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й писав.
Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж собою. Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було гаряче. Лапландець любив холод, а украiнець – тепло. Часто Воздвиженський одчиняв вiкна й холодив хату, а полуденнi слов'яни кричали i втiкали з хати, боячись застуди. Часто лапландець одчиняв вiкно вночi, й усi вставали вранцi слабими.
В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець, здаеться, i не розумiли, що то таке чистота. У Воздвиженського кожна рiч лежала не на своему мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось, висовував з-пiд лiжка якусь скриню й не пiдсовував ii, а кидав серед хати. На його неприбраному лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в його валялось усе: книжки й папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром, гребiнцем i ковбасою.
Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному «ти», хоч би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли тихо, читали або писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi, стукотiв на ходi ногами. Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не помагало. Вiн собi ходив, неначе був сам-один в хатi. Слов'яни, мабуть, звикши до турецького ярма, швидко перестали змагаться з ним. Тiльки украiнець гризся з ним щовечора, лаявсь i трохи не бивсь.
Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже любили поважать право власностi.
Як у iх не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у других; зате ж i другим давали свiй тютюн.
Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки звуть той час героiчним перiодом випивачок. Пили всi, одначе Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не переводячи духу. Чи траплялись чиi iменини, всi студенти збирались в найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, заiдаючи хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i виiжджали на мiсця, ставили могоричi у вертепi. Вертепом звали один номер в старому корпусi, де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi: i молодi, й старi студенти, i постриженi в ченцi – все те лягало покотом на помостi й спало там до другого дня. В новiшi часи стали пити менше, i в номерах часто були танцi пiд грання своiх музик. Разом з танцями на тих вечорах завелася пiсня, i пiсня народна, як украiнська, так i великоруська. Народнi спiви завжди були сподобнi студентам, i не раз i не два iнспектор-чернець розганяв студентiв серед глухоi ночi, бо вони тривожили його своiми мирськими пiснями. І за часiв Воздвиженського студенти любили розважать себе пiснями. Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм украiнцi спiвали своiх. Чудовою здалась украiнська пiсня всiм студентам з далеких краiв, що зроду ii не чули! Всi ii слухали, всi приходили в екстаз, як тi, що були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далекоi пiвночi. Лапландець вилiз iз свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот. Навiть п'яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до новоi задля нього пiснi i сам повиучував багацько украiнських пiсень.
Воздвиженський приiхав до Киева дуже богобоящим. Вiн часто вставав серед ночi, моливсь Богу й не давав спать iншим своiми молитвами. Раз його товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що стояло коло шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта й почав молиться Богу, б'ючи поклони так завзято, що побудив других студентiв.
– Хто то? – спитав у його один товариш.
– А тобi навiщо? – обiзвався Воздвиженський сердито.
– Що ти робиш?
– Та Богу молюсь!
– Чом ти не даеш нам спать! – крикнули всi заразом.
– Дурнi ви! Хiба не можна Богу помолиться?
– То молись нишком та не стукай так лобом! – крикнув сердито украiнець.
Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто вставав уночi, моливсь Богу й ходив на утреню нишком од других. Украiнцi й iншi слов'яни iли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе вiк прожили в скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом, украiнцiв – ляхами, а слов'ян – турками.
Той украiнець, котрому довелось жити в однiм номерi з Воздвиженським, звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з Черкащини, давньоi козацькоi сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi, здоровi там люди. Ідеш селами й не надивишся на людей, гарних, привiтних та поставних. Чи iдуть чоловiки возами, то сидять гордо, мов тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом, – всi гарнi, смiливi, високi, мов козаки-запорожцi. І дiвчата там гарнi, чорнявi, рiвнi й високi, як тополi Украiни. Чудовий край! Хто жив у тобi, хто дихав твоiм повiтрям, хто бачив твое сине небо й чув про твою козацьку славу, той тебе повiк не забуде…
Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його було лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали низько й рiвно над карими ясними чималими очима. Чималi рум'янi губи були складенi щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий розум i тяму, був твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та не було тодi нi навкруги його, нi в його самого матерiалу для правдивоi, широкоi думи та широкого погляду. Його рушення, його хода – все було поважне. Вiн ступав кожною ногою, нiби думаючи, як треба ступить, все ходив задумавшись. А як було сяде чи стане, згорнувши руки i спокiйно дивлячись, його постава була така картинна, хоч малюй на полотнi.
Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку мову, i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi як його товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i, по старiй традицii, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi академii.
Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла голова з широким круглим «париком», ясним, мов коноплi, його широке чоло i при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя – усе те було дуже не в пропорцii з огрядною постаттю. Але вiн був поставний, веселий, говорючий i любив товариство. Через свою веселу вдачу й гарний голос вiн подобавсь паннам i панiям.
Дашкович дуже любив чистоту, здаеться, по природi. Його столик був застелений скатертю. Його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло так, що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже обережно i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi. Воздвиженський смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича перевертав усе на його лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович заставав на постiлi нiби слiд землетрясiння i звав за це Воздвиженського туляком-подляком. Таке прiзвище за туляком зосталося i до цього часу, бо затвердилося пiсля того дуже поганою репутацiею.
Так як харч в академii була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й iншi слов'яни iли в пости скоромне – ковбаси, сало, масло; варили тихенько в чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за вiкна. Од того монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими шкаралющами, неначе снiгом. Воздвиженський дуже за це гнiвався, як аскет, i грозив розказати ректоровi. Всi почали його стерегтись i в пiст виходили iсти скоромне у другi номери.
І пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили засiсти за науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до другого. Дашкович, грек Калiмерi, Петрович й iншi слов'яни були вищi розвитком, цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру Воздвиженського. Вiн сам незчувся, як перестав уставать вночi й молиться Богу, як покинув грецький язик i взявся до французького, як почав чепуриться i прибиратись. Вже вiн не стукотiв по номерi чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм. Цивiлiзацiя того краю, куди його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi плями. Одначе товаришi одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других. В його натурi було стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от махоне лапою по спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху.
Киiвська академiя того часу стояла дуже низько i не давала нiчого для мислi. Вона була перероблена з староi Могилянськоi академii. Замiсть латинського язика уряд завiв великоруський. Про украiнський язик нiхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вiршi чистим украiнським язиком. Академiя зосталася дуже позаду од свого часу: в нiй панувала схоластика, од котроi висихала всяка мисль в головах студентiв. Свiтськi науки були закутанi в дух теологii. Тiльки одна фiлософiя стояла усе дуже добре. Академiя випускала тодi з семiнарii професорiв, котрi були темнi, як темна нiч, i нiчому не вчили, бо й самi нiчого не тямили – тiльки з горя горiлку пили. Од темноти, од п'янства, од бiдностi вони сходили з ума, дурiли, бiгали по вулицях в одних сорочках, тонули темноi ночi де-небудь в калюжах, у канавах. З тiеi академii повиходили протоереi i архiереi, що плодили на Украiнi московський язик i московський дух, заводили московську централiзацiю в давнiй демократичнiй украiнськiй церквi. Давня академiя Могили служила вже не Украiнi, не украiнському народовi, а великоруському урядовi i його государственим планам.
Студенти того часу небагато виносили в головi. Їх мисль була зоставлена сама для себе: ii не ворушила суха схоластична академiчна наука. На студентiв бiльше мала впливу лiтература, що заходила в академiю збоку. Лiтература та була великоруська i давала недобрий матерiал для просвiти мислi, бо була слов'янофiльська. Воздвиженський, Дашкович i iншi студенти почали втягувати в себе ту нездорову ретроградну мисль. Рацiоналiзм i заграничнi книжки тодi не заходили в стiни Братського монастиря.
Раз над Киевом стояла чудова весняна нiч, що так надихувала духом поезii Гоголя й Пушкiна. Повний мiсяць дивився в синiй, гладенький, як дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й сине. На заходi, над чорною смугою лiсу й гiр, небо блищало дуже пiзнiм рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах. Повiтря було тихе, запашне. Здаеться, не тiло, а сама душа ним дихала. На серцi ставало легко, на душi – спокiйно. Розум засипав перед великою красою природи, зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй, твердiй душi. Спiвуча душа виливалась пiснею по-солов'iному, поетична душа марила тисячею пишних картин. Душа любляча любила гарячiше, душа безщасна заспокоювала свое замучене серце. Вся природа з небом i землею, з водою, квiтками, лiсами й горами здавалась однiею пiснею, однiею гармонiею.
В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими осокорами й акацiями на лавках сидiли рядом:
Воздвиженський, Дашкович, Петрович, Калiмерi i багато iнших.
Перед iх очима за вiвтарями Братськоi церкви, серед монастиря, був колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами до середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця од вершечкiв до самого долу! На iх було видко кожний листочок, кожну гiллячку! Лапландець з далекоi пiвночi й собi вийшов з свого закутка. Всi сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному хотiлось говорити, виговорить те, що притаiлось в душi; в кожного серце було одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень соловейкiв.
Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi ставали говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегii. Кожний почав думати й марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону, розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв, посадили в константинопольську тюрму, як забрали в iх землi, iх усе добро, зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом. Украiнськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але, слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ, зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторiею.
Дашкович почав тихiсiнько спiвать украiнську пiсню. До його пристало кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова вода, полилася гармонiчна украiнська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло пiвденноi стiни церкви.
Швидко одчинилось одно вiкно в келii. Звiдтiль висунулась кострубата чернеча голова. Потiм одчинилось друге й трете вiкно. З вiкон висовувались темнi голови й слухали спiви.
По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях у Киевi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув своiм диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво, як у могилi. Тiльки з сусiдньоi гори Кисилiвки широкою хвилею лилася пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з басами, тенорами й сопранами.
Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх своiми жартами й брехнею. Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi зовсiм не нагадував героiв «Ілiади», а бiльше був схожий на гiрських розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.
Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а найбiльш на украiнцiв.
– Сидимо ми тепер укупi, – почав Дашкович, – а де-то ми будемо через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?
І кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з ii вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi своi Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореi, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками.
– А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? – почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечко! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожноi знаходили що-небудь негарне, що-небудь не до вподоби. І почали вони марить, кому якоi треба жiнки.
– Я тут не женюсь, – говорив серб. – Менi треба жiнки смiливоi, щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй край, свою мову й свою вiру.
– А менi треба такоi, – промовив Дашкович, – щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла украiнських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.
– І вже ти! – промовив Воздвиженський. – Може, тобi треба такоi, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? – i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.
– Ой ти! – промовив Дашкович. – Тямиш ти в поезii! А тобi, мабуть, треба такоi, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!
– Ого-го! Нехай спробуе! Я задам iй такоi росiйськоi пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоiх я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре iсти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу…
– То тобi треба наймички, а не жiнки? – спитав Дашкович. – А я собi наймичку найму, а жiнки покiрноi, рабинi не люблю.
Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.
– От така твоя буде жiнка! – промовив Воздвиженський. – А моя жiнка нехай не спiвае й не пхикае: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви. І я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну! Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.
– Ти деспот! – крикнув Дашкович.
– Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неi й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жiнки швендяють по балах.
– А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик, гратиме, спiватиме, – марив Дашкович.
– О, якби моя жiнка вдалась такою Іродiадою, то я б ii запер в хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати стерегла!
– Воздвиженський, – промовив Калiмерi, – ти зовсiм по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити. Моя жiнка буде, як калина з молоком, з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка, спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.
– А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, – обiзвався Дашкович.
– Нехай торгуе! Але вона буде моiм коханням, моею щирою душею! – говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами проти мiсяця; червонi губи й рум'янець на щоках розгорiлись. В такiм запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя «Ілiади», а не на крамаря.
– Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, – промовив Дашкович.
– Я зостанусь тут, у Киевi, – одрiзав Воздвиженський.
– А в Тулу не хочеш? – крикнули усi.
– Не хочу! – одказав Воздвиженський.
– Але ж там гарно! – промовили усi, смiючись.
– То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Украiнi, i в Киевi; i оженюсь тут! – додав Воздвиженський. – А ти, хохле, катай до Тули!
– Розкажи батьковi своему! – одказав Дашкович. – Я за грiхи не поiду в твою Тулу. Я не покину Украiни нiзащо в свiтi!
І знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав усю силу свого промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю. Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько «Гриця», а Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. І знов тиха пiсня, як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усiеi Украiни. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiвае хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.
На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.
Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.
І довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Киiв, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор Андрiiвський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось одного – не покинуть Киева, а другого – знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку.
Вже усi в номерi полягали спать. У великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: «Дашковичу! Чи ти спиш?!»
– Якого ти нечистого не даеш спать! – обiзвався спросоння Дашкович.
– Чи тобi нiчого не снилось?
