скачать книгу бесплатно
Сон тiнi
Наталена Королева
Юрiй Винничук рекомендуе
Наталену Королеву (1888–1966) називали Понтiйською Амазонкою, княжною iспанського роду, забутою грандесою, письменницею свiтовоi теми, письменницею-казкою, найекзотичнiшою постаттю у нашiй лiтературi. Саме ii життя – це вже чудова пiдстава для створення захоплюючого серiалу, де е все – таемницi мадридського двору, королiвськi iнтриги, велике кохання, карколомнi военнi пригоди…
Батьком письменницi був граф Адрiян-Георг Дунiн-Борковський зi старовинного украiнського шляхетського роду, одна гiлка якого сполонiзувалася, а друга – збагатила козацьку старшину.
Мати походила з не менш старовинного iспанського роду i називалася Марiя-Клара де Кастро Лячерда Фернандес де Кордоба де Медiначелi i Фiгероа.
Вiдома авторка неодноразово перевиданих «Легенд старокиiвських» Наталена Королева написала кiлька iсторичних повiстей i романiв, якi, на жаль, i досi не всi знайомi сучасному читачевi. Але це справа часу.
До цього видання увiйшли два романи, подii яких вiдбуваються за часiв римського iмператора Публiя Елiя Адрiяна (117–138).
Роман «Сон тiнi» був виданий у 1938 роцi i востанне перевидавався у 1991-му. Натомiсть його продовження – «Останнiй бог» – залишалось у рукописi в празькому архiвi i зараз видаеться вперше.
Наталена Королева
Сон тiнi
© Ю. П. Винничук, упорядкування, передмова, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
Інакший свiт
Украiнська лiтература скидаеться на айсберг, у якого 90 % пiд водою, а лише 10 % над водою. Безлiч творiв лежать у рукописах, безлiч письменникiв неприступнi ширшому коловi читачiв, оскiльки iхнiх творiв нiхто не перевидае.
Навiть така письменниця, як Наталена Королева, чиi твори належать до вершинних здобуткiв нашоi лiтератури, видана за час Незалежностi тiльки частково. А бiльша частина ii творiв залишилась у рукописах та в журнальних публiкацiях.
Їi називали Понтiйською Амазонкою, княжною iспанського роду, забутою грандесою, письменницею свiтовоi теми, письменницею-казкою, найекзотичнiшою постаттю у нашiй лiтературi. Саме ii життя – це вже чудова пiдстава для створення захоплюючого серiалу, де буде все – таемницi мадридського двору, королiвськi iнтриги, велике кохання i карколомнi военнi пригоди.
Наталена Королева народилася 3 березня 1888 року в iспанському мiстечку Сан-Педро де Карденья бiля Бургоса, на батькiвщинi легендарного лицаря Родрiго Дiаса де Бiвара, вiдомого з iсторii як Ель Сiд. Батьком майбутньоi письменницi був граф Адрiян-Георг Дунiн-Борковський зi старовинного украiнського шляхетського роду, одна гiлка якого сполонiзувалася, а друга збагатила козацьку старшину. Мати письменницi походила з не менш старовинного iспанського роду i називалася Марiя-Клара де Кастро Лячерда Фернандес де Кордоба де Медiначелi i Фiгероа.
За iспанською традицiею дiвчинку охрестили кiлькома iменами вiдразу: Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена. Такоi родовитоi письменницi та ще й зi своiм гербом – Кастильська Вежа i Арагонський Лев вiд матерi та Бiлий Лебiдь вiд батька – наша лiтература ще не мала. Зрештою, нiщо й не вiщувало, що з цiеi iспанськоi шляхтянки стане украiнська письменниця.
Взагалi родовi легенди Наталени Королевоi настiльки цiкавi, що вона не могла iх не вiдтворити у своiх творах. А особливо пишалася тим, що е прямим нащадком найученi- шоi жiнки в Іспанii XVIII сторiччя – Ісидори-Марii де Лячерда, котра стала професором мадридського унiверситету.
Оскiльки граф Борковський з дитинства виховувався у Францii, то тут минала i його молодiсть. У 1884 роцi на французькому курортi у Бiаррiц вiн i познайомився з чарiвною iспанкою, а одружившись, переiхав до маетку дружини в Іспанiю. Перед самим народженням Наталени туди ж приiхала з Волинi мати графа Теофiля з роду Домонтовичiв. Наталена називае ii «литвинкою», через що деякi дослiдники шукали у письменницi й литовську кров, але литвинами в Украiнi вiддавна називали волинякiв та полiщукiв, а не литовцiв.
Мати Наталени померла через п’ять годин пiсля пологiв, а батько, як учений-ентомолог i член Французькоi Академii Наук, вирушив у подорож до Африки, Індii та Цейлону. Опiкуном маленькоi Наталени став вуйко Евгенiо, але що вiн служив офiцером у королiвськоi гвардii в Мадридi, то доручив дiвчинку бабусi Теофiлi.
Вiдтак чотири дитячих роки Наталена провела на Волинi у бабусi у маетку Великi Борки. Там вона i навчилася украiнськоi мови. У повiстi «Хрест» цi золотi днi дитинства описанi з неабиякою любов’ю.
Найбiльшим щастям для малоi Ноель (в Украiнi ii називали на французький манiр) було вирватись з панського будинку i втекти до баби Северини, що доглядала птицю у бабусиному маетку. «Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зiллям, розвiшаним пучками i пучечками по стiнах. Баба Северина була «зiлiйниця»: вмiла лiкувати.
Перед темною iконою у срiбнiй «шатi» висiли на шовкових ниточках гарно мальованi писанки i свiтилась лямпадка – червона i тепла. Немов горiло то ясною офiрою «за всiх i за вся» живе серце Северини, яка собi вiд життя уже нiчого не бажала.
Знала стара i безлiч казок. Не про красунь з золотим волоссям, а про те, звiдки взялася на свiтi квiтка гвоздики, чому жайворонок до сонця летить, чому чайка – татарська душа – все «ки-ги! ки-ги!» кричить.
Навеснi у баби Северини аж лящало – вiд щебетання. Бо на всiх полицях ii кухнi, у ситах, решетах, скриньках та скриньочках було повно потяток: курчат, каченят, гусенят, iндичат, перличок. Все це – жовтеньке й пухнате, як квiточки кульбаби, вiтало весну i життя.
А вiкном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок та золотом каченцiв-купчакiв. Коли баба Северина уперше випускала на двiр своiх потяток, вiдбувалась цiла мiстерiя.
Ранком того дня Северину возили «нетачанкою» до мiстечка, до церкви. І повертала баба урочиста й посвятна з двома просфорками. Половинку одноi давала Ноель, яку називала Наталею. Довго хрестила дитину, гладила по голiвцi й шепотiла про «душечку», яка б мала «зглянутися на сирiтську долю». Другу половинку просфори баба iла сама. Їла не так, як хлiб iдять, але нiби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало анi крихотки.
Тодi виймала з мисника велику фiлiжанку з золоченим вухом i кольоровим образком в овалi: Христос благословляе круглий хлiб i келих. І вiдбувалось чаювання з хлiбом i медом. Цукру баба Северина не вживала нiколи:
– Вiн грiшний: крiзь собачi костi його перепускають!
Дiставала шматок хлiба з медом i Ноель. І який же смачний був цей хлiб! Напившись чаю i прибравши свою фiлiжанку, баба випускала на пiдлогу кухнi всiх своiх потяток зi всiх скриньок, кубелець, сит i решет. А до кошика, в якому уже була накришена друга просфора, сипала свячене на Маковiя зiлля: полинь, деревiй та китички проса.
Темною, заздалегiдь приправленою хусткою зав’язувала собi очi i ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити пташенят, простягнувши руки, баба виводила з хати своiх потяток, промовляючи:
– Як не бачу я нi вiкон, нi дверей,
Най не бачить ворог моiх курей!
Анi шулика, анi ласиця,
Анi шкiдливий звiр, нi птиця.
Геть вiд нас хвороби, лихо!
Наше мiсце свято, в нашiм краю тихо!
Коли вся малеча була на дворi, Северина здiймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вiтри», заклинаючи ще: «годину погану та лиху чарiвницю Морану». Тодi сипала навхрест «Маковiйське зiлля» i крихотки просфори, промовляючи:
Святий Аврам на зiлля орав,
Мати Божа поливала,
Людям на потребу благословляла.
Закiнчувала свiй обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здоровi» та щоб було iх «як маку».
Для баби Северини все було живе i посвятне: i вода, i земля, i вогонь. Борони Боже, щоб хтось при бабi плюнув у вогонь! Тодi вона гасила «сплюгавлену ватру», вигребала до чиста увесь жар i закопувала його. А новий вогонь розпалювала вiд своеi лампадки, переносячи його «страсною свiчкою» з зеленого воску, що принесла ii зi святого Киева з прощi у Лаврi.
Ранком, вибираючи воду з криницi, баба «вiталася» з нею:
– Добрий день, Водо Уляно, Земле Тетяно.
Доторкалася кiнцями пальцiв i землi. Коли ж зривався вiтер, умовляла його:
– Вiтре Дмитре! Вiй до того краю, де нiкого не маю!»
На початку 1893 року бабуся Теофiля померла, i Наталенин вуйко Евгенiо вiдiслав ii до монастиря Нотр дам де Сiон у Пiренеях.
«Крiм вуйка-теолога нiхто не вiдвiдував Ноель-Естрельiту, – читаемо у повiстi «Хрест», – нiхто не брав ii додому, анi на ферii (канiкули. – Ю. В.), анi на свята. Куди ж бо мiг взяти ii теолог, що мешкав сам у кляшторi? Бо хотiв стати не тiльки священиком, але й ченцем».
1898 року ii тiтка Інес, яка була старша вiд Наталени лише на десять рокiв, вийшла замiж i забрала дiвчину з монастиря. Описала це письменниця захоплюючими словами:
«І от травневим ранком до життя сироти увiйшла казка. Мала вона – як це й повинно бути у казцi – постать Доброi Феi, яка назвала себе Ноелiною тiточкою Інес.
Перебуваючи уже другий рiк на шлюбнiй подорожi Європою, молоденька двадцятилiтня Інес схотiла – повна особистим щастям – зробити радiсть Кляринiй сирiтцi i взяти ii у подорож iз собою. Ласкавiсть тiточки Інесiльi була така безмежна, що запропонувала небозi самiй вибрати собi маршрут. Справжня казка!
Добра Фея з’являеться з травневих квiтiв, дотиком чарiвного прутика змiняе звичайний гарбуз на золотий повоз, а нiкому не потрiбну Попелюшку на щасливу принцесу, бажання якоi стають дiйснiстю!
Ноель назвала три мiста, якi хотiла побачити: Рим, Бургос i… Аахен. Бо в Аахенi гробниця Карла Великого! А вiн в ту добу Ноелiного життя втiляв у собi все велике i героiчне».
Чоловiк тiтки дон Лоренсо – арабiст i археолог – викладав у Мадридському унiверситетi. У 1899 року Наталена жила у Мадридi у маминоi кузинки Касiльди Медiначелi, котра була двiрською дамою, подругою королеви Марii-Крiстiни. Вона часто бувала у королiвському палацi Ескорiалi й мала змогу не тiльки спiлкуватися з королевою, але й гратися з королевичем – майбутнiм королем Іспанii Альфонсом XIII.
Дон Лоренсо зацiкавив Наталену археологiею та малярством, навчав арабськоi мови i спонукав студiювати медицину, а тiтка Інес займалася ii музичною освiтою та спiвом. Окрiм цього Наталена iздила верхи та володiла холодною i вогнепальною зброею. Згодом вона писала, що «вихована двома вуйками-вченими», якi «вчили мене мовам, фiлософii… iсторii Іспанii, археологii, мистецтва, приправляти лiкувальнi зiлля, музицi, спiву, складанню вiршiв iспанських i латинських».
У 1905 роцi тiтка Інес захворiла на сухоти й померла у вiцi 27 рокiв. А тим часом батько Наталени повернувся з тривалих подорожей в Украiну, оселився у Киевi i одружився з шляхтянкою Людмилою Лось, яка походила «зi славного чеського роду». Нав’язалося листування, в якому батько став настiйливо прохати, аби Наталена переiхала до нього.
«Озвався батько. І кликав дiвчину додому. Немов би був у Естрельiти iнший дiм, окрiм бургоського! Нинi татко мiг покликати дiвчину до себе. Гострий бiль вiд втрати любоi дружини настiльки затих, що у Великих Борках з’явилась нова мама. Власне, це вона пожалiла незнайому iй пасербицю, з якоi мала стати черниця. І Ноель мусить бути незмiрно вдячна за це…
Нова ж мама визнала за неслушне, щоб дiвчиною опiкувався вуйко-священик. Вона ж таки мае батька i, хоч i не рiдну, але все ж таки маму. Боротьба i суперечка були зайвi. Батько мав право на свою дитину i тiльки його слово е вирiшальним, коли iде про ii долю» («Хрест»).
Вона iде до Киева i змушена змагатися характерами з мачухою, котра звикла усiма командувати, а на додаток була ще й заражена москальськими православними iдеями, вiдтак усе iспанське викликало в нiй вiдразу. Правда, вона робила поправку на Францiю. Усе французьке подобалося, тому до пасербицi вона зверталася на французький манiр – Ноель. Пiд цим iменем письменниця фiгуруе у повiстi «Без корiння».
Мачуха вважала, що нема кращоi долi для жiнки, як вдало вийти замiж, а про те, аби продовжити навчання, i слухати не бажала. Але щось i вiд неi вдалося почерпнути, бо вона навчила Наталену чеськоi мови, iсторii та лiтератури. Окрiм цього дiвчина вивчила польську, украiнську та росiйську. Остання давалася iй нелегко: «Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкоi для европеiзованого вуха московськоi мови».
Про те, як вона навчалася у пансiонi для шляхетних панночок, можна дiзнатися з повiстi «Без корiння». У Киевi вона також брала уроки музики у Миколи Лисенка.
А далi батько i мачуха, занудившись провiнцiйним киiвським побутом, перебралися до Санкт-Петербургу, де дiвчина змушена була вести пусте й беззмiстовне свiтське життя: «Ноель мусила бувати у товариствi, на царських прийомах, в театрах, на балах…»
Але потяг до науки перемагае, вона навчаеться в Археологiчному iнститутi, навiть пише кiлька статей. Водночас вiдвiдуе лекцii в Академii мистецтв та бере уроки спiву в консерваторii у спiвака i професора Олександра Мишуги, який високо цiнив вокальнi данi Наталени й радив iй вступити до опери.
Однак мачуха не дрiмала i хутенько пiдiбрала для пасербицi наречених: ii «далекого кревняка, дона Фернандо Енрiко де Кастро. Можеш спинитись на значному землевласниковi князевi Чавчавадзе. Врештi, третiй – блискучий гусар, ротмiстр Кисiлевський. Цей, щоправда, без титулiв i тутешнього походження – вiд запорожцiв, але мае в Петербурзi величезнi зв’язки».
Мачуха намагалася будь-що притлумити Наталенин потяг до науки та спiву, хоча дiвчина добилася неабиякого успiху. Олександр Мишуга запропонував iй дебют в оперi у петербурзькому французькому iмператорському Михайлiвському театрi. Степан Росоха у 1943 р. в передмовi до «Легенд старокиiвських» писав: «Дебют у трьох п’есах рiзного типу пройшов блискуче. Наталена дiстала ангажеман не тiльки до «Thе?tre Michel», але й до «Thе?tre Gymnase», з яким саме тодi була славна акторка Jane Gadding, що в тi часи конкурувала зi славою вже старiючоi Сари Бернар». Опiсля вона отримала головну роль у «Сафо» Альфонса Доде, викликавши iстерику в iнших актрис.
На балу у княгинi Ксенii Олександрiвни Наталена познайомилася з перським дипломатом, сорокарiчним князем з екзотичним iменем Іскандер Гакгаманiш iбн Куруш. І вiдразу закохалася. А вiдтак опинилася у Персii, де ледь не вийшла замiж за князя, але все ж таки утекла.
Вона не повернулася анi до Росii, анi до Украiни, бо у 1908 роцi царська влада запропонувала ii батьковi, як французькому громадяниновi, покинути межi iмперii. Отже вона знову в Іспанii i до лiта 1911 року живе у Мадридi в дядька Лоренцо, який облаштував для неi цiле малярське ателье. Наталена учиться в Мадридському унiверситетi, студiюючи археологiю та арабiстику.
Мало що бракувало, аби Наталена не стала iспанською письменницею. Але знову втрутилася доля. Закохався у неi король Альфонсо XIII та став частенько ii провiдувати. Чутки про королiвське захоплення докотилися до королеви-матерi Марii-Крiстiни та дружини короля Вiкторii-Євгенii. Влiтку 1911 року королева через падре Евгенiо передала дiвчинi листа з вимогою негайно вступити до монастиря Кармелiток в Авiлья або покинути Іспанiю.
Наталена покинула Іспанiю разом зi своiм вуйком, оселилася в Парижi i почала студiювати медицину у Сорбоннi. Але ii захоплення археологiею не проминуло i вона побувала на розкопках Помпеi. А ще спiвала в паризькiй оперi й писала та публiкувала оповiдання французькою мовою. На цi публiкацii звернув увагу Анатоль Франс i заохотив до лiтератури. Тут знову мало що бракувало, аби Наталена не стала тепер уже французькою письменницею.
Тим часом у 1912 роцi батька Наталени викликали до Росii для того, щоб вiн прийняв спадщину – тi маетки, якi належали колись його матерi. «Тож, одержавши вiд росiйського уряду документи, – згадуе письменниця, – батько вирiшив, що поiдемо поклонитись тiй землi, за яку поляг його батько, а потiм – продавши частину маеткiв, батько заложить притулок для старих й немiчних та самiтнiх старих людей. Ми ж знову повернемося до Францii. Батько буде продовжувати свою наукову працю. А я – студii. Бо батько хотiв, щоб я була не тiльки фiлологом, але освiченою людиною, i порадив менi ще студiювати медицину, яка «археологовi мае придатися при експедицiях».
Царський уряд довго не давав дозволу на заснування такоi iнституцii, як та, що батько намiтив. Боявся уряд, щоб це не було приховане гнiздо революцii, закладене сином польського повстанця, й умовляли батька лишити собi все на свiй власний ужиток. Жиють же, мовляв, в iмперii такi чужинцi, як сiамський принц Чокробон, французький принц Луi Бонапарт, принцеса Боргезе. Так чому б вiн не мiг? Батько вiдповiв, що, мабуть, тому, що вiн не принц, звик до своеi працi, любить ii й хоче ii продовжувати. Так цi переговори тяглись, аж нас застукала перша свiтова вiйна. Як французьких громадян нас не зачiпали, але за межi iмперii вже не випустили».
Коли почалася Перша свiтова вiйна, Наталена вступила до Червоного хреста як сестра-жалiбниця. «Бо соромно було сидiти у зручностях та в теплi, коли там, на фронтi, вмирали люди, не знаючи за що i про що. Мене послали на передовi позицii. Потiм до Желязовоi Волi. Травник… Прасниш…»
У 1915 роцi Наталену вiдправили до Киева у штаб фронту. І тут вона зустрiчае князя Іскандера, командира Дикоi дивiзii. Кохання спалахуе з новою силою. Дiвчина призналася, що втекла тому, що не бажала переходити у мусульманство. Тодi князь вирiшив, що вiн сам охреститься, i таки дотримав обiцянки. Опiсля вони одружилися, але через пiвроку князь Іскандер загинув на фронтi.
«П’ять разiв була я поранена, – пише письменниця. – Дiстала солдатський хрест «За хоробрiсть» – власне, не знаю за що! Бо тiльки й було тiеi храбрости, що я не покинула шпиталь, який запалили нiмецькi бомби! А силкувалась вивести й винести звiдти поранених. Хто ж бо зробив iнакше? Але мене увiльнили «у чистую», як казали вояки, як iнвалiда, нездiбного до працi. Довго я хворiла, видужувала…»
Пiсля тих поранень Наталена уже не могла мрiяти про сцену, бо у неi «перемiстився слуховий центр. Чую справа те, що е злiва, й спереду те, що е ззаду (напр., iдучи авто). До того ж лiва нога залишилась також ушкодженою. З такими калiцтвами годi було думати про сцену. І це послужило, що ухопилася пера. На раду славного баритона Марiо Баттiстiнi, який тодi ще все мене намовляв, аби я писала. Бо казав, що я дуже «живо й пластично» розповiдаю…»
Тим часом батько помер. Надiйшов 1919 рiк.
«У Киевi було багато чехiв. Вони хотiли повернутися додому. Утворювались гуртки репатрiантiв. Записалася до такого гуртка i моя мачуха зi мною. І от одного сумного сiрого вечора ми вирушили з Киева.
Подорож була довга i тяжка, особливо коли вступили до Галичини. Що вагони не зачинялися, а вiкна раз у раз не мали шибок – це ще не була головна бiда. Але не було вугiлля, анi дрiв для паровозiв. І треба було безкiнечно стояти на станцiях i чекати, щоб привезли паливо.
Нарештi, десь пiд Львовом вже, нам оголосили, що потяг залишиться тут може, два, а може, й три тижнi. Хто хоче – може зостатись у вагонах. Але що нам радять пошукати собi помешкання на цей час у мiстечку.
Мачуха вирiшила:
– Якщо маемо лишатись тут i чекати, то наймемо якогось воза, конi й поiдемо до мiстечка Красного. Там мешкають моi кревняки – також з роду Лосiв. Я iх нiколи не бачила, але ми листувалися. Тож принаймнi будемо у своiх!
Нас вiдраджували, лякали, казали, що двох самiтнiх жiнок можуть вбити в дорозi. Та мачуха не вiдступалась вiд своеi думки. Нарештi двое з наших попутникiв зголосилися бути нашими охоронцями. І, як практичнi чехи, додали:
– Чи тут, чи на возi мерзнути (було це на початку грудня), все одно. Але, може, як до тих Лосiв приiдемо – вiдiгрiемось та наiмось. Ще й задурно! Бо ж таки не братимуть вони грошей iз землякiв своiх.
Але мачусi не пощастило у цiй подорожi. Вона застудилась, дiстала запалення легенiв. І лишилась у своiх… назавжди, мертва, у iхнiй родовiй гробницi. Пiзнiше це дало пiдставу моiм лiтературним критикам й рiзним видав-ництвам писати, нiби мачуха моя була полька. А що й батько був сином польського повстанця – то ясно (iм, принаймнi!), що i я так само «полька», як i моi батьки! Тому дуже багато галичан ставились до мене неприхильно.
Так залишилася я зовсiм самiтня на свiтi, серед чехiв- репатрiантiв, менi цiлком незнайомих, i з документами «репатрiантки», що на них, власне, як не чешка, я не мала права!..
Дiсталась до Праги з думкою: «Коли не знаеш, що робити, то iди вперед! І не оглядайся назад». Тож за два днi дiйшла до мiнiстерства й розповiла по правдi й щиро усе, що зi мною трапилося. Мене вислухали з великою цiкавiстю – i мушу додати – з великим спiвчуттям. Говорила я по-чеському, бо цiеi мови навчила мене мачуха. Коли ж довiдались, що я нiде у свiтi не маю анi кревнякiв, анi рiдного дому, то цiлком просто вирiшили:
– Тож лишайтесь у нас! Мову знаете; хоч говорите як мораванка. Коли ж рiдна мати була чешка, то най i не рiдна батькiвщина буде Чехiя!
Так стала з мене чешка!
Ну, добре! Документи маю, батькiвщину придбала. Але ж треба з чогось у цiй батькiвщинi жити? Тож запиталася: куди б я могла звернутися, щоб дiстати працю? Можу бути вчителькою чужих мов – знаю iх шiсть. Або перекладачкою. Урядовцi перезирнулися, потiм один з них сказав:
– То приходьте завтра у вiсiм годин ранку i вступите до нас на службу. Дiстанете 1000 крон платнi мiсячно.
Але тут обiзвався якийсь старший – видно, дуже хазяйновитий! – урядовець.
– Таж дайте дiвчинi (менi вже виповнилося 31 рiк, але виглядала я на менше, бо була дрiбна) хоч улаштуватись, знайти собi помешкання… ну, скажiм, тиждень або два!.. Тодi най прийде на працю! Маете грошi, аби заплатити за помешкання, iжу? Як нi – ми вам дамо аванс!
Я подякувала, сказала – що на тиждень менi вистачить i моiх грошей, i часу, щоб улаштуватись. А за тиждень прийду на працю. Так наступило, говорячи словами Данте, нове життя».
У Празi Наталена познайомилася з послом УНР Василем Королiвим. Йому на ту пору уже було сорок два роки, вiн був вiдомим письменником та видавцем. Василь Королiв запропонував iй перейти на службу до украiнськоi мiсii у Празi.
«Мали ми однаковi зацiкавлення, як малярство, лiтература, стародавнi пам’ятки мистецтв. Я говорила добре по-чеському, лише з легким чужинецьким акцентом, що трапляеться часто з чехами, якi народились на чужинi. Вiн нiяк не мiг навчитись. Лише за довгий час навчився добре по-чеському писати, так, що навiть писав до чеських часописiв, особливо до дитячих видань. Але говорив завжди так, що я мусила «перекладати» чехам його «чеську» мову. Кочка (кицька, кiшка) або чочка (сочевиця) звучала для нього однаково.
І не раз я щиро смiялась у ресторацii, перекладаючи здивованому офiцiантовi, що «цей пан замовляе собi сочевицю, а не кiшку iз квашеним огiрком».
Знайомство наше закiнчилось тим, що в роцi – здаеться, 1923! – ми побралися».
Королiв найбiльше спричинився для украiнiзацii Наталени. Але вiн також став причиною того, що бiографiчнi вiдомостi про письменницю надто заплутанi, iснуе кiлька ii автобiографiй, де трапляються значнi розбiжностi. Письменниця пояснювала це тим, що ii бiографiю «пiдганяв чоловiк, бажаючи мати з неi украiнку». Вiдтак у деяких своiх творах вона приховувала свое неукраiнське походження.
Треба сказати, що тодi як у Польщi украiнцi не мали змоги вiдкрити свого вищого учбового закладу, чехи поставилися до iхнiх проблем з розумiнням i дозволили кiлька таких закладiв. Таким чином Василь Королiв влаштувався викладачем до Украiнськоi господарськоi академii в Подебрадах, а що цiеi платнi не вистачало, то писав, малював iкони й розмальовував церкви на Закарпаттi. Оскiльки Наталена теж захоплювалася малярством, то радо йому допомагала.
«Я тодi викладав у Господарськiй Академii в Подебрадах, але жив з дружиною в селi, пiд Прагою, – згадував Василь Королiв. – В тiй добi все, що могли ми заробити, ми виплачували за зробленi в Чехах видання товариства «Час» та iншi, щоб не осоромити перед чехами украiнського iменi. Злиднi тисли нас так, що треба було кидатись на заробiток кожноi корони…»
Але незабаром вдалося видати вiдразу кiлька книжок, отримати гонорар, розрахуватися з боргами i наприкiнцi 1920-х рокiв придбати будиночок у мiстечку Мельнiк.
Наталенi пропонували викладати на кафедрi египтологii в Празькому унiверситетi, але вона вiдмовилась i остаточно вибрала лiтературу. Король Альфонсо XIII пiсля революцii в Іспанii втратив трон i, переiхавши до Австрii, кiлька разiв провiдував приятельку своеi юностi.
