скачать книгу бесплатно
Рiлла з Інглсайду
Люсi Мод Монтгомерi
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
У заключному романi з циклу про Енн звичне життя порушують драматичнi подii Першоi свiтовоi вiйни.
Джем Блайт, Фейт i Геральд Мередiти вже завершили навчання в Редмонтському коледжi. Волтер, Нан i Дi Блайти збираються вступати до Редмонда, а Карл Мередiт та Ширлi Блайт тiльки закiнчили Королiвську академiю. Наймолодша з дiтей Енн, Рiлла, ще роздумуе, чи готова до академii. Саме вона – п’ятнадцятирiчна Рiлла Блайт – головна героiня книги. На тлi великоi вiйни зростае дiвчина-пiдлiток, вона стикаеться з труднощами, якi змiнюють ii як особистiсть, спонукають до розвитку.
Разом з персонажами книги ми проживаемо чотири роки тривоги, страхiв i втрат, але й любовi, надii та сподiвань.
Люсi Мод Монтгомерi
Рiлла з Інглсайду
© Б. Синякевич, переклад украiнською, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
І. «Нотатки» Глена та iншi справи
Був теплий гарний полудень, небом пливли золотавi хмаринки. У просторiй вiтальнi Інглсайду, випромiнюючи ауру зловiсного задоволення, сидiла Сьюзан Бейкер; на годиннику була четверта дня, i Сьюзан, яка працювала, не покладаючи рук з шостоi ранку, вiдчувала, що чесно заробила годину вiдпочинку та плiткування. Сьюзан почувалася щасливою, усе на кухнi йшло напрочуд добре. Доктор Джекiл – то не пан Гайд[1 - Персонажi роману Р. Стiвенсона «Химерна iсторiя доктора Джекiла i пана Гайда» – прим. пер.], вiн не дiяв iй на нерви. Сьюзан зi свого мiсця з гордiстю милувалася клумбою з пiвонiями, якi вона сама посадила й виростила. Вони цвiли так, як жодна iнша пiвонiя ще не цвiла в Глен Сент Мерi. На клумбi красувалися малиновi, срiблясто-рожевi та бiлоснiжнi пiвонii.
Сьюзан була вбрана в нову чорну шовкову блузу, таку iдеальну, що й панi Маршал Елiот таку не одягала, а ще бiлий накрохмалений фартушок, оздоблений мережкою, вив’язаною складним гачком п’ять дюймiв завширшки, не кажучи вже про пiдiбранi вставки. Вiдтак, Сьюзан, бувши абсолютно впевненою у своему ошатному виглядi, вiдкрила свiй примiрник «Щоденних Справ», приготувавшись читати «Нотатки» Глена, якi, як iй щойно сказала панна Корнелiя, займали пiвколонки й описували кожного мешканця Інглсайду. На титульнiй сторiнцi газети «Щоденнi Справи» великий чорний шрифт заголовку повiдомляв про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда чи як там його в мiстi з чудернацькою назвою Сараево, але Сьюзан такi неiстотнi речi не цiкавили. Вона шукала щось справдi суттеве. Ах, он воно – «Короткi записки з Глен Сент Мерi». Сьюзан всiлася зручнiше, читаючи вголос кожну нотатку, аби отримати максимальне задоволення.
Панi Блайт та ii гостя, панна Корнелiя, так кликали панi Маршал Елiот, торохкотiли бiля вiдкритого вiкна, яке виходило на веранду. Крiзь вiкно пробивався холодний чудовий бриз, чувся подув ароматiв iз саду, а з кутка, де звисали винограднi лози, долинало чарiвне веселе вiдлуння смiху та розмов Рiлли, панни Олiвер та Волтера. Де була Рiлла Блайт, там лунав смiх.
У вiтальнi був ще один мешканець, вiн скрутився калачиком на пiдстилцi. За ним не потрiбно було пильнувати, адже вiн був доволi самостiйним, до того ж його вирiзняло те, що то була едина жива iстота, яку Сьюзан справдi ненавидiла.
Усi коти незбагненнi, але Доктор-Джекiл-та-пан Гайд – коротко «Док», був ще бiльш незбагненним. У ньому ховалися двi особистостi, або, як клялася Сьюзан, у нього вселився диявол. Передовсiм було щось таемниче в самiй його появi. Чотири роки тому Рiлла Блайт мала дорогоцiнне любе кошеня, бiле, як снiг, з потiшним чорним кiнчиком хвостика, якого назвали Джек Морозець. Сьюзан його не злюбила, хоча вона й не могла пояснити, чому.
– Я Вам слово даю, панi лiкарко, люба, – зловiсно сказала тодi вона, – вiд того кота добра не буде.
– Чому ти так думаеш? – спитала панi Блайт.
– Я не думаю… я знаю, – оце й уся вiдповiдь, якоi ii удостоiла Сьюзан.
Для решти мешканцiв Інглсайду Джек Морозець був улюбленцем. Вiн був дуже чистим, добре доглянутим, на його бiлiй красивiй шерстi не було жодноi плямки чи цятки; вiн знав безлiч принадних способiв муркання й лестощiв, а ще був дуже чесним.
А тодi в Інглсайдi сталася трагедiя домашнього масштабу. У Джека Морозця з’явилися кошенята.
Марно намагатися описати трiумф Сьюзан. Хiба вона не наполягала, що той кiт облудливий, знущаеться й заманить iх в якусь пастку? От i самi переконалися!
Рiлла залишила собi одне дуже гарне кошенятко з надзвичайно гладким глянсовим темно-жовтим хутром iз помаранчевими смужками та великими атласними золотистими вушками. Вона назвала кошеня Золотун, здавалося, таке iм’я дуже навiть пасувало маленькiй грайливiй iстотi, яка в час свого кошенятства навiть й близько не виявляла свою iстинну зловiсну натуру. Сьюзан, звичайно, попередила сiм’ю, що не варто чекати нiчого хорошого вiд потомкiв того диявольського Джека Морозця; але на ii пророцтва Кассандри нiхто не звернув уваги.
Блайти вже звикли вважати Джека Морозця представником чоловiчого роду й нiяк не могли цiеi звички позбутися. Тому вони постiйно використовували займенники чоловiчого роду, хоча й часто виникали кумеднi ситуацii. Гостi дивувалися, коли Рiлла звичним тоном промовляла: «Джек i його кошенята» чи суворо наказувала Золотуну: «Іди до мами, хай вiн вилиже тобi шерсть».
– Це неправильно, панi лiкарко, люба, – гiрко промовляла бiдна Сьюзан.
Вона пообiцяла собi завжди звертатися до Джека «воно» чи «бiла звiрюка», тому хоча б одне серце не заболiло, коли наступноi зими «воно» випадково отруiлося.
Через рiк «Золотун» стало таким очевидним i невiдповiдним iменем для помаранчевого кота, що Волтер, який щойно прочитав iсторiю Стiвенсона, замiнив iм’я на Доктор-Джекiл-та-пан Гайд. У манерi доктора Джекiла, кiт був сонний, нiжний, домашнiй любитель подушок, якому подобалися пестощi, увага, коли його годували й гладили. Особливо любив вiн лежати на спинцi й задоволено муркотiти, поки хтось нiжно гладив його кремову шийку. Вiн був ще тим муркотунчиком, нiколи ще в Інглсайдi не було кота, який би так часто й так гарно муркотiв.
– Я заздрю котам тiльки через iхне вмiння муркотiти, – якось зауважив лiкар Блайт, слухаючи звуки мелодii Дока. – То найбiльш задоволений звук у свiтi.
Док був дуже гарний, кожен його рух – витончений, а пози – чарiвнi. Коли вiн згортав свiй довгий темний закручений хвiст навколо лапок, всiдався на верандi й довго пильно вдивлявся поперед себе, у Блайтiв складалося враження, що навiть египетський сфiнкс не мав би такого ефектного вигляду на Божественному Порталi.
Коли в кота був настрiй пана Гайда, зазвичай перед дощем чи вiтром, щось дике спалахувало в його мiнливих очах. Перевтiлення вiдбувалося миттево. Вiн несамовито хрипiв i кусався, коли його намагалися стримати чи погладити. Його хутро наче темнiшало, а очi диявольськи блищали. У такi моменти вiн справдi був нереально красивий. Якщо перевтiлення ставалося в сутiнках, всi мешканцi Інглсайду його трiшки жахалися. У такi моменти вiн був страхiтливим звiром, i тiльки Рiлла ставала на його захист, стверджуючи, що вiн «такий симпатичний пiдступний кiт». Звичайно, вiн пiдкрадався.
Доктор Джекiл любив свiже молочко. Пан Гайд молока б i не торкнувся й рикав над шматочками свого м’яса. Доктор Джекiл спускався сходами надзвичайно тихенько й безшумно. Пан Гайд тупотiв, наче незграбний чолов’яга. Кiлька вечорiв, коли Сьюзан залишалася вдома сама, вiн «страшно ii лякав», як казала вона, таким тупотiнням. Інодi вiн сидiв на пiдлозi посеред кухнi й, не мигаючи, блискав на неi очиськами цiлу годину. Вiн вщент руйнував ii нерви, проте бiдолашна Сьюзан справдi вiдчувала невимовний трепет i просто не могла його вигнати. Одного разу вона наважилася кинути в нього палицю, проте вiн виклично стрибнув в ii вбiк. Сьюзан кинулася до дверей i нiколи бiльше не пробувала зачiпатися з паном Гайдом… хоча iнодi розплату за його вчинки нiс невинний доктор Джекiл… Сьюзан ганебно виганяла його зi своiх володiнь, куди вiн наважувався висунути свого носа, i вiдмовляла йому в кiлькох улюблених ласощах, яких йому так кортiло.
– Багато друзiв панни Фейт Мередiт, Геральда Мередiта й Джеймса Блайта, – читала Сьюзан, смакуючи кожним iменем, – кiлька тижнiв тому радiсно зустрiли iх вдома пiсля повернення з коледжу Редмонда. Джеймс Блайт закiнчив бакалаврат у 1913 роцi й щойно завершив перший рiк навчання в медицинi.
– Фейт Мередiт справдi наймилiше створiння, яке я тiльки коли-небудь бачила, – прокоментувала панна Корнелiя, схилившись над шиттям. – Неймовiрно, як цi дiти пiсля гостин у Розмарi Вест повертаються до будинку пастора. Люди вже майже забули, якими збиточними були колись. Енн, люба, Ви коли-небудь забудете, як вони поводилися? Просто диво, як добре Розмарi з ними поладила. Вона для них бiльше друг, анiж мачуха. Усi вони ii люблять, а Уна просто обожнюе. Що ж до маленького Брюса, Уна для нього просто iдеальна служниця. Звичайно, вiн приемний. Але Ви коли-небудь бачили, щоб дитя було так схоже на тiтку, як вiн на свою тiтку Еллен? Вiн такий же похмурий i наполегливий. Не бачу в ньому жодноi риси Розмарi. Норман Дуглас завжди стверджував на високих тонах, що лелека готував Брюса для нього й Еллен, а помилково занiс його до будинку пастора.
– Брюс обожнюе Джема, – вiдповiла панi Блайт. – Коли вiн приiжджае сюди, ходить слiдом за Джемом тихенько, наче вiрний малий собака, поглядаючи на нього з-пiд чорних брiв. Вiн ладен заради Джема на все, я цьому дуже вiрю.
– А Джем i Фейт стануть парою?
Панi Блайт усмiхнулася. Усiм було вiдомо, що панна Корнелiя, яка так ненавидiла чоловiкiв, у похилому вiцi взялася створювати пари.
– Вони просто добрi друзi, панно Корнелiе.
– Дуже добрi друзi, я певна, – iз розумiнням пiдтвердила панна Корнелiя. – Я все чула про вчинки молодi.
– Я не сумнiваюся, що Мерi Венс бачить, чим Ви займаетеся, панi Маршал Елiот, – багатозначно сказала Сьюзан, – але думаю, соромно говорити про дiтей, що створюють пари.
– Дiтей! Джему двадцять один, а Фейт дев’ятнадцять, – рiзко вiдповiла панна Корнелiя. – Не забувай, Сьюзан, що ми, старшi люди, не единi дорослi в цьому свiтi.
Ображена Сьюзан, яка не могла згадувати про свiй вiк, не з суетностi, а вiд страху, що люди подумають, наче вона не може працювати, повернулася до своiх «Нотаток».
– Карл Мередiт та Ширлi Блайт повернулися додому ввечерi минулоi п’ятницi з Академii Квiнз. Ми розумiемо, що Карл матиме практику в школi Гарбоу Гед наступного року, проте певнi, що вiн користуватиметься популярнiстю та буде успiшним вчителем.
– Вiн в будь-якому випадку навчить дiтей усього, що знае про комах, – сказала панна Корнелiя. – Вiн ще навчаеться у Квiнзi, але пан Мередiт та Розмарi хотiли, аби вiн поiхав до Редмонда цiеi осенi. Проте Карл мае незламний стрижень всерединi, вiн хоче самостiйно заробити собi на навчання в коледжi. У нього все буде добре.
– Волтер Блайт, який викладав у Лоубрiджi останнi два роки, звiльнився, – прочитала Сьюзан. – Вiн хоче вирушити до Редмонда цiеi осенi.
– А Волтер мае достатньо сил, щоб переiхати до Редмонда? – стурбовано спитала панна Корнелiя.
– Ми сподiваемося, що до осенi матиме, – вiдповiла панi Блайт. – Пробайдикувати все лiто на вiдкритому повiтрi пiд сонячним промiнням пiде йому на користь.
– Тиф важко подолати, – спiвчутливо сказала панна Корнелiя. – Особливо, коли Волтер заледве уник небезпеки. Думаю, йому краще ще рiк не йти в коледж. Але ж вiн такий амбiцiйний. А Дi й Нан теж поiдуть?
– Так. Вони обидвi хотiли вчителювати ще рiк, але Гiлберт думае, iм краще поiхати до Редмонда цiеi осенi.
– Я цьому рада. Вони пильнуватимуть Волтера й глядiтимуть, аби вiн не надто сильно вчився. Думаю, – продовжувала панна Корнелiя, краем ока глянувши на Сьюзан, – що пiсля такоi рiзкоi реакцii кiлька хвилин тому, небезпечно менi припускати, що Джеррi Мередiт задивляеться на Нан.
Сьюзан пропустила це повз вуха, а панi Блайт знову засмiялася.
– Люба панно Корнелiя, я надто зайнята, правда?… з усiма замилуваннями хлопчикiв та дiвчаток навколо мене? Якби я сприймала все це серйозно, з розуму б зiйшла. Але ж нi… поки що важко усвiдомити, що вони виросли. Коли я дивлюся на двох своiх високих синiв, аж дивно, як вони могли бути пухкенькими, милими малюками з ямочками, яких я цiлувала й пригортала, спiвала iм колисковi ще нiби вчора… нiби вчора, панно Корнелiя. Хiба ж Джем не був найдорожчим дитинчам у старому Будинку Мрii? А тепер вiн бакалавр i уже залицяеться до дiвчат.
– Усi ми дорослiшаемо, – зiтхнула панна Корнелiя.
– Єдина частинка, яка нагадуе менi про моi лiта, – вiдповiла панi Блайт, – це щиколотка, яку я зламала, коли Джозi Пай пiдбила мене пройтися гребеневим брусом Баррi ще колись у Зелених Дахах. Болить, коли дуе вiтер зi сходу. Я не можу визнати, що в мене ревматизм. Але таки болить. А щодо дiтей, вони та Мередiти запланували весело провести лiтнi канiкули, перш нiж повертатися до навчання восени. Вони така весела маленька зграйка. Для них цей дiм – то вiчний вихор веселощiв.
– А Рiлла поiде до Квiнза, коли Ширлi повернеться назад?
– Ще не вирiшили. Я б не хотiла. Їi тато думае, вона ще не надто змiцнiла… вона переросла свою силу… незвично висока, як на дiвчинку п’ятнадцяти рокiв. Я не боюся ii вiдпустити… ну, але жахливо, коли жодноi дитини не залишиться вдома наступноi зими. Ми з Сьюзан будемо одна з одною боротися, аби розвiяти одноманiтнiсть.
Сьюзан у вiдповiдь на цей жарт усмiхнулася. Оце iдея боротися з «любою панi лiкаркою».
– А сама Рiлла хоче поiхати? – спитала панна Корнелiя.
– Нi. Правда в тiм, що Рiлла – едина дитина, яка не мае амбiцiй. Я б справдi хотiла, щоби вона була хоч трiшки амбiцiйною. У неi взагалi немае жодних серйозних iдей, ii праведнi прагнення, схоже, уже в минулому.
– А чому Ви так думаете, панi лiкарко, люба? – скрикнула Сьюзан, яка не могла витримати жодного слова проти будь-якого мешканця Інглсайду, навiть вiд самих мешканцiв. – Дiвчинка гарно проводить час, я вважаю. У неi ще буде вдосталь часу подумати про Латину та Грецьку.
– Я б хотiла побачити в нiй хоч дрiбку вiдповiдальностi, Сьюзан. Ти ж сама прекрасно знаеш, вона зазнаеться.
– І мае на те пiдстави, – вiдповiла Сьюзан. – Вона найкрасивiша дiвчина Глен Сент Мерi. Думаете, усi цi гарбоуськi МакАллiстери, Кроуфорди та Елiоти матимуть таку шкiру, як у Рiлли, хоча б через чотири поколiння? Та де. Нi, панi лiкарко, люба, я знаю свое мiсце, але не дозволю Вам так говорити про Рiллу. Послухайте тiльки, панi Маршал Елiот.
У Сьюзан з’явився шанс вiдповiсти паннi Корнелii на ii втручання в особисте життя дiтей. Вона зi смаком прочитала уривок.
– Мiллер Дуглас вирiшив не iхати на Захiд. Вiн каже, що старий Острiв Принца Едуарда для нього цiлком гарне мiсце, тож вiн продовжуватиме господарювати на фермi пiсля своеi тiтки панi Алек Девiс.
Сьюзан пильно поглянула на панну Корнелiю.
– Я чула, панi Маршал Елiот, що Мiллер женихаеться до Мерi Венс.
Пострiл влучив паннi Корнелii просто в серце. Їi миловидне обличчя почервонiло.
– Я не дозволю Мiллеру Дугласу вештатися навколо Мерi, – чiтко вимовила вона. – Вiн з бiдноi сiм’i. Його батько був таким собi вигнанцем родини Дугласiв… Вони нiколи насправдi не зважали на нього… його мама з тих жахливих Дiллiонсiв з Гарбоу Гед.
– Здаеться, я чула, панi Маршал Елiот, що батькiв самоi Мерi Венс не можна назвати аристократами.
– Мерi Венс добре виховали, вона кмiтлива, розумна, здiбна дiвчинка, – вiдповiла таким же тоном панна Корнелiя. – Вона так просто не дiстанеться Мiллеру Дугласу, повiрте менi! Вона знае, що я про це думаю, i нiколине проявить непослух.
– Ну, думаю, не варто Вам хвилюватися, панi Маршал Елiот, адже панi Алек Девiс, як i Ви, проти. Каже, ii небiж нiколи не вiзьме собi за дружину невiдому дiвчину, як Мерi Венс.
Сьюзан повернулася до попередньоi теми, вiдчуваючи, що отримала перевагу в цiй словеснiй сутичцi й прочитала ще одну «нотатку».
– Радi повiдомити, що панна Олiвер залишаеться викладати ще на один рiк. Панна Олiвер проведе ще одну чесно зароблену вiдпустку вдома в Лоубрiджi.
– Я така рада, що Гертруда залишиться, – зауважила панi Блайт. – Ми б дуже за нею сумували. Вона так гарно впливае на Рiллу, яка на неi готова молитися. Вони подруги, не зважаючи на рiзницю у вiцi.
– Я нiби чула, що вона збираеться вийти замiж?
– Схоже, про це говорили, але, як я розумiю, весiлля вiдклали на рiк.
– Хто ж цей молодик?
– Роберт Грант. Молодий юрист з Шарлоттауна. Сподiваюся, Гертруда буде щаслива. У неi було сумне й таке гiрке життя, а вона сприймае все так близько до серця. Їi перший наречений помер, вона залишилася практично сама у свiтi. Новий коханий увiйшов до ii життя, наче справжне диво, у яке вона досi не наважуеться повiрити. Коли весiлля довелося перенести, вона була у вiдчаi, хоча то не провина пана Гранта. Виникли труднощi у врегулюваннi майнових справ його батька, який помер минулоi зими, тож вiн не мiг одружитися, доки все не розплутае. Але думаю, Гертруда сприйняла все це, наче погане провiщення, що ii щастя якось вислизае з ii рук.
– Не можна, панi лiкарко, люба, аж так думати про те, що на землi[2 - Цитата з Бiблii у перекладi І. Огiенка («Думайте про те, що вгорi, а не про те, що на землi) – прим. пер.], – урочисто зауважила Сьюзан.
– Пан Грант любить Гертруду так само як вона його, Сьюзан. Не йому вона не довiряе, а власнiй долi. У нiй е якась мiстична жилка… думаю, деякi люди назвали ii б забобонною. У неi ще збереглася дивна вiра в сни, а ми не змогли ii переконати в протилежному. Мушу визнати, що деякi з ii снiв… але нi, я не дозволю Гiлберту почути ересь з моiх уст. Знайшла ще щось цiкаве, Сьюзан?
Сьюзан вигукнула.
– Ви тiльки послухайте, панi лiкарко, люба. «Панi Софiя Кроуфорд покинула свiй дiм у Лоубрiджi, а незабаром житиме в домi зi своею племiнницею, панi Альберт Кроуфорд». Це ж моя кузина Софiя, панi лiкарко, люба. Ми сперечалися, ще коли були дiтьми, хто повинен отримати картку в Недiльнiй школi зi словами «Бог е Любов», прикрашену трояндовими вiночками, а вiдтодi нiколи не говорили одна з одною. А тепер вона житиме просто через дорогу.
– Доведеться тобi залагодити стару суперечку, Сьюзан. Нiколи в цьому домi нiхто не сваритиметься з сусiдами.
– Кузина Софiя почала сварку першою, тому iй теж треба почати залагоджувати суперечку, панi лiкарко, люба, – зверхньо промовила Сьюзан. – Якщо вона почне, думаю, мое християнське виховання дозволить менi пiти iй на зустрiч. Вона не надто весела людина, все життя була страшною занудою. Коли ми бачилися востанне, на ii обличчi було тисячi зморшок, можливо, бiльше, а може, й менше… усе вiд переживань i поганих передчуттiв. Вона так страшно завивала на похоронах першого чоловiка, але не пройшло й року, як вийшла замiж знову. А наступна нотатка, як я бачу, описуе особливу вечiрню службу в нашiй церквi минулоi недiлi. Кажуть, оформлення було дуже красиве.
– До слова, пан Прайор страшенно не схвалюе квiтiв у церквi, – додала панна Корнелiя. – Я завжди казала: чекай бiди, коли той чоловiк переiхав сюди з Лоубрiджа. Його нiколи не потрiбно сприймати, як дорослого – це помилка, а ми ще вiд неi постраждаемо, повiрте менi! Я чула, як вiн казав, що якщо дiвчата продовжуватимуть «псувати бур’янами амвон», вiн i кроку до церкви не ступить.
– У церквi все було добре, поки до Глена не прибув старий Вусань-з-мiсяця, а, на мою думку, коли вiн пiде, все знову стане на своi мiсця, – сказала Сьюзан.
– Хто на Бога дав йому таке смiшне прiзвисько? – спитала панi Блайт.
– Ну, хлопцi Лоубрiджа його так прозвали, вiдколи я себе пам’ятаю. Панi лiкарко, люба, я думаю, то все тому, що в нього округле й червоне обличчя, а навколо – рудi вуса. Хоча нiхто нiколи не наважувався при ньому так його називати, можете менi повiрити. Але гiрше тих вус, панi лiкарко, люба, що вiн дуже нерозсудливий чоловiк з багатьма дивними iдеями в головi. Вiн тепер подорослiшав, кажуть, став дуже набожний. Але я можу пригадати, панi лiкарко, люба, ще тi часи, коли двадцять рокiв тому люди бачили, як вiн пас корову на Лоубрiджському кладовищi. Так, справдi, я того не забула, завжди пригадую, коли вiн молиться на зiбраннi. Ну, оце й усi нотатки, нiчого важливого в газетi бiльше не було. А мiжнароднi новини мене нiколи не цiкавили. Хто той вбитий ерцгерцог?
– Та що нам з того? – спитала панна Корнелiя, навiть не здогадуючись, яку страшну вiдповiдь на ii питання приготувала доля. – У тих Балканах завжди хтось вбивае або когось вбивають. Для них це нормально, а я не думаю, що нашi газети повиннi друкувати такi приголомшливi речi. «Справи» створюють надто сенсацiйнi великi заголовки. Ну, я вже маю йти додому. Нi, Енн, люба, не просiть мене залишитися на вечерю. Маршал тепер думае, що, якщо я не прийшла додому на вечерю, то ii не варто i iсти… як справжнiй чоловiк. Тому я пiду. Боже милостивий, Енн, люба, що з тим котом? Що за гедзь його вкусив? – у цей момент Док раптом кинувся до килимка пiд ногами панни Корнелii, зiгнув вуха, невдоволено щось iй нявкнув, а тодi стрибнув i зник за вiкном.
– Ох, нi. Вiн просто перетворюеться в пана Гайда… а це означае, що вночi буде дощ або сильний вiтер. Док такий же чiткий, як барометр.
– Ну, добре, що цього разу вiн бушуе надворi, а не в моiй кухнi, – мовила Сьюзан. – Пiду готувати вечерю. З такою юрбою в Інглсайдi, як зараз, треба думати про iжу завчасу.
ІІ. Роси свiтанку
На газонi Інглсайду розквiтало безлiч клумб, вкритих золотом сонячного свiтла, а деякi клаптики газонiв вкривали чарiвнi тiнi. Рiлла Блайт гойдалася на гамаку пiд великою сосною, Гертруда Олiвер сидiла поруч бiля пiднiжжя дерева, а Волтер розлiгся на травi, занурений у романтику давнiх рицарiв-героiв i красунь давно минулих столiть, якi наче знову оживали для нього.
Рiлла була «малям» родини Блайтiв, вона перебувала в постiйному станi таемничого обурення, адже нiхто не вiрив, що вона вже виросла. Їй було майже п’ятнадцять, але називала вона себе дорослою, та й була такою високою, як Дi та Нан. А ще, вона була майже така ж красива, як i вважала Сьюзан. У неi були прекраснi мрiйливi карi очi, шкiра молочного кольору з маленькими золотистими веснянками, делiкатно заокругленi брови, якi робили ii погляд спокiйним i запитальним, вiдтак люди, особливо ii друзi-однолiтки завжди хотiли на нього вiдповiсти. Їi волосся набуло коричневого вiдтiнку, а маленька впадинка на верхнiй губi виглядала так, наче добра фея торкнулася там своiм пальчиком, благословляючи Рiллу. Рiлла, чиi найкращi друзi не могли заперечити, що вона марнославна, думала, що мае гарне обличчя, але й хвилювалася за свою фiгуру, хотiла, аби мама нарештi дозволила iй одягати довшi сукнi. Вона, така повненька й пухкенька в старi-добрi часи Веселковоi Долини, тепер стала страшенно худою, шкiра та костi. Джим i Ширлi, вiдчуваючи, як терзаеться ii душа, назвали ii «Павук». Дотепер вона якось уникала незграбностi. Щось у ii рухах змушувало думати, що вона не ходить, а танцюе. Їi так лелiяли, що навiть трiшки зiпсували, проте загалом вважалося, що Рiлла Блайт була дуже милою дiвчинкою, хоча й не такою розумною, як Нан та Дi.
Впродовж року панна Олiвер заходила на обiд до Інглсайду, а цього вечора вона вирушала додому на канiкули. Блайти запросили ii, аби порадувати Рiллу, яка глибоко любила вчительку й навiть захотiла роздiлити з нею свою кiмнату, оскiльки вiльних не було. Гертрудi Олiвер було двадцять вiсiм рокiв, життя для неi стало боротьбою. Вона мала приголомшливий вигляд: розумний, насмiшкуватий ротик i надзвичайно чорне густе кучеряве волосся, проте ii карi мигдалеподiбнi очi наповнювалися сумом. Вона не була красивою, але ii обличчя мало якийсь цiкавий шарм та загадковiсть, якi Рiллi здавалися такими чарiвними. Навiть ii випадковому похмурому й цинiчному настрою Рiлла знаходила пояснення. Такi настроi охоплювали ii, коли панна Олiвер втомлювалася. В iншi днi вона була приемною компаньйонкою, i радiснi мешканцi Інглсайду нiколи не згадували про те, що вона була старша за них. Волтера та Рiллу вона любила найбiльше, знала iхнi потаемнi бажання та прагнення. Вона знала, що Рiлла хоче «вийти у свiт»… ходити на вечiрки, як Нан та Дi, одягати витонченi вечiрнi сукнi й… так, що тут таiти… мати кавалерiв! Багатьох, еге ж! А щодо Волтера, панна Олiвер знала, що вiн написав кiлька сонетiв «до Розамонд», iншими словами, Фейт Мередiт, а ще вiн хотiв стати професором англiйськоi лiтератури в якомусь великому коледжi. Вона знала про його велику любов до краси й не менш велику ненависть до зла. Вона знала його сильнi та слабкi сторони.
Волтер був, як нiколи, найвродливiшим хлопчиком Інглсайду. Паннi Олiвер подобалося дивитися на нього… Волтер був таким, яким вона хотiла бачити свого власного сина. Блискуче чорне волосся, променистi темно-сiрi очi, бездоганнi риси обличчя. А ще – поет до кiнчикiв пальцiв. Цi сонети – справдi неймовiрнi, якщо врахувати, що iх написав двадцятирiчний хлопець. Панна Олiвер не була критиком, але знала, що Волтер Блайт – справдi обдарований юнак.
Рiлла любила Волтера всiм своiм серцем. Вiн нiколи не глузував з неi, як Джем i Ширлi. Нiколи не називав ii «Павуком». Вiн ласкаво кликав ii «Рiлла-ма-Рiлла» – невеличка гра з ii справжнiм iменем, Марiлла. Їi назвали на честь тiтки Марiлли iз Зелених Дахiв, але тiтка Марiлла померла, перш нiж Рiлла встигла вирости, аби познайомитися з нею трiшки ближче. А Рiлла вважала свое iм’я страшенно старомодним i строгим. Чому вони не могли звертатися до неi першим красивим i гiдним iменем, Берта, замiсть дурненького «Рiлла»? Вона не заперечувала проти Волтерового варiанту, але нiкому iншому не дозволяла так ii називати, крiм панни Олiвер. Час вiд часу. Але мелодiйне звучання Волтерового голосу «Рiлла-ма-Рiлла» для Рiлли було красивим, наче наспiв дзюрчання срiблястого струмка. Вона б померла за Волтера, якби це пiшло йому на користь, так вона сказала паннi Олiвер. Рiлла захоплювалася перебiльшеннями, як i бiльшiсть п’ятнадцятирiчних дiвчат… ложкою дьогтю в ложцi меду були ii пiдозри, що вiн розповiв Дi бiльше своiх секретiв, анiж iй.
– Вiн думае, я ще не достатньо доросла, аби зрозумiти, – одного разу бунтарсько лементувала вона до панни Олiвер, – але я виросла! І я нiколи не розкажу нiчого жоднiй живiй душi, навiть Вам, панно Олiвер. Я розказую Вам всi своi секрети… i я була б щаслива, якби Ви вiдкрили менi своi, найдорожча… але я нiколи не зраджу його. Я розповiдаю йому все… навiть читаю йому свого щоденника. А менi ж так боляче, коли вiн щось менi не розповiдае. Хоча вiн читае менi всi своi вiршi… вони дивовижнi, панно Олiвер. Ох, я просто живу, сподiваючись, що одного дня стану для Волтера тим, ким для Вордсворта була його сестра Доротi. Вордсворт нiколи не написав би нiчого схожого на поезiю Волтера… та навiть Теннiсон би не написав.
– Тут я погоджуюся. Вiршi тих двох хiба на макулатуру, – сухо вiдповiла панна Олiвер. А тодi з жалем побачила болiсний погляд Рiлли й поспiшно додала, – але я вiрю, що Волтер стане чудовим поетом теж… одного дня… а тобi вiн звiрятиметься бiльше, коли ти ще пiдростеш.
– Коли Волтер минулого року лежав у лiкарнi з черевним тифом, я ледь з розуму не зiйшла, – з поважним виглядом зiтхнула Рiлла. – Менi так i не сказали, наскiльки серйозною була хвороба, поки все не закiнчилося… тато не дозволяв. Я рада, що не знала… я б не витримала. Я тодi щоночi засинала в сльозах. Але iнодi, – гiрко виснувала Рiлла… вона тепер любила говорити з гiркотою в голосi, наслiдуючи панну Олiвер, – iнодi менi здаеться, що Волтер бiльше переймаеться собакою Понедiлком, нiж мною.
