скачать книгу бесплатно
Вони танцювали разом, а Рiлла не помiчала, з якою заздрiстю дивилася на неi кожна дiвчина в залi. Пiсля танцю вони пiшли по сходах на скелях, Кеннет знайшов невеличку рiвнинну стежку мiж скелями, наче тунель, яким вони й пройшлися до узбережжя. Вони гуляли берегом, допоки щиколотка Кеннета не нагадала про себе, а вiдтак сiли посеред дюн. Кеннет говорив з нею так, як iз Нан та Дi. Рiлла, не зумiвши перебороти незрозумiлу сором’язливiсть, була не надто говiрка й думала, що вiн вважатиме ii страшенно дурною, але поза тим усе було чарiвно – вишуканiсть мiсячноi ночi, сяйво моря, крихiтнi маленькi хвильки, що накочувалися на пiсок, прохолодний дивний нiчний вiтер, що тихо виспiвував в травi на гребнi дюн, i далека музика, що солодко витала над каналом.
– Веселий ритм мiсячного сяйва для веселощiв русалок, – м’яко процитував Кеннет один iз Волтерових вiршiв.
Вiн i вона наодинцi серед чар звукiв та пейзажiв! От би ще туфельки так не натирали! І якби вона говорила трiшки розумнiше, як панна Олiвер… ба, якби хоча б говорила так, як до iнших хлопцiв! Але слова не приходили, вона могла тiльки слухати й знову й знову мимрити коротенькi звичнi фрази. Можливо, ii мрiйливi очi, впадинка над губами та витончене горло красномовно говорили замiсть неi. У будь-якому випадку, Кеннет не поспiшав пропонувати повертатися назад, а коли вони таки повернулися, вечеря була в самому розпалi. Вiн знайшов для неi мiсце бiля вiкна на кухнi маяка, сiв поруч на пiдвiконня, поки вона iла морозиво й торт. Рiлла дивилася поперед себе, думаючи, як гарно пройшла ii перша вечiрка. Вона ii нiколи не забуде. Кiмната вiдлунювала смiхом i жартами. Красивi молодi оченята виблискували й сяяли. З павiльйону долинала мелодiя скрипки та ритмiчнi па танцiвникiв.
Але серед групи хлопцiв, що зiбралися бiля дверей i схвильовано щось обговорювали, було неспокiйно. Молодий юнак пробився крiзь юрбу й став бiля порогу, похмуро дивлячись вперед. То був Джек Елiот з того краю гаванi… студент медичного факультету унiверситету Макгiлла, тихий хлопець, не надто зацiкавлений у соцiальному життi. Його запросили на вечiрку, але не надто розраховували на його прихiд, адже йому треба було iхати того дня до Шарлоттауна, а повернутися звiдти вiн мав пiзно. Але вiн був тут… тримаючи в руках згорнуту газету.
Гертруда Олiвер визирнула з-за рогу, подивилася на нього й знову здригнулася. Врештi-решт, вона все-таки насолоджувалася вечiркою, адже зустрiлася зi знайомим з Шарлоттауна, який, бувши нетутешнiм i значно старшим за бiльшiсть гостей, почувався зайвим i з радiстю склав компанiю цiй розумнiй дiвчинi, яка говорила про все, що коiлося у свiтi та рiзноманiтнi подii iз завзяттям i енергiйнiстю справжньоi людини. Насолоджуючись приемним товариством, вона й зовсiм забула про всi негаразди того дня. Тепер вони раптом повернулися до неi. Якi новини принiс Джек Елiот? У пам’ятi раптом спливли рядки з вiрша «гулянки звуки гупають вночi»… «Та раптом – вслухайтеся! – то похороннi дзвони!»[9 - Цитати з поеми Джорджа Байрона «Паломництво Чайльда Гарольда» у перекладi В. Богуславськоi (прим. пер.).]… чому вона згадала про це зараз? Чому Джек Елiот замовк… так, наче йому не було що сказати? Чому вiн просто стовбичив тут, пильно вдивляючись з важливим виглядом?
– Спитай його… спитай його, – гарячково звернулася вона до Аллана Далi. Але хтось уже спитав. Раптом у кiмнатi запала тиша. Мелодiя скрипки знадвору змовкла, там теж запала тиша. Здалеку до них долинав стогiн затоки… з Атлантичного океану наближався шторм. Дiвочий смiх долинав зi скель й одразу розсiювався, наче злякавшись раптовоi тишi.
– Англiя сьогоднi оголосила вiйну Нiмеччинi, – повiльно промовив Джек Елiот. – Щойно я поiхав з мiста, прийшла ця телеграма.
– Боже, допоможи! – прошепотiла Гертруда Олiвер, затамувавши подих. – Мiй сон… мiй сон. Перша хвиля, – вона подивилася на Аллана Далi й спробувала посмiхнутися.
– Це Армагедон? – спитала вона.
– Боюся, що так, – серйозно мовив вiн.
Навколо вибухнув хор вигукiв… Здебiльшого легке здивування й iнтерес. Мало хто зрозумiв важливiсть цього повiдомлення… ще менше розумiли, що це означае для них. Незабаром танцi поновилися, а задоволений гул був таким голосним, як нiколи. Гертруда й Аллан Далi стиха стурбовано обговорювали новини. Волтер Блайт зблiд i покинув кiмнату. Надворi вiн зустрiв Джема, що поспiшно пiдiймався сходами.
– Джеме, ти чув новини?
– Так. Волинщик наближаеться. Ураааа! Я знав, що Англiя не залишить Францiю в бiдi. Я намагався вмовити капiтана Йосiя пiдняти прапор, але вiн сказав, що до сходу сонця не варто. Джек сказав, що завтра збиратимуть добровольцiв.
– Скiльки шуму з нiчого, – зневажливо промовила Мерi Венс, коли Джем пiшов. Вона сидiла з Мiллером Дугласом на сiтях для лобстера, не те, що не романтичне, ще й вкрай незручне мiсце для сидiння. Але Мерi й Мiллер почувалися страшенно щасливими, сидячи на ньому. Мiллер Дуглас був рослий, дужий неотесаний хлопчина, який вважав язик Мерi Венс надзвичайно обдарованим, а ii невиннi очi-зiрки – чи не найбiльшими в окрузi. Обое не мали анi найменшого поняття, чому це Джем Блайт хотiв вивiсити прапор на маяку.
– Ну i що, буде вiйна в Європi чи нi? Я певна, нас це не стосуеться.
Волтер подивився на неi й висловив ще одне дивне пророцтво:
– Перш нiж ця вiйна закiнчиться, – чи то сказав, чи що промимрив крiзь зуби Волтер, – ii вiдчуе кожен чоловiк, жiнка й дитина Канади… ти, Мерi, це вiдчуеш… вiдчуеш просто у своему серцi. Ти втиратимеш сльози над кров’ю цiеi вiйни. І прийде волинщик… вiн гратиме, поки кожен куточок свiту не почуе його жахливоi непереборноi музики. Пройдуть роки, перш нiж смерть закiнчить свiй танок… роки, Мерi. У тi роки розiб’еться мiльйони сердець.
– Байки! – вiдповiла Мерi, яка завжди так казала, коли не знала, що вiдповiсти.
Вона зовсiм не розумiла, що мав на увазi Волтер, але почувалася дуже незручно. Волтер Блайт завжди казав якiсь дивнi речi. Цей його старий волинщик… вона не чула про нього ще з тих часiв, коли вони грали у Веселковiй Долинi… а тепер вiн знову з’явився тут. Словом, не подобалися iй цi загальнi фрази.
– Ти часом не перебiльшуеш, Волтере? – спитав Гарвi Кроуфорд, який саме пiдiйшов до них. – Ця вiйна не триватиме роками… завершиться через мiсяць чи два. Англiя зiтре Нiмеччину з карти й оком не змигне.
– Думаеш, що вiйна, до якоi Нiмеччина готувалася двадцять рокiв, закiнчиться через кiлька тижнiв? – емоцiйно промовив Волтер. – Це не якась мiзерна битвочка на Балканах, Гарвi. Це боротьба на смерть. Нiмеччина або завоюе, або помре. А ти знаеш, що станеться, якщо вона завоюе? Канада стане нiмецькою колонiею.
– Думаю, перед цим станеться ще кiлька речей, – здвигнувши плечима, мовив Гарвi. – Британський вiйськово-морський флот переможе. А в усьому iншому, ми з Мiллером зiтремо iх у порох, правда ж, Мiллер? Жоднi нiмцi не посягнуть на нашу Вiтчизну, еге?
Гарвi, смiючись, побiг вниз сходами.
– Чесно, я думаю, цi хлопцi плетуть якiсь нiсенiтницi, – роздратовано мовила Мерi Венс.
Вона встала й потягла Мiллера до скелястого пляжу. Їм нечасто вдавалося поговорити, Мерi постановила, що не дасть собi зiпсути вечiр дурними базiканнями Волтера Блайта про всяких волинщикiв, нiмцiв й iншi абсурднi речi. Вони залишили Волтера стояти наодинцi бiля сходiв на скелi й дивитися на красу Чотирьох Вiтрiв, якi його замисленi очi зовсiм не помiчали.
Найкращi моменти вечора для Рiлли також закiнчилися. Одразу пiсля оголошення Джека Елiота вона розумiла, що Кеннет про неi бiльше не думае. Вона раптом вiдчула самотнiсть i сум. А то було гiрше, анiж якби вiн взагалi ii не помiтив. Невже таке життя – щойно стаеться щось приемне, щойно ти отримуеш цю радiсть, воно вислизае з твоiх рук? Рiлла пафосно зауважила про себе, що покидала вечiрку значно дорослiшою, анiж iшла. Можливо, це правда… можливо, таки подорослiшала. Хтозна? Не варто смiятися над муками юностi. Вони – страшнi, адже молодiсть ще не знае, що «i це пройде». Рiлла зiтхнула й пожалiла, що зараз не може виплакатися в подушку в себе вдома.
– Втомилася? – спитав Кеннет, м’яко, але байдуже… ох, як байдуже.
Йому справдi було байдуже, втомлена вона чи нi, подумала Рiлла.
– Кеннете, – наважилася спитати вона, – ти ж не думаеш, що ця вiйна матиме якесь значення для нас у Канадi, правда?
– Значення? Звичайно ж, матиме для тих щасливих хлопцiв, якi зможуть взяти в нiй участь. Я не зможу… дякуючи своiй пошкодженiй щиколотцi. Невезуха, я так кажу.
– Не розумiю, чому ми повиннi брати участь у битвах Англii, – скрикнула Рiлла. – Вона цiлком може справитися сама.
– Проблема не в цьому. Ми – частина Британськоi iмперii. Це питання спiвдружнiсть. Ми повиннi стояти горою одне за одного. А найгiрше, що вiйна закiнчиться, перш нiж я зможу хоч якось долучитися.
– Ти хочеш сказати, що справдi б пiшов у рядах добровольцiв, якби не твоя щиколотка? – недовiрливо спитала вона.
– Звичайно ж, пiшов. Побачиш, тисячi пiдуть. Б’юсь об заклад, Джем пiде… Волтер ще надто слабкий для цього, думаю. І Джеррi Мередiт… вiн пiде! А я ще переживав, що не гратиму в футбол цього року.
Рiлла була надто здивованою, аби щось вiдповiсти. Джем… i Джеррi! Нiсенiтницi! Тато й пан Мередiт цього нiколи не дозволять. Вони ще коледж не закiнчили. Ох, чому ж Джек Елiот не приберiг цi новини при собi?
Марк Воррен пiдiйшов i запросив ii на танець. Рiлла пiшла, знаючи, що Кеннету байдуже, пiде вона чи залишиться. Ще годину тому на пiщаному пляжi вiн дивився на неi так, наче вона була для нього всiм свiтом. А тепер стала нiким. Його думки поглинула Велика Гра, яку iмперii зiграють на вкритих кров’ю полях… Гра, у якiй жiноцтво не зможе взяти участь. Жiнкам, думала нещасна Рiлла, доведеться сидiти й заливатися слiзьми вдома. Але усе це – дурiсть. Кеннет не пiде… вiн сам визнав… Волтер не зможе… дякувати Богу…а Джем i Джеррi мають хоч крихту розуму. Вона не хвилюватиметься… вона насолоджуватиметься вечором. Але яким дивним був Марк Воррен! Як вiн невмiло виконував па! Ну чому, Бога ради, цi хлопцi намагаються танцювати й не знають азiв танцю? І в кого взагалi ноги такi великi, як човни? От вiн ще й врiзався з нею в когось! Нiколи бiльше вона з ним не танцюватиме!
Вона танцювала з iншими, хоча увесь запал десь зник, i вона вiдчула, як боляче натерли ноги ii туфельки. Кеннет, схоже, пiшов… принаймнi його нiде не було видно. Їi першу вечiрку зiпсовано, хоча певний час вона здавалася прекрасною. Голова болiла…ноги горiли. Але найгiрше було попереду. Вона спускалася вниз зi своiми друзями, що жили по той бiк гаванi, до скелястого пляжу, де вони всi ще затрималися на кiлька танцiв. Було прохолодно й приемно, усi втомилися. Рiлла сидiла тихо, не беручи участi у жвавiй розмовi. Вона була рада, коли хтось гукнув, що човни вiдправляються на iнший бiк гаванi. З маяка долинали звуки смiху. Кiлька пар ще кружляли в павiльйонi, проте натовп розвiявся. Рiлла оглянулася, шукаючи групу Глена. І не побачила нiкого. Вона побiгла до маяка. Там теж нiкого з Глена не було. Налякана, вона кинулася до сходiв на скелях, до пiднiжжя яких поспiшали гостi з того берега гаванi. Вона могла розгледiти човни внизу… де Джем?… де Джо?
– Ну, Рiлло Блайт, я думала, ти уже давно поiхала додому, – мовила Мерi Венс, шаллю вказуючи на човен, який вiдпливав протокою.
Ним керував Мiллер Дуглас.
– Де iншi? – видихнула Рiлла.
– Ну, вони пiшли… Джем пiшов годину тому… в Уни розболiлася голова. Іншi попрямували з Джо приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Бачиш… ось вони пропливають через Бiрч Поiнт. Я не пiшла, бо пiднялися хвилi, а в мене морська хвороба. Я можу звiдси й пiшки додому дiйти. Це ж пiвтори милi. Я думала, ти вже пiшла. Де ти була?
– Внизу на скелях з Джемом i Моллi Кроуфордом. Ох, чому вони мене не шукали?
– Вони шукали… але не змогли знайти. І вирiшили, що ти попливла на iншому човнi. Не переживай. Ти можеш залишитися на нiч у мене, ми подзвонимо в Інглсайд i повiдомимо, де ти.
Рiлла розумiла, що iншого варiанту немае. Їi губи тремтiли, а на очах виступили сльози. Вона люто моргнула… вона не дозволить Мерi Венс бачити, як вона плаче. Але коли про тебе отак забули! Розумiти, що нiхто й не думав подивитися, де вона… навiть Волтер. А тодi вона раптом наполохано пригадала.
– Моi черевики! – вигукнула вона, – я залишила iх у човнi.
– Ну, я нiколи так не роблю, – мовила Мерi. – Ти найбiльш нерозважливе дитя, яке я коли-небудь бачила. Доведеться тобi просити Гейзела Левiсона позичити пару черевик.
– Не буду, – крикнула Рiлла, яка не любила Гейзела. – Спочатку пройдуся босонiж.
Мерi здвигнула плечима.
– Як хочеш. Гордiсть призводить до страждань. Я навчу тебе бути бiльш обережною. Ну, тодi ходiмо.
Вiдтак вони пiшли пiшки. Проте «йти» через вкриту хащами та галькою дорогою в тонких срiблястих туфельках на високих французьких пiдборах – то було невеселе видовище. Рiлла сяк-так кульгала й хиталася всю дорогу, поки вони не вийшли на стежку гаванi. Але iти в тих злощасних туфлях далi вона вже не могла. Вона зняла туфельки, гарнi шовковi панчiшки й пiшла босонiж. Приемнiше не стало. Нiжки в неi – дуже чутливi, тож галька i ями на дорозi завдавали болю. Пухирцi на п’ятках болiли не менше. Але фiзичний бiль – нiщо, у порiвняннi з болем, якого iй завдало таке приниження. Яка прикрiсть! От би Кеннет Форд побачив зараз, як вона шкутильгае, наче маленька дiвчинка з синяком вiд камiння! Ох, який жахливий кiнець такоi прекрасноi вечiрки! Їй залишалося хiба що плакати… яка катастрофа. Нiкому до неi нiякого дiла… усiм на неi байдуже. Ну, якщо вона простудиться пiсля такоi прогулянки додому босонiж по вогкiй росянiй дорозi, можливо, вони пошкодують. Вона тихцем витерла сльози шаликом… носовi хусточки, схоже, зникли так само як i черевики… але вона нiяк не могла впоратися з сопiнням. Ставало все гiрше й гiрше!
– Ти так швидко простудишся, – зауважила Мерi. – Ти мала б знати, сидячи на цих скелях у такий вiтер. Твоя мама бiльше тебе так легко не вiдпустить, кажу тобi. Вечiрка – то було неймовiрно! Левiсони знають, як усе органiзувати, я iм так i сказала, хоча Гейзела Левiсона я не вибирала. Ох, вона аж спохмурнiла, коли побачила, як ти танцюеш з Кеном Фордом. Як i та маленька зухвала дiвчина Етел Рiз. А вiн ще той кавалер!
– Не думаю, що вiн кавалер, – сказала вона настiльки зухвало, наскiльки дозволили вiдчайдушнi шморгання.
– Ти дiзнаешся про чоловiкiв бiльше, коли доростеш до мого вiку, – по-дорослому зауважила Мерi. – Зарубай собi на носi, не треба йняти вiри всьому, що вони тобi говорять. І не дозволяй Кену Форду думати, що йому достатньо кинути хусточку, аби тримати тебе на повiдку. Бiльше гордостi, дитинко.
Цi погрози та повчання Мерi Венс несила було терпiти! Нестерпно було йти кам’янистою дорогою босими ногами й вкритими пухирями п’ятками! Несила було плакати, не маючи при собi носовоi хусточки, але й слiз вона стримати не змогла.
– Я не думаю… – шморг, – про Кеннета… – шморг, – Форда… – ще двiчi шморгаючи, – зовсiм, – розплакалася вимучена Рiлла.
– Ну, не розкисай, дитинко. У твоiх iнтересах враховувати поради старших. Я бачила, як ти пiшла з Кеном до пiщаного пляжу й довго там з ним пробула. Якби твоя мама дiзналася, iй би не сподобалося.
– Я розкажу про це мамi… i паннi Олiвер… i Волтеру, – мiж шморганням видихнула Рiлла. – Ти кiлька годин просидiла з Мiллером Дугласом на сiтях для лобстера, Мерi Венс! А що скаже панi Елiот, якщо дiзнаеться?
– Ох, я не буду з тобою сперечатися, – раптом стихла Мерi. – Я тiльки скажу, що тобi спочатку потрiбно пiдрости, а потiм таким займатися.
Рiлла уже й не намагалася приховати своi сльози. Усе зiпсували… навiть ту красиву, мрiйливу, романтичну освiтлену мiсячним сяйвом годину, iз Кеннетом на пiску сплюндрували й знецiнили. Вона ненавидiла Мерi Венс.
– Ну, що не так? – спантеличено вигукнула Мерi. – Чого ти плачеш?
– Ноги болять, – схлипнула Рiлла, збираючи докупки залишки своеi гордостi.
Визнати, що вона плаче через ногу – не надто велике приниження, якщо хтось розважаеться за ii рахунок, твоi друзi про тебе забули, а iншi намагаються тебе повчати.
– Хто б сумнiвався, – приязно промовила Мерi. – Не зважай. Я знаю, де в чистiй коморi Корнелii лежить горщик з гусячим жиром, такий з жодним витонченим кремом на свiтi не зрiвняеться! Я намащу тобi на ногу перед сном.
Гусячий жир на п’ятки! Ось чим закiнчилася перша вечiрка, перший кавалер i перший романтичний вечiр пiд мiсячним свiтлом!
Рiлла перестала плакати, явно невдоволена тим, що намарне проливала сльози i й у смиренному вiдчаi пiшла спати до лiжка Мерi Венс. За вiкном на крилах вiтру прилетiв похмурий свiтанок. Капiтан Йосiй таки дотримав свого слова й вивiсив державний прапор Великобританii на маяку Чотирьох Вiтрiв. Вiн розвивався на сильному вiтрi пiд захмареним небом, наче доблесна непереможна провiдна зоря.
V. Шелест кроку
Рiлла бiгла через залитий сонцем розкiшний кленовий гай за Інглсайдом до улюбленого закутка Веселковоi Долини. Вона сидiла на вкритому мохом каменi серед папоротi, пiдперши руками пiдборiддя, i байдуже дивилася вперед на блискуче блакитне небо серпневого пообiддя… таке блакитне, мирне, незмiнне, воно наче зависло над долиною ще з тих солодких останнiх днiв лiта, якi збереглися в ii пам’ятi.
Вона хотiла побути на самотi… все обдумати… звикнути, якщо можливо, до нового свiту, у який ii, схоже, раптово й повнiстю пересадили, збивши з пантелику. Вона була… чи могла вона бути… тою Рiллою Блайт, яка шiсть днiв тому танцювала на маяку Чотирьох Вiтрiв… всього- на-всього шiсть днiв тому? Рiллi здавалося, що за цi шiсть днiв вона пережила бiльше, нiж за все свое життя… i якщо твердження, що ми «повиннi рахувати час за кiлькiстю ударiв серця»[10 - Цитата з вiрша Фiлiпа Бейлi «Фестус» (англ. «Festus») – прим. пер.], правильне, то Рiлла мала рацiю. Того вечора всi надii, страхи, трiумфи й приниження здавалися далеким вiдлунням минулого. Невже вона справдi плакала тiльки тому, що про неi забули, що довелося йти додому з Мерi Венс? Ох, сумно думала собi Рiлла, якими банальними, абсурдними тепер були причини ii слiз. Зараз вона могла плакати з власноi волi… але не плакатиме… вона не повинна. Як там сказала мама, дивлячись на неi, своiми блiдими вустами й болiсним поглядом, якого Рiлла в неi нiколи не бачила:
«Коли жiнкам смiливостi бракуе
Безстрашнi будуть ще чоловiки?[11 - Уривок з вiрша Кейт Гуд «Донька Калеба» («Caleb’s Daughter») (1914) (прим. пер.).]»
Так, правда. Вона повинна бути смiливою… як мама… як Нан… i Фейт… Фейт, яка кричала з палаючими очима «Якби ж я була чоловiком i теж змогла пiти!» Коли очi болiли, а горло пекло, вона ненадовго сховалася у Веселковiй Долинi, просто щоб усе обдумати й пригадати, що вона бiльше не дитина… вона виросла, а жiнки повиннi стiйко сприймати такi виклики. Але було… гарно… тут i тепер залишитися на самотi, коли нiхто тебе не бачить, коли не варто перейматися, що люди вважатимуть тебе боягузкою, якщо побачать мимовiльнi струмки слiз.
Як солодко, як по-лiсовому пахла папороть! Як м’яко хилилося й шепотiло до неi велике хвилясте вiття хвоi! Як по-ельфiйськи звучали дзвiночки «Трьох Закоханих»… лиш один передзвiн, наче бриз, промчав у повiтрi! Як пурпуровий невловимий туман розвивався, наче ладан навколо олтаря пагорбiв[12 - Алюзiя на тексти поета Джорджа Вiльяма Рассела (прим. пер.).]! Як вiтер бiлив кленовi листочки, допоки лiсок повнiстю не вкривав блiдий срiблястий цвiт! Вона бачила все це сотню разiв, а, схоже, усi обриси свiту змiнилися.
«Якою злою я була, бажаючи, аби сталося щось хвилююче! – думала вона. – Ох, якби ж то повернути тi любi, одноманiтнi приемнi днi! Я б нiколи, нiколи бiльше на них не жалiлася».
Наступного дня пiсля вечiрки свiт Рiлли розбився на друзки. Коли вони всi зiбралися на обiд за iнглсайдським столом, говорячи про вiйну, пролунав телефонний дзвiнок. То був дзвiнок зi самого Шарлоттауна до Джема. Коли вiн завершив розмову, поклав слухавку й повернувся, його обличчя палало, а очi блищали. Не встиг вiн промовити й слова, як мама, Нан та Дi зблiдли. А Рiллi, вперше в життi, здавалося, що кожен мав почути стук ii серця. До горла пiдступив клубок.
– Вони скликають добровольцiв до мiста, батьку, – мовив Джем. – Скорси вже долучилися. Я збираюся сьогоднi ввечерi добровiльно вступити на вiйськову службу.
– Ох… маленький Джем, – судомно скрикнула панi Блайт. Вона не називала його так уже багато рокiв… вiдколи одного дня вiн не почав протестувати проти цього звертання.
– Ох, нi… нi… маленький Джеме.
– Я мушу, мамо. Я ж правий… правда, тату? – вiдповiв Джем.
Лiкар Блайт встав. Вiн також був дуже блiдий, його голос хрипiв. Але сумнiвiв у нього не було.
– Так, Джеме, так… якщо ти вiдчуваеш, що повинен, тодi так…
Панi Блайт затулила обличчя. Волтер сумно втупився в тарiлку. Нан i Дi взялися за руки. Ширлi намагався зберегти незворушний вигляд. Сьюзан сидiла, наче паралiзована. На ii тарiлцi лежав недоiдений шматок пирога. Сьюзан так нiколи й не доiла того кусня… а то був красномовний доказ кардинального перевороту всерединi цiеi жiнки, адже Сьюзан вважала страшною образою для цивiлiзованого суспiльства надкусити й не доiсти. То було навмисне марнотратство, якого вона не могла терпiти.
Джем знову пiшов до телефона.
– Я повинен подзвонити до будинку пастора. Джеррi теж захоче пiти.
Тодi уже Нан скрикнула «Ох», наче в неi встромили ножа, i вибiгла з кiмнати. Дi кинулася за нею. Рiлла звернулася до Волтера, аби знайти хоч якусь розраду, але вiн поринув у глибокi роздуми, якi не могла подiлити.
– Гаразд, – промовив Джем так холодно, наче вiн уточнював деталi пiкнiка. – Я думав, ти зможеш… так, сьогоднi ввечерi… о сьомiй… зустрiнемося на станцii. Бувай.
– Панi лiкарко, люба, – мовила Сьюзан, – скажiть, що це сон. Я сплю… чи нi? Невже цей хлопчик розумiе, що говорить? Вiн хоче пiти записатися в солдати? Тiльки не кажiть, що iм потрiбнi такi дiти, як вiн! Та це свавiлля! Ви з лiкарем цього не дозволите!
– Ми не можемо його зупинити, – захлинаючись, вiдповiла панi Блайт, – О, Гiлберте!
Лiкар Блайт обiйшов дружину, нiжно взяв ii за руку й подивився в теплi сiрi очi, в яких вiн лише один раз бачив таке поеднання болю й благання. Їхнi думки поринули в минуле, у той далекий день, коли в Будинку Мрii померла маленька Джойс.
– Невже ти хочеш, аби вiн залишився, Енн… коли iншi йдуть… коли вiн вважае, що це його обов’язок… невже ти змусиш його вчинити так егоiстично й невеликодушно?
– Нi…нi! Але… ох… наш первiсток… вiн же iще хлопчик… Гiлберте… я спробую бути мужньою, але потiм… зараз я не можу. Усе так несподiвано. Дай менi час.
Лiкар з дружиною вийшли з кiмнати. Джем пiшов… Волтер пiшов… Ширлi встав i теж попрямував кудись. За спорожнiлим столом сидiли Рiлла й Сьюзан, дивлячись одна на одну. Рiлла ще не плакала… вона була надто приголомшена, аби дати волю сльозам. А тодi вона побачила, як плаче Сьюзан… Сьюзан, у якоi Рiлла нiколи навiть сльозинки на обличчi не бачила.
– Сьюзан, вiн справдi пiде? – спитала вона.
– Це… це… це… просто безглуздо, ось що, – вiдповiла Сьюзан.
Вона втерла сльози, рiшуче ковтнула й встала.
– Пiду мити посуд. Потрiбно ж помити, навiть якщо всi зiйдуть з розуму. Ну-ну, люба, не плач. Джем, напевне, пiде… але вiйна не триватиме довго, тож вiн навiть не встигне до неi наблизитися. Нам потрiбно взяти себе в руки, щоб не тривожити твою бiдолашну маму.
– Сьогоднi в «Справах» надрукували слова Лорда Кiтченера, який сказав, що вiйна триватиме три роки, – iз сумнiвом зауважила Рiлла.
– Я не знаю цього Лорда Кiтченера, – стримано вiдповiла Сьюзан, – але смiю зауважити, що вiн може помилятися, з людьми таке часто трапляеться. Твiй тато каже, що вiйна завершиться через кiлька мiсяцiв, а я вiрю його словам не менше, нiж якомусь Лорду Нiхто. Тому давай заспокоiмося, довiримося Всемогутньому й вичистимо тут усе. Я вже наплакалася. Сльози – марна трата часу, ще й бентежать усiх.
Джем i Джеррi того вечора пiшли до Шарлоттауна, а через два днi повернулися у вiйськовiй формi. Глен гудiв вiд захоплення. Життя в Інглсайдi раптово стало напруженим, сповненим трепету. Панi Блайт та Нан трималися, на диво, мужньо й усмiхалися. Панi Блайт та панна Корнелiя уже взялися органiзовувати Червоний Хрест. Лiкар та пан Мередiт збирали чоловiкiв для Товариства Патрiотiв. Рiлла, вiдiйшовши пiсля першого шоку, незважаючи на головний бiль, бачила в усьому своерiдну романтику. Джем справдi мав неймовiрний вигляд в унiформi. Приемно усвiдомлювати, що канадськi хлопцi так швидко, хоробро, без вагань вiдповiдають на клич своеi Батькiвщини. Рiлла, iдучи посеред дiвчат, чиi брати не вiдгукнулися на цей заклик, високо тримала голову, а у власному щоденнику записала:
«Вiн чинить так, як я б вчинила
Якби була в життi я сином»[13 - Цитата з поеми «Володарка Озера» Вальтера Скотта (прим. пер.).].
саме це вона мала на увазi. Якби вона була хлопцем, вона б, звiсно, пiшла також! У неi не було жодних сумнiвiв.
