скачать книгу бесплатно
Собака Понедiлок був псом Інглсайду. Його так назвали, бо прийшов вiн до родини в Понедiлок, коли Волтер читав «Робiнзона Крузо». Вiн насправдi належав Джему, але прив’язався й до Волтера. Зараз вiн лежав бiля Волтера, втуливши носа в його руку i з захватом махав хвостом, коли Волтер недбало його гладив. Понедiлок не був нi шотландською вiвчаркою, нi сетером, анi гончим псом чи лабрадором, анi псом-водолазом. Вiн був, як сказав Джем, просто «звичайний собака»… дуже звичайний, додавали недоброзичливцi. Безсумнiвно, зовнiшнiй вигляд Понедiлка не був його сильною стороною. На його жовтому тулубi хаотично розсiялися чорнi цятки. Одна з них – просто якась пляма бiля ока. Вуха – наче обсмикане дрантя, тож Понедiлку нiяк не вдавалося мати гiдний вигляд. Але був у нього талiсман. Вiн знав, що не всi собаки можуть бути милими, виразними чи переможними, але кожен собака вмiв любити. За простою зовнiшнiстю ховалося найбiльш любляче, тямуще й вiрне серце собаки, яке тiльки билося на цьому свiтi. І щось у його карих очах було так схоже на душу, якщо так дозволить висловитися богослов. Його любили всi Інглсайдцi, навiть Сьюзан, хоча його жахлива звичка прокрадатися в гостьову кiмнату й влягтися там на лiжку аж надто ii дратувала.
Саме тодi пополуднi Рiлла не знаходила до чого причепитися.
– Правда ж червень прекрасний мiсяць? – спитала вона, мрiйливо дивлячись на маленькi спокiйнi срiблястi хмарки, якi мирно звисали над Веселковою Долиною. – А так гарно було, така гарна погода. Усе було просто iдеально.
– Не люблю я такого, – зiтхнула панна Олiвер. – Все таке зловiсне. Ідеальнiсть – це подарунок богiв, певна компенсацiя за те, що буде. Я так часто за цим спостерiгала, що вже й не звертаю уваги, коли люди кажуть, що все було iдеально. Проте червень був красивим.
– Але не таким уже й цiкавим! – вiдповiла Рiлла. – У Гленi за весь рiк хiба що старша панна Мед зомлiла в Церквi. Інодi менi б хотiлося, щоб хоч раз сталося щось цiкаве.
– Не варто такого хотiти. Хвилюючi речi для когось мають гiркий присмак. Яким гарним видасться лiто для веселих Інглсайдських мешканцiв! А я нудитимуся у Лоубрiджi!
– Ви ж часто навiдуватиметеся до нас, правда? Думаю, цього лiта буде багато веселощiв, але я, як завше, буду триматися осторонь. Жахливо, коли всi вважають тебе маленькою дiвчинкою, хоча це насправдi не так, правда?
– У тебе ще багато часу, щоб вирости, Рiлло. Не намагайся чимшвидше попрощатися з юнiстю. Вона проходить надто швидко. Ти доволi скоро почнеш смакувати життя.
– Смакувати життя! Я хочу його iсти пригоршнями, – смiючись, закричала Рiлла. – Я хочу все… все, що може мати дiвчинка. Наступного мiсяця менi виповниться п’ятнадцять, нiхто бiльше не зможе сказати, що я дитина. Чула, хтось якось казав, що роки з п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти – найкращi в життi дiвчини. Я проведу iх чудово, просто наповню iх веселощами.
– Немае потреби думати про те, що ти робитимеш – ти, певне, цього не зробиш.
– Ох, але як весело про це думати, – скрикнула Рiлла.
– Ти не думаеш нi про що, окрiм веселощiв, мавпеня, – терпляче зауважила панна Олiвер, помiтивши, яке красиве пiдборiддя в Рiлли. – Ну, а що ще робити в п’ятнадцять? Але ти ж не хочеш iти в коледж цього року?
– Нi… нiколи. Я не хочу. Менi все одно на всi цi науки й вчення, якими так переймаються Нан i Дi. П’ятеро з нас уже ходять в коледж. Цього точно досить. У кожнiй сiм’i мае бути неук. А я дуже навiть хочу бути неуком, якщо стану красивим, популярним i чудовим неуком. Я не можу бути розумною. У мене взагалi немае талантiв, а Ви й уявити не можете, як це зручно. Нiхто й не очiкуе, що я займатимуся тим, що менi не до душi. А ще я не зможу бути дружиною-домогосподаркою чи куховаркою. Я ненавиджу шити, прибирати, i якщо вже Сьюзан не змогла навчити мене пекти бiсквiти, нiхто не зможе. Тато каже, що я не працюю, навiть не пряду. Тому я, певне, польова лiлея[3 - Цитата з Євангелiя вiд Матвiя: «І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польовi лiлеi, як зростають вони, не працюють, анi не прядуть» (переклад І. Огiенка) – прим. пер.], – завершила Рiлла, знову смiючись.
– Ти надто молода, щоб запускати навчання взагалi, Рiлло.
– Ох, наступноi зими мама запише мене на курс читання. Вiдполiруе свiй ступiнь бакалавра. Я люблю читати, на щастя. Не дивiться на мене з таким сумом i несхваленням, люба. Я не можу бути розсудливою i серйозною… Усе для мене таке рожеве й веселкове. Наступного мiсяця менi виповниться п’ятнадцять… наступного року шiстнадцять… а через рiк сiмнадцять. Невже може бути щось чарiвнiше?
– Постукай по дереву, – напiвжартома, напiвсерйозно сказала Гертруда Олiвер. – Постукай, Рiлло-ма-Рiлло.
ІІІ. Мiсячна радiсть
Рiлла все ще мружила очi, лягаючи спати, тож здавалося, нiби вона усмiхаеться увi снi. Вона ще позiхала, потягувалася й посмiхалася Гертрудi Олiвер, яка прибула напередоднi ввечерi з Лоубрiджа, i, схоже, мала намiр залишитися на танцi в маяку Чотирьох Вiтрiв наступного вечора.
– Ось i новий день стукае у вiкно. Цiкаво, що ж вiн нам принесе.
Панна Олiвер ледь здригнулася. Вона нiколи не зустрiчала день з таким ентузiазмом, як Рiлла. Вона прожила достатньо, аби зрозумiти, що день може принести щось жахливе.
– Думаю, найкраще те, що днi не можна передбачити, – продовжила Рiлла. – Весело прокидатися в такий золотавий погожий ранок i думати, який сюрприз день вкладе вiн тобi до рук. Щоранку, перш нiж встати, я видiляю десять хвилин й уявляю собi день, безлiч прекрасних речей, якi можуть статися зi мною до вечора.
– Думаю, сьогоднi станеться щось дуже непередбачуване, – мовила Гертруда. – Сподiваюся, у новинах повiдомлять, що вiйнi мiж Нiмеччиною й Францiею вдалося запобiгти.
– О так, – розпливчасто вiдповiла Рiлла. – Це було б жахливо, думаю. Але на нас не надто вплине, так? Думаю, вiйна буде захопливою. Кажуть, англо-бурська вiйна була захопливою, але я, звiсно, нiчого не пам’ятаю з тих часiв. Панно Олiвер, що менi одягти сьогоднi ввечерi, бiлу сукню чи нову зелену? Зелена, звичайно ж, надто красива, але я боюся ii одягати на пляжнi танцi, щоб з нею чогось не сталося. І зробите менi якусь особливу зачiску? Нiхто з дiвчат Глена ще такоi зачiски не мав, то буде справжня сенсацiя!
– І як ти вмовиш маму вiдпустити тебе на танцi?
– Ох, Волтер ii вмовив. Вiн знав, якщо я не пiду – це розiб’е менi серце. То буде моя перша справдi доросла вечiрка, панно Олiвер, а я цiлий тиждень уже не можу заснути в передчуттi танцiв. Коли я побачила вранцi сонечко, пищати хотiлося вiд радостi. Було б жахливо, якби сьогоднi вночi падав дощ. Думаю, одягну зелену сукню, ризикну. Я хочу бути найвродливiшою дiвчиною на своiй першiй вечiрцi. До речi, ця сукня на цiлiсiнький дюйм довша, анiж бiла. А ще одягну срiблястi туфельки. Панi Форд прислала iх менi минулого Рiздва, а я ще не мала нагоди iх одягти. Вони наймилiшi. Ох, панно Олiвер, сподiваюся, що хлопцi запрошуватимуть мене на танець. Я ж просто помру вiд приниження, справдi, помру, якщо нiхто мене не запросить, i я стовбичитиму коло стiни весь вечiр. Звичайно, Карл i Джеррi не можуть танцювати, вони сини священника, але в будь-якому випадку доведеться покладатися на них, аби врятуватися вiд сорому.
– У тебе буде багато партнерiв, зберуться хлопцi з усiеi гаванi, та iх буде бiльше, нiж дiвчат.
– Добре, що я не донька священника, – засмiялася Рiлла. – Бiдна Фейт аж казиться, бо не наважиться танцювати ввечерi. Унi байдуже, звичайно. Вона нiколи не рвалася до танцю. Хтось сказав Фейт, що на кухнi приготують жувальнi гумки для тих, хто не танцюе. Треба було бачити ii обличчя. Вони з Джемом сидiтимуть весь вечiр, я думаю. А Ви знали, що нам усiм треба буде пiти до того маленького струмка бiля старого Будинку Мрii, а тодi плисти до маяка? Це ж буде просто божественно, правда?
– Коли менi було п’ятнадцять, я теж усе пiдкреслювала й перебiльшувала, – саркастично зауважила панна Олiвер. – Думаю, вечiрка для молодi мае бути приемною. А менi стане нудно. Нiхто з тих хлопцiв не стане танцювати з такою старою дiвою, як я. А Джем i Волтер запросять мене раз iз ввiчливостi. Тож не очiкуй вiд мене такого ж юного захоплення.
– А Вам було весело на своiй першiй вечiрцi, так, панно Олiвер?
– Нi. Просто жахливо. Я була бiдна, скромна, нiхто не запрошував мене до танцю, окрiм хлопчика, ще бiльш скромного й бiдного, анiж я. Вiн був таким незграбним, я просто його зненавидiла. І вiн навiть не запросив мене вдруге. У мене не було справжнього дiвоцтва, Рiлло. Сумна втрата. Ось чому я так хочу, аби твое дiвування було чудовим i щасливим. І сподiваюся, свою першу вечiрку ти все життя згадуватимеш iз задоволенням.
– Менi минулоi ночi наснилося, що я танцювала просто посеред якихось речей в кiмоно й тапках, – зiтхнула Рiлла. – Я прокинулася, скрикнувши вiд жаху.
– До речi, про сни… менi наснився один дивний сон, – мимоволi пригадала панна Олiвер. – То один iз тих чiтких снiв, якi менi iнодi сняться, не такi розмитi, як звичайнi сни… Вони чiткi й справжнi, наче то реальнiсть.
– Про що був той сон?
– Я стояла на сходах веранди, тут, в Інглсайдi, дивилася вниз на поля Глена. Раптом десь здалека я побачила могутню, срiблясту й блискучу хвилю, яка накривала iх. Вона наближалася…. Маленькi бiлi хвилi котилися одна за одною, наче тi, що накривають пiщанi береги. Глен накрило. Я подумала: «Звичайно, хвилi не пiдiйдуть впритул до Інглсайду» – але вони приступали все ближче й ближче… так стрiмко… перш нiж я змогла ворухнутися чи скрикнути, вони вже торкалися моiх нiг… i все зникло… залишилася тiльки бурхлива вода, у якiй потонув Глен. Я намагалася пiти назад… побачила кров на краю мокрого плаття… i я прокинулася… здригаючись. Не сподобався менi той сон. Якась зловiсна значущiсть того сну. Такi чiткi сни завжди «збуваються».
– Сподiваюся, то не про шторм, який наближаеться зi сходу, щоб зiпсувати вечiрку, – промимрила Рiлла.
– Безнадiйнi п’ятнадцять! – сухо зауважила панна Олiвер. – Нi, Рiлло-ма-Рiлло, не думаю, що наближаеться щось настiльки жахливе.
Кiлька днiв над Інглсайдом витала напруга. Тiльки Рiлла, поглинута власним життям, про це не здогадувалася. Лiкар Блайт був похмурим, майже нiчого не говорив, працюючи над газетою. Джем i Волтер з цiкавiстю чекали на всi новини, якi вiн приносив. Того вечора схвильований Джем розшукував Волтера.
– Ох, хлопче, Нiмеччина оголосила вiйну Францii. А це означае, що й Англiя воюватиме, можливо, а якщо воюватиме… а так, певне, i буде…. ну, тодi твiй сон про гру волинщика[4 - Волинщики – це солдати, якi iшли перед вiйськом та грали на волинцi (шотландський народний iнструмент), надихаючи вiйськових на боротьбу (прим. пер.).] нарештi здiйсниться.
– То не був просто сон, – повiльно промовив Волтер. – То було передчуття… видiння… Джеме, я справдi бачив його тодi ввечерi. А якщо Англiя таки воюва- тиме?
– Ну, тодi прийде наша черга iй допомагати, – радiсно закричав Джем. – Ми не можемо дозволити, щоб «стара сива матiр пiвнiчного моря»[5 - Уривок з вiрша Лаухлана Ватта «Сива матiр» (англ. «The Grey Mother») – прим. пер.] воювала сама, правда ж? Але ти не можеш пiти… тиф тебе зовсiм виснажив. Трохи соромно, еге ж?
Волтер не вiдповiв, сором це чи нi. Вiн мовчки дивився понад Гленом на блискучу голубу гавань.
– Ми дiти – якщо це торкнеться нашоi родини, доведеться вигризати зубами й кiгтями, – весело продовжив Джем, крутячи своi рудi кучерi в сильнiй худорлявiй загорiлiй руцi. Руки вродженого хiрурга, часто вiдмiчав про себе його тато. – Яка б то була пригода! Але думаю, Грей чи хтось iз цих обачних старих друзяк одумаеться в останнiй момент. Сором iм, якщо вони покинуть Францiю в бiдi. Якщо таки не покинуть, буде весело. Ну, час нам готуватися до гулянки.
Джем пiшов, насвистуючи «А волинщикiв сотня гей га, гей га»[6 - Уривок з шотландськоi пiснi «Сотня волинщикiв» (англ. «The Hundred Pipers»), у якому описуеться повстання якобiнцiв (1745).], а Волтер ще довго стояв на тому самому мiсцi, трiшки насупившись. Темрява й сум наступили так неочiкувано, як грiм посеред ясного неба. Ще кiлька днiв тому нiхто про таке й подумати не мiг. А тепер все здавалося зовсiм абсурдним. Знайдеться якийсь вихiд iз ситуацii. Вiйна – пекельна, жахлива, огидна… надто жахлива й надто огидна, аби вiдбуватися мiж цивiлiзованими нацiями у двадцятому столiттi. Одна лише думка про вiйну була огидною, а ii загроза красi життя робила Волтера нещасливим. Вiн не думатиме про це… викине з голови. Яким красивим був серпнево зрiлий Глен з вервечкою старих тiнистих садиб, оброблених лук i затишних садiв. Захiдне небо нагадувало велику золоту перлину. Десь далеко мiсячне сяйво освiтлювало блiду гавань. У повiтрi звучали вишуканi мелодii – сонливий свист вiльшанки, красивий i журливий тихий шепiт вiтру в листках пожовклих дерев, солодкаво-срiблястий шелест осикових тополь, якi витончено тремтiли серцеподiбними листочками, а з вiкон кiмнат, де дiвчата готувалися до танцiв, долинав смiх. Свiт занурився в гармонiю звукiв i кольорiв. Волтер думав про все це, про те, якою радiстю вони його наповнювали. «У будь-якому випадку, вони не припускають, що я можу пiти на фронт, – думав вiн. – Як казав Джем, всьому винен тиф».
Рiлла сперлася на вiкно, одягнена до танцiв. Жовтий братчик зiслизнув з ii волосся на пiдвiконня, наче золота зiронька. Вона марно намагалася зловити квiтку, але зрештою братчикiв було достатньо. Панна Олiвер сплела вiночок з братчикiв, щоб уквiтчати голову своеi улюбленицi.
– Як гарно й спокiйно… правда ж прекрасно? У нас буде iдеальний вечiр. Прислухайтесь-но, панно Олiвер, я добре чую старi дзвони з Веселковоi Долини. Вони там висять уже майже десять рокiв.
– Ця музика вiтру завжди нагадуе менi небесну мелодiю, яку Адам i Єва чули в «Раю» Мiльтона[7 - Маеться на увазi поема «Утрачений рай» Дж. Мiльтона (прим. пер.).], – вiдповiла панна Олiвер.
– Ми так веселилися у Веселковiй Долинi в дитинствi, – мрiйливо промовила Рiлла.
Нiхто уже не бавився у Веселковiй Долинi. Влiтку ввечерi там було дуже тихо. Волтер полюбляв ходити туди читати. Джем i Фейт часто там зустрiчалися, Джеррi й Нан завжди ходили туди, аби вести безперервнi голоснi суперечки й дискутувати на важливi теми, що, здавалося, було iхньою улюбленою розвагою. А Рiлла уподобала маленьку залiснену лощину, де вона полюбляла сидiти й мрiяти.
– Я мушу побiгти до кухнi, перш нiж пiти, показатися Сьюзан. Вона ж менi iнакше не пробачить.
Рiлла, освiтлюючи все довкруж своею красою, полетiла до затiненоi кухнi Інглсайду, де Сьюзан звично латала шкарпетки. Рiлла була вбрана в зелену сукню з маленькими рожевими вiночками ромашок, шовковi панчохи та срiбнi туфельки. На ii волоссi та кремовiй шийцi красувалися золотавi братчики. Вона була такою симпатичною, юною, яскравою, що навiть кузина Софiя Кроуфорд була змушена нею захоплюватися – а небагато було земних речей, якими захоплювалася кузина Софiя Кроуфорд. Кузина Софiя й Сьюзан помирилися чи то iгнорували стару ворожнечу вiдтодi, вiдколи кузина Софiя переiхала жити до Глена, а вiдтак вона завжди приходила до них у гостi ввечерi. Сьюзан не висловлювала свого захоплення вiд цих вiзитiв, адже кузина не була веселою спiврозмовницею.
– Деякi вiдвiдини називають гостинами, а деякi – вiзитами, панi лiкарко, люба, – якось мовила Сьюзан, тож можна здогадатися, що кузина Софiя належала до другого випадку.
У кузини Софii було видовжене, блiде обличчя, вкрите зморшками, довгий тонкий нiс, широкi тонкi вуста й дуже довгi блiдi руки, зазвичай смиренно складенi на чорному подолi. Усе в нiй здавалося довгим, тонким i блiдим. Вона похмуро глянула на Рiллу Блайт i сумно промовила:
– А це все волосся – воно твое?
– Звичайно, – обурено заявила Рiлла.
– Ох, ну добре! – зiтхнула кузина Софiя. – Для тебе краще, якби то було не твое волосся! Така кiлькiсть волосся забирае в тебе силу. То дзвiночок туберкульозу, як я чула, але сподiваюся, у твоему випадку такого не буде. Думаю, ви всi танцюватимете сьогоднi ввечерi й сини священника, певне, теж. Хiба сподiваюся, що його доньки так далеко не зайдуть. Ох, ну, я нiколи не схвалювала тi танцi. Знаю одну дiвчину, яка одного разу замертво впала пiд час танцю. Як хтось взагалi пiсля такого може танцювати, не розумiю.
– А вона коли-небудь затанцювала знову? – зухвало спитала Рiлла.
– Я ж сказала, вона впала замертво. Звичайно ж, вона нiколи бiльше не танцювала, бiдолашне створiння. То Кiркi з Лоубрiджа. Ти ж не пiдеш ось так з неприкритою шиею?
– Вечiр теплий, – запротестувала Рiлла. – Але я одягну шаль, коли ми будемо плисти.
– Якось одного разу сорок рокiв тому переповнений молодими людьми човен плив гаванню. То була така ж нiч, як оце сьогоднi, – сумно повела кузина Софiя, – то вони перекинулися й потонули, усi до одного. Сподiваюся, сьогоднi ввечерi нiчого такого не станеться. А ти щось робиш з веснянками? Сiк подорожника дуже помiчний, як виявилося.
– Я певна, ти знавець веснянок, кузино Софiе, – Сьюзан кинулася захищати Рiллу, – у тебе в дитинствi iх було бiльше, нiж у жаб. Веснянки Рiлли з’явилися тiльки цього лiта, а от твоi вчасно-невчасно на тому ж мiсцi, i колiр твоiх веснянок не такий, як у неi. Рiлло, у тебе справдi чарiвний вигляд, а яка зачiска! Але ти ж не збираешся йти до гаванi в цих туфельках, правда?
– Ох, нi. Я взую старi мешти, щоб дiйти до гаванi, а своi туфельки понесу в руках. Тобi подобаеться моя сукенка, Сьюзан?
– Вона нагадуе менi плаття, яке я одягала в юностi, – зiтхнула кузина Софiя, перш нiж Сьюзан змогла вставити хоч слово. – Зелене плаття з рожевими квiтками, i з рюшами вiд талii додолу. Ми свого часу такi приталенi речi не носили, не те що сучаснi дiвчата. Ех, часи змiнюються i, боюся, зовсiм не на краще. Я в той вечiр зробила в ньому добрячу дiрку, а хтось ще розлив на сукню горнятко чаю. І знищив ii повнiстю. Сподiваюся, нiчого подiбного з твоiм платтям не станеться. Але сукня мала б бути довшою, я оце собi думаю… твоi ноги страшенно довгi й худi.
– Панi лiкарка Блайт не схвалюе, щоб малi дiвчатка одягалися, як дорослi, – строго вiдповiла Сьюзан, все намагаючись дорiкнути кузинi Софii. Але Рiлла почувалася ображеною. Мала дiвчинка! Справдi! Вона вибiгла з кухнi, вражена в самiсiньке серце. Наступного разу вона не спускатиметься вниз, аби показатися Сьюзан… Сьюзан, яка вважае, що до шiстдесяти ти не дорослий! А ще та жахлива кузина Софiя з ii шпигачками про веснянки й ноги! Яке дiло цiй старiй… старiй каланчi базiкати, що в кого довге й худе? Рiлла вiдчула, як вiтром здуло все задоволення, ii вечiр затьмарено й зiпсуто. У неi на зубах залишилася оскома, вона могла тiльки сидiти й плакати.
Проте згодом хороший настрiй повернувся, i вона вже прямувала з веселою юрбою на зустрiч вогникам Чотирьох Вiтрiв.
Блайти залишили Інглсайд у полонi меланхолiйноi музики завивань собаки Понедiлка, якого закрили в сараi, аби вiн не став нежданим гостем на танцях. Вони забрали Мередiтiв з села, а iншi приедналися до них на шляху до гаванi. Мерi Венс, вбрана в блискучий голубий креп з мереживною накидкою поверх сукнi, вийшла з ворiт панни Корнелii й приедналася до Рiлли та панни Олiвер, що йшли разом i привiтали ii не надто тепло. Рiллi не подобалася Мерi Венс. Вона так i не забула того принизливого дня, коли Мерi гналася за нею через усе село й дражнила сухою трiскою. Правду кажучи, Мерi Венс не була надто популярною, проте iм подобалося ii товариство – у неi був такий гострий язик, що вiд того перцю, який вона додавала до розмови, важко було втриматися.
– Мерi Венс – то наша звичка, ми просто не можемо пiти без неi, навiть якщо страшенно на неi розлюченi, – якось зауважила Дi Блайт.
Натовп розбилися на пари. Джем, звiсно ж, йшов поряд з Фейт Мередiт, а Джеррi Мередiт з Нан Блайт. Дi та Волтер простували разом, поглинутi конфiденцiйною розмовою, чому Рiлла дуже заздрила.
Карл Мередiт йшов з Мiрандою Прайор, радше щоб насолити Джо Мiлгрейву. Усi знали, що Джо дуже вже подобалася вищезгадана Мiранда, але через свою сором’язливiсть вiн не мiг до неi пiдступитися. Джо мiг би зiбрати всю свою хоробрiсть в кулак i пройтися з Мiрандою, якби нiч була темна, але тут, при мiсячному свiтлi, вiн не наважувався. Вiдтак хлопець плентався за процесiею й думав, що залюбки сказав би Карлу Мередiту те, що не можна людинi висловити[8 - Цитата з Бiблii: «чув вiн слова невимовнi, що не можна людинi iх висловити», використано переклад І. Огiенка (прим. пер.).]. Мiранда була донькою Вусаня-з-мiсяця. Татова непопулярнiсть на неi не поширилася, але й вона не надто далеко втекла. Блiде, звичайнiсiньке маленьке створiння, що звикло нервово хихотiти. У неi було срiблясте свiтле волосся, очi, як двi порцеляновi блакитнi орбiти, так, наче ii ще в дитинствi до смертi налякали, а вона так i не оговталася. Вона б краще пройшлася з Джо, анiж з Карлом, з яким iй не було надто затишно. Та й це почесно йти поруч з хлопцем, що вчиться в коледжi та ще i е сином пастора.
Ширлi Блайт прямував з Юною Мередiт, обое простували мовчки, така вже в них була натура. Ширлi – шiстнадцятирiчний хлопчина, спокiйний, чуйний, задумливий, жартiвливий. Вiн все ще був «маленьким смуглявим хлопчиком» Сьюзан. У нього було русяве волосся, карi оченята й чиста загорiла шкiра. Йому подобалося йти з Юною Мередiт, адже вона нiколи не змушувала його говорити й не обтяжувала його своiм торохкотiнням. Уна була такою ж милою й скромною дiвчинкою, як в часи Веселковоi Долини, ii великi темно-синi оченята все ще зберегли мрiйливiсть i чистий розум. У неi була потайна, добре схована прихильнiсть до Волтера Блайта, про яку нiхто й не здогадувався. Окрiм Рiлли. Рiлла це пiдтримувала й хотiла, аби Волтер вiдповiв взаемнiстю. Уна подобалася iй бiльше, анiж Фейт, чия краса та впевненiсть затьмарювала iнших дiвчат. А Рiлла зовсiм не хотiла, аби ii хтось затьмарював.
Але тепер вона була дуже щаслива. Так приемно було простувати з друзями темною, слабо освiтленою дорогою, оточеною маленькими ялинами та соснами, чий бальзам наповнював усе навколо ароматами смоли. Луги, освiтленi сонцем, ховалися за захiдними пагорбами. Перед ними вiдкрилася залита свiтлом гавань. У маленькiй церквi над гаванню задзвенiв дзвiн, темрявою полилася протяжна мелодiя. Затоку заповнило срiблясто блакитне свiтло. Усе було таким прекрасним – чисте повiтря з соленим присмаком, бальзам ялин, смiх друзiв. Рiлла любила життя – його цвiт i блиск. Вона любила ритм музики, гул веселоi розмови; вона хотiла йти цiею срiблястою затiненою дорогою вiчно. То була ii перша вечiрка, тож вона прекрасно проведе там час! У свiтi не було чим перейматися… навiть веснянками й довгими ногами… хiба що трiшки побоюватися, що нiхто не запросить ii до танцю. Як добре й прекрасно просто жити… у своi п’ятнадцять… бути красивою. Рiлла захоплено вдихнула… i рiзко завмерла. Джем розказував Фейт якусь iсторiю… щось про подii Балканськоi вiйни.
– Лiкар втратив обидвi ноги… iх просто роздробило до пульпи… його залишили вмирати на полi бою. А вiн повз вiд одного чоловiкова до iншого, до всiх, хто був навколо… Скiльки мiг. Вiн зробив усе можливе, щоб полегшити iхнi страждання… зовсiм не думав про себе… вiн саме намагався накласти пов’язку на ногу якогось чоловiка, коли його застала смерть. Вони знайшли його там, мертвi руки лiкаря все ще мiцно тримали пов’язку, кровотеча зупинилася, а життя того чоловiка було врятоване. Вiн герой, правда ж, Фейт? Я кажу, коли я тiльки про це прочитав…
Джем i Фейт вiдiйшли далi, iх уже було не чути. Гертруда Олiвер раптово здригнулася. Рiлла спiвчутливо стиснула ii руку.
– Правда страшно, панно Олiвер? Не знаю, чому Джем у час, коли всi веселяться, розказуе такi жахливi речi.
– Думаеш, страшно, Рiлло? А я вважаю, що це прекрасно… красиво. Така iсторiя змушуе соромитися тих, хто коли-небудь сумнiвався в людськiй природi. Вчинок цього чоловiка – величний. Ось як людство вiдповiдае iдеалу самопожертви. Не знаю, чому я здригнулася. Вечiр доволi теплий. Можливо, хтось iде в темрявi, а зорянисте мiсце стане йому могилою. Отаке пояснення старим забобонам. Ну, не думатиму про це в такий гарний вечiр. Знаеш, Рiлло, коли надходить вечiр, я завжди тiшуся, що живу в селi. Ми вiдчуваемо справжнiй шарм ночi, чого мiстянам нiколи не зрозумiти. Кожний вечiр у селi – красивий, навiть у час штормiв. Я люблю дикий вечiрнiй шторм на цьому старому березi морськоi затоки. А в такий вечiр, як цей – усе аж надто красиве… вечiр належить молодостi, краiнi мрiй, а я цього трiшки боюся.
– Менi здаеться, наче я частинка цього всього, – мовила Рiлла.
– Ох, так, ти ще надто юна, аби не боятися iдеальних речей. Ну, ось ми й бiля Будинку Мрiй. Вiн цього лiта пустуе. Форди не приiхали?
– Пан та панi Форд i Персiс нi. Кеннет приiхав, але залишився в маминих знайомих – за гаванню. Ми його й краем ока цього лiта не бачили. Вiн трошки кульгае, тому й не виходить часто.
– Кульгае? Що з ним сталося?
– Поламав щиколотку пiд час футбольноi гри минулоi осенi й пролежав усю зиму. Вiн вiдтодi трiшки кульгае, але вже йде на поправку, тож скоро все буде добре. Вiн лише двiчi приiжджав до Інглсайду.
– Етел Рiз вiд нього просто шаленiе, – зауважила Мерi Венс. – Вона не розумiе, що вiн не про неi птаха. Вiн якось ввечерi пройшовся з нею пiсля служби божоi з церкви до гаванi, а вона вiдтодi несе себе так, що аж нудить. Так, наче хлопець з Торонто, на кшталт Кена Форда справдi думатиме про таку селянку, як ця Етел!
Рiлла спалахнула. Їй було байдуже, хай той Кеннет Форд хоч десятки разiв iшов додому з Етел Рiз… байдуже! Їй тепер було на нього байдуже. Вiн набагато старший за неi. Вiн приятелював з Нан, Дi й Фейт, а на неi, Рiллу, дивився, як на дитину, яку вiн помiчав, тiльки коли хотiв подражнитися. Вона ненавидiла Етел Рiз, а Етел Рiз ненавидiла ii…. завжди ненавидiла ii, вiдколи Волтер у той горезвiсний день вiдлупцював Дана у Веселковiй Долинi. Але чому ж вона повинна думати, що не варта Кеннета Форда тiльки тому, що вона – дiвчина з села? А от Мерi Венс була ще тою плiткаркою, вона тiльки й думала, хто з ким вертався додому!
На березi гаванi нижче Будинку Мрiй розташувався невеликий пiрс, до якого й пришвартувалися два човни. Одним човном керував Джем Блайт, а iншим – Джо Мiлгрейв, який знав усе про човни й за всяку цiну хотiв, аби Мiранда Прайор це помiтила. Вони змагалися, пливучи гаванню, але човен Джо перемiг. Все бiльше й бiльше човнiв наближалися з Гарбоу Гед, перетинаючи гавань i пливучи в захiдному напрямку. Усюди лунав смiх. Велика бiла вежа Чотирьох Вiтрiв розливалася вогнями, поки маяк обертався навколо й спалахував свiтлом над iхнiми головами. Сiм’я з Шарлоттауна, родичi наглядача маяка збиралися у свiтлi маяка, адже вони органiзовували вечiрку й запросили юних мешканцiв Чотирьох Вiтрiв, Глен Сент Мерi та узбережжя. Поки човен Джема погойдувався бiля маяка, Рiлла вiдчайдушно скинула черевики й пiрнула в срiблястi туфельки за спиною панни Олiвер. Швидко окинувши все оком, Рiлла зауважила, що на вбитих у скелi сходах, освiтлених китайськими лiхтариками, вишикувалися хлопцi, а вона ну нiяк не зможе зiйти цими сходами в тих важких черевиках, якi мама змусила ii одягнути для тiеi дороги. Туфельки страшенно тиснули, але нiхто про це нiколи б не здогадався, адже Рiлла йшла по сходах, усмiхаючись, ii м’якi темнi очi допитливо блищали, а кругленькi кремовi щiчки розцвiли. Щойно вона вийшла наверх, звiдки вiдкривався вид на гавань, хлопець запросив ii до танцю, а уже через хвилину вони були в павiльйонi, збудованому бiля маяка спецiально для танцiв. То була чарiвна мiсцина, зверху, наче дахiвка, зiгнулися ялинковi гiлочки, усюди висiли лiхтарi. Позаду мерехтiло море, злiва гребенi й впадини пiщаних дюн освiтлювало мiсячне сяйво, справа розмiстився скелястий берег, вкритий чорнильними тiнями й кришталевими затоками. Рiлла та ii партнер пурхали помiж iншими парами танцiвникiв, вона глибоко вдихнула вiд задоволення. Яку магiчну музику створював Нед Бурр з Верхнього Глена своею скрипкою – то була загадка, але звуки були такi, наче чарiвнi флейти зi староi казки змушували всiх слухачiв кидатися в танок. Який прохолодний i свiжий бриз вiяв iз затоки, яким бiлим i прекрасним мiсячним сяйвом освiтлювалося все довкола. То було життя… чарiвне життя! Рiлла почувалася так, наче ii нiжки, як i серце, отримали крила!
IV. Звук волинки
Перша вечiрка Рiлли пройшла з трiумфом, принаймнi так здавалося спочатку. У неi було стiльки партнерiв, що доводилося дiлити танцi. Їi срiблястi туфельки, здавалося, самi пурхали над танцмайданчиком, хоча й продовжували муляти пальцi та вкривати п’ятки пухирцями, та це не завадило отримати цiлковите задоволення вiд вечiрки. Етел Рiз на десять жахливих хвилин вивела ii з павiльйону й iз властивою iй удаваною усмiшкою прошепотiла, що ii сукенка розiйшлася ззаду, а на воланi з’явилася пляма. Нещасна Рiлла кинулася до кiмнати маяка, яку на час вечiрки переобладнали пiд жiночу кiмнату, i виявила, що та пляма була невеличкою цяткою вiд трави, а дiрка – звичайною малесенькою дiрочкою, де розчепився гачок. Ірен Говард його защепила й обдарувала Рiллу солодкими поблажливими комплiментами. Рiлла вiдчувала тепло доброзичливостi Ірен. То була дев’ятнадцятирiчна дiвчина з Верхнього Глена, якiй, схоже, подобалося товариство молодших дiвчат. Злiснi дiвочi язики подейкували, що це все тому, що вона не вiдчувае серед них конкурентiв. Але Рiлла вважала, що Ірен – доволi миловидна, i любила ii за цю опiку. Ірен була красива й стильна, вона божественно спiвала й кожну зиму проводила за уроками музики в Шарлоттаунi. Їi тiтка жила в Монреалi й надсилала iй чарiвну одiж. Кажуть, у неi була сумна iсторiя любовi… нiхто не знае, що саме сталося, але дуже таемниче на це натякали. Рiлла вiдчувала, що комплiменти Ірен у той вечiр буквально коронували ii. Вона весело повернулася назад у павiльйон i ненадовго затрималася бiля лiхтарiв коло входу, виглядаючи танцюристiв. Коротка пауза серед натовпу дозволила iй на мить побачити Кеннета Форда, який стояв з iншого боку.
Серце Рiлли завмерло… о, навiть якщо це й фiзiологiчно неможливо, вона подумала, що таки завмерло. Врештi-решт, вiн стояв там. Вона зробила висновок, що вiн не пiдiйде – хоча, хiба не байдуже? Чи побачить вiн ii? Чи зверне на неi увагу? Звичайно, вiн не запросить ii на танець – на це марно й сподiватися. Вiн думав, що вона просто звичайна дитина. Ще три тижнi тому називав ii «Павуком», коли якось ввечерi приiхав до Інглсайду. Вона тодi плакала зверху на сходах i ненавидiла його. Але серце ii завмерло, коли вона побачила, як вiн перетинае павiльйон i йде iй на зустрiч. То вiн iде до неi… справдi?… справдi?… так, справдi! Вiн дивився на неi… вiн був тут, бiля неi… вiн уважно дивився на неi зверху вниз, а в його темно-сiрих очах було щось таке, чого Рiлла нiколи ранiше не бачила. Ох, несила витримати! Вечiр тривав, як i ранiше… навколо кружляли пари танцiвникiв, а хлопцi, якi не могли знайти собi партнерок, вешталися павiльйоном, десь на скелях обiймалися нiжнi парочки… нiхто, здавалося, не розумiв, яка дивовижна рiч щойно сталася!
Кеннет був високим хлопчиною, гарним на вигляд з якоюсь безтурботною витонченiстю, на фонi якого iншi хлопцi виглядали незграбно й дивакувато. Казали, вiн був надзвичайно розумним, його оточували мiськi хлопчаки та студенти унiверситету. Вiн ще мав репутацiю серцеiда. Але що йому дiсталося, так це смiх, оксамитовий голос, перед яким не могло встояти жодне дiвоче серце, i небезпечне вмiння слухати так, наче вiн все життя чекав саме на цi слова.
– Рiлла-ма-Рiлла? – спитав вiн низьким голосом.
– Авзеш, – вiдповiла Рiлла й одразу пошкодувала, що не може кинутися зi скель маяка чи просто безслiдно зникнути з цього глузливого свiту.
Рiлла шепелявила в ранньому дитинствi, але то було давно. Тiльки коли вона переживала або напружувалася, шепелявлення поверталося. Вона не шепелявила вже цiлий рiк, а саме в цей момент, коли вона так хотiла виглядати дорослою й витонченою, треба було прошепелявити, як дитина! Яке приниження, вона вiдчувала, як сльози ось-ось потечуть з ii очей. Наступноi хвилини вона буде… ревiти… так, просто ревiти… вона хотiла, щоб Кеннет пiшов геть… от би вiн взагалi не пiдходив до неi! Вечiрка зiпсута. Усе перетворилося в порох i попiл.
А вiн назвав ii «Рiлла-ма-Рiлла»… не «Павук» чи «Дитя» чи «Кiшка», як називав ii, вiдколи помiтив. Вона зовсiм не заперечувала, що вiн використав ласкаве прiзвисько Волтера. У його низькому пестливому голосi воно звучало красиво, з легким наголосом на «ма». Як гарно було б, якби вона не осоромилася. Вона не наважувалася пiдняти очi, боячись побачити насмiшку в його очах. Вiдтак вона втупилася вниз. Їi вii були дуже довгi й темнi, повiки – виразнi й кремовi, тож ефект вiд того погляду був дивовижний i провокативний. Кеннет вiдмiтив, що Рiлла Блайт, зрештою, стане найкрасивiшою серед iнглсайдських дiвчат. Вiн хотiв, аби вона подивилася догори, хотiв спiймати знову той короткий, стриманий запитальний погляд. Не було жодних сумнiвiв, що на вечiрцi вона була найчарiвнiшою.
Що вiн сказав? Рiлла просто не повiрила власним вухам.
– Потанцюемо?
– Авжеж, – вiдповiла Рiлла.
Вона промовила це з таким рiшучим намiром не шепелявити, що слова просто вилетiли з ii рота. Знову з’явився хороший настрiй. Згода прозвучала так смiливо… так нетерпляче… наче вона була готова на нього стрибнути! Що вiн про неi подумае? Ох, якi страшнi речi трапляються, коли дiвчина просто хоче проявити себе якнайкраще?
Кеннет провiв ii помiж iнших танцiвникiв.
– Думаю, моя щиколотка дозволить протанцювати принаймнi один танок, – промовив вiн.
– Як твоя щиколотка? – спитала Рiлла.
Ох, чому вона не спитала щось iнше? Вона знала, йому набридли постiйнi розпитування про щиколотку. Чула, як вiн жалiвся в Інглсайдi – чула, як вiн говорив Дi, що носитиме на грудях плакат, аби повiдомити усiм, що вiн iде на поправку. А тепер вона взяла й спитала про це знову.
Кеннет втомився вiд розпитувань про свою щиколотку. Але його не так часто питали про це губки з такою милою привабливою ямочкою над ними. Можливо, саме тому вiн дуже терпляче вiдповiв, що йде на поправку й щиколотка його турбуе все менше, якщо не ходити чи стояти надто довго.
– Кажуть, що згодом вона буде такою сильною, як нiколи, але доведеться вiдмовитися вiд гри в футбол цiеi осенi.
