скачать книгу бесплатно
– Я добряче налякана, – примхливо промовила панi Джiм Говард. – Я боюся, що Джим пiде в добровольцi… але й не менше боюся, що не пiде.
– До Рiздва вiйна закiнчиться, – сказав Джо Вiкерс.
– Нехай европейськi нацii воюють одна з одною, – мовив Абнер Рiз.
– Коли вiн був ще хлопчиком, я бив його безлiч разiв, – вигукнув Норман Дуглас, здавалося, звертаючись до когось з високих вiйськових чинiв Шарлоттауна. – Так, сер, я його добряче вiддубасив, вiн тепер важлива персона.
– На кону iснування Британськоi Імперii, – зауважив священник методистськоi церкви.
– Звичайно, це пов’язано з унiформами, – зiтхнула Ірен Говард.
– Ця вiйна мае комерцiйний характер, усе сказане й зроблене не варте й краплини канадськоi кровi, – мовив незнайомець з готелю на березi.
– Родина Блайтiв легко це все сприймае, – зауважила Кейт Дрю.
– Їхнi молодi дурнi просто встряють ще в одну пригоду, – буркнула Натан Кроуфорд.
– Я в Кiтченерi цiлком впевнений, – промовив лiкар з iншого берега гаванi.
За цi десять хвилин Рiлла пережила послiдовно напади злостi, смiху, презирства, депресii та натхнення. Ох, люди такi… потiшнi! Як мало вони розумiють. «Легко сприймають» – справдi… навiть коли Сьюзан всю нiч очей не могла стулити! Кейт Дрю завжди була таким зухвалим дiвчиськом.
Рiллi здавалося, що вона в якомусь жахливому нiчному кошмарi. Невже це тi люди, якi ще три тижнi тому говорили про врожаi, цiни й мiсцевi плiтки?
Надходив поiзд… мама тримала руку Джема… Собака Понедiлок ii облизував… усi прощалися… прибув потяг! Джем спочатку поцiлував Фейт… стара панi Дрю iстерично зойкнула…. хлопець, якого вiв Кеннет, бадьоро скрикнув… Рiлла вiдчула, як Джем стискае ii руку… «Прощавай, Павуче»… хтось поцiлував ii щоку… вона вiрила, що то був Джеррi, але не була до кiнця в цьому певна… вони поiхали… потяг вирушив… Джем i Джеррi махали всiм на перонi… усi махали у вiдповiдь… мама й Нан досi усмiхалися, нiби й забули зняти усмiшку з обличчя… Понедiлок тужливо завивав, священник методистськоi церкви заледве втримав його, аби собака не побiг за потягом… Сьюзан махала своiм найкращим капелюшком i вигукувала «ура», наче чоловiк… невже вона зiйшла з розуму?… потяг завернув. Вони поiхали.
Рiлла глибоко вдихнула й прийшла до тями. Раптово запала тиша. Не залишалося нiчого iншого, як повернутися додому… i чекати. Лiкар та панi Блайт iшли разом… як i Нан з Фейт… як i Джон Мередiт i Розмарi. Волтер, Юна, Ширлi, Дi, Карл i Рiлла iшли групкою. Сьюзан знову одягнула капелюшка на голову задом наперед i похмуро йшла на самотi. Нiхто й не помiтив вiдсутностi собаки Понедiлка. Коли виявили пропажу, Ширлi повернувся за ним. Вiн знайшов Понедiлка, той скрутився в одному з вiддiлiв бiля станцii, i спробував виманити його додому. Але Понедiлок не зрушив з мiсця. Вiн тiльки змахнув хвостом, показуючи, щов нього не залишилося почуттiв, тож жоднi вмовляння не допоможуть.
– Думаю, Понедiлок вирiшив чекати там, поки Джем не повернеться, – промовив Ширлi, намагаючись засмiятися, приеднуючись до iнших. Саме це собака Понедiлок й зробив. Його любий господар поiхав… вiн, Понедiлок, якому демон в одежi методистського священника злiсно й навмисно не дозволив пiти за господарем. Тому вiн, Понедiлок, сидiтиме тут, поки хрипке чудовисько, з якого йде дим, яке забрало його героя, не поверне його назад.
Ох, чекай тут, маленький вiрний собако з м’якими розумними збентеженими очима. Пройде ще багато довгих сумних днiв, перш нiж твiй товариш повернеться назад.
Лiкар поiхав на виклик того вечора, тож Сьюзан, перш нiж лягти спати, навiдалася до кiмнати панi Блайт, подивитися, чи любiй панi лiкарцi «добре й спокiйно». Вона урочисто зупинилася бiля лiжка i так само урочисто заявила:
– Панi лiкарко, люба, я вирiшила бути героiнею.
«Люба панi лiкарка» ледь стрималася, аби не засмiятися… що було зовсiм негарно, позаяк вона не смiялася, вiдколи Рiлла оголосила про такi ж героiчнi намiри. Будьте певнi, Рiлла – слабке створiннячко в бiлiй одежi, з обличчям, наче у квiточки й променистими юними очима, у яких палахкотiли рiзноманiтнi почуття. А Сьюзан була в простенькiй сiрiй фланелевiй нiчнiй сорочцi, червона вовняна смужка обплела ii сиве волосся, наче то був оберiг вiд невралгii. Але загалом жодноi рiзницi. Потрiбно ж зважати на бойовий дух? Проте панi Блайт було важко не смiятися.
– Я не збираюся, – твердо продовжила Сьюзан, – нарiкати, скиглити чи сумнiватися в мудростi Всемогутнього бiльше, анiж до цього. Скиглити, зневiрюватися чи звинувачувати Всемогутнього – марно, це нiчого не дасть. Треба розумiти, що ми робимо – байдуже, прополюемо ми землю для цибулi чи керуемо урядом. Я зрозумiю. Цi, благослови iх Боже, хлопцi пiшли на вiйну. А ми, жiнки, панi лiкарко, люба, мусимо жити з гiднiстю й не втрачати мужностi.
VII. Дитя вiйни та супниця
– Льеж i Намур тепер належать Бельгii, – похитав головою лiкар. – Ой, не подобаеться менi це все… ой, не подобаеться.
– Не втрачайте самовладання, пане лiкарю, любий. Їх просто захищають iноземцi, – величаво зауважила Сьюзан. – Почекайте, поки нiмцi почнуть воювати проти англiйцiв. Ото вже буде iнша iсторiя, можете повiрити.
Лiкар знову похитав головою, але вже не так сумно. Можливо, вони всi пiдсвiдомо подiляли переконання Сьюзан, що «тонка сiра лiнiя» незламна, попри переможну ходу вимуштруваних нiмецьких мiльйонiв. У будь-якому випадку, коли настав той жахливий день… перший iз вервечки жахливих днiв… новини, що Британськiй армii довелося виступити, змусили iх розгублено витрiщатися один на одного.
– Це… це неправда, – видихнула Нан, ховаючись у тимчасовому притулку недовiри.
– Я вiдчувала, що сьогоднi надiйдуть поганi новини, – мовила Сьюзан, – сьогоднi без жодноi на те причини це котяче створiння перетворилося в пана Гайда, а це поганий знак.
– Розбита, стомлена, але недеморалiзована армiя, – бурмотiв лiкар, читаючи звiти з Лондона. – Невже так можна говорити про армiю Англii?
– Тепер уже вiйна не скоро закiнчиться, – у вiдчаi вигукнула панi Блайт.
Вiра Сьюзан, затьмарена на мить, знову повернулася з трiумфом.
– Пам’ятайте, панi лiкарко, люба, що британська армiя – це не британський вiйськово-морський флот. Нiколи про це не забувайте. Росiяни теж на пiдходi, хоча я про росiян багато не знаю, а вiдтак, не дуже на них покладаюся.
– Росiянам забракне часу, аби врятувати Париж, – похмуро зауважив Волтер. – Париж – це серце Францii, дорога туди вiдкрита. Ох, якби ж то, – а тодi вiн раптом зупинився й вийшов.
Пiсля такого паралiзованого дня мешканцям Інглсайду вдалося «жити далi», навiть зiштовхнувшись вiч-на-вiч з найпохмурiшими новинами. Сьюзан шалено працювала на кухнi, лiкар поiхав на огляд, Нан i Дi почали займатися справами Червоного Хреста, а панi Блайт поiхала до Шарлоттауна на збори Червоного Хреста. Рiлла, виплеснувши всi своi почуття бурхливою рiкою слiз у Веселковiй Долинi й рядками в щоденнику, згадала, що визвалася бути героiнею. Вона думала, що робить справдi героiчний вчинок, ставши волонтером й одного дня об’iхавши на старому сiрому конi Абнера Кроуфорда весь Глен та Чотири Вiтри, збираючи обiцянi постачання для Червоного Хреста. Один з iнглсайдських коней кульгав, лiкарю треба було iншого скакуна, тож не залишалося нiчого iншого, як взяти кобилу Кроуфорда, спокiйну, неспiшну товстошкiру iстоту з доброзичливою звичкою зупинятися кожнi кiлька ярдiв, аби скинути муху з однiеi ноги iншою. Рiлла вiдчувала, що витримати все це, а ще й той факт, що нiмцi лише за п’ятдесят миль вiд Парижа – майже неможливо. Але вона хоробро вирушила виконувати доручення отримавши неймовiрнi результати.
Пiзно пополуднi вона вже прямувала на бричцi, наповненiй рiзними посилками, i виiхала на трав’янисту довгу стежку, що вела до берега гаванi, думаючи, чи варто було iхати до будинку Андерсонiв. Андерсони були страшенно бiднi, навряд чи панi Андерсон мала що дати. З iншого боку, ii чоловiк, вроджений британець, працював у Кiнгспортi, коли почалася вiйна, одразу поплив до Британii й записався добровольцем, навiть не приiхавши додому й не надiславши достатньо грошей, аби вони змогли протриматися. Тож панi Андерсон може образитися, якщо ii дiм обiйдуть стороною. Рiлла вирiшила навiдатися. Згодом час вiд часу вона про це шкодувала, але врештi-решт залишилася задоволена, що пiшла.
Будинок Андерсонiв був маленький, напiвзруйнований, вiн похилився в лiску серед пошарпаних ялин бiля берега, нiби соромлячись самого себе й намагаючись ховаючись вiд людського ока. Рiлла прив’язала свого сiрого коня до хиткого паркану й пiдiйшла до дверей. Вони були вiдчиненi. Те, що вона побачила за ними, змусило ii безмовно застигнути на мiсцi.
Крiзь вiдкритi дверi малоi спальнi навпроти, Рiлла побачила панi Андерсон, що лежала на неохайному лiжку. Панi Андерсон померла. Не було жодних сумнiвiв. Не було також сумнiвiв, що огрядна, замурзана, руда, червонолиця й надто дебела жiнка, яка сидiла бiля виходу, спокiйно курячи люльку, виглядала цiлком живою. Вона лiниво хиталася вперед-назад серед усього цього бруду й безладу, зовсiм не звертаючи уваги на пронизливий лемент, що долинав iз колиски, яка стояла посеред кiмнати.
Рiлла знала жiнку за зовнiшнiстю та характером. То була панi Коновер, тiтка панi Андерсон; вона жила в рибацькому селищi. Жiнка зловживала випивкою й курiнням.
Спочатку Рiлла поривалася повернутися й пiти. Але так не пiде. Можливо, та жiнка, якою гидкою вона б не була, потребуе допомоги… хоча не схоже було, щоб вона взагалi переймалася чиеюсь допомогою.
– Заходь-но, – мовила панi Коновер, забираючи люльку. Вона витрiщилася на Рiллу своiми маленькими щурячими очиськами.
– А… а панi Андерсон справдi померла? – обережно спитала Рiлла, переступаючи через порiг.
– Мертва, як дверний цвех, – бадьоро вiдповiла панi Коновер. – Врiзала дуба пiв години тому. Я послала Джена Коновера подзвонити могильнику, шоб вiн покликав на допомогу. А ти ж донька лiкаря, га? Ну шо, як настрiй?
Рiлла не побачила жодного незагромадженого стiльця, а вiдтак i далi стояла.
– Це сталося… дуже раптово?
– Ну, вона всихалася, ше вiдколи нiкчема Джим намилився до Англii… а шкода, шо вiн поiхав. Я думаю, то ii нанiц скосило, щойно те зачула. Два тижнi тому народився оцей малий, вiдтодi вона ось так злягла, а сьогоднi встала й вмерла, жодна жива душа такого не чекала.
– А я можу чимось до… допомогти? – завагалася Рiлла.
– Боже правий, не… хiба шо ти можеш дати раду дiтям. Бо я не. Те мале дитя кричить денно i ношно. А менi вже по цимбалях.
Рiлла обережно пiдiйшла до колисочки й бiльш сторожко вiдкинула брудну ковдру. Вона не мала намiру торкатися дитини… вона теж не вмiла «давати дiтям ради». Вона побачила противного карлика з червоним перекошеним малим обличчям, загорнутим у шматок вицвiлоi староi фланелi. Вона ще нiколи в життi не бачила противнiшоi дитини. Їi раптово накрило вiдчуття жалю до покинутоi осиротiлоi крихiтки, яка «прийшла нiзвiдки» в це небезпечне «тут».
– А що буде з дитиною? – спитала вона.
– Бог його знае, – байдуже промовила панi Коновер. – Мiн страшенно хвилювалася за нього, а тодi вмерла. Вона все казала: «Ох, шо то буде з моiм бiдолашним дитям, коли менi несила буде терпiти». А я кажу, я ним перейматися не буду. Я вже виховувала хлопа, якого моя сеструха пiдкинула, а коли воно пiдросло, з нього вийшли люди, то вiн менi на старостi взагалi не допомагае, невдячний вилупок. Я казала Мiн, шо дитя треба вiдiслати в сиротинець, а тодi чекати на повернення Джима, аби вiн за тою дитиною глядiв. Можеш повiрити, iй та iдея не сподобалася. Отаке воно сталосi.
– Але хто доглядатиме за дитиною, поки ii не заберуть до сиротинця? – наполягала Рiлла. Їi турбувала доля дитини.
– Певне, вже менi доведеться, – пробурмотiла панi Коновер. Вона вiдклала люльку й без тiнi сорому добряче сьорбнула з чорноi пляшки, яку дiстала з полички, що стояла поруч. – Не думаю, шо те дитя довго протягне. Воно хоробливе. Мiн нiколи не мала здоровля, та й воно мо’ не мае. Я си думаю, шо воно ше не довго завиватиме.
Рiлла посунула ковдру вниз.
– Боже, дитина зовсiм без одягу, – вигукнула шокована Рiлла.
– А кому, ти менi скажи, його одягати? – вимогливо й жорстоко промовила панi Коновер. – Менi було нiколи… я доглядала за Мiн весь час. До речi, я вже ж казала, я про дiтей нiц не знаю. Стара панi Бiллi Кроуфорд була тут, коли те дитя народилося. Вона його помила, згорнула в цю фланель i ше троха доглядала. Тiй iстотi доволi тепло. Та й надворi холодно так, шо зуб на зуб не попадае.
Рiлла притихла, дивлячись на заплакану дитину. Вона ще нiколи ранiше не стикалася з трагедiею життя, а ця зворушила ii до глибини серденька. Їй завдавала страшного болю одна лише думка про бiдолашну маму, яка саменька спускалася тiнистим пагорбом, трясучись над дитиною, у якоi не залишилося нiкого, окрiм цiеi противноi староi жiнки. Якби вона прийшла хоч трiшки ранiше! Та що б вона зробила… i що iй робити тепер? Вона не знала, але повинна була щось зробити. Вона ненавидiла дiтей… але просто не могла пiти й залишити цю маленьку iстоту на панi Коновер, яка знову прикладалася до чорноi пляшки i, певне, безпробудно питиме, поки нiхто не надiйде.
«Я не можу залишитися, – роздумувала Рiлла. – Пан Кроуфорд сказав, що я маю повернутися додому до вечерi, вiн хоче забрати свого понi. Ох, що ж менi робити?»
Вона прийняла раптове, вiдчайдушне та iмпульсивне рiшення.
– Я вiзьму дитя до себе додому, – промовила вона. – Можна?
– На, якщо хочеш, – привiтно вiдповiла панi Коновер. – Нiц не маю проти. Бери, прошу.
– Я… я не можу його нести, – заперечила Рiлла. – Я мушу керувати конем, я можу дитину впустити. Тут десь знайдеться кошик… десь, куди б я змогла покласти дитя?
– Та нiби не. Тут майже нiц нема. Можу заклястися. Я ж кажу. Мiн бiдувала, воно таке ж безпорадне, як Джим. Ти оно вiдклий ту шуфледу, там троха дитячого одягу. Лiпше бери все.
Рiлла дiстала одiж – дешеву, благеньку, яку бiдолашна мати приготувала для дитини. Але це не розв’язало проблему перевезення немовляти. Рiлла безпорадно озирнулася навколо. Ох, була б тут мама… або Сьюзан! Їi погляд зупинився на величезнiй голубiй супницi за буфетом.
– Можна я покладу… покладу його сюди? – спитала вона.
– Ну, то справа не моя, то бери. Тiльки не покльоцкай, якшо вийде… бо Джим здiйме бучу, якшо живий вернеться… а вiн вернеться, бо який з него толк. Вiн притяг стару супницю з Англii… казав, шо то фамiльна. Вони з Мiн нею нiколи не користувалися… в них з роду не було достатньо супу, шоб туди налити… але для Джима та супниця то ж був цiлий свiт. Вiн за шось мiг дуже чiплетись, але його нiц не хвилювало шо наiдкiв в них для того посуду нема.
Вперше в життi Рiлла Блайт торкнулася дитини… пiдняла… загорнула в ковдру, тремтячи, як би його не впустити чи… чи не завдати шкоди. А тодi поклала в супницю.
– А воно не задуситься? – стурбовано спитала вона.
– Та навiть якшо вдуситься, нема бiди, – вiдповiла панi Коновер.
Нажахана Рiлла трiшки послабила згорток бiля обличчя дитини. Дитя вже не плакало, просто дивилося на неi. На маленькому потворному обличчi клiпали великi темнi очi.
– Краще, шоб його вiтер не продув, – застерегла панi Коновер. – Воно ж помре.
Рiлла обгорнула супницю малою подертою ковдрою.
– Передасте менi його, будь ласка, коли я залiзу до брички, добре?
– Ясно шо, передам, – буркнула панi Коновер, пiдводячись з крiсла.
Ось так Рiлла Блайт в’iхала в дiм Андерсонiв затятою дитиноненависницею, а виiхала, везучи дитя в супницi на колiнах!
Рiлла думала, що нiколи не добереться до Інглсайду. У супницi панувала дивна тиша. З одного боку, вона була вдячна, що дитина не плакала, але хотiла почути хоча б якийсь писк, як доказ, що дитина жива. А якщо воно задихнулося! Рiлла не наважувалася заглянути в згорток, бо ж дув такий вiтер, справжнiсiнький ураган, вона «затамувала подих», що б там не сталося. Вона була така вдячна, коли нарештi дiсталася гаванi бiля Інглсайду.
Рiлла занесла супницю до кухнi й поставила ii на стiл просто перед носом Сьюзан. Та заглянула до супницi й чи не вперше в життi онiмiла.
– І що ж це таке? – спитав лiкар, який саме зайшов на кухню.
Рiлла розповiла всю iсторiю.
– Я просто мусила його принести, татку, – завершила вона. – Я не могла його там залишити.
– І що ж ти з ним робитимеш? – холодно спитав лiкар.
Рiлла не очiкувала такого запитання.
– Ми… ми можемо залишити його ненадовго… хiба нi… поки все не влаштуеться? – спантеличено запнулася вона.
Лiкар Блайт хвилину чи двi ходив туди-сюди по кухнi, поки дитя витрiщалося на бiлi стiнки супницi, а до Сьюзан, схоже, повертався дар мовлення.
Нарештi лiкар подивився на Рiллу.
– Мале дитя – це багато додатковоi роботи й турбот у домi, Рiлло. Нан i Дi наступного тижня iдуть в Редмонд, анi мама, анi Сьюзан за таких обставин не зможуть викроiти часу для цих турбот. Якщо хочеш залишити дитину, мусиш за нею глядiти сама.
– Самам! – спантеличення Рiлли стерло всi граматичнi правила. – Але ж… тату… я… я не можу!
– Бувае, навiть молодшi за тебе дiвчатка доглядають за дiтьми. Можеш звертатися за порадами до нас iз Сьюзан. Якщо не можеш, мусиш вiднести дитя назад до Мег Коновер. Очевидно, там дитина довго не проживе – вона надто вразлива й потребуе особливоi уваги. Сумнiваюся, що маля виживе й у сиротинцi. Але я не можу скинути дитя на плечi твоiй мамi чи Сьюзан.
Лiкар вийшов з кухнi, суворий i непохитний. Десь глибоко в душi вiн добре знав, що маленький мешканець великоi супницi залишиться в Інглсайдi, але хотiв переконатися, що й Рiлла поводитиметься гiдно в данiй ситуацii.
Рiлла сидiла й безпорадно дивилася на дитину. Абсурдно вважати, що вона зможе про неi пiклуватися. Але… про неi хвилювалася бiдолашна мала слабка й уже смертельно втомлена мама… i ця страшна стара Мег Коновер.
– Сьюзан, а що потрiбно робити з дитям? – меланхолiйно спитала вона.
– Ти повинна щодня пильнувати, аби дитинi було тепло й сухо, мити ii, переконатися, що вода не загаряча й не захолодна, а ще годувати кожнi двi години. Якщо починаються кольки, класти на животик щось гаряче, – якось мляво й рiвно вiдповiла Сьюзан.
Маля знову заплакало.
– Певне, воно зголоднiло… треба його погодувати, – з вiдчаем у голосi промовила Рiлла. – Сьюзан, скажи, що менi дiстати, я дiстану.
Прислухаючись до iнструкцiй Сьюзан, дитинi зготували порцiю молока й води, пляшечку взяли в кабiнетi лiкаря. Тодi Рiлла витягла дитину зi супницi й погодувала ii. Вона принесла з горища старий кошик, у якому сама лежала в дитинствi, i вклала туди немовля, яке в ньому й заснуло. Вона занесла супницю в комору. А тодi сiла все обдумати.
Добре все обмiркувавши, вона пiдiйшла до Сьюзан. Дитя саме прокинулося.
– Подивлюся, що я можу зробити, Сьюзан. Я не дозволю бiдолашнiй маленькiй крихiтцi повернутися до панi Коновер. Розкажи менi, як ii покупати й одягти.
Пiд керiвництвом Сьюзан, Рiлла скупала дитину. Сьюзан не наважувалася допомагати, лише давати поради, оскiльки лiкар сидiв у вiтальнi й мiг зазирнути будь-якоi митi. Сьюзан уже з досвiду знала, що коли лiкар Блайт щось вирiшив, то так воно й мае бути. Рiлла зцiпила зуби й продовжила. Боже милий, скiльки ж складок i вигинiв у тiеi дитини? Ну, i як же ж ii тримати. Ох, а якщо вона впустить дитину у воду… яке воно хитке! І ще б те дитя так не кричало! Як така крихiтка може наробити стiльки шуму. Та ii пронизливi крики було чути по всьому Інглсайду – вiд пiдвалу до горища.
– Невже я роблю дитятi так боляче, Сьюзан? – з жалем спитала вона.
– Нi, люба. Бiльшiсть дiтей страшенно ненавидять купатися. Ти справжня молодець, як на початок. Тримай руку пiд його спинкою, що б ти не робила, i залишайся незворушною.
Залишатися незворушною! Пiсля кожного руху Рiллу заливало потом. Коли дитина була суха, одягнена й ненадовго заспокоiлася, втомлена Рiлла, тримаючи наступну пляшечку, буквально валилася з нiг.
– А що робити з ним ввечерi, Сьюзан?
Минув час, а дитина й далi ii лякала, про нiч взагалi думати було нестерпно.
