скачать книгу бесплатно
Вона думала, чи це погано почуватися щасливою, тому що Волтер оклигае вiд лихоманки не так швидко, як вони сподiвалися.
«Я б не витримала, якби Волтер пiшов, – писала вона. – Я дуже люблю Джема, але Волтер означае для мене бiльше, нiж будь-хто на цьому свiтi, я б померла, якби вiн пiшов. Схоже, вiн дуже змiнився за останнi кiлька днiв. Вiн зрiдка розмовляв зi мною. Думаю, вiн також хотiв пiти й почувався жахливо, бо просто не мiг. Вiн взагалi не ходив анi з Джемом, нi з Джеррi. Нiколи не забуду обличчя Сьюзан, коли Джем повернувся додому у формi. Здавалося, що вона от-от заплаче, але вона тiльки сказала: «У тебе вигляд, наче в справжнього чоловiка в такiй формi». Джем засмiявся. Вiн не образився на те, що Сьюзан вважала його ще дитиною. Усi навколо зайнятi, окрiм мене. Якби ж я могла зробити хоча б щось, але нiчого не спадае на думку. Мама, Нан i Дi постiйно зайнятi, а я просто самотньо броджу навколо, наче привид. Але страшенно боляче вiд усмiшок мами й Нан, вони наче наклеiли iх на обличчя. Тепер маминi очi не усмiхалися. Менi здаеться, що я не повинна смiятися… У такому випадку погано вiдчувати бажання смiятися. А менi важко стриматися й не смiятися, навiть якщо Джем i стане солдатом. Але навiть коли я смiюся, насолоди вiд цього, як ранiше, немае. Так боляче вiд усього цього… особливо, коли я прокидаюся вночi. А тодi плачу, бо боюся, що Кiтченер iз Хартума правий, що вiйна триватиме роками, а Джем може… але нi, я цього не писатиму. Інакше менi здаватиметься, що це станеться насправдi.
Одного дня Нан сказала: «Тепер нiчого не буде так, як ранiше для нас усiх». Я не погодилася. Чому все не стане на своi мiсця, коли вiйна закiнчиться, коли Джем i Джеррi повернуться? Ми знову будемо щасливi, радiснi, а тi днi здаватимуться лише поганим сном.
Тепер кореспонденцiя стала найочiкуванiшою подiею дня. Тато просто хапае газету… нiколи ранiше не бачила, щоб тато так хапав газету… а усi ми збираемося навколо й читаемо заголовки з-за його плеча. Сьюзан клялася, що не вiрить i нiколи не повiрить у жодне слово, написане в цих газетках, але завжди пiдходить до дверей кухнi, слухае, а тодi повертаеться назад, хитаючи головою. Вона весь час страшенно обурюеться, але готуе улюбленi Джемовi страви. Вона навiть не здiйняла метушнi, коли побачила, як Понедiлок вчора вночi заснув на лiжку в гостьовiй кiмнатi, вмостившись на постелi з яблучними листками панi Рейчел Лiнд. «Тiльки Всевишнiй i знае, де невдовзi спатиме твiй господар, бiдолашне нiме створiння», – сказала вона, доволi м’яко випроводжаючи його за дверi. Але вона нiколи не поступаеться Доку й каже, що в ту мить, коли кiт побачив Джема у вiйськовiй формi, перетворився на пана Гайда, а це, думае вона, цiлковите пiдтвердження його справжньоi натури. Сьюзан потiшна, проте вже старенька. Ширлi каже, що вона – наполовину ангел, а наполовину хороший кулiнар. Проте Ширлi – единий серед нас, кого Сьюзан нiколи не сварить.
Фейт Мередiт – чудова. Думаю, вони з Джемом зараз справдi зарученi. У ii очах з’явилося якийсь яскравий блиск, але усмiшки завжди скупi й надто ввiчливi, як у мами. Цiкаво, чи була б я такою смiливою, як вона, якби мiй коханий збирався йти на вiйну. Погано, якщо це ще й твiй брат. Панi Мередiт розказувала, що Брюс Мередiт проплакав всю нiч, коли почув, що Джем i Джеррi йдуть. А ще хотiв знати, чи «І & К», про якого говорив його тато, то був Істинний Король[14 - І & K – абревiатура, яка з нiмецькоi (K & K kaiserlich und k?niglich) розшифровуеться «iмператорський та королiвський» та використовувалася при згадках державних установ Австро-Угорщини до 1918 року, коли Австро- Угорська iмперiя розпалася (прим. пер.)]. Найдорожче дитинча. Я просто люблю його… хоча й не надто звертаю увагу на дiтей. Не дуже люблю дiтей… хоча, коли я так кажу, люди витрiщаються на мене, нiби я сказала щось приголомшливе. Ну, але так воно i е, я просто чесна. Я дивитимуся на гарне чисте дитинча в чиiхось руках, але я нiзащо його не торкнуся, не вiдчуватиму жодноi iскри зацiкавлення. Гертруда Олiвер каже, що вiдчувае те саме. (А вона найчеснiша з усiх, кого я знаю. Вона нiколи нiчого не вдае). Каже, що iй подобаються дiти, якi вже виросли й вмiють говорити, а доти iй з ними нудно… все ж непогано. Мама, Нан i Дi обожнюють немовлят, вони думають, що я поводжуся якось неприродно. А я не вважаю, нiби я якась не така.
Я не бачила Кеннета ще з вечiрки. Якось ввечерi вiн прийшов сюди, коли повернувся Джем, але я тодi пiшла. Не думаю, що вiн про мене згадував… принаймнi нiхто менi про це не сказав, i я вирiшила не питати… але байдуже. Тепер це не мае жодного значення. Єдине, що тепер мае значення – так це те, що Джем iде добровольцем на дiйсну вiйськову службу, а через кiлька днiв вирушить до Валкартье[15 - Мунiципалiтет у Канадi, де з часiв Першоi свiтовоi вiйни розташувалася вiйськова база (прим. пер.).]. Мiй дорослий, неймовiрний брат Джем. Ох, я так ним пишаюся!
Думаю, Кеннет також записався б у добровольцi, якби не щиколотка. Цiлком передбачувано. Вiн у мами – единий син, як би жахливо вона почувалася, якби вiн пiшов. Єдиний син навiть думати про вiйськову службу не повинен!»
Волтер саме гуляв долиною, де сидiла Рiлла, схиливши голову й схрестивши руки. Коли вiн побачив Рiллу, рiзко повернувся, аби пiти геть, а тодi так само рiзко повернувся назад i пiшов до неi.
– Рiлло-ма-Рiлло, про що ти думаеш?
– Все так змiнилося, Волтере, – тужливо мовила Рiлла. – Навiть ти… ти змiнився. Тиждень тому всi ми були такi щасливi… i… i… тепер я просто не можу прийти до тями. Я розгубилася.
Волтер сiв на камiнь бiля Рiлли й взяв ii маленьку милу ручку.
– Боюся, нашому старому свiтовi настав кiнець, Рiлло. З цим потрiбно змиритися.
– Як важко думати про Джема, – виправдовувалася Рiлла. – Інодi я на хвильку забуваюся, вiдчуваю таке захоплення й гордiсть… а тодi усе знову налiтае на мене, наче холодний вiтер.
– Я заздрю Джему, – похмуро зiзнався Волтер.
– Заздриш Джемовi! Ох, Волтере, ти… ти ж не хочеш пiти з ним?
– Нi, – мовив Волтер, дивлячись тупо перед собою на смарагдовi алеi долини, – нi, я не хочу йти. Ось в чому проблема. Рiлло, я боюся йти. Я боягуз.
– Неправда! – Рiлла вибухнула. – Але ж будь-хто боявся б пiти. І ти теж… бо ж тебе можуть вбити.
– Я й не проти, якщо не болiтиме, – промимрив Волтер. – Не думаю, що я боюся смертi… я радше боюся болi, яка може наступити до смертi… одразу померти, щоб усе закiнчилося – це не так вже й погано. Але помирати! Рiлло, я завжди боявся болю… ти це знаеш. Не можу нiчого з цим вдiяти. Здригаюся вiд однiеi думки про те, що мене можуть покалiчити чи ослiпити. Рiлло, я про це думати не можу. Бути слiпим… нiколи бiльше не бачити краси цього свiту… мiсячного сяйва Чотирьох Вiтрiв… зiрок, що блискотять мiж ялинами… туману над затокою. Я мушу пiти… Я мушу хотiти пiти… але не можу… бiсить одна лише думка про це… менi соромно… соромно.
– Але Волтере, ти все одно не можеш пiти, – жалiбно мовила Рiлла. Вона вже втомилася вiд страху, що Волтер врештi решт пiде. – Ти ще ослаблений.
– Нi. У мене зараз найкраще самопочуття за останнiй мiсяць. Я б пройшов будь-який огляд, я знаю. Усi думають, що я ще ослаблений, а я це тiльки використовую. Я… я повинен був народитися дiвчинкою, – завершив Волтер у поривi нестримноi гiркоти.
– Та навiть якби не слабiсть, не варто б тобi було iти, – схлипнула Рiлла. – А що б робила мама? Вона так побиваеться за Джемом. Їй би було смертельно боляче дивитися, як ви обое йдете.
– Ох, я не пiду… не хвилюйся. Кажу ж тобi, я боюся iти… боюся. Сам собi я можу в цьому зiзнатися. Яке полегшення вiдверто розповiсти про все тобi, Рiлло. Я б не звiрився бiльше нiкому, Нан i Дi ставилися б до мене з презирством. Але я ненавиджу все це… страх, бiль, жахiття. Вiйна – це не унiформа чи муштра… мене мучать всi тi старi iсторii, якi я вичитав. Я не можу заснути вночi, я бачу речi, якi вже вiдбулися… бачу кров, ницiсть, нещастя всього цього. А багнети! Я можу багато чого стерпiти, але не це. Навiть думка про це жахае… а ще бiльше жахае те, що потрiбно здiйснювати, а не отримувати… вдуматися тiльки в те, що доведеться добивати багнетом iншу людину.
Волтер скорчився й здригнувся.
– Думати про це весь цей час… менi здаеться, Джем i Джеррi над цим взагалi не замислюються. Вони смiються й говорять про «притлумлення варварiв»! А я з розуму сходжу, дивлячись на них у формi. А вони ще думають, що я дратуюся, бо не пiдхожу на службу.
Волтер гiрко засмiявся.
– Не надто приемно почуватися боягузом.
Але Рiлла обiйняла Волтера й поклала свою голiвку йому на плече. Вона була рада, що вiн не хоче пiти… ще хвилину тому вона була така налякана. Як приемно, що Волтер звiрив iй усi своi турботи… iй, не Дi. Вона уже не почувалася самотньою чи зайвою.
– Ти мене не зневажаеш, Рiлло-ма-Рiлло? – тужливо спитав Волтер. Думка про те, що Рiлла може його зневажати, завдавала йому болю… такого болю, наче то була Дi. Вiн раптом усвiдомив, як любить свою милу маленьку сестричку, ii зворушливi оченята й стурбоване, дiвоче личко.
– Нi, зовсiм нi. Волтере, сотнi людей почуваються так само. Ти ж знаеш вiрш Шекспiра «i мужнiй муж – не той, хто страху не вiдчуе».
– Нi, але «а той, чия душа пiдкорить страх»[16 - Цитата з вiрша Джоанни Бейлi «Трагедiя» (прим. пер.).]. Це не про мене. Ми не можемо прояснити все це, Рiлло. Я боягуз.
– Нi, не боягуз. Згадай, як ти колись поборов Дана Рiза.
– Один вияв смiливостi за життя – цього недостатньо.
– Волтере, якось я почула, як тато сказав, що твоя проблема в тому, що ти дуже чутливий i маеш багату уяву. Ти вiдчуваеш, що мае статися, задовго до того, як це станеться… ти вiдчуваеш усе це, але нiщо не допоможе тобi цього позбутися… втекти вiд цього. І не варто соромитися. Коли ви з Джемом обпекли руки, коли палили траву на пiщаних пагорбах два роки тому, Джем так переживав за той бiль, якого ти завдав. А ця жахлива стара вiйна, скiльки ще iх пройде без твоеi участi. Вона не триватиме довго.
– Хотiв би я вiрити. Час вечеряти, Рiлло. Краще поспiши. Я зовсiм не хочу.
– Я теж. Не можу наiдатися. Дозволь залишитися з тобою, Волтере. Так добре хоч з кимось про це все поговорити. Усi думають, що я ще надто маленька, аби все зрозумiти.
Так вони й сидiли в старiй долинi, допоки крiзь блiдо-сiру серпанкову хмару, що зависла над кленовим гаем, не пробилася перша вечiрня зоря, а iхню маленьку впадину не накрила запашна росяна темрява. То був один iз тих вечорiв, якими Рiлла дорожила все свое життя… вперше Волтер говорив до неi, як до жiнки, а не дитини. Вони втiшали й пiдтримували одне одного. Волтер вiдчував, що боятися жахiть вiйни – це не так вже й мерзенно. А Рiлла з радiстю стала на його бiк у цiй внутрiшнiй боротьбi, спiвчувала й пiдтримувала його. Хоча б для когось вона була важлива.
Коли вони повернулися до Інглсайду, на верандi сидiли гостi. Пан та панi Мередiт прийшли з будинку пастора, а пан i панi Дуглас – з ферми. Завiтала й кузина Софiя, а Сьюзан сидiла позаду в тiнi. Панi Блайт, Нан та Дi поiхали, проте лiкар Блайт був вдома, як i кiт Доктор-Джекiл, вони величаво сидiли на верхнiй сходинцi. Звичайно, усi говорили про вiйну, крiм доктора Джекiла, який нiби оберiгав якусь таемницю й дивився настiльки презирливо, наскiльки тiльки може кiт. Коли в тi днi збиралося двое людей, вони говорили про вiйну. Старий Гайланд Сандi з Гарбоу Гед говорив про вiйну, коли залишався на самотi, i обсипав прокльонами Цiсаря на всiх десятинах власноi ферми. Волтер прослизнув повз них, не бажаючи дивитися на них чи бути помiченим, проте Рiлла сiла на сходинки, де вiдчувався рiзкий запах м’яти. Вечiр був тихий i тьмяний, золотi сутiнки освiтлювали долину. Вона вперше за весь тиждень почувалася такою щасливою. Страх, що Волтер пiде, бiльше ii не переслiдував.
– Я б i сам пiшов, був би молодший на двадцять рокiв, – скрикнув Норман Дуглас. Норман завжди кричав, коли був схвильований. – Я б тут показав Цiсаревi виверт чи два! Хiба я не казав, що там пекло? Звичайно, ж пекло… десятки пекл… сотнi пекл… там, де Цiсар i його порiддя!
– Я знала, що буде вiйна, – трiумфально промовила панi Норман. – Я бачила, як вона наближаеться. Я могла б сказати всiм цим дурним англiйцям, що на них чекае. Я скiльки рокiв тому казала тобi, Джон Мередiт, ще коли Цiсар закрiпився при владi, а ти не вiрив. Казав, що Цiсар нiколи не втягне свiт у вiйну. То як, ти правий, Джоне? Ти… чи я? Ану кажи.
– Ти, визнаю, – мовив пан Мередiт.
– Надто пiзно визнавати, – вiдповiла панi Норман, хитаючи головою, нiби якби вiн визнав ii правоту ранiше, вiйни не було б.
– Дякувати Богу, вiйськово-морськi сили Британii напоготовi, – зауважив лiкар.
– Хвала небесам, – кивнула панi Норман. – Серед тих слiпих кошенят таки знайшлася одна далекоглядна людина.
– Можливо, Британii вдасться не втрапити в халепу з цим всiм, – жалiбно промовила кузина Софiя. – Не знаю. Але менi лячно.
– Можна подумати, що Британiя вже по вуха в проблемах, Софiе Кроуфорд, – мовила Сьюзан. – Але твiй хiд думок завжди був i буде менi незрозумiлий. На мою думку, Британський вiйськово-морський флот розгромить Нiмеччину й оком не зморгне, а ми всi тут побиваемося не знати чого.
Сьюзан говорила так, наче хотiла бiльше переконати саму себе, анiж iнших. Вона дозволяла маленькому запасу домашньоi фiлософii вести ii по життю, але не знайшлося серед тих запасiв нiчого, аби захистити Сьюзан вiд громiв цього тижня. Що чеснiй, працьовитiй старiй дiвi-пресвiтерiанцi з Глен Сент Мерi до вiйни за тисячi миль звiдси? Сьюзан вважала, що не гоже iй перейматися вiйною.
– Армiя Британii пiдкорить Нiмеччину, – закричав Норман. – Хай тiльки дiйде до кордонiв, Цiсар ще дiзнаеться, що справжня вiйна – це не красуватися настовбурченими вусами на парадах у Берлiнi.
– У Британii немае армii, – спiвчутливо промовила панi Норман. – Не витрiщайся на мене так люто, Норман. Такi витрiщання зi стебел тимофiiвки солдатiв не зроблять. Сотнi тисяч чоловiкiв – та це крапля в морi мiльйонiв Нiмеччини.
– А я вважаю, що ту краплю буде важко проковтнути, – хоробро наполягав Норман. – Нiмеччина вдавиться. І не кажiть менi, що один британець – не рiвня десятьом чужинцям. Та я двома руками дюжину за спину перекинув би.
– Менi сказали, – вiдгукнулася Сьюзан, – що старий пан Прайор не вiрить у цю вiйну. Кажуть, нiби вiн вважае, що Англiя вступила у вiйну суто через заздрiсть Нiмеччинi, та й взагалi що тiй державi абсолютно байдуже, що сталося в Бельгii.
– Про мене, вiн меле якiсь дурницi, – мовив Норман. – Я вiд нього такого не чув. А якщо й почую, то Вусань-з-мiсяця зрозумiти не встигне, що з ним буде. Моя дорога родичка Кiттi Алек добиваеться того ж ефекту, я так розумiю. Але не в моiй присутностi… люди якось не наважуються починати такi розмови, коли я поруч. Господь з ними, е в них якесь передчуття, якщо так можна сказати, що нiчого хорошого з таких розмов би не вийшло.
– Боюся, та вiйна дана нам, як покарання за нашi грiхи, – мовила кузина Софiя, забираючи блiдi руки з колiн й урочисто схрещуючи iх на животi. – Цей свiт дуже жорстокий… лютiшають часи[17 - «Цей свiт дуже жорстокий… Лютiшають часи» – уривок з гiмну Джона Масона Неаля (англ. «The world is very evil») – прим. пер.].
– У пастора тут з’явилася схожа iдея, – хихикнув Норман. – Еге ж, пан отче? Ось чому Ви сьогоднi ввечерi проповiдували «без пролиття крови немае вiдпущення»[18 - Цитата з Бiблii у перекладi І. Огiенка (прим. пер.).]. Я не погоджуюся з Вами… я навiть хотiв стати на лаву й закричати, що у Вашiй промовi немае жодного сенсу, але Еллен, ось вона тутечки, мене стримала. Пiсля одруження огризання до священникiв уже не приносить радостi.
– Без пролиття кровi немае нiчого, – м’яко замрiяно додав пан Мередiт, якому якимось дивом вдавалося переконувати своiх спiврозмовникiв. – Менi так здаеться, усе потрiбно здобувати цiною самопожертви. Люди позначили кожен крок свого болiсного розвитку кров’ю. Знову настав час для рiк кровi. Нi, панi Кроуфорд, не думаю, що вiйна – це кара за грiхи. Думаю, людство повинне платити за певне благословення… прогрес, вартий, щоб за нього платити… ми цього вже не побачимо, але дiти наших дiтей успадкують цю плату.
– Якщо Джеррi вб’ють, Ви й далi так вважатимете? – вимогливо спитав Норман, який говорив так все свое життя й нiколи не мiг зрозумiти, чому б i нi. – Ну, не копай мене по нозi, Еллен. Я хочу зрозумiти, чи справдi отець вiрить у те, що каже, чи це просто красне слiвце священника.
Обличчя пана Мередiта перекосилося. Вiн провiв жахливу годину на самотi в кабiнетi, коли ввечерi Джем та Джеррi вирушили до мiста. Але вiн тихо вiдповiв.
– Що б я не вiдчував, я не можу зрадити своiм поглядам… я вiрю, що краiна, чиi сини готовi пожертвувати власним життям задля захисту Батькiвщини, завдяки iхнiй самопожертвi вiдкрие нову перспективу.
– Ви в це вiрите, отче. Я завжди кажу, що люди вiрять у те, що кажуть. У мене цей дар вiд народження. Ось чому я – справжнiй кошмар для священникiв. Але я ще нiколи не чув, аби Ви говорили те, у що не вiрили. Але колись це таки станеться… ось чому я ще ходжу до церкви. А яке б то було для мене полегшення… яка зброя в протистояннi з Еллен, яка намагаеться мене виховати. Ну, пора менi вже йти на зустрiч з Аб. Кроуфордом. Хай береже вас Господь.
– Старий язичник! – промимрила Сьюзан, коли Норман пiшов. Їй було байдуже, почуе це Еллен Дуглас чи нi. Сьюзан не могла зрозумiти, чому з неба пiсля такого осквернення священника на Нормана Дугласа не впаде вогняна куля. Але як би дивно це не було, пану Мередiту, схоже, подобався його свояк.
Рiллi хотiлося, аби вони не говорили про вiйну. Вона вже тиждень не чула нiчого iншого й справдi втомилася вiд цiеi теми. Тепер вона позбулася того нестерпного страху, що Волтер захоче пiти на вiйну. Але вона вважала… тяжко зiтхаючи… що вiйна триватиме три або чотири мiсяцi.
VI. Сьюзан, Рiлла й собака Понедiлок приймають рiшення
Велику вiтальню Інглсайду запорошило шматками бiлоi бавовни. Вiд штабу Червоного Хреста надiйшло повiдомлення, що будуть потрiбнi простирадла та бинти. Нан, Дi та Рiлла тяжко працювали. А панi Блайт та Сьюзан нагорi в кiмнатi хлопчикiв мали особливе завдання. З сухими, сповненими болю очима, вони пакували Джемовi речi. Вiн мав вiдбути у Валкартье наступного ранку. Вони чекали на цю звiстку, але коли вона прийшла, легше не стало.
Рiлла вперше в життi пiдшивала подiл простирадла. Коли прийшла звiстка, що Джем повинен пiти, вона виплакала сльози серед сосен Веселковоi Долини, а тодi пiшла до мами.
– Мамо, я хочу щось зробити. Я лише дiвчинка… я не можу зробити нiчого, аби виграти цю вiйну… але я хочу хоч якось допомогти з дому.
– Прийшла бавовна для простирадл, – вiдповiла панi Блайт. – Можеш допомогти Нан та Дi iх пiдшивати. Рiлло, як думаеш, ти зможеш органiзувати Молодiжний Червоний Хрест серед юних дiвчаток? Думаю, буде краще, якщо вони працюватимуть самi, а не матимуть справи зi старшими людьми.
– Але, мамо… я ж нiколи нiчого подiбного не робила.
– Нам усiм впродовж наступних мiсяцiв доведеться займатися тим, що ми ще не робили, Рiлло.
– Ну, – Рiлла зробила рiшучий крок, – я спробую, мамо… тiльки скажи, з чого почати. Я все обдумала й вирiшила, що маю стати хороброю, вiдважною й безкорисливою, наскiльки це можливо.
Панi Блайт не усмiхнулася у вiдповiдь на твердження Рiлли. Можливо, просто не хотiла усмiхатися, а, може, вгледiла справжне зерно рiшучостi за романтичнiстю Рiллиного хизування.
Отак Рiлла й прошивала простирадла й подумки органiзовувала Молодiжний Червоний Хрест, займаючись шиттям. До того ж органiзовувати iй подобалося значно бiльше, нiж пiдшивати. То було цiкаве заняття, а Рiлла, на свiй подив, виявила до нього хист. Хто буде очiльником? Не вона. Старшим дiвчатам це не сподобаеться. Ірен Говард? Нi, Ірен не настiльки популярна, як мала б бути. Марджорi Дрю? Нi, у Марджорi сили волi на це не вистачить. Тож вона наважилася погодитися з останньою кандидатурою. Беттi Мед… спокiйна, тямуща, тактовна Беттi – саме те, що потрiбно! А Уна Мередiт буде скарбничою, а, якщо вони наполягатимуть, то Рiлла може стати секретарем. Іншi комiтети потрiбно обрати, коли вже органiзують Молодiжний Червоний Хрест, але Рiлла принаймнi знала, кого куди поставити. Вони проводитимуть зустрiчi… без жодних смаколикiв… Рiлла знала, щодо цього доведеться серйозно сваритися з Олiвiею Кiрк… але все потрiбно робити по-дiловому… впорядковано. Їi книгу для записiв потрiбно перефарбувати в бiлий i намалювати на обкладинцi Червоний Хрест… i добре було б зробити якусь унiформу, аби мати що одягати на концерти, якi вони повиннi органiзовувати, щоб збирати пожертви… щось просте, але гарне.
– Ти прошила верхнiй край простирадла з одного боку, а нижнiй край – з iншого, – мовила Дi.
Рiлла взялася проти й зловила себе на думцi, що вона ненавидiла шиття. А керувати Молодiжним Червоним Хрестом буде значно цiкавiше.
Тим часом на горiшньому поверсi панi Блайт розказувала:
– Сьюзан, а пам’ятаеш той день, коли Джем пiдняв своi маленькi рученята й назвав мене «ма»… перше слово, яке вiн намагався вимовити?
– З цим щасливим дитинчам Ви не можете згадати нiчого, що б я не пам’ятала аж до смертi, – мрiйливо вiдповiла Сьюзан.
– Сьюзан, я й досi думаю про той вечiр, коли вiн плакав за мною. Йому було лише кiлька мiсяцiв. Гiлберт не хотiв, щоб я до нього iшла… казав, що з дитиною все добре, йому тепло, що так в нього з’явиться погана звичка. Але я пiшла… взяла його на руки… i вiдчула, як мiцно його ручки обплели мою шию. Сьюзан, якби я не пiшла тiеi ночi, двадцять один рiк тому, не взяла дитинку, яка так за мною плакала, я б не могла зустрiти завтрашнiй ранок.
– Не знаю, як, але нам доведеться з цим змиритися, панi лiкарко, люба. Тiльки не кажiть менi, що то буде останне прощання. Вiн повернеться у вiдпустку, навiть не встигне за океан полетiти, правда?
– Сподiваемося, але ми не певнi. Я мирюся з думкою, що нi, аби не розчаровуватися ще бiльше. Сьюзан, я налаштована посилати свого хлопчика завтра з усмiшкою на обличчi. Не хочу, аби вiн iхав, згадуючи слабку матiр, у якоi не вистачило хоробростi вiдправити його, хоч йому вистачило хоробростi пiти. Сподiваюся, нiхто з нас не плакатиме.
– Я не плакатиму, панi лiкарко, люба, будьте певнi. Але зможу я усмiхнутися чи нi, то вже залежить вiд Всевишнього, але в животi в мене точно все стиснеться. Ще залишилося мiсця для фруктового пирога? А для пiсочного печива? А фаршированого пирога? Та благословенна дитина не повинна страждати вiд голоду, байдуже, буде в тому Квебеку що iсти чи нi. Здаеться, усе змiнилося так швидко, правда? Навiть старий кiт у будинку пастора помер. Востанне дихнув за чверть до десятоi минулого вечора. Кажуть, Брюсовi його смерть розбила серце.
– Час вже був тому котятi вiдiйти у свiти, де й мiсце хорошим котам. Йому було щонайменше п’ятнадцять рокiв. Схоже, вiн почувався самотньо, вiдколи померла тiтка Марта.
– Я б не побивалася, панi лiкарко, люба, якби та худоба Гайд теж здохла. Вiн здебiльшого був паном Гайдом, вiдколи Джем повернувся додому у вiйськовiй формi, я тоi думки й притримуватимуся. Не знаю, що робитиме Понедiлок, коли Джем пiде. У цього створiння такий людський погляд, що вивертае в менi все хороше. Еллен Вест завжди лаялася на Цiсаря, а ми думали, що вона з глузду з’iхала. А виявилося, «хоч це й божевiлля, е в ньому послiдовнiсть»[19 - Цитата з п’еси В. Шекспiра «Гамлет, принц Данський» у перекладi Л. Гребiнки (прим. пер.).]. Ну, цей кошик ми спакували, панi лiкарко, люба, пiду вниз зготую найкращi смаколики на вечерю. От би знати, коли я наступного разу зготую Джемовi вечерю, але скiльки всього приховано вiд наших очей.
Джем Блайт i Джеррi Мередiт вирушили наступного ранку. То був похмурий день, тяжкi сiрi хмари – провiсники дощу, скупчувалися на небi, але всi з Глена, Чотирьох Вiтрiв, Гарбоу Гед, Верхнього Глену й мiстечок за гаванню… окрiм Вусаня-з-мiсяця… прийшли iх провести. Родини Блайт та Мередiт усмiхалися. Навiть Сьюзан, так влаштував Всевишнiй, одягнула усмiшку, хоча ефект вiд неi був болючiший, анiж якби в неi текли сльози. Фейт i Нан були дуже блiдi й дуже хоробрi. Рiлла думала, що протримаеться, якщо клубок не пiдступить до горла, а губи не тремтiтимуть. Собака Понедiлок прийшов також. Джем спробував попрощатися з ним в Інглсайдi, але Понедiлок благав так майстерно, що Джем поступився й дозволив йому пiти на станцiю. Собака простував впритул бiля Джемових нiг i спостерiгав за кожним рухом свого любого господаря.
– Я не можу дивитися в очi цiй собацi, – мовила панi Мередiт.
– У цiеi тваринки вiдчуття сильнiшi, анiж у бiльшостi людей, – мовила Мерi Венс. – Ну, чи думав хтось з нас, що ми доживемо до такого дня? Я проплакала всю нiч, думаючи про те, що Джем i Джеррi отак пiдуть. Думаю, вони й самi засмученi. Мiллер вбив собi в голову, що теж мае пiти, але я його швидко вiдмовила… його тiтка сказала кiлька зворушливих слiв. Вперше ми з Кiттi Алек дiйшли згоди. Диво, яке, певне, вiдбулося вперше й востанне. А ось i Кен, Рiлло.
Рiлла знала, що Кеннет тут. Вона була в цьому певна, вiдколи зiстрибнула з брички Лео Веста. А тепер вiн пiдiйшов до неi з усмiшкою на обличчi.
– Як я бачу, ти тут вдаеш хоробру-усмiхнену-сестричку. Тут такий натовп з Глену зiбрався! Ну, я теж iду з дому через кiлька днiв.
Вiтерець спустошення, якого не змiг здiйняти навiть вiд’iзд Джема, зовсiм здув усю Рiллину рiшучiсть.
– Чому? В тебе ж iще мiсяць канiкул лишився!
– Так… але я не можу вiдпочивати в Чотирьох Вiтрах, насолоджуватися канiкулами, коли свiт потерпае в такому вогнi. Я вирушу до Торонто, знайду спосiб якось допомагати, попри ту кляту щиколотку. Я не дивлюся на Джема чи Джеррi… бо мене аж роз’iдають заздрощi. Ви, дiвчатка, молодцi…. не плачете… не стоiте з похмурими виразами обличчя. Хлопцi поiдуть у бадьорому настроi. Сподiваюся, мама й Персiс поводитимуться так само, коли прийде моя черга.
– Ох, Кеннете… вiйна закiнчиться, ще й твоя черга не плийде.
Ось! Вона знову не вимовила всiх букв. Ще один неймовiрний момент зiпсуто. Ну, така вже ii доля. У будь-якому випадку, це не мае значення. Кеннет уже пiшов… вiн говорив з Етел Рiз, яка о сьомiй ранку одягнула ту саму сукенку, в якiй ходила на танцi, а тепер стояла i плакала.
Якого бiса плакала Етел? Нiхто з Рiзiв не одягнув вiйськовоi форми. Рiлла також хотiла плакати… але не плакатиме. Що там так меланхолiйно скиглила мамi ця страшна стара панi Дрю?
– Не знаю, як ви це витримуете, панi Блайт. Я б не змогла, якби iшов мiй бiдолашний хлопчик.
А мама… ох, на маму завжди можна було покластися! Сiрi очi на ii блiдому обличчi зблиснули.
– Могло бути гiрше, панi Дрю. Якби менi довелося змусити його пiти.
Рiлла зрозумiла те, що так i не дiйшло до панi Дрю. Вона високо пiдняла голову. Їi брата не потрiбно змушувати йти.
Рiлла стояла на самотi, слухаючи безладнi уривки розмов людей, що проходили повз неi.
– Я сказала Марку зачекати, подивитися, чи вони покличуть другу хвилю добровольцiв. Якщо так, я дозволю йому пiти… та вони й не покличуть, – мовила панi Палмер Бурр.
– Думаю, я б свого змусила вельветовим поясом, – вiдповiла Бессi Клов.
– Я боюся дивитися в обличчя свого чоловiка… Боюся побачити в його очах бажання пiти, – мовила наречена з iншого берега гаванi.
