скачать книгу бесплатно
– Я сказала iй, якщо вона ще раз таке зробить, то я ii вдарю. «Ми можемо когось покарати в Інглсайдi, – сказала я iй, – але ляпасiв не буде нiколи, затямте». Вона дулася й ображалася цiлий тиждень, та зрештою так нiколи й не наважилася хоч пальцем торкнутися когось iз дiтей. Проте вона любить, коли батьки iх карають. «Якби я була твоею мамою», – сказала вона Джему одного вечора. «О нi, Ви нiколи не будете нiчиею мамою» – вiдповiло бiдолашне дитинча… його до цього довели, панно Дью, просто довели. Лiкар вiдправив його спати без вечерi, але як Ви думаете, панно Дью, хто проник до кiмнати Джема опiсля?
– Ох, i хто? – хiхiкнула Ребекка Дью, передчуваючи цiкаву розповiдь.
– У Вас би розбилося серце, панно Дью, коли б Ви почули його молитву пiсля цього… у всьому винив себе: «Господи, будь ласка, пробач менi, що був нечемним з тiткою Мерi Марiею. Господи, будь ласка, допоможи менi завжди бути ввiчливим з тiткою Мерi Марiею». Моi очi наповнилися слiзьми, бiдолашне ягнятко. Не скажу, що була непоштивою дитиною, панно Дью, люба, але мушу визнати, коли одного дня Бертi Шекспiр Дрю кинув бейсбольного м’яча в неi… той пролетiв за один дюйм вiд ii носа, панно Дью… Я затримала його бiля ворiт, коли вiн саме прямував додому, i вручила йому пакет пирiжкiв. Звичайно, я не сказала йому, за що. Вiн так зрадiв… адже пирiжки на деревах не ростуть, панно Дью, а панi Друга Скнара нiколи iх не пече. Нан i Дi… я б не наважилася розповiсти про це жоднiй живiй душi, окрiм Вас, панно Дью… лiкарю та його дружинi таке б у голову не прийшло, вони б цьому точно поклали край… Так от Нан i Дi назвали свою стару порцелянову ляльку з надщербленою головою на честь тiтки Мерi Марii, i коли вона кричить на них, дiти виходять на подвiр’я й топлять ii… ляльку, я маю на увазi … у бочцi для дощовоi води. Як ми навеселилися, топлячи ii, запевняю Вас. Але Ви й уявити собi не зможете, що та жiнка натворила минулоi ночi, панно Дью.
– Вiд неi можна всього чекати, панно Бейкер.
– Вона навiть крихти пiд час вечерi не з’iла, бо в неi щось там десь болiло, але перш нiж лягти спати, вона пiшла до комiрчини й з’iла ланч, який я залишила для бiдолашного лiкаря… все до крихти, люба панно Дью. Не подумайте, що я безбожниця, панно Дью, але я не можу зрозумiти, як Господь Бог не втомлюеться вiд таких людей.
– Не можна дозволяти собi втрачати Ваше почуття гумору, панно Бейкер, – твердо вiдповiла Ребекка Дью.
– О, я добре розумiю, е щось смiшне в тому, що жабу затягуе в болото, панно Дью. Але питання в тому, чи та жаба це розумiе? Вибачте, що напосiла на Вас з усiм цим, панно Дью, люба, але менi значно полегшало. Я не можу розповiсти про все це панi лiкарцi, але в мене таке вiдчуття, що, якщо я не виговорюся, то мене просто розiрве.
– Яке знайоме вiдчуття, панно Бейкер.
– А тепер, люба панно Дью, – мовила Сьюзан, енергiйно пiдiймаючись, – як щодо горнятка чаю перед сном? І холодноi курячоi нiжки, панно Дью?
– Нiколи не вiдмовлялася вiд такого, – вiдповiла Ребекка Дью, забираючи добре нагрiту ногу вiд пiчки, – ось чому нам нiколи не потрiбно забувати про Високi Матерii в Життi, де добра iжа в помiрнiй кiлькостi приноситиме задоволення.
XII
Гiлберт вирушив на двотижневе полювання в Нову Шотландiю… навiть Енн не вдалося вмовити його поiхати на мiсяць… до Інглсайду пiдкрався листопад. Темнi пагорби, ще темнiшi ялинки оточили iх, набуваючи зловiсного вигляду вночi, але Інглсайд розквiтав вiд свiтла вогню в камiнi й смiху, хоча й вiтри з Атлантики виспiвувати сумних пiсень.
– А чому вiтер – нещасливий, мамусю? – спитав Волтер одного вечора.
– Тому що вiтер нагадуе про всi печалi цього свiту, вiдколи вiн був створений, – вiдповiла Енн.
– Вiн так завивае просто тому, що повiтря вогке, – хмикнула тiтка Мерi Марiя, – а мене просто вбивае цей бiль у спинi.
Але iнодi вiтер весело шепотiв крiзь срiбно-сiрий кленовий лiс, а iнодi вiтру не було зовсiм, залишалися тiльки нiжне промiння бабиного лiта й тихi тiнi голих дерев, що лягали на газони, i холодна тиша заходу сонця.
– Подивися на цю бiлу вечiрню зорю над тополею в тому краю, – промовила Енн. – Коли я бачу щось подiбне, завжди думаю, як то добре – жити.
– Ти говориш такi смiховиннi речi, Енн. Зiрки – то щось таке звичайне, як острови Принца Едуарда, – сказала тiтка Мерi Марiя… i про себе подумала: «Зiрки, ще б! Так, нiби нiхто нiколи тих зiрок не бачив! Енн хоча б знае про щоденне жахливе марнотратство на кухнi? Вона хоч знае, як бездумно Сьюзан Бейкер розкидаеться яйцями направо-налiво, а свинячого жиру дае скiльки, що вiн скапуеться надарма? Вона хоч якось цим переймаеться? Бiдолашний Гiлберт! Недарма йому доводиться працювати без вихiдних!»
Листопад завiтав у сiрих i коричневих шатах: але вранцi снiг вкрив землю старими витканими бiлими чарами, i Джем з радiсними криками поспiшив на снiданок.
– Ох, мамусю, скоро Рiздво й прийде Санта-Клаус!
– Ти що, до сих пiр вiриш у Санту? – спитала тiтка Мерi Марiя.
Енн кинула швидкий тривожний погляд на Гiлберта, який з усiею серйознiстю вiдповiв:
– Ми хочемо, аби дiти плекали багатство краiни мрiй допоки це можливо, тiтонько.
На щастя, Джем не звернув уваги на слова тiтки Мерii Марii. Вони з Волтером надто вже хотiли потрапити в цей новий чарiвний свiт, до якого зима додала ще трiшки любовi. Енн завжди страшенно не любила дивитися, як красу та недоторканiсть снiгу псують людськi слiди, але цьому не можливо було зарадити, та й краса нiкуди не зникала навiть увечерi, коли захiд загорався над заснiженими виярками лiлових пагорбiв, а Енн сидiла у вiтальнi перед камiном, де трiскотiли кленовi полiнця. Вогонь у камiнi, думала вона, завжди був таким затишним. Вiн витворяв такi несподiванi фокуси. Частина кiмнати заливалася свiтлом, а тодi знову поринала в темряву. Картинки з’являлися й зникали. Тiнi ховалися й виходили назовнi. Знадвору, крiзь великi незатемненi вiкна, можна було милуватися газоном, тiтка Мерi Марiя, напевне, сидiла рiвно… тiтка Мерi Марiя нiколи не дозволяла собi «розвалитися» пiд сосною.
Гiлберт «розлiгся» на диванi, намагаючись забути, що того дня його пацiент помер вiд пневмонii. Маленька Рiлла намагалася з’iсти свiй рожевий кулачок, навiть Креветка чухала маленькими лапками грудку, наважуючись замурчати на волохатому килимку, попри незадоволення тiтки Мерi Марii.
– Якщо говорити про котiв, – патетично почала тiтка Мерi Марiя… хоча нiхто про них до того не говорив… – нас цiеi ночi вiдвiдають усi Гленiвськi коти? Як хоча б хтось мiг заснути пiд цей котячий концерт минулоi ночi, я поняття не маю. Звичайно, моя кiмната в самому кiнцi, тож, думаю, я сповна можу насолодитися цим безкоштовним концертом.
Перш нiж хтось змiг щось вiдповiсти, увiйшла Сьюзан i доповiла, що бачила панi Маршалл Еллiотт у магазинi Картера Флегга, вона прийде, щойно закiнчить робити покупки. Сьюзан не згадала, як стурбовано панi Еллiотт запитала: «А що сталося з панi Блайт, Сьюзан? Минулоi недiлi в церквi в неi був такий втомлений та стурбований вигляд. Нiколи ще ii такою не бачила».
– Я можу сказати Вам, що сталося з панi Блайт, – похмуро вiдповiла Сьюзан. – На неi напала тiтка Мерi Марiя. А лiкар, здаеться, цього не помiчае, хоча вiн молиться на кожен камiнчик, по якому ступае ii нога.
– Як по-чоловiчому! – мовила панi Еллiотт.
– Я рада, – сказала Енн, встаючи, щоб включити лампу. – Я давненько не бачила панни Корнелii. Тепер ми будемо в курсi новин.
– Ще б! – сухо вiдгукнувся Гiлберт.
– Та жiнка просто бiсова плiткарка, – суворо промовила тiтка Мерi Марiя.
Вперше за усе свое життя, напевне, Сьюзан виступила на захист панни Корнелii.
– Зовсiм нi, панно Блайт, i Сьюзан Бейкер нiколи не стоятиме осторонь, коли ii так обмовляють. Бiсова, та невже! Ви хоча б колись чули, панно Блайт, чия б корова мичала, а я б промовчала!
– Сьюзан… Сьюзан, – благально попросила Енн.
– Пробачте, панi лiкарко, люба. Визнаю, я справдi забула свое мiсце. Але на деякi речi просто не можна закривати очi.
Одразу пiсля цього почувся стукiт у дверi – дуже рiдкiсне явище для Інглсайду.
– Бачиш, Еннi? – багатозначно зреагувала тiтка Мерi Марiя. – Але думаю, поки ти закриватимеш очi на такi ситуацii зi слугами, тут нiчого не вдiеш.
Гiлберт встав i попрямував до бiблiотеки, мiсця, де втомлений чоловiк зможе знайти хоч дрiбку спокою, а тiтка Мерi Марiя, що на дух не переносила панну Корнелiю, пiшла собi до лiжка. Тож коли панна Корнелiя завiтала до них, то застала Енн на самотi, яка схилилася до дитячоi колисочки. Панна Корнелiя не почала, як зазвичай, вивантажувати свiй кошик плiток. Натомiсть вона вiдклала вбiк свою накидку, сiла обабiч Енн i взяла ii руку.
– Енн, голубонько, що сталося? Я знаю напевне, щось трапилося. То ця весела стара душенька Мерi Марiя так катуе Вас до смертi?
Енн спробувала усмiхнутися.
– Ох, панно Корнелiя… Я дурна, що приймаю все так близько до серця… але щось сьогоднi такий день, коли менi здаеться, що я просто бiльше не можу ii витримати. Вона… вона просто псуе нам усiм тут життя…
– Чому ви просто не скажете iй пiти?
– Ми так не можемо, панно Корнелiя. Принаймнi я не можу, Гiлберт цього теж не зробить. Вiн скаже, що не пробачить собi, якщо вижене свою кровну родину на вулицю.
– От холера! – смачно висловилася панна Корнелiя. – У неi купа грошей i власний дiм. Ну i як вiн може виставити ii на вулицю, сказавши, щоб вона пiшла й жила в тому домi?
– Я знаю… але Гiлберт… не думаю, що вiн цiлком усе розумiе. Його так часто не бувае вдома… i справдi… усе це таке дрiб’язкове… менi соромно.
– Я знаю, голубонько. Просто такi дрiб’язки насправдi жахливо величезнi. Звичайно, чоловiковi цього не зрозумiти. Я знаю одну жiнку в Шарлоттаунi, яка ii дуже добре знае. Вона каже, що в Мерi Марii Блайт в життi не було жодного друга. Вона каже, що прiзвище ii мало бути Блат[8 - Блат (англ. Blight) – занепад, шкода (прим. пер.)]. А тобi, голубонько, просто потрiбно набратися хоробростi й заявити, що ти цього бiльше не терпiтимеш.
– У мене таке враження, наче то сон, у якому я намагаюся бiгти, а виходить тiльки дригати ногами, – зажурено вiдповiла Енн. – Якби ж то тiльки зараз… а це кожного дня. Тепер нашi спiльнi снiданки, обiди та вечерi перетворилися на якийсь жах. Гiлберт каже, вiн бiльше не може розрiзати смаженину за столом.
– Хоч це помiтив, – хмикнула панна Корнелiя.
– Ми тепер уже не можемо справдi поговорити за столом, тому що вона точно з чимось не погодиться, хто б i що б не говорив. Вона постiйно сварить дiтей за iхню поведiнку й завжди при всiх звертае увагу на iхнi помилки. Ми звикли так гарно сидiти за столом… а тепер! Їi обурюе смiх… а Ви ж знаете, як ми любимо посмiятися. Хтось хоче розповiсти якийсь жарт… як колись. Вона нiчому не дасть спуску. Сьогоднi вона сказала: «Гiлберте, не хмурся. Ви з Еннi що, посварилися?» Тому що ми сидiли так тихо. Знаете, Гiлберта завжди охоплюе сум, коли вiн втрачае пацiента, який, на його думку, мав би ще жити. А тодi вона вичитуе нас за дурощi й попереджае, що не варто дозволяти сонцю заходити в нашому гнiвi[9 - Цитата з послання апостола Павла до ефесян «Гнiвайтеся, та не грiшiть, сонце нехай не заходить у вашому гнiвi» (переклад І. Огiенка) (прим. пер.).]. Ох, як ми з цього потiм насмiялися… але тодi! Вони зi Сьюзан взагалi не поладили. І ми не можемо вiдучити Сьюзан бурмотiти собi пiд носа щось протилежне до ввiчливостi. Вона уже навiть не бубонiла, коли тiтка Мерi Марiя сказала, що не бачила ще такого брехуна, як Волтер… тому що вона почула, як вiн розповiдав Дi довгу iсторiю про його зустрiч й розмову з чоловiком на Мiсяцi. Вона хотiла вiддраяти його рот милом i водою. А iнодi мiж ними зi Сьюзан такi баталii! Вона вбивае дiтям у голову якiсь жахливi iдеi. Вона розповiла Нан про неслухняну дитину, яка померла увi снi, i тепер Нан боiться лягати спати. Вона сказала Дi, що якби та була хорошою дiвчинкою, батьки любили б ii так само як Нан, навiть якби в неi було руде волосся. Гiлберт був дуже розлючений, коли це почув, i говорив до неi доволi рiзко. Я уже перестала вiрити, що вона образиться i пiде… хоча менi зовсiм не сподобалося б, якби хтось пiшов з мого дому через образу. А тодi вона робить своi великi блакитнi очi повнi слiз i каже, що й не мала намiру заподiяти якоiсь шкоди. Вона нiби десь почула, що близнят не люблять одинаково, i тепер думае, що Нан люблять бiльше й що бiдолашна Дi це вiдчувае! Дi проплакала усю нiч, а Гiлберт вiдчув, що був надто рiзкий… i вибачився!
– Хто б сумнiвався! – вiдповiла панна Корнелiя.
– Я не повинна була усього цього говорити, панно Корнелiе. Коли я проявляю милосердя, менi всi цi речi здаються дрiбничками… хоча вони трохи нищать цвiтiння життя. А вона не завжди така ненависна… бувае доволi мила.
– Це Ви менi кажете? – саркастично зауважила панна Корнелiя.
– Так… i добра. Вона почула, як я казала, що хочу сервiз, щоб пити чай пополуднi, тож вона поiхала в Торонто й купила менi… замовила поштою! І, ох, панно Корнелiе, який вiн жахливий!
Енн засмiялася, а тодi зiтхнула. І засмiялася знову.
– Тепер ми про неi не говоритимемо… пiсля того, як я усе це виговорила, як дитина, життя не здаеться таким вже й поганим. Подивiться на маленьку Рiллу, панно Корнелiе. Правда ж у неi такi гарнi вii, коли вона спить? А тепер давайте зробимо собi справжню плiткарську вечiрку.
Енн знову стала собою, коли панна Корнелiя пiшла. Деякий час вона в задумi сидiла перед камiном. Вона не розповiла усього паннi Корнелii. Вона нiколи не казала нiчого з того Гiлбертовi. Стiльки дрiбничок…
«Такi незначимi, що я й поскаржитися не можу, – думала Енн… такi незначимi, що роблять дiрки в життi… наче мiль… i знищують його.
Тiтка Мерi Марiя, яка веде себе так, наче то вона господиня… Тiтка Мерi Марiя, яка запрошуе гостей i нiколи не попереджае про них, поки вони не прийдуть… Через неi я почуваюся так, наче й не належу до власного дому. Тiтка Мерi Марiя, що переставляе меблi, поки Енн немае вдома. ‘‘Сподiваюся, ти не проти, Еннi. Я подумала, що цей стiл нам бiльш потрiбен тут, анiж у бiблiотецi’’. Дитяча шалена цiкавiсть тiтки Мерi Марii до всього… ii прямi питання про особисте… завжди заходить до моеi кiмнати без стуку… вiд неi завжди пахне димом… завжди вона вибивае диваннi подушки, якi я вже витрiпала… завжди пiдозрюе, що я надто багато плiткую зi Сьюзан… завжди придираеться до дiтей… Ми завжди з ними, виховуемо iх, а потiм не можемо дати iм раду».
