скачать книгу бесплатно
Загалом Волтеру подобалося iхати разом з татком. Вiн любив красу, а дороги навколо Глен Сент Мерi були красивими. Уздовж дороги до Лоубрiджа витанцьовували подвiйнi смужки жовтцю, то тут, то там з’являлися зеленi лiнii гаю, який наче запрошував у своi володiння. Проте сьогоднi тато був не надто балакучий, Волтер ще нiколи не бачив, щоб тато так поганяв Сiрого Тома. Коли вони добралися до Лоубрiджа, вiн поспiхом перемовився кiлькома слiвцями з панi Паркер i поспiшив назад, навiть не попрощавшись з Волтером. Хлопчику заледве вдалося втамувати сльози. Вiдчуття, що тебе нiхто не любить – надто болюче. Мама й тато колись любили, але це уже в минулому.
Великий брудний будинок Паркерiв у Лоубрiджi зовсiм не здавався Волтеру гостинним. Але, певне, у таких випадках жоден будинок не здаватиметься гостинним. Панi Паркер повела його на заднiй двiр, звiдки чулися радiснi крики, i познайомила його з дiтьми, якi одразу його оточили. А тодi швиденько повернулася до шиття, залишаючи iх «знайомитися ближче»… стандартне продовження, яке працюе в дев’яти випадках з десяти. Напевне, не варто засуджувати ii за те, що випадок Волтера Блайта був десятим. Вiн iй подобався… а ii власнi дiти були такими ж веселими, як маленькi жабенята. Фред i Опал часто дотримувалися монреальських манер, але вона була певна, що вони будуть ввiчливими до усiх. Усе пройде гладко. Вона тiшилася, що може допомогти «бiдолашнiй Енн Блайт», навiть якщо вона просто ненадовго взяла до себе одну ii дитину. Панi Паркер сподiвалася, що «усе пройде добре». Друзi Енн бiльше переймалися Енн, анiж вона сама, згадуючи iй народження Ширлi.
Раптова тиша осiла на задньому дворi… дворi, що перетворився на великий затiнений яблуневий сад. Волтер став, поважно й боязко дивлячись на дiтей Паркерiв i кузенiв з Монреаля. Бiллу Паркеру було десять… рум’яний, повнолиций хлопчик, «дуже схожий» на маму здавався старшим i бiльшим в очах Волтера. Ендi Паркеру – дев’ять, i дiти з Лоубрiдж могли б вам сказати, що вiн був «найпротивнiшим з усiх Паркерiв» i мав кличку «Свинтус». На те були своi причини. Волтер не злюбив його з першого погляду… щетина на головi, зле обличчя збитошника, вкрите веснянками, i виряченi голубi очицi. Фред Джонсон був однолiтком Бiлла, Волтеру вiн теж не сподобався, хоча то був гарний на вигляд хлопчина з русявими кучерями та карими очима. Його сестрi Опал було дев’ять, у неi також вилися кучерi, були карi очi… кусючi карi очиська. Вона пригорнула до себе восьмирiчну Кору Паркер, у якоi була напрочуд видовжена голова, i вони обое удостоiли Волтера поглядом. Якби не Елiс Паркер, Волтер, очевидно, розвернувся б i кинувся навтьоки.
Елiс було сiм. У Елiс були найчарiвнiшi маленькi золотi кучерики на голiвцi. У Елiс були голубi оченята, м’який, як фiалочки у Впадинi, погляд. Щiчки в Елiс були рожевi з ямочками. Елiс була вдягнена в крихiтну гофровану сукенку й була схожа на квiточку в танцi. Елiс усмiхнулася до нього так, наче знала його все життя. Елiс була другом.
Фред почав розмову.
– Привiт, синку, – зверхньо мовив вiн.
Волтер одразу вiдчув цю зверхнiсть i зрозумiв, що вона нацiлена на нього.
– Мене звати Волтер, – чiтко вимовив вiн.
Фред повернувся до iнших з награним захопленням. Зараз вiн покаже цьому селюку!
– Вiн каже, його звати Волтер, – звернувся вiн до Бiлла, перекривлюючи гостя.
– Вiн каже, що його звати Волтер, – сказав Бiлл до Опал.
– Вiн каже, що його звати Волтер, – звернулася Опал до задоволеного Ендi.
– Вiн каже, що його звати Волтер, – мовив Ендi до Кори.
– Вiн каже, що його звати Волтер, – захихотiла Кора до Елiс.
Елiс не сказала нiчого. Вона просто iз захопленням дивилася на Волтера, а ii погляд змусив його зiбратися докупи, поки всi навколо разом скандували «Вiн каже, що його звати Волтер», а тодi вибухнув глузливим смiхом.
«Як гарно дiтки забавляються!» – самовдоволено подумала панi Паркер, аж сяючи вiд задоволення.
– Я чув, як мама казала, що ти вiриш у фей, – сказав Ендi, нахабно зиркаючи на Волтера.
Волтер звисока поглянув на них. Вiн не хотiв, аби його принижували перед Елiс.
– Феi iснують, – рiшуче промовив вiн.
– Нi, – вiдповiв Ендi.
– Так, – сказав Волтер.
– Вiн каже, що феi iснують, – розповiв Ендi Фреду.
– Вiн каже, що феi iснують, – сказав Фред Бiллу… так, наче вони знову збиралися розiграти спектакль.
Для Волтера то були справжнiсiнькi тортури, адже з нього ще нiколи не насмiхалися, вiн не мiг до цього звикнути. Вiн кусав губи, аби не дати сльозам скотитися. Вiн не повинен плакати перед Елiс.
– А якщо ми тебе защипаемо? – вимогливо спитав Ендi, який уже зрозумiв, що Волтера виховували в тепличних умовах, тож, певне, весело буде з нього знущатися.
– Свинтусе, замовкни, – погрозливо скомандувала Елiс… надто погрозливо, проте дуже тихо, солодко й м’яко.
Щось у ii тонi змусило навiть Ендi припинити своi кпини.
– Звичайно, ми нiчого такого не зробили б, – осоромлено промимрив вiн.
Вiтер змiнив напрям на користь Волтера, а вiдтак дiти iз захопленням почали грати в квача у фруктовому садку. Але коли вони гамiрною компанiею завалилися на вечерю, Волтера знову поглинула туга за домом. Стало так сумно, що в певний момент вiн злякався, що розридаеться перед усiма… навiть перед Елiс, яка, однак, легенько пiдштовхнула його лiктем, коли вони сiдали за стiл, i цей жест йому допомiг. Але йому й кусок в горло не лiз… жоден шматочок. Панi Паркер, про методи якоi потрiбно сказати окремо, не турбувала його цим, влучно зазначивши, що зранку в нього буде кращий апетит, а iншi були надто зайнятi iжею та розмовами, аби звернути на нього увагу.
Волтер здивувався, що в цiй сiм’i так кричать одне на одного, забуваючи, що вони ще не вiдвикли говорити нормально пiсля смертi старенькоi бабусi, у якоi був дуже поганий слух. Вiд цього гамору його голова розколювалася. Ох, певне, вдома теж зараз вечеряли. Мама, певне, усмiхалася, сидячи на чiльному мiсцi, тато жартував з близнятами, Сьюзан доливала крему до кухля з молоком Ширлi, а Нан крадькома кидала ласi шматочки Креветцi. Навiть тiтка Мерi Марiя, як частина домашнього кола, раптом стала випромiнювати тепле та нiжне свiтло. А хто задзвонив у дзвiн, скликаючи всiх на вечерю? Цього тижня була його черга, а Джем поiхав. Якби ж знайшлося мiсце, де б вiн мiг поплакати! Але здавалося, що немае в Лоубрiджi такого мiсця, де б вiн мiг дати волю своiм сльозам. Проте… була Елiс. Волтер одним махом випив цiлу склянку льодяноi води й, на його здивування, це допомогло.
– Наш кiт може будь-де вмоститися, – раптом промовив Ендi, копнувши його пiд столом.
– Наш теж, – вiдповiв Волтер. Креветка теж так могла. І вiн не хотiв, аби котiв Лоубрiджа оцiнювали вище, анiж Інглсайдських котiв.
– Я клянуся, наш кiт ще краще вмоститися може, – насмiхався Ендi.
– А дзуськи, – заперечив Волтер.
– Постривайте, давайте без ваших котiв, – сказала панi Паркер, яка хотiла провести спокiйний вечiр за написанням дослiдження для Інституту про «Дiтей, яких не зрозумiли». – Бiжiть надвiр, грайтеся. Скоро треба буде йти спати.
Спати! Волтер раптом зрозумiв, що йому доведеться залишитися тут на нiч… багато ночей… два тижнi ночей. Стало страшно. Вiн вийшов у фруктовий садок з мiцно стиснутими кулаками й побачив, як на травi люто зчепилися, б’ються, дряпаються й кричать Бiлл та Ендi.
– Ти дав менi червиве яблуко, Бiлл Паркер, – завивав Ендi. – Я тобi покажу, як давати менi червивi яблука! Я тобi всi вуха повiдкушую!
У Паркерiв такi бiйки траплялися щодня. Панi Паркер вважала, що бiйки хлопцям не зашкодять. Вона казала, що пiд час бiйок вони бiсяться, а опiсля знову стають найкращими приятелями. Але Волтер, який нiколи ранiше не бачив бiйок, був просто нажаханий.
Фред iх тiльки розпалював, Опал i Кора смiялися, але в очах Елiс стояли сльози. Волтер не мiг такого стерпiти. Вiн протиснувся мiж двома противниками, якi на мить роз’едналися, аби перевести подих перед наступною атакою.
– Перестаньте битися, – сказав Волтер. – Ви лякаете Елiс.
Бiлл й Ендi на мить здивовано витрiщилися на нього, поки ситуацiя, коли малюк втручаеться у бiйку, не здалася iм смiшною. Вони обидва вибухнули смiхом, i Бiлл поплескав його по плечу.
– Мужнiй вчинок, дiти, – мовив вiн. – Колись з нього будуть люди. Ось тобi за це яблуко… ще й без черв’якiв.
Елiс втерла слiзки з м’яких рожевих щiчок i з захопленням подивилася на Волтера, що Фреду зовсiм не сподобалося. Звичайно, Елiс – лише дитина, але не дитяча це справа так захоплено дивитися на iнших хлопцiв, коли поруч вiн, Фред Джонсон з Монреаля. Треба було з цим щось робити. Ще до того в будинку Фред чув, як тiтка Джен говорила телефоном з дядьком Дiком.
– Твоя мама серйозно хвора, – сказав вiн Волтеру.
– Вона… не хвора, – закричав Волтер.
– Хвора. Я чув, як тiтка Джен казала дядьковi Дiку, – Фред чув, як його тiтка сказала: «Енн Блайт захворiла», а як весело було додати до цього «серйозно». – Вона, певне, помре, коли ти доберешся додому.
Волтер озирнувся, його очi були сповненi болю. Знову Елiс стала бiля нього… i знову решта дiтей зiбралася бiля Фреда. Вони вiдчували щось чуже в цьому темноволосому й милому дитинчатi… вони вiдчували потребу його дражнити.
– Якщо вона хвора, – сказав Волтер, – тато ii вилiкуе.
Не просто вилiкуе, а мусить вилiкувати!
– Боюся, це неможливо, – сказав Фред, його обличчя видовжилося, i вiн змовницьки пiдморгнув Ендi.
– Для тата немае нiчого неможливого, – з вiрнiстю наполягав Волтер.
– Ну, Русс Картер поiхав минулого лiта в Шарлоттаун лише на день, а коли повернувся додому, його мама була уже мертва, як цвях на дверях, – вiдповiв Бiлл.
– І похована, – додав Ендi, думаючи, як би то пiдкинути ще кiлька драматичних штрихiв, правду чи нi – не важливо. – Рус був страшенно злий, що пропустив похорон… похорони – це так весело.
– А я на жодному похоронi не була, – сумно зауважила Опал.
– Ну, у тебе ще буде не одна можливiсть, – вiдповiв Ендi. – Але ж бачиш, навiть тато не змiг зарадити панi Картер, а вiн набагато кращий лiкар, анiж твiй тато.
– Неправда…
– Правда, а ще вiн краще виглядае…
– Нi…
– Завжди щось трапляеться, коли ти iдеш з дому, – мовила Опал. – А що ти вiдчуеш, якщо повернешся додому й побачиш, що Інглсайд згорiв дотла?
– А якщо твоя мама помре, iмовiрно, усi дiти будуть роз’еднанi, – весело зауважила Кора. – Можливо, ти повернешся й житимеш тут.
– Так, – мило промовила Елiс.
– Ох, його батько захоче iх тримати в себе, – сказав Бiлл. – Пройде не так багато часу, вiн одружиться знову. Можливо, його тато теж помре. Я чув, як тато казав, що лiкар Блайт перепрацьовуеться до смертi. Подивiться, як вiн витрiщився! У тебе дiвчачi очi, мале… дiвчачi очi… дiвчачi очi.
– Ох, заткнися! – сказала Опал, якiй раптово усе це набридло. – Ти його не надуриш. Вiн знае, що ти просто дражнишся. Ходiмо в парк дивитися бейсбол. Волтер та Елiс можуть залишитися тут. Не можемо ми дозволити дiтям повсюди волочитися за нами.
Волтер не шкодував, коли вони йшли. Як i Елiс. Вони сiли на колоду й сором’язливо, проте задоволено дивилися одне на одного.
– Я покажу тобi, як грати в камiнчики, – сказала Елiс, – i позичу свого плюшевого кенгуру.
Коли настав час лягати спати, Волтеру видiлили мiсце в маленькiй спальнi в коридорi, де вiн залишився наодинцi. Панi Паркер делiкатно залишила йому свiчку й теплий плед, адже, хоч на дворi був липень, вночi було незвично холодно, як iнодi й бувае бiля моря. Здавалося, вночi мiг бути й мороз.
Але Волтер не мiг заснути, хоч плюшевий кенгуру Елiс м’яко притулився до його щоки. Ох, якби ж вiн був удома, у власнiй кiмнатi з великим вiкном, за яким вiдкривався Глен, i маленьким вiконцем пiд крихiтним шматочком його власного даху, за яким росла сосна! Мама прийшла б i почитала йому вiршi своiм милим голосочком…
– Я великий хлопчик… Я не заплачу… Я не запла-а-ачу-у, – сльози покотилися проти його волi. І яка користь з того плюшевого кенгуру? Йому здалося, що пройшли роки, вiдколи вiн покинув домiвку.
З парку саме повернулися дiти й гуртом завалилися до кiмнати, щоб посидiти на лiжку i поласувати яблуками.
– Ти плакав, дитинко, – насмiхався Ендi. – Ти просто маленька солодка дiвчинка. За мамину спiдницю трима- ешся!
– Кусай, дитя! – мовив Бiлл, простягаючи уже наполовину надкушене яблуко. – І не сумуй! Не здивуюся, якщо твоiй мамi покращае… якщо в неi сильний iмунiтет. Тато каже, панi Стефен Флегг померла б уже кiлька рокiв тому, якби не ii сильний iмунiтет. У твоеi мами сильний?
– Звичайно, – вiдповiв Волтер.
Вiн поняття не мав, що таке iмунiтет, але якщо вiн е в панi Стефен Флегг, то в мами й поготiв.
– А панi Еб Соер померла минулого тижня, а мама Сема Кларка померла на тиждень ранiше, – сказав Ендi.
– Вони померли вночi, – промовила Кора. – Мама каже, люди здебiльшого вмирають вночi. Сподiваюся, у мене так не буде. Як то так – iти у рай у пiжамi?
– Дiти! Дiти! Марш у лiжко! – погукала панi Паркер.
Хлопцi вдали, що душать Волтера рушником, i пiшли. Врештi-решт iм сподобався цей малюк. Волтер схопив Опал за руку, коли вона виходила.
– Опал, це ж неправда, що моя мама хвора, так? – благально прошепотiв вiн. Хлопчик просто не мiг дозволити собi залишитися сам на сам зi своiм страхом.
Опал була «не холодним серцем дитям», як казала панi Паркер, але не могла втриматися, щоб не налякати когось, розповiдаючи поганi новини.
– Вона хвора. Тiтка Джен так каже … вона казала, що я не повинна тобi розповiдати. Але думаю, ти маеш знати. Можливо, у неi рак.
– Невже всi повиннi померти, Опал? – нова страшна iдея спала на думку Волтера, який ранiше нiколи не думав про смерть.
– Звичайно, дурненький. Але вони нiколи насправдi не вмирають… вони потрапляють на Небеса, – радiсно вiдповiла Опал.
– Не всi, – додав Ендi… що слухав розмову за дверима… так тихенько, як поросятко.
– А… а Небеса далеко вiд Шарлоттауна? – спитав Волтер.
Опал залилася смiхом.
– Ну ти й дивний! Небеса за мiльйони миль звiдти. Але я скажу тобi, що робити. Молися. Молитва – це добре. Якось я загубила 10 центiв, а тодi помолилася й знайшла 25 центiв. Ось тому я знаю!
– Опал Джонсон, ти чула, що я казала? І загаси свiчку в кiмнатi Волтера. Я боюся пожежi, – погукала панi Паркер зi своеi кiмнати. – Вiн уже давно мав спати.
Опал загасила свiчку й вилетiла з кiмнати. Тiтка Джен була добродушною, а от коли злилася…! Ендi просунув голову у дверi, щоб побажати добранiч.
– Хай птахи на шпалерах оживуть i виклюють тобi очi, – прошипiв вiн.
Пiсля цього всi справдi пiшли спати, вiдчуваючи, що наставав кiнець iдеального дня, що Волт Блайт не таке вже й погане мале дитя, i завтра вони повеселяться, дражнячи його.
«Любi маленькi душi» – сентиментально подумала панi Паркер.
Незвична тиша нависла над будинком Паркерiв, а за шiсть миль звiдти в Інглсайдi маленька Берта Марiлла Блайт вiдкрила своi кругленькi карi оченята й побачила навколо щасливi обличчя й свiт, у який вона щойно прийшла в ту найхолоднiшу за вiсiмдесят сiм рокiв липневу нiч бiля моря!
IX
Волтер на самотi в темрявi так i не мiг заснути. Вiн за свое коротке життя ще нiколи не спав сам. Завжди поруч були Джем або Кен, було тепло й затишно. Маленька кiмнатка заледве проглядалася, коли туди проникло блiде мiсячне свiтло, але це було гiрше, анiж темрява. Картина, що висiла на стiнi на вiдстанi одного фута вiд його лiжка, здавалося, скоса дивилася на хлопця… картини завжди виглядають iнакше при мiсячному свiтлi. Тодi можна побачити речi, якi б ви нiколи не помiтили вдень. Довгi мереживнi фiранки нагадували силуети високих худих жiнок, якi сперлися на вiкна з обох сторiн й плакали. У будинку зовсiм не було звукiв… скрипу, зiтхань чи шепотiння. А якщо птахи на шпалерах уже оживають i готуються викльовувати йому очi? Раптом страх настiльки заполонив Волтера, що по його тiлу почали бiгати мурашки… а тодi один великий страх витiснив усi iншi. Мама хвора. Йому довелося повiрити в це, оскiльки те, що сказала Опал – правда. Можливо, мама помирае. Можливо, мама померла! І вже не можна буде прийти додому до мами. Волтер уявив собi Інглсайд без мами!
Раптом Волтер зрозумiв, що просто не може з цим змиритися. Вiн повинен пiти додому. Просто зараз. Вiн повинен побачити маму, перш нiж вона… перш нiж… вона помре. Ось що мала на увазi тiтка Мерi Марiя. Вона знала, що мама помре. З того, аби будити когось зараз чи просити вiдвести додому, не буде нiякоi користi. Вони не вiдведуть його… вони з нього тiльки посмiються. Дорога додому – страшно довга, але вiн iтиме всю нiч.
Вiн тихесенько вислизнув з лiжка й одягнувся. Узяв черевики в руки. Вiн не знав, де панi Паркер повiсила його кашкета, але це не мало значення. Вiн не шумiтиме… вiн повинен вибратися звiдси й дiйти до мами. Вiн шкодував, що не може попрощатися з Елiс… вона б зрозумiла. Через темний коридор… вниз по сходах… крок за кроком… затамувавши подих… цi сходи коли-небудь закiнчаться?… усе так скрипить… ой, ой!
Волтер упустив одного черевика! Той з гуркотом покотився вниз по сходах, бамкаючись об кожну сходинку, потiм перелетiв через коридор i гахнувся об вхiднi дверi, як сигнал повного провалу для Волтера.
Волтер з вiдчаю притиснувся до поручнiв. Усi повиннi були почути цей шум… зараз позбiгаються… вони не дозволять йому пiти додому… Схлип вiдчаю застряг комком у горлi.
Здавалося, пройшло уже кiлька годин, перш нiж вiн наважився повiрити, що нiхто не прокинувся… перш нiж наважився продовжити свiй обережний спуск схiдцями. Врештi вiн добрався до приступи, знайшов свого черевика й обережно повернув ручку вхiдних дверей… у Паркерiв дверей нiколи не замикали. Панi Паркер казала, що в них немае нiчого цiнного, окрiм дiтей, та й тих красти нiхто не хотiв.
Волтер вийшов надвiр… i закрив за собою дверi. Вiн з легкiстю пiрнув у своi черевики й прошмигнув на вулицю: будинок знаходився на окраiнi села, тож скоро вiн уже вийшов на дорогу. На мить його охопила панiка. Страх, що його зловлять i не дозволять пiти, залишився позаду, проте тепер повернулися старi страхи темряви й самотностi. Вiн нiколи ранiше не був сам вночi. Вiн боявся усього свiту. То був такий великий свiт, у якому вiн здавався зовсiм крихiтним. Навiть холодний вологий вiтер, що з’явився iз сходу й дув просто йому в лице, здавалося, штовхав його назад.
