Енн з Інглсайду

скачать книгу бесплатно

Енн з Інглсайду
Люсi Мод Монтгомерi

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Щасливе подружжя Енн i Гiлберт з п’ятьма дiтьми живуть в мiстечку Глен Сент Мерi в улюбленому Інглсайдi. Енн i Гiлберт разом уже п’ятнадцять рокiв. Дiти зростають, знаходять друзiв, пiзнають радiсть i горе, правду та брехню. Джем, старший з дiтей, хоче якнайшвидше подорослiшати. Волтер мае поетичну натуру, Дi дуже довiрлива, а ii близнючка Нан полюблять завжди бути в центрi уваги. Ширлi – наймолодший. Всiх можуть втiшити й пiдбадьорити люблячi батьки. На радiсть сiм’i, в Енн народжуеться шоста дитина, Рiлла.

Життя постiйно випробовуе Енн – треба бути i доброю матiр’ю, i мудрою жiнкою, i гостинною сусiдкою. Вчитися на власних помилках, сумнiватися в собi, але вкотре знаходити силу, любов i пiдтримку у своiх найрiднiших.

Люсi Мод Монтгомерi

Енн з Острова

© Б. Синякевич, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

* * *

І

– Який чистий мiсяць сьогоднi на небосхилi, – промовила Енн Блайт сама до себе, йдучи садом Райта до вхiдних дверей дому Дiани, бiля яких цвiла черешня, чиi пелюстки пiдхопив солоний бриз у повiтрi.

Вона зупинилася на мить, аби кинути оком на пагорби та лiси, якi так полюбилися iй ще зi старих-добрих часiв. Рiдне Ейвонлi! Глен Сент Мерi уже давно став для неi рiдною домiвкою, проте було в Ейвонлi щось таке, чого в Глен Сент Мерi нiколи не зустрiти. Тiнi минулого чекали на неi за кожним поворотом… Їi вiтали поля, якими вона колись блукала… Навколо неi луною не стихали спогади про солодке життя, де усе навколо… кожна мiсцина, на яку вона кидала погляд, берегла в собi милi спогади. Тут був сад з привидами, тут i там минулого року розквiтали всi троянди. Енн завжди любила повертатися додому – до Ейвонлi, навiть зараз, хоч i привiд для цього вiзиту був сумний. Вони з Гiлбертом приiхали на похорон його батька, Енн залишилася ще на тиждень. Марiлла та панi Лiнд просто не могли вiдпустити ii так швидко.

Їi стареньку кiмнатку з верандою та трикутною дахiвкою завжди тримали до ii приiзду, тож коли Енн зайшла до кiмнати, виявилося, що панi Лiнд поставила великий домашнiй весняний букет… Щойно Енн занурила обличчя в розмаiття квiтiв, iй здалося, наче вiн зберiг увесь аромат незабутнiх рокiв. Та колишня Енн чекала на неi тут, а всi старi, дорогi радощi таiлися глибоко в серцi. Кiмнатка з верандою обплiтала ii своiми руками, огортаючи… оповиваючи ii. З любов’ю вона оглядала стареньке лiжечко, яке панi Лiнд обсипала яблуневим листям, бездоганнi подушки з вишитим панi Лiнд мереживом, плетенi Марiллою килими на долiвцi… i дзеркало, в яке колись дивилося личко маленькоi сирiтки з чистим дитячим чолом, яка давним-давно проливала сльози в першу нiч перебування тут. Енн уже й забула, що вона – щаслива мати п’ятьох дiтей… Сьюзан Бейкер знову в’язала своi чудернацькi черевики в Інглсайдi. Вона знову була Енн iз Зелених Дахiв.

Коли панi Лiнд зайшла до кiмнати, несучи свiжi рушники, Енн мрiйливо дивилася в дзеркало.

– От як добре, що ти знову тут, Енн. Уже дев’ять рокiв минуло, вiдколи ти поiхала, а ми з Марiллою досi за тобою сумуемо. Тут уже не так самотньо, вiдколи Девi одружився… Мiллi – то ж таке миле створiннячко! Такi солоденькi! Хоча вона така допитлива, як бурундуча! А я все одно як казала, так i казатиму, що такоi, як ти – не знайдеш.

– Ох, дзеркало так просто не обдуриш, панi Лiнд. Воно каже менi прямо: «Ти уже не така молода, як ранiше», – гмикнула Енн.

– У тебе дуже добре збереглася фiгура, – спробувала пiдбадьорити ii панi Лiнд. – Звичайно, рум’янцю в тебе завжди було мало.

– У будь-якому разi поки що в мене й натяку на друге пiдборiддя немае, – радiсно промовила Енн. – І моя старенька кiмната мене пам’ятае, панi Лiнд. Я така рада… менi було б так боляче, якби я повернулася, а вона мене забула. Так чудово знову побачити мiсяць, що сходить над Лiсом Привидiв.

– Мiсяць на небi – наче великий золотий злиток, правда? – мовила панi Лiнд, вiдчуваючи, наче здiйснюе шалений поетичний полiт, i радiючи, що Марiлла ii не чуе.

– Подивися тiльки, як кiнчики ялинок визирають назустрiч мiсяцю, як березовий гай тягнеться руками до срiблястого неба. Тепер це великi дерева, а коли я сюди приiхала, вони були мацюпусiнькi… Отут я справдi почуваюся трохи старшою.

– Дерева – то як дiти, – сказала панi Лiнд. – Аж лячно стае, як швидко вони виростають, щойно ти повернешся до них спиною. Глянь-но на Фреда Райта… Йому лише тринадцять, а вiн уже такий високий, як його батько. У нас сьогоднi на вечерю – курячий пирiг, i я ще спекла тобi лимонних бiсквiтiв. І нiчого було тобi боятися ночувати в тому лiжку. Я сьогоднi провiтрила простирадла… Марiлла про це не знала, провiтрила iх ще раз… а Мiллi поняття не мала, що ми двое iх провiтрювали, то взялася провiтрити простирадла третiй раз. Сподiваюся, Мерi Марiя Блайт таки вибереться завтра… вона ж обожнюе похорони.

– Тiтка Мерi Марiя… Гiлберт завжди так ii кличе, хоча вона всього-на-всього кузина його тата… завжди кличе мене «Еннi», – знизала Енн плечима. – А коли вона вперше побачила мене пiсля весiлля, то сказала: «Дивно, що Гiлберт тебе обрав. У нього могло бути стiльки красунь!» Можливо, саме тому я так ii й не полюбила… знаю, Гiлберт теж, але вiн надто вiдданий своiй родинi, аби це визнати.

– Гiлберт тут надовго?

– Нi. Йому потрiбно вертатися завтра ввечерi. Вiн залишив пацiента в критичному станi.

– О, зрозумiло. Думаю, тепер уже нiщо Гiлберта в Ейвонлi не тримае, вiдколи минулого року вiдiйшла його матуся. Старенький пан Блайт так i не оговтався пiсля ii смертi, йому вже не було для кого жити. Блайти завжди такими були… завжди вони надто прив’язувалися до земних речей. Сумно, що нiкого з них не залишилося в Ейнволi. Файна була пара стареньких. А тодi… ще тi Слоани. Слоани – то такi Слоани, вони будуть, допоки стоятиме цей свiт. Амiнь.

– Та залишимо тих Слоанiв, я от пiсля вечерi пiду прогуляюся фруктовим садом пiд мiсячним сяйвом. Думаю, врештi-решт доведеться таки йти спати… хоча менi завжди здавалося, що спати вночi, коли так яскраво свiтить мiсяць, – просто марна трата часу. Проте я збираюся встати раненько, хочу побачити, як першi ранковi промiнчики пiдкрадаються до Лiсу Привидiв. Небо стане кораловим, вiльшанки виспiвуватимуть пiснi… Можливо, маленький сiрий горобчик вмоститься на пiдвiконнi, i можна буде споглядати, як золоте свiтло торкаеться фiалок, заливаючи iх пурпуровим кольором.

– Але кролики уже потопталися по всiх лiлiях, що виросли в червнi, – сумно зауважила панi Лiнд, шкандибаючи сходами вниз i тихцем радiючи, що бiльше не доведеться говорити про мiсяць. Енн завжди була такою дивною. І уже не залишилося жодноi надii, що вона ще це переросте.

Дiана спускалася вниз стежкою назустрiч Енн. Навiть у мiсячному сяйвi можна було розгледiти, що волосся в неi й досi темне, щоки – рожевi, а очi – сяють. Проте сяйво мiсяця не могло приховати, що роки додали iй зайвоi ваги… Та й Дiана нiколи не була «худенькою» (в традицiйному розумiннi мешканцiв Ейвонлi).

– Не переживай, люба… Я ненадовго…

– Та я ж не цим переймаюся! – з докором промовила Дiана. – Ти ж знаеш, я краще проведу вечiр з тобою, анiж пiду на ту зустрiч. Здаеться, я ще тебе добре й не розгледiла, а ти пiслязавтра уже iдеш. Але брат Фреда… ти ж знаеш, ми просто мусимо прийти.

– Звичайно, я все розумiю. Я забiгла на хвилинку. Я йшла старою-доброю дорогою, Дi, через Джерело Дрiади, Лiс Привидiв, пiд тiнями вашого старенького саду, повз Плакучу Вербу. Я навiть зупинилася, щоб помилуватися тими вербами, якi, як завше, прихилилися до води. Якi ж вони високi тепер!

– Як i усе навколо! – зiтхнула Дiана. – Ти тiльки подивися на малого Фреда! Ми змiнилися. Усi. Крiм тебе. Ти нiколи не змiнюешся, Енн. Як тобi вдаеться залишатися такою стрункою? Ти тiльки на мене подивися!

– Ну трохи замiжнiла, звiсно, – залилася смiхом Енн. – Але поки, Дi, тобi вдаеться уникати огрядностi, як у людей середнього вiку. А щодо того, що я нiяк не змiнююся… ну, панi Г. Б. Доннелл з тобою б погодилася. Вона ще на похоронi сказала менi, що я нi на йоту старше свого вiку не виглядаю. А от панi Гармон Ендрюс посперечалася б. Вона сказала: «Лишенько, Енн, як ти постарiла!» Усе залежить вiд того, як на це подивитися… чи в що вiрити. Я почуваюся трiшечки старшою, хiба що коли переглядаю картинки в журналах. Усi цi героi та героiнi надто вже молодi, як на мене. Та не зважай, Дi… завтра ми знову станемо дiвчатками. Ось власне чому я до тебе й прийшла. Весь полудень i вечiр ми гулятимемо нашими старими схованками – кожнiсiнькою з них. Прогуляемося весняними полями, пройдемося лiсом, зарослим папороттю. Подивимося на тi старi знайомi й любi мiсця й пагорби, де знову вiднайдемо нашу юнiсть. Знаеш, весною не бувае нiчого неможливого. Скинемо зi себе вiдчуття батькiвства та вiдповiдальностi й побудемо такими легковажними, як ото про мене думае панi Лiнд (десь дуже глибоко в серцi). Бути завжди такою розважливою – не надто весело, Дiано.

– Ой, як то файно звучить! Хотiлося б, але…

– Нiяких «але». Я знаю, ти зараз думаеш «А хто хлопцям вечерю зварить?»

– Не зовсiм. Енн Корделiя може приготувати хлопцям вечерю не гiрше, анiж я, а iй лише одинадцять, – гордо промовила Дiана. – Зрештою вона й так збиралася готувати. А я хотiла пiти до Товариства допомоги жiнкам, але пiду з тобою. Це буде наче здiйснення мрii. Знаеш, Енн, я багато вечорiв сидiла собi й уявляла, що ми знову маленькi дiвчиська. А вечерю я вiзьму нам в дорогу.

– І ми ii скуштуемо в садку Естер Грей… Садок Естер Грей ще ж на мiсцi, так?

– Здаеться, – з ноткою сумнiвiв вiдповiла Дiана. – Я нiколи туди не ходила, вiдколи вийшла замiж. Енн Корделiя вивчае багато мiсцин, але я завжди ii застерiгаю не вiдходити надто далеко вiд дому. Вона обожнюе бродити лiсами, а одного дня я нагримала на неi, бо вона говорила сама до себе в садку. А вона менi сказала, що говорила не сама до себе, а до квiткових духiв. Пам’ятаеш, ти iй на дев’ятирiччя надiслала iграшковий чайний сервiз iз крихiтними бутонами троянд? Вона жодного шматочка не розбила… така обережна. Використовуе сервiз, тiльки коли до неi на чай приходять Трое Зелених Ельфiв. А я й слова не можу з неi витягнути, хто ж вони такi. Частенько я переконуюся, Енн, що вона бiльше схожа на тебе, анiж на мене.

– Можливо, «та що iм’я, назви хоч як троянду, не змiниться в нiй аромат», як казав Шекспiр[1 - Цитата з «Ромео та Джульетти» В. Шекспiра в перекладi І. Стешенко, (прим. пер.)]. Не сердься на вигадки Енн Корделii, Дiано. Менi завжди так шкода дiтей, якi не проводять кiлька рокiв дитинства в чарiвних свiтах.

– Наш викладач тепер – Олiвiя Слоан, – вагаючись, розповiла Дiана. – Знаеш, вона тепер здобула ступiнь бакалавра, а пiшла викладати до школи, щоб бути ближче до мами. Вона каже, що дiтям потрiбно показувати реальний свiт.

– І тепер я маю слухати, як ти переповiдаеш менi всякi Слоанiтницi, Дiано Райт?

– Нi… нi… НІ! Вона менi анiтрохи не подобаеться. Вона завжди витрiщаеться своiми голубими очиськами, як уся ii сiмейка. Я не притлумлю мрiй Енн Корделii. Вони милi… як i твоi колись. Думаю, у життi вона ще не раз зiткнеться з «реальним свiтом».

– Тодi усе вирiшено. Я спущуся до Зелених Дахiв приблизно о другiй, ми вип’емо червоного смородинового вина Марiлли (вона досi його робить, всупереч волi пастора й панi Лiнд), просто щоб ми трiшки побiсилися.

– Пам’ятаеш той день, коли ти мене пiдсадила на це винце? – захихотiла Дiана, яка могла стерпiти слiвце «побiситися», тiльки якщо воно лунало з вуст Енн. Усi знали, що Енн мала на увазi. То був просто ii стиль.

– Завтра буде справжнiсiнький день спогадiв, Дiано. Ну… не буду тебе затримувати, ось i Фред на своiй колясцi. У тебе миле платтячко.

– Фред змусив мене придбати нове до весiлля. Думала, то нам не по кишенi, ми ж щойно побудували нову стайню, але вiн сказав, що не дозволить, аби його дружина виглядала так, наче з вигнання повернулася. Навiть на вулицю не пустить, якщо хтось виглядатиме хоч трiшечки краще, нiж його дружина. Це ж так по-чоловiчому, скажи?

– Ти говориш як панi Еллiотт у Гленi, – з усiею серйознiстю вiдповiла Енн. – Бачиш цю схожiсть? Ти що, хотiла б жити у свiтi без чоловiкiв?

– Було б жахливо, – визнала Дiана. – Так, так, Фреде, уже йду. Ох, добре вже! До завтра, Енн!

Енн затрималася бiля Джерела Дрiади дорогою додому. Вона так любила цей старенький потiчок. Схоже, вiн увiбрав у себе кожнiсiньку трель ii дитячого смiху, пронiс iх у собi, а тепер видзвонював ними знову, поки вона слухала. Мрii ii минулого… вона бачила, як вони вiддзеркалювалися на чистiй поверхнi Джерела… обiтницi… шепiт минулого. Потiчок зберiг iх, шумiв ними… проте нiхто не прислухався до того збереженого минулого, окрiм старих мудрих ялиць у Лiсi Привидiв, якi вже давно слухали цi iсторii.

ІІ

– Який гарний день… як на замовлення, – мовила Дiана. – Боюся тiльки, то единий сонячний день тижня, завтра буде дощ.

– Не зважай. Ми впиватимемося красою цього дня сьогоднi, навiть якщо завтра сонце вже не визирне з-за хмар. Ми насолоджуватимемося нашою дружбою весь день, навiть якщо завтра доведеться розлучитися. Подивися на цi просторi зеленi пагорби, позолоченi сонячним промiнням… на цi долини, оповитi блакитним туманом. Усе це – наше, Дiано… Байдуже, якщо отой пагорб вдалечинi записаний на Абнер Слоан… Сьогоднi вiн наш! Вiтер дме iз заходу… А в мене завжди з’являеться той дух пригод, коли дме захiдний вiтер… у нас буде чудова прогулянка!

Так i сталося. Вони пройшлися усiма мiсцинами: Стежкою Закоханих, Лiсом Привидiв, Лiнивими Хащами, Долиною Фiалок, Березовою Стежкою, Кришталевим Озером. Вiдтодi дещо змiнилося. Маленькi березовi саджанцi в Лiнивих Хащах, де вони давним-давно розмiстили будиночок для iгор, стали великими деревами; Березова Стежка – протяжна дорога, по якiй давно не ступала людська нога, заросла папороттю. Кришталеве Озеро зовсiм зникло, залишивши по собi хiба що порослу мохом западину. Проте Долина Фiалок i досi заливалася лiловим вiд фiалок, а саджанець яблунi, який Гiлберт якось знайшов десь далеко в лiсах, тепер розрiсся у величезне дерево, всiяне маленьким малиновим цвiтiнням.

Вони йшли без капелюшкiв. Волосся Енн досi було таким блискучим, наче вiдполiроване червоне дерево, а Дiанине – чорним, як i ранiше. Вони обмiнювалися веселими, теплими та дружнiми поглядами, наповненими розумiнням. Інодi йшли в цiлковитiй тишi. Енн завжди стверджувала, що такi доброзичливi люди, як вони з Дiаною, вмiють читати думки одна одноi. Інодi вони починали розмови «а пам’ятаеш?» «А пам’ятаеш той день, коли ти провалилася в садовому будиночку Кобба на Террi Роуд?»… «А пам’ятаеш, як ми стрибали на тiтку Джозефiну?»… «А пам’ятаеш наш Клуб Історiй?»… «А пам’ятаеш, як до нас прийшла панi Морган, а ти замурзала носа чимось червоним?»… «А пам’ятаеш, як ми посилали одна однiй сигнали свiчками з вiкон?» «А пам’ятаеш, як ми веселилися на весiллi панни Лаванди, i синi бантики Шарлотти?»… «А пам’ятаеш Товариство Удосконалення?» Їм здавалося, наче вибух iхнього смiху луною сягав далекого минулого.

ТУСЕ, схоже, уже розпалося. Воно припинила свое iснування майже одразу пiсля замiжжя Енн.

– Вони просто не змогли далi його вести, Енн. Молодь Ейвонлi тепер – це зовсiм не та молодь, що була в нашi днi.

– Ти кажеш так, наче «нашi днi» уже минули, Дiано. Нам лише п’ятнадцять рокiв, ми з тобою рiднi душi. Повiтря не наповнюеться свiтлом, воно i е свiтло. Менi здаеться, що я наче розправила крила.

– Я вiдчуваю те саме, – мовила Дiана, забуваючи, що ваги сьогоднi вранцi показали сотню i п’ятдесят п’ять фунтiв. – Менi часто так кортить перетворитися на пташку, хоча б на мить. Як це, певне, чудово – лiтати!

Зусiбiч iх оточувала краса. Неочiкуванi вiдтiнки з’являлися в темрявi королiвства лiсiв, приваблюючи своiм сяйвом. Весняне сонячне промiння пробивалося крiзь молодi зеленi пагони. Радiснi трелi заповнювали все навколо. Де-не-де траплялися низини, прогулянка якими була схожа на золоту купiль. На кожному кроцi на них чекали свiжi веснянi аромати… прянощi папоротi… смерековий бальзам… пахощi щойно зораного поля. Там звивалася стежка, вкрита цвiтом дикоi вишнi… старе поле, всiяне маленькими ялинками, якi тiльки-но почали зростати й, наче ельфи, ховалися помiж трав… струмки, ще не «надто широкi, щоб через них перестрибувати[2 - Алюзiя на вiрш А.Е. Гусмана «With rue my heart is laden» (прим. пер.).]»… лiсовi зiрочки пiд ялинами… молода папороть iз закрученими листочками… i береза, з ii кори якоi якийсь вандал вiдламав кiлька шматочкiв бiлоi шкiри в кiлькох мiсцях, оголюючи нижнi шари з новими вiдтiнками. Енн так довго все роздивлялася, що Дiана не могла надивуватися. Вона не бачила того, що помiчала Енн… Рiзноманiття вiдтiнкiв – вiд чистого кремового бiлого, який переростав у вишуканий золотий вiдтiнок, що з кожним новим шаром став усе насиченiшим, аж до найглибшого шару з найбагатшим коричневим вiдтiнком, – усе показувало, що береза, така дiвоча й спокiйна ззовнi, насправдi таiла в собi дуже теплi почуття.

– У iхнiх серцях палае первiсний вогонь землi, – промимрила Енн.

Врештi-решт, пiсля прогулянки пролiском, де рясно росли поганки, вони вийшли на Сад Естер Грей. Вiн майже не змiнився, досi наповнювався солодкими ароматами любих квiтiв. Там все ще цвiло багато червневих лiлiй, якi Дiана називала нарцисами. Черешнi виросли, та й досi бiлоснiжне цвiтiння кружляло в повiтрi. Ще можна було прогулятися серед троянд на центральнiй алеi, стара дамба була вщерть наповнена бiлим цвiтом суницi, блакитними пелюстками фiалок та зеленими листочками молодоi папоротi. Вони влаштували пiкнiк, аби повечеряти на краечку дамби, сидячи на старому каменi, вкритому мохом. Позаду височiло бузкове дерево, що своiми фiолетовими знаменами загородило шлях до сонця, яке поступово заходило за небокрай. Обое зголоднiли й визнали, що куховарять вони напрочуд чудово.

– Як усе смакуе на свiжому повiтрi, – полегшено зiтхнула Дiана. – Цей твiй шоколадний торт, Енн… Знаеш, у мене просто немае слiв, але ти повинна подiлитися зi мною рецептом. Фреду вiн би дуже припав до душi! Вiн може iсти все пiдряд i залишатися таким худющим. Я завжди кажу, що бiльше не буду iсти жодних тортiв… тому що я гладшаю з кожним роком. Мене просто жахае думка, що колись я перетворюся у велику тiтку Сару… Вона була така огрядна, що ii доводилося штовхати, коли вона вставала. Але коли я бачу такi торти… Останнiй вечiр зустрiчi… що ж, вони, певне, усi образяться, якщо я його не скуштую.

– Як тобi цей день, сподобався?

– О, так, здебiльшого. Як тодi, коли я попала в тенета кузини Фреда Генрiетти… Вона з таким захопленням розповiдае про своi операцii й вiдчуття, якi ii переповнювали, коли ii оперували, про те, як швидко лопнув би апендицит, якби його не вирiзали. «Менi наклали п’ятнадцять швiв. Ох, Дiано, якi муки я пережила!» Принаймнi iй подобаеться про це розповiдати. І вона усе це пережила, то чому б нам не посмiятися з цього зараз? Джим такий смiшний був… Не знаю, чи Мерi Елiс усе це сподобалося б… Ну, але один малесенький шматочок… Гiрше вже не буде, я думаю… Мале-е-е-сенький шматочок тортика нiчого не змiнить… Вiн сказав дещо… У ту нiч перед весiллям вiн був такий наляканий, що думав уже сiдати на корабель i плисти геть. Сказав, що кожен наречений почувався так само, чесно кажучи. Ти ж не думаеш, що Гiлберт i Фред вiдчували те саме, Енн?

– Певне, що нi.

– Ось так сказав i Фред, коли я спитала. Вiн сказав, що переживав лишень, чи я не змiню свого рiшення в останнiй момент, як Розi Спенсер. Але ж нiколи не можна сказати напевне, що в чоловiкiв на умi. Навiщо переживати про усе це зараз! Як гарно ми провели разом час пополуднi! Здаеться, ми знову пережили стiльки щасливих моментiв. Якби ж ти не iхала завтра, Енн.

– Дiано, може, ти завiтаеш до мене в гостi в Інглсайд цього лiта? Перш нiж… ну, перед тим, як я перестану на певний час приймати вiдвiдувачiв.

– Залюбки. Проте схоже, цього лiта вибратися з дому буде практично неможливо. Завжди знайдеться стiльки справ.

– Ребекка Дью нарештi приiде, я цьому рада… Боюся, тiтка Мерi Марiя також. Вона так прямо натякала на це Гiлберту. Вiн не хоче ii бачити, так само як i я… Але вона «родичка», а родичiв завжди потрiбно гостинно приймати.

– Можливо, я заiду взимку. Залюбки вiдвiдаю Інглсайд знову. У тебе милий дiм, Енн… i мила сiм’я.

– Інглсайд гарний… i тепер вiн менi дуже подобаеться. А колись я думала, що нiколи його не полюблю. Я ненавидiла його, щойно приiхала… ненавидiла за його чесноти. То був нiж у спину моему любому Будинку Мрii. Пам’ятаю, як жалiбно казала Гiлберту, коли ми його полишали: «Ми були такi щасливi там. Нiде бiльше ми не будемо такими щасливими». А потiм на певний час цiлком вiддалася насолодi туги за домом. А тодi… почали проростати маленькi корiнцi симпатii до Інглсайду. Я боролася з цим… Справдi… Та врештi-решт здалася й визнала, що полюбила його. І з кожним роком ця любов тiльки змiцнювалася. Дiм не надто старий… Старi будинки – сумнi. Але цей не надто новий… Новi будинки якiсь неотесанi. А цей такий чарiвний. Я люблю кожнiсiньку його кiмнатку. Кожен мае якiсь недолiки, але й чесноти теж… У кожного е щось, що вирiзняе його вiд iнших, що творить його особистiсть. Я люблю цi чарiвнi дерева на газонi. Не знаю, хто iх висадив, але щоразу, коли пiдiймаюся сходами, зупиняюся на сходовому майданчику… пам’ятаеш те чудернацьке вiкно з широким м’яким сидiнням? Отак сидиш на ньому, дивишся у вiкно й кажеш: «Благослови, Боже, ту людину, яка посадила цi дерева, хто б це не був». У нас справдi надто багато дерев бiля будинку, але ми жодне не наважилися зрубати.

– Точно як Фред. Вiн молиться на ту велику вербу, що росте пiвденнiше вiд будинку. Вона закривае увесь вид з вiкна у вiтальнi. Я йому скiльки разiв йому казала, а вiн тiльки й вiдповiдае: «Ти що, через якийсь вид з вiкна зрубаеш це миле створiння?»… Так верба й росте… І справдi миле. Ось чому ми назвали наш дiм Фермою бiля Самотньоi Верби. Менi подобаеться «Інглсайд[3 - «Інглсайд» дослiвно перекладаеться «сiмейне вогнище» (прим. пер.)]». Така мила i затишна назва.

– Гiлберт каже так само. Ми довго думали над назвою. Спробували кiлька варiантiв, але жоден не пасував. А коли натрапили на «Інглсайд», то вiдчули: це те, що треба. Я дуже рада, що в нас гарний та великий дiм, у ньому багато кiмнат… нашiй сiм’i вiн дуже потрiбен. І нашим дiткам, хоч i маленьким, вiн теж припав до душi.

– А якi вони милi, – Дiана тихцем вiдламала ще один «шматочок» шоколадного торта. – Думаю, моi дiти теж доволi гарнi, але у твоiх – щось особливе… а близнята! Тут я тобi заздрю, завжди хотiла мати близнят.

– О, я б вiд них нiкуди не дiлася… Близнята – то моя доля. Але я трiшки розчарована, бо ж вони не схожi… зовсiм не схожi одна на одну. Нан мила, але в неi русяве волосся, карi оченята й гарна статура. Дi – татова доця, адже в неi зеленi очка й руде волоссячко… кучеряве руде волоссячко. Ширлi – Сьюзан пильнувала його, як зiницю ока. Я дуже довго хворiла, коли вiн народився, а вона доглядала за ним так довго, що, здаеться, почала вважати його своiм. Вона називае його «маленький смуглявий хлопчик» i безбожно його пестить.

– А вiн досi такий маленький, можеш сама переконатися. Якщо вiн знiме одяг, ти можеш його знову одягнути, – заздрiсно мовила Дiана. – Джеку дев’ять, знаеш, вiн не хоче, щоб я його одягала. Каже, що вiн уже дорослий! А менi ж подобалося! Ех, якби дiти не виростали так швидко.

– У мене ще нiхто до такого не дiйшов… але я зауважила, що вiдколи Джем пiшов до школи, вiн уже не хоче йти зi мною за руку, коли ми прямуемо селом, – зiтхнула Енн. – Але i вiн, i Волтер, i Ширлi досi хочуть, аби я iх одягала. Волтер досi iнколи робить з того цiлий ритуал.

– Тобi ще за таке не варто переживати. А тепер Джековi просто не терпиться стати солдатом, коли вiн виросте! Солдатом! Оце фантазiя!

– Я б таким не переймалася. Вiн про це забуде, захопиться чимось iншим. Вiйна – це минуле. Джем уявляе собi, що стане моряком… як капiтан Джим. А Волтер, до речi, хоче стати поетом. Вiн не схожий на iнших. Але всi вони обожнюють дерева, гратися у «Впадинi», – це невеличка галявина просто внизу бiля Інглсайду з чарiвними стежками та струмочком. Звичайне мiсце, просто «впадина» для iнших, а для них – цiлий чарiвний свiт. Звичайно, вони ще тi шибеники, але не така вже й погана ватага… На щастя, любовi вистачае усiм. О, я така рада, що в цю ж годину завтра я вже буду в Інглсайдi, розказуватиму iсторii на нiч своiм малюкам i справедливо похвалю Сьюзан за те, що припильнувала за квiтками-черевичками та папороттю. Сьюзан добре вдаеться доглядати за папороттю. Нiхто не доглядае за нею краще, анiж вона. Я чесно захоплююся ii папороттю… але черевички, Дiано! Як на мене, вони взагалi не схожi на квiти. Але я не хочу ображати цим Сьюзан. Я намагаюся уникати цiеi теми. Поки усе спрацьовувало. Сьюзан – голубонька. Просто не уявляю, що б я без неi робила. Пам’ятаю, як колись називала ii «чужою людиною». Все-таки як добре знати, що ти повертаешся додому, але й Зеленi Дахи покидати важко. Тут так красиво… з тобою i Марiллою. Наша дружба завжди була такою чудовою, Дiано.

– Так… i ми завжди… розумiеш… я нiколи не говорила так, як ти, Енн… але ми завжди дотримувалися нашоi урочисто даноi в минулому клятви, правда ж?

– Завжди… i назавжди.

Енн взяла Дiану за руку. Вони довго сидiли в тишi, надто солодкiй для слiв. Великi мовчазнi вечiрнi тiнi лягали на трави, квiти та зелень лугiв. Сонце опустилося, небо наливалося сiро-рожевими вiдтiнками, а тодi блiдло, ховаючись за замисленими деревами… веснянi сутiнки запанували в садку Естер Грей, де в цiй порi не ступала жодна нога. Вiльшанки вкраплювали у вечiрне повiтря своi флейтовi трелi. На небокраi з-пiд бiлих черешень з’явилася велика зiрка.

– Перша зоря – то завжди диво, – мрiйливо промовила Енн.

– Я б сидiла тут вiчно, – вiдповiла Дiана. – Навiть думати не хочу про те, що доведеться iти.

– Я теж… але врештi-решт ми тiльки уявляли, що нам п’ятнадцять. Треба пам’ятати про сiмейнi обов’язки. Як пахне бузок! Дiано, ти нiколи не думала, що е в ароматi бузку щось… чисте? Гiлберт з того завжди смiеться. Вiн любить бузок, а, як на мене, його пахощi зберiгають у собi якийсь секрет, аж надто солодкий.

– Бузку притаманний сильний аромат, не варто його тримати вдома, – сказала Дiана.

Вона взяла тарель, що залишилася, як нагадування про шоколадний торт, провела ii довгим поглядом, похитала головою й поклала в кошик з благородним виразом самозречення на обличчi.

– Правда було б весело, Дiано, якби зараз, по поверненню додому, ми зустрiлися з нами колишнiми, якi бiжать Стежкою Закоханих?

Дiана захихотiла.

– Нi, Енн, не думаю, що то буде весело. Я й не помiтила, як стемнiло. Добре помрiяти вдень, проте…

Вони iшли додому в тишi й любовi, разом. Краса сонця позаду них кидала iскри на старi пагорби, а в iхнiх серцях iскрилася стара й незабута любов.

ІІІ

Уранцi наприкiнцi насиченого приемного днями тижня Енн поклала квiти на могилi Метью, а пополуднi поiздом вирушила з дому Кармодi. Спочатку вона думала про старе-добре минуле, яке залишилося позаду, а тодi думками поринула вперед – туди, що любила. Їi серце виспiвувало всю дорогу, тому що вона поверталася додому, до радiсного дому. Мiсця, де кожен, хто переступав через порiг, знав, що це – дiм. Дiм, наповнений смiхом, срiблястими кухлями, свiтлинами та дiтьми… неоцiненними кучериками та кругленькими колiнками… кiмнатами, якi з радiстю ii приймуть, де на неi терпляче чекають стiльцi та сукнi в шафi, де завжди святкують навiть маленькi рiчницi й пошепки звiряють маленькi секретики.

– Приемно усвiдомлювати, що ти повертаешся додому, – подумала Енн, витягуючи з гаманця лист вiд маленького синочка, над яким вона весело смiялася ще вечiр тому, гордо читаючи його родинi Зелених Дахiв… перший лист, який вона отримала вiд своеi дитини. То був дуже гарний коротенький лист вiд семирiчного дитинчати, який тiльки рiк тому пiшов до школи й навчився писати, хоча й мав трiшки помилок у правописi, а ще в куточку листа красувалася велика чорнильна пляма.

«Дi рьюмсала i рьюмсала усю нiч бо Томмi Дрю сказав iй що засмажить ii ляльку на котлети. Сьюзан розказуе нам гарнi казки ввечерi але вона – не ти, мамусю. Вона дозволила допомогти посiяти бурьян вчора ввечерi»

«І як я могла почуватися щасливою весь тиждень, бувши так далеко вiд них?» – подумки докоряла собi господиня Інглсайду.

– Як добре, коли хтось зустрiчае тебе наприкiнцi подорожi! – вигукнула вона, вискочивши з поiзда в Глен Сент Мерi просто в Гiлбертовi обiйми. Вона нiколи не могла бути певна, що Гiлберт ii зустрiне, завжди хтось помирав чи народжувався. Та жодне повернення додому не зрiвняеться з тим, коли приходить вiн. А який чарiвний на ньому свiтло-сiрий костюм! (А як я радiла, що таки одягнула гофровану тонку блузочку з коричневою спiдницею, хоча панi Лiнд думала, що я з глузду з’iхала, таке одягати в дорогу. Якби не одягла, не виглядала б так гарно бiля Гiлберта).

Інглсайд яскраво освiтлювали веселi японськi лiхтарики, якi повiсили на верандi. Енн з радiстю поглянула на дорогу, обабiч якоi росли блiдо-жовтi нарциси.

– Інглсайд, я приiхала, – гукнула вона.