скачать книгу бесплатно
Енн витрiщилася на Сьюзан. Ця Сьюзан… без капелюшка… у ii сивому волоссi заплуталося сiно… ii ситцеве рожеве плаття поблякло й вкрилося плямами. А обличчя!
– Сьюзан! Що сталося? Сьюзан!
– Маленький Джем зник!
– Зник! – Енн витрiщилася, наче ведмiдь на зорi. – Тобто? Вiн не мiг зникнути!
– Але зник, – видихнула Сьюзан, заламуючи руки. – Вiн сидiв на сходах, коли я пiшла в Глен. Я повернулася засвiтло… а його вже не було. Спочатку я не злякалася… але нiде не могла його знайти. Я обшукала кожну кiмнату в будинку… вiн сказав, що хоче втекти з дому.
– Нiсенiтницi! Вiн би такого не зробив, Сьюзан. Ти надаремне переживаеш. Вiн мае бути десь тут… вiн, певне, заснув… вiн точно десь тут.
– Я дивилася всюди… всюди. Я обнишпорила весь сад, шукала в сараi. Ви тiльки погляньте на мое плаття… Я пам’ятаю, вiн колись казав, що, певне, це дуже весело – спати на сiновалi. І тому я пiшла туди… i провалилася в дiру в кутку просто на ясла конюшнi… а там ще й гнiздо з яйцями було. Менi просто пощастило, що я не зламала ногу… якщо ще може щастити, коли маленький Джем загубився.
Енн нiяк не могла змусити себе хвилюватися.
– Думаете, вiн таки пiшов з хлопцями в Гарбоу, Сьюзан? Ранiше вiн нiколи не виявляв такого непослуху, але…
– Нi, нiколи, панi лiкарко, люба… це благословенне ягнятко завжди було слухняним. Коли перевернула все догори дригом, а його нiде не було, я побiгла до будинку Дрюс, Бертi Шекспiр саме повернувся додому. Вiн сказав, що Джем з ними не пiшов. У мене земля пiшла з-пiд нiг. Ви менi його довiрили й… Я зателефонувала Пакстонам, вони сказали, що ви були в них i пiшли, а вони не знають куди.
– Ми поiхали до Лоубрiдж, щоб зателефонувати Паркерсам…
– Я дзвонила, куди тiльки могла, думаючи, що ви там. А тодi повернулася в село… чоловiки уже почали пошуки…
– Ох, Сьюзан, це необхiдно?
– Панi лiкарко, люба, та я ж усюди шукала… усюди, де тiльки могло заникатися те дитя. Ох, що я пережила цiеi ночi! Вiн сказав, що хоче стрибати в став…
Як Енн цього не хотiла, по ii тiлу пробiг холодок. Звичайно, Джем не мiг стрибнути в став… то явно нiсенiтницi… Але там був старий рибацький човен, на якому Картер Флегг плив ловити форель, i Джем на хвилi бунтарства в той вечiр мiг спробувати переплисти на цьому човнi ставок… колись вiн часто хотiв це зробити… вiн же мiг впасти в став, намагаючись вiдв’язати човна. Усi ii страхи раптом набрали страшних форм.
«І я поняття не маю, куди ж пiшов Гiлберт» – з острахом подумала вона.
– Що за шум ви тут пiдняли? – вимогливо спитала тiтка Мерi Марiя, що раптом з’явилася на сходах з ореолом бiгудi на волоссi й у халатi з вишитим драконом. – У цьому домi хтось може хоч раз не шумiти по ночах?
– Малий Джем зник, – знову промовила Сьюзан, надто налякана, аби обурюватися таким тоном панi Блайт. – Його мама довiрила менi…
Енн пiшла самотужки шукати хлопця в будинку. Джем мае бути тут! У власнiй кiмнатi й слiду не було… до лiжка нiхто не торкався. Не було його й у кiмнатi двiйнят, у ii спальнi. Нiде… нiде в будинку його не було. Пройшовшись вiд горища до пiдвалу, Енн повернулася до вiтальнi в станi, загрозливо близькому до панiки.
– Я звичайно не хочу, щоб ти хвилювалася, Енн, – мовила тiтка Мерi Марiя, похмуро стишуючи голос, – але ти дивилася в бочцi для дощовоi води? Маленький Джек МакГрегор потонув у такiй бочцi минулого року.
– Я… я там дивилася, – вiдповiла Сьюзан, знову заламуючи руки. – Я взяла палицю й тикала нею…
Серце Енн, що завмерло пiсля питання тiтки Мерi Марii, знову забилося. Сьюзан зiбралася й перестала заламувати руки. Вона надто пiзно згадала, що любiй панi лiкарцi не можна хвилюватися.
– Давайте заспокоiмося й зосередимося, – сказала вона тремтячим голосом. – Як ви й казали, панi лiкарко, люба, вiн мае бути десь тут. Вiн же не мiг просто розчинитися в повiтрi.
– А ви дивилися в кошику з вугiллям? А в годиннику? – спитала тiтка Мерi Марiя.
Сьюзан таки дивилася в кошик з вугiллям, але про годинник навiть не подумала. То був доволi великий годинник, де маленький хлопчик спокiйнiсiнько мiг сховатися. Енн, навiть не подумавши, якою абсурдною е здогадка про те, що Джем скоцюрбиться й просидить чотири години в годиннику, побiгла туди. Але й там Джема не було.
– А я вiдчувала, щось мае статися, коли ввечерi лягала спати, – промовила тiтка Мерi Марiя, стискаючи обома руками скронi. – Коли я, як завше, читала одну з частин Бiблii, слова «Не хвалися завтрашнiм днем, бо не знаеш, що день може вродити[4 - Старий Завiт (Приповiдки Соломона), переклад І. Хоменка (прим. пер.)]» одразу впали менi в око. То був знак. Енн, тобi краще готуватися до найгiршого. Вiн мiг пiти гуляти до болота. Шкода, що в нас немае хоча б кiлькох натренованих собак.
З титанiчними зусиллями Енн вдалося засмiятися.
– Боюся, болiт у нас немае, тiтонько. От би в нас був старий сеттер[5 - Порода собаки (прим. пер.).] Рекс, але його отруiли… А вiн би Джема швидко знайшов. Я певна, ми всi просто себе накручуемо.
– Томмi Спенсер у Кармодi таемниче зник сорок рокiв тому. Його так нiколи й не знайшли… або знайшли? Ну, у будь-якому разi, вiд нього тiльки й скелет лишився. Нема з чого смiятися, Еннi. Не розумiю, як ти можеш залишатися такою спокiйною.
Задзвонив телефон. Енн i Сьюзан переглянулися мiж собою.
– Я не можу… Не можу взяти трубки, Сьюзан, – прошепотiла Енн.
– І я не можу, – категорично вiдмовилася Сьюзан.
Усi цi днi вона проклинала себе за виявлену слабину перед Мерi Марiею Блайт, але нiчого не могла вдiяти. Пiсля двох годин напружених пошукiв i марних сподiвань Сьюзан була ладна крiзь землю провалитися.
Тiтка Мерi Марiя покрокувала до телефону й взяла слухавку. Силует ii бiгудi на стiнi нагадував роги, i Сьюзан, незважаючи на всi пережитi муки, здалося, що то сам диявол.
– Картер Флегг каже, що вони обшукали все, але жодних слiдiв хлопця так i не знайшли, – холодно вiдрапортувала тiтка Мерi Марiя. – Вiн каже, що рибальський човен знайшли посерединi ставу, але в ньому, як вони запевнили, нiкого не було. Вони збираються обшукати став.
Сьюзан пiдхопила Енн саме вчасно.
– Нi… нi… Я не втрачу свiдомiсть, Сьюзан, – прошепотiла Енн блiдими вустами. – Допоможи менi… до стiльця… дякую. Ми мусимо знайти Гiлберта…
– Якщо Джеймс таки потонув, Еннi, ти маеш собi нагадувати, що так вiн уникнув багатьох проблем цього нещасного свiту, – мовила тiтка Мерi Марiя втiшливим тоном.
– Я вiзьму лiхтар i пошукаю його в садку ще раз, – заявила Енн, щойно змогла встати. – Так, я знаю, Сьюзан, ти там вже шукала… але дозволь менi… дозволь. Я не можу сидiти, склавши руки, i чекати.
– Тодi Вам треба одягнути светра, панi лiкарко, люба. На дворi багато роси, а повiтря – вологе. Я витягну Вам червоний светр… вiн висить на стiльцi в кiмнатi хлопцiв. Почекайте, я зараз принесу.
Сьюзан поспiшила нагору. Через кiлька хвилин на весь Інглсайд луною покотилося щось схоже на вигук. Енн та тiтка Мерi Марiя кинулися наверх i побачили, як у коридорi, ледь не iстерично (i чи не вперше, а, можливо, й востанне у своему життi) смiеться й плаче Сьюзан.
– Панi лiкарко, люба… вiн тут! Маленький Джем тут… заснув на пiдвiконнi бiля дверей. А я ж туди не дивилася… дверi прикрили це пiдвiконня… i вiн не був у лiжку…
Енн, знесилена вiд полегшення й радостi, завалилася в кiмнату й впала на колiна бiля пiдвiконня. Ще трiшки й вони зi Сьюзан будуть реготати з власноi дуростi, а поки з iхнiх щiк котилися сльози вдячностi. Неушкоджений маленький Джем солодко спав на пiдвiконнi, мiцно пригорнувши маленькими загорiлими на сонцi рученятами свого пошарпаного м’якого ведмедика Теддi, а Креветка, що встигла пробачити всi образи, вляглася коло його нiг. Руденькi кучерики вклалися на подушцi. Схоже, вiн бачив якийсь солодкий сон, тож Енн навiть не хотiла його будити. Раптом вiн розплющив зорянi оченята й поглянув на неi.
– Джем, любий, чому ти не в лiжечку? Ти нас… нас трохи налякав… ми не могли тебе знайти… навiть не думали, що ти тут…
– Я хотiв тут лягти, щоб бачити, коли ви з татком приiдете до ворiт i будете вдома. Менi було надто самотньо йти до лiжка.
Мама стиснула його в обiймах… i понесла до лiжечка. Так добре, коли тебе цiлують… вiдчувати, як вона легким порухом розправляе навколо нього простирадло – усе це давало йому можливiсть вiдчути, що тут його люблять. Яка, зрештою, рiзниця – побачив би вiн, як набивають ту стару змiю чи нi? Мама така чудова… найкраща мама з усiх. У Гленi маму Бертi Шекспiра називають «Панi Друга Скнара», така уже вона жаднюга, а вiн знав… бачив… що вона давала Бертi ляпаса за будь-яку дрiбницю.
– Мамусю, – сонно промовив вiн, – я обов’язково принесу тобi квiти наступноi весни… i кожноi весни приноситиму. Можеш менi вiрити.
– Звичайно можу, любий, – вiдповiла мама.
– Що ж, якщо вся ця метушня нарештi закiнчилася, думаю, ми нарештi можемо видихнути й повернутися до своiх спалень, – сказала тiтка Мерi Марiя.
Але в ii тонi можна було вловити нотки сварливого полегшення.
– Яку дурницю я втнула! Забути про пiдвiконня! – мовила Енн. – Оце доля над нами посмiялася. Лiкар цього точно нам не забуде, будьте певнi. Сьюзан, зателефонуйте, будь ласка, пану Флеггу, скажiть, що ми знайшли Джема.
– А як же вiн з мене смiятиметься, – щасливо вiдповiла Сьюзан. – Не те щоб я переживала… може смiятися, скiльки заманеться, головне, що маленький Джем – у безпецi.
– Не завадило б горнятко чаю випити, – жалiбно зiтхнула тiтка Мерi Марiя, поправляючи вишитих драконiв на своiй худорлявiй фiгурi.
– За хвилинку все буде! – швиденько вiдповiла Сьюзан. – Ми ще довго сьогоднi не зможемо стулити очей. Панi лiкарко, люба, як тiльки Картер Флегг зачув, що маленький Джем у безпецi, вiн сказав «Дякувати Богу». Я бiльше нiколи й слова поганого про того чоловiка не скажу, не важливо, якi цiни вiн поставить. Панi лiкарко, люба, як думаете, може, нам завтра пообiдати курчам? З нагоди невеличкого святкування, так би мовити. А на снiданок маленький Джем поласуе своiми улюбленими мафiнами.
А тодi пролунав ще один телефонний дзвiнок… цього разу вiд Гiлберта, який сказав, що з Гарбоу до мiськоi лiкарнi привезли немовля з серйозними опiками, i щоб на нього до ранку не чекали.
Енн виглянула у вiкно й кинула вдячний погляд на свiт, перш нiж пiти спати. З моря дув холодний вiтер. Пiд освiтленими мiсячним сяйвом деревами Впадини котилася нiчна радiсть. Енн уже навiть могла смiятися… за тим смiхом крився трепет… вiд панiки, яка нахлинула на них годину тому, абсурдних пропозицiй тiтки Мерi Марii й жахливих спогадiв. Їi дитятко – в безпецi, а Гiлберт зараз веде боротьбу за ще одне дитяче життя… Любий Боже, допоможи йому… i тiй матерi… i усiм мамам, де б вони не були. Нам так потрiбна допомога, чуйнi й люблячi серця, розум, який вестиме нас, любов i розумiння.
Доброзичлива нiч огорнула у своiх володiннях Інглсайд й усiх навколо, навiть Сьюзан… яка вiдчувала, що хотiла б зараз залiзти в якийсь гарний i тихий сховок й нiколи звiдти не вилазити, засинала пiд дахiвкою, що стала ii прихистком.
VII
– У нього буде велика компанiя…вiн сам не залишиться… нас четверо… i ще приiдуть моi племiнниця i племiнник з Монреаля. Хтось говорить, а хтось робить.
Огрядна й весела панi лiкарка Паркер широко посмiхнулася до Волтера… який невпевнено усмiхнувся у вiдповiдь. Вiн ще не мiг визначити, незважаючи на цi усмiшки й доброзичливiсть, подобаеться йому панi Паркер чи нi. Якось ii було забагато. А от лiкаря Паркера вiн любив. А щодо «нас чотирьох», племiнницю та племiнника з Монреаля – вiн iх нiколи не бачив. Лоубрiдж, мiсце, де жили Паркери, розташувалося за шiсть миль вiд Глену, Волтер там нiколи не був, а пан лiкар та панi лiкарка Паркери та пан лiкар та панi Блайт частенько навiдувалися одне до одного. Тато з лiкарем Паркером були чудовими друзями, хоча у Волтера, як i колись, складалося враження, що мама добре справлялася й без панi Паркер. Навiть у шiсть рокiв Волтер, як усвiдомила Енн, помiчав те, що iншим дiтям було зовсiм невидиме.
Волтер також не був певен, чи справдi хоче поiхати в Лоубрiдж. Деякi вiзити були неймовiрнi! Подорож в Ейвонлi… ох, як то було весело! А нiч з Кеннет Фордом у старому Будинку Мрii була ще веселiшою! Хоча навряд чи ту подорож можна було назвати вiзитом… Будинок Мрii завжди здавався другим домом для маленького дитинчати з Інглсайду. Але поiхати в Лоубрiдж на цiлих два тижнi серед незнайомцiв – це зовсiм iнша справа. Однак, схоже усе уже вирiшено. Волтер чомусь так вiдчував, але не мiг пояснити, а татковi й мамi така домовленiсть дуже навiть сподобалася. Волтер з сумом i тривогою дивувався, чи справдi вони хочуть позбутися всiх своiх дiтей? Джема два днi тому забрали в Ейвонлi, а перед тим вiн чув, як Сьюзан тихцем говорила щось про те, щоб «послати двiйнят до панi Маршал Еллiотт, коли настане час». Який час? Тiтка Мерi Марiя на щось дулася й казала, що вона «чекае, коли усе закiнчиться». На що вона чекае? Волтер поняття не мав. Але у повiтрi Інглсайду витав аромат таемниць.
– Я заберу його завтра, – сказав Гiлберт.
– Нашi молодшенькi будуть тiльки радi, – мовила панi Паркер.
– Дуже люб’язно з вашого боку, направду, – вiдповiла Енн.
– То все на краще, безсумнiвно, – таемничо сказала Сьюзан Креветцi на кухнi.
– Дуже мило з боку панi Паркер забрати Волтера з наших плечей, Еннi, – мовила тiтка Мерi Марiя, коли Паркери пiшли. – Вона сказала менi, що дуже до нього прив’язалася. У людей такi дивнi прихильностi, хiба нi? Ну, можливо тепер я зможу хоча б два тижнi ходити до ванни без ризику наступити на дохлу рибину.
– Дохла рибина, тiтонько! Ви маете на увазi, що…
– Саме це я i маю на увазi, Енн. І так завжди. Дохла рибина! Ти колись ставала босою ногою на дохлу рибу?
– Нi… але як…
– Волтер зловив форель вчора ввечерi й поклав ii у ванну, щоб вона ще пожила, панi лiкарко, люба, – безтурботно пояснила Сьюзан. – Якби вона там лишилася, все було б добре, але ii хтось витягнув, i вночi вона здохла. Звичайно, якщо всякi тут ходять босими ногами…
– Я встановлю за правило нiколи нi з ким не сваритися, – мовила тiтка Мерi Марiя, а тодi встала й вийшла з кiмнати.
– Вона мене не зачепить, я певна, люба панi лiкарко, – сказала Сьюзан.
– Ох, Сьюзан, вона вже трохи грае на моiх нервах… але я не реагуватиму, доки все не закiнчиться… Яка то гидота – стати на мертву рибу…
– А хiба дохла риба не краща за живу, мамусь? Дохла риба не крутитиметься, як вуж на сковорiдцi, – мовила Дi.
Оскiльки правда таки виплила назовнi, панi та служниця Інглсайду залилися смiхом.
Так i сталося. Проте Енн тiеi ночi таки подiлилася з Гiлбертом своiми переживаннями, чи буде Волтер щасливий у Лоубрiджi.
– Вiн дуже чутливий, а ще в нього добре розвинена уява, – сумно зауважила вона.
– Аж надто, – вiдповiв Гiлберт, який вiд втоми просто валився з нiг i, за словами Сьюзан, приймав пологи в трьох породiль. – Розумiеш, Енн, я вiрю, що ця дитина боiться пiднятися наверх у темрявi. Кiлька днiв проживання з малими Паркерами пiдуть йому тiльки на користь. Вiн повернеться додому зовсiм iншою дитиною.
Енн нiчого не вiдповiла. Без сумнiву, Гiлберт мав рацiю. Волтеру без Джема було самотньо. Як i в той час, коли народився Ширлi, добре було б залишити Сьюзан якомога менше обов’язкiв, як от доглядати за домом i терпiти тiтку Мерi Марiю… чиi два тижнi плавно перетворилися в чотири.
Волтер у лiжку не стулив очей, намагаючись позбутися надокучливих думок про те, що завтра йому доведеться поiхати й промiняти життя без дисциплiни через якiсь примхи. У Волтера була дуже багата уява. Уява стала для нього великим бiлим скакуном, як на картинцi, що висить на стiнi, на якому вiн мiг мандрувати вперед чи назад у часi та просторi. Наближалася Нiч… Нiч, наче високий темний ангел з кажанячими крильми, який жив у лiсах пана Ендрю Тейлора на пiвднi схилу. Інодi Волтер запрошував ii на гостину… iнодi уявляв так чiтко, що починав боятися ii. Волтер драматизував i персонiфiкував усе у своему маленькому свiтi… Вiтер, що шепотiв йому iсторii вночi… Мороз, що схопив квiтки в саду… Роса, срiбна й тиха… Мiсяць, який вiн, здавалося, мiг би зловити, якби тiльки видерся на вершечок того далекого пурпурового пагорба… Туман, що виходив з моря… i величне Море, яке завжди змiнювалося й водночас залишалося незмiнним… темнi таемничi морськi припливи та вiдпливи. Усе для Волтера було реальним. В Інглсайдi, Впадинi, кленовому лiску, Болотi й узбережжi було повно ельфiв, водяникiв, лiсових мавок, русалок i гоблiнiв. Чорний алебастровий кiт на камiнi в бiблiотецi насправдi був чарiвником. Вiн прокидався вночi й бродив домом, виростаючи до неймовiрних розмiрiв. Волтер занурився з головою в постiль i затремтiв. Вiн завжди лякався власних вигадок.
Можливо, тiтка Мерi Марiя мала рацiю, коли казала, що вiн «надто нервова дитина», хоча Сьюзан нiколи не пробачить iй цих слiв. Можливо, тiтка Кiттi МакГрегор з Верхнього Глена, яка, як то кажуть, «мае дар до провидiнь» мала рацiю, коли якось подивилася в сiрi туманнi Волтеровi очi з довгими вiями й сказала: «у нього стара душа в молодому тiлi». Бувае, що стара душа знае бiльше, нiж юний розум може усвiдомити.
Волтеру вранцi повiдомили, що пiсля обiду тато вiдвезе його до Лоубрiджа. Вiн нiчого не сказав, але пiд час обiду на нього нахлинуло вiдчуття задухи, вiн швиденько опустив очi, аби приховати раптовий приплив слiз. Однак було запiзно.
– Ти ж не збираешся тут плакати, Волтере? – тiтка Мерi Марiя промовила це таким тоном, наче репутацiя шестирiчноi дитини буде заплямована такими слiзьми. – От що я не люблю, так це зарюмсаних дiтей. І ти не доiв м’яса.
– Це сало… сало, – Волтер хоробро заклiпав, та все ще не наважувався пiдняти погляд. – Я не люблю сала.
– Коли я була дитиною, – сказала тiтка Мерi Марiя, – менi не дозволяли казати, що я люблю, а що нi. Що ж, можливо, панi лiкарка Паркер вилiкуе цi твоi хворобливi iдеi. Вона була з сiм’i Вiнтерiв, менi здаеться… чи Кларк? …ох нi, вона певне Кемпбелл. Але що Вiнтери, що Кемпбелли одним миром мазанi, вони нiсенiтниць не потерплять.
– Ох, будь ласка, тiтко Мерi Марiя, не лякайте Волтера переiздом до Лоубрiджа, – мовила Енн, i в глибинi ii очей засвiтився маленький вогник.
– Вибач, Еннi, – напрочуд покiрно вiдповiла тiтка Мерi Марiя. – Звичайно, я не повинна забувати, що не маю жодного права намагатися хоч чомусь навчати твоiх дiтей.
– Пiшла б вона! – промимрила Сьюзан, виходячи з кiмнати за десертом… улюбленим королiвським пудингом Волтера.
Енн вiдчувала провину. Гiлберт кинув на неi швидкий докiрливий погляд, натякаючи, аби вона була терплячою до бiдолашноi самотньоi старшоi панi.
Гiлбертовi також було кепсько. Усi знали, вiн цього лiта страшенно перепрацювався, i, можливо, мусив визнати, що тiтка Мерi Марiя була ще тою занозою.
Енн вирiшила, що осiнню, якщо все буде добре, вона хоч-не-хоч вiдправить його на мiсяць полювати на бекасiв у Нову Шотландiю[6 - Провiнцiя в Канадi (прим. пер.)].
– Як Вам смакуе чай? – з нотками каяття поцiкавилася вона в тiтки Мерi Марii.
Тiтка Мерi Марiя стиснула губи.
– Надто слабкий. Та це не мае значення. Кому яке дiло, подобаеться бiдолашнiй старiй жiнцi чай чи нi? Хоча деякi люди вважають, що я хороша спiврозмовниця.
Яким би не був зв’язок мiж цими двома реченнями, що iх озвучила тiтка Мерi Марiя, Енн вiдчула, що не мае сил розбиратися в цьому. Вона раптом дуже зблiдла.
– Думаю, менi треба пiднятися нагору й прилягти, – сказала вона й встала з-за столу. Голова iй трiшки закрутилася. – І я думаю, Гiлберте… тобi краще не залишатися надовго в Лоубрiджi… i варто зателефонувати паннi Карсон.
Вона поцiлувала Волтера на прощання, як зазвичай i поспiхом… так, наче й зовсiм про нього не думала. Волтер не плакатиме. Тiтка Мерi Марiя поцiлувала його в чоло… Волтер найбiльше ненавидiв, коли його цiлували в чоло… i сказала:
– Добре поводься за столом у Лоубрiджi, Волтере. Не будь жадiбним. Інакше до таких неслухняних дiтей приходить Великий Чорний Чоловiк з великою чорною торбою й запихае iх туди.
Здаеться, тодi Гiлберт вийшов запрягати Сiрого Тома й цього не почув. Вони з Енн твердо стояли на тому, що власних дiтей такими оповiдками лякати не будуть, та й iншим не дозволять. Сьюзан це почула, оскiльки прибирала зi столу, а тiтка Мерi Марiя так i не дiзналася, яким дивом вона врятувалася вiд соусницi та ii вмiсту, якi могли полетiти в ii голову.
VIII
