скачать книгу бесплатно
Мама помирае! Волтер стримав сльози й поглянув у бiк дому. Вiн iшов далi й далi, хоробро долаючи свiй страх. Свiтив мiсяць, проте мiсячне сяйво освiтлюе все довкола, але все було таким незнайомим. Колись, коли вiн iшов з татком, йому здавалося, що немае нiчого красивiшого за дорогу в сяйвi мiсячного свiтла, на яку падають тiнi дерев. Але тепер цi тiнi були такими чорними й рiзкими, наче готувалися злетiти над ним. Поля зусiбiч були чужими. Дерева уже не здавалися такими приязними. Так, наче пильнували за ним… щiльно оточуючи його спереду й ззаду. Двое очиць блиснули на нього з канави, i чорний кiт неймовiрних розмiрiв перебiг дорогу. То був кiт? Чи…? Нiч була холодна, Волтер тремтiв вiд холоду в благенькiй сорочечцi, але байдуже до того холоду, якби ж то вiн не боявся усього навколо… тiней i таемничих звукiв, безiменних речей, якi можуть пiдкрастися лiсовими дорiжками, якi вiн проминав. Вiн уявляв собi, що сталося б, якби вiн не боявся нiчого… як Джем.
– Я… я просто уявлятиму, що не боюся, – вголос промовив вiн… i затремтiв вiд жаху: вiн втратив голос у цю нiч.
Але вiн продовжував iти… потрiбно йти, коли помирае мама. Вiн було впав i здер шкiру на колiнi через камiнь. Вiн якось почув, як за ним назирцi котилася бричка, тож заховався за деревом, поки вона не проiхала повз, наляканий, що це лiкар Паркер виявив пропажу i iде за ним. Якось вiн зупинився, нажаханий чимось чорним i пухнастим обабiч дороги. Вiн не мiг пройти повз… просто не мiг… але пройшов. То був великий чорний пес… Чи був то таки пес?.. але вiн пройшов повз. Вiн не наважувався бiгти, щоб пес не погнався за ним. Вiн кинув вiдчайдушний погляд через плече… iстота встала й побiгла в протилежний бiк. Волтер торкнувся маленькою засмаглою ручкою обличчя й зрозумiв, що воно вкрите потом.
Зiрка в небi впала перед ним, розсипаючи вогнянi iскорки. Волтер пригадав, що чув якось, як стара тiтка Кiттi казала, що коли зiрка падае, хтось помирае. То була мама? Ще не так давно йому здавалося, що вiн не ступить навiть кроку, але пiсля цiеi думки продовжив рух. Тепер вiн змерз настiльки, що майже перестав боятися. Невже вiн нiколи не потрапить додому? Здавалося, пройшло багато годин, вiдколи вiн покинув Лоубрiдж.
Пройшло три години. Вiн вискочив з будинку Паркерiв об одинадцятiй, а тепер була друга ночi. Коли Волтер опинився на дорозi, що котилася до Глена, полегшено зiтхнув. Але коли вiн зайшов до села, будинки здавалися вiддаленими й чужими. Вони забули про нього. Корова раптом заревла на нього з-за тину, i Волтер згадав, що пан Джо Рiз тримав у себе дикого бика. У панiцi вiн поспiшив уперед по схилу до ворiт Інглсайду. Вiн був вдома… ох, вiн був удома!
А тодi вiн зупинився, тремтячи, пiддаючись страшному вiдчуттю спустошення. Вiн так чекав, що побачить теплi дружнi вогнi дому. А в Інглсайдi не свiтилося жодне вiкно!
Насправдi свiтло горiло, якби вiн мiг помiтити його в заднiй спальнiй кiмнатi, де няня спала бiля колиски з дитиною, що стояла бiля ii лiжка. Але з усiх бокiв Інглсайд був неосвiтленим, наче покинутий будинок, i це остаточно зламало дух Волтера. Вiн нiколи не бачив, нiколи не уявляв собi, що Інглсайд такий темний вночi.
Це означало, що його мама померла!
Волтер спотикався, бiжучи дорогою крiзь похмурi темнi тiнi будинку, що падали на газон, до вхiдних дверей. Вони були зачиненi. Вiн слабенько постукав… вiн не мiг дотягнутися до колечка на дверях… але нiхто не вiдповiв, так вiн i думав. Вiн прислухався… у будинку не було жодних ознак життя. Вiн знав, мама померла, i усi пiшли геть.
Тепер вiн надто змерз i змучився, щоб плакати. Проте вiн поплентався до сараю i по драбинi вилiз на сiновал. Вiн уже не боявся, вiн просто хотiв сховатися кудись вiд вiтру й полежати до ранку. Можливо, хтось повернеться пiсля того, як вони поховають маму.
Гладеньке маленьке тигрове кошеня, подароване кимось лiкарю, замуркотало бiля нього й приемно пахло конюшиною й сiном. Волтер з радiстю пригорнув його… кошеня було тепле й живе. Але воно почуло, як пiд пiдлогою шкребеться маленька мишка, i не залишилося з ним. Мiсяць дивився на нього крiзь вiкно, затягнутого павутинням, але той далекий, холодний i зовсiм не спiвчутливий мiсяць був аж нiяк не затишний. Свiтло, що горiло в будинку вдалечинi мiста Глен, здавалося бiльш приязним. Поки горiло це свiтло, вiн тримався.
Вiн не мiг заснути. Його колiно болiло все сильнiше, йому було холодно… i ще таке смiшне вiдчуття в животi. Можливо, вiн також помирав. Сподiвався, що помирае, оскiльки кожен колись вмирае i йде. Ночi колись закiнчуються? Іншi ночi завжди закiнчувалися, але ця, схоже, не мала нi кiнця нi краю. Вiн до того ж пам’ятав страшну iсторiю, яку почув вiд капiтана Джека Флегга у Гарбоу Маус. Вiн якось сказав, що коли зовсiм збожеволiе, не дозволить сонцю зранку зiйти на небо. А якщо капiтан Джек таки збожеволiв?
А тодi свiтло в Гленi згасло… вiн не змiг стриматися. Але коли тихий плач з вiдчаю скотився з його вуст, вiн зрозумiв, що настав ранок.
X
Волтер злiз униз по драбинi й вийшов з сараю. Інглсайд занурився в дивне безконечне свiтло першого проблиску сонця. Небо над березами Впадини переливалося тьмяним срiбно-рожевим сяйвом. Можливо, вiн зможе зайти досередини через боковi дверi. Сьюзан iнодi залишала iх вiдкритими для тата.
Боковi дверi були вiдчиненi. Волтер зiтхнув iз вдячнiстю й проник до коридору. У будинку досi панувала темрява, тож вiн почав повiльно прокрадатися нагору. Вiн пiде до свого лiжка… свого власного лiжечка… i якщо нiхто не повернеться, вiн помре, потрапить на Небеса й знайде маму. Але… Волтер згадав, як Опал казала… Небеса за мiльйони миль звiдси. На Волтера знову нахлинула хвиля спустошення, тож вiн зовсiм забув про уважнiсть i наступив на хвiст Креветцi, яка мирно спала на килимку бiля сходiв. Креветка завила вiд болю, i той звук луною покотився будинком.
Сьюзан уже засинала, як жахливий звук зовсiм розвiяв ii дрiмоту. Сьюзан лягла спати о дванадцятiй, трохи втомлена пiсля напруженого полудня й вечора, до якого долучилася Мерi Марiя Блайт, в якоi в найбiльш напружений момент «розболiлася голова». Вона мала тримати пляшку з гарячою водою й розтирати мазь, а все скiнчилося тим, що вона затулила очi мокрою шматинкою, оскiльки в неi почався «головний бiль».
Сьюзан прокинулася о третiй з дивним вiдчуттям, що просто зараз хтось дуже ii потребуе. Вона встала й почимчикувала коридором до дверей панi Блайт. Там було тихо… вона чула мирне рiвномiрне дихання Енн. Сьюзан пройшлася домом i повернулася до лiжка, бувши певною, що це дивне вiдчуття – пережиток страшного сну.
Але пiсля цiеi ночi Сьюзан решту свого життя вiрила, що в неi було те, з чого вона сама завжди насмiхалася i що Еббi Флегг, що «занурився» в спiритизм, називав «ментальний досвiд».
– Волтер гукае мене, я його чую, – заявила вона.
Сьюзан встала й знову пiшла будинком, думаючи, що в Інглсайд справдi щось вселилося в ту нiч. Вона була одягнена лише у фланелеву нiчну сорочку, яка сiла вiд постiйного прання й оголяла ii худi гомiлки. Але вона здалася наймилiшою у свiтi для бiлолицього створiннячка, що тремтiло вiд холоду й несамовитими сiрими очима витрiщалося на неi зi сходового майданчика.
– Волтер Блайт!
Два кроки, i Сьюзан уже обiймала його своiми сильними й люблячими руками.
– Сьюзан… мама померла? – спитав Волтер.
Пройшло так мало часу, i все змiнилося. Волтер був у лiжку, зiгрiтий, нагодований i втiшений. Сьюзан розпалила вогнище, налила йому склянку теплого молока, нарiзала окраець золото-коричневого тосту й дала велику тарiлку його улюбленого печива «мавпячi мордочки», а тодi поклала бiля його нiг бочку з гарячою водою. Вона поцiлувала його й змастила його маленьке розбите колiнце. То було таке прекрасне вiдчуття, коли хтось про тебе турбуеться… комусь ти потрiбний… для когось ти важливий.
– Сьюзан, а ти певна, що мама не померла?
– Твоя мама мiцно спить, у неi все добре, вона щаслива, мое ягнятко.
– І вона не хворiла взагалi? Опал сказала…
– Ну, розумiеш, ягнятко, вчора вона не надто добре почувалася, але все уже позаду, i над нею нiколи не нависала загроза смертi. Ось почекай, поспи, i ти ii побачиш… i не лише ii. От би менi тих бiсенят з Лоубрiджа в руки! Не можу повiрити, що ти пiшки iшов додому з Лоубрiджа! Шiсть миль! У таку нiч!
– Я пережив такi муки, Сьюзан, – серйозно промовив Волтер.
Але усе позаду. Вiн був у безпецi. Щасливий. Вiн був… вдома… вiн… Вiн заснув.
Волтер прокинувся майже пополуднi, сонечко свiтило в його вiкна, тож вiн пошкутильгав на зустрiч мамi. Вiн уже почав думати, що накоiв дурниць, що, мабуть, мама не надто зрадiе його втечi з Лоубрiджа. Але мама тiльки пригорнула його й мiцно обiйняла. Вона почула усю iсторiю вiд Сьюзан й уже придумала, що скаже Джену Паркеру.
– Ох, мамусю… ти не помираеш… ти досi мене любиш, так?
– Любий, я й не думала помирати… i до болю тебе люблю. Тiльки подумати! Ти пройшов увесь шлях з Лоубрiджа вночi!
– І на голодний шлунок, – здригнулася Сьюзан. – Дивно, що вiн залишився живий. – Дива сьогоднi не закiнчуються, можете менi повiрити.
– Хоробрий хлопчик, – засмiявся тато, який щойно зайшов iз Ширлi на плечi.
Вiн розкуйовдив Волтеру голову, а той спiймав його руку й мiцно обiйняв. Такого як татко у цьому свiтi не було. Але нiхто не повинен дiзнатися, як насправдi йому було страшно.
– Менi бiльше не доведеться iти з дому знову, правда ж, мамусю?
– Доки сам не захочеш, – пообiцяла мама.
– Нiколи, – почав було Волтер …i завмер. Врештi-решт вiн був би не проти знову зустрiтися з Елiс.
– Ягнятко, дивися сюди, – сказала Сьюзан, впускаючи всередину маленьку рум’яну ледi в бiлому фартушку та капелюшку, що несла колисочку.
Волтер подивився всередину.
Дитя! Пухкеньке, кругленьке дитинча з шовковими вогкими кучериками навколо голiвоньки й такими маленькими чарiвними рученятами.
– Хiба вона не красуня? – гордо зауважила Сьюзан. – Подивiться на ii вii… я ще нiколи не бачила таких довгих вiй у немовлят. А якi чарiвнi маленькi вушка. Я завжди спочатку дивлюся на вушка.
Волтер вагався.
– Вона солодка, Сьюзан… ох, подивися на ii милi маленькi пальчики-зяблики!… але… хiба вона не надто маленька?
Сьюзан засмiялася.
– Вiсiм футiв – це не мало, ягнятко. І вона вже почала помiчати все навколо. Ця дитина ще й години не народилася, а вже пiдвела голiвку й подивилася на лiкаря. Я в життi такого ще не бачила!
– У неi буде руде волоссячко, – сказав лiкар задоволеним тоном. – Миле золотаво руде волоссячко, як у мами.
– І карi оченятка, як у ii тата, – радiсно промовила дружина лiкаря.
– От не розумiю, чому б комусь iз нас не мати жовтого волосся, – замрiявся Волтер, думаючи про Елiс.
– Жовте волосся! Як у Дрюс! – вiдповiла Сьюзан з безмежним презирством.
– Вона така чарiвна, коли спить, – тихенько проспiвала няня. – Нiколи не бачила дитинки, яка морщить оченятка, коли лягае спати.
– Вона просто диво. Усi нашi дiти солодкi, Гiлберте, але вона – найсолодша з усiх.
– Боже праведний, – хмикнула тiтка Мерi Марiя, – у свiтi й до того було немало дiтей, Еннi.
– Такоi, як наша дитина, у свiтi ще не було, тiтко Мерi Марiя – гордо заявив Волтер. – Сьюзан, можна ii поцiлувати… хоч раз… будь ласка?
– Це можна, – промовила Сьюзан, злiсно поглядаючи на спину тiтки Мерi Марii. – А тепер пiду зготую вишневий пирiг на вечерю. Мерi Марiя Блайт зробила один учора ввечерi… От би Ви бачили, панi лiкарко, люба. Виглядало так, наче по ньому кiт потоптався. Я сама з’iм стiльки, скiльки зможу, тiльки б не викидати. Але менi не гоже ставити такий пирiг перед лiкарем, то я вам обiцяю, поки матиму здоров’я й сили.
– Не всi мають такий нахил до кулiнарii, знаеш, – сказала Енн.
– Мам, – промовив Волтер, коли задоволена Сьюзан зачинила за собою дверi. – Я думаю, ми дуже гарна сiм’я, правда?
Дуже гарна сiм’я, подумалось Енн, коли вона лягала в лiжко, кладучи бiля себе немовля. Скоро вона уже буде з ними усiма моторна, як i ранiше, люблячи, навчаючи iх i доглядаючи за ними. Вони приходитимуть до неi з маленькими радощами та печалями, iхнiми багатообiцяльними надiями, новими страхами, маленькими проблемами, якi iм здаватимуться дуже великими, i маленькими розбитими серцями, якi завдаватимуть iм болю. Вона знову триматиме у своiх руках усi ниточки Інглсайду й плестиме з них гобелен краси. А тiтка Мерi Марiя уже не матиме причин питати, як два днi тому чула Енн: «Ти до смертi виснажений, Гiлберте. За тобою хоч хтось доглядае?»
Внизу тiтка Мерi Марiя скрушно хитала головою i говорила:
– У всiх немовлят ноги кривi, я знаю, але, Сьюзан, у цiеi дитини ноги аж надто кривi. Звичайно, ми не маемо говорити про це бiдолашнiй Еннi. Пильнуй, Сьюзан, не проговорися.
Сьюзан вiдняло мову.
XI
Наприкiнцi серпня Енн уже знову вiдновила сили й перебувала в передчуттi щасливоi осенi. Маленька Берта Марiлла щодня все гарнiшала й гарнiшала й стала центром захоплення братикiв та сестричок.
– Я думав, дитина – це щось, що постiйно кричить, – промовив Джем, захоплено дозволяючи маленьким рученятам хапатися за його пальцi. – Менi так Бертi Шекспiр Дрю сказав.
– Я й не сумнiваюся, що дiти Дрю кричать увесь час, Джеме, любий, – сказала Сьюзан. – Кричать вiд одноi тiльки думки про те, що вони – Дрю, думаю. Але Берта Марiлла – це дитина Інглсайду, любий Джем.
– От якби ж я теж народився в Інглсайдi, Сьюзан, – замрiяно мовив Джем. Вiн завжди про це шкодував, а Дi йому постiйно нагадувала.
– Хiба ж життя тут не нудне? – якось надто зверхньо спитала в Енн колишня однокласниця з Шарлоттауна.
Нудне! Енн майже засмiялася у вiчi своеi гостi. Інглсайд нудний! З таким солодким немовлям, яке щодня даруе новi дива… iз запланованими вiзитами Дiани та маленькоi Елiзабет, i Ребекки Дью… з панi Сем Еллiсон з Верхнього Глену на Гiлбертових руках, яка страждае вiд хвороби, що ранiше мали лише три людини на землi… з Волтером, який тiльки йде до школи… з Нан, яка випила флакон маминих парфумiв, що лежав на ii туалетному столику… вони думали, це ii вб’е, але гiрше iй не стало… з дивною чорною кiшкою, яка вивела десять кошенят пiд верандою… з Креветкою, яка валяеться в липучцi… з тiткою Мерi Марiею, яка пiдпалюе штори в кiмнатi в глупу нiч, проходячи зi свiчкою, i ставить весь дiм на вуха своiми криками. Нудне життя!
А щодо тiтки Мерi Марii… вона далi була в Інглсайдi. Час вiд часу вона зверхньо казала: «Коли ви вiд мене втомитеся, просто дайте знати… Я звикла турбуватися про себе самотужки». На це можна було вiдповiсти лише одним способом i, звичайно, Гiлберт так i вiдповiдав. Проте вiн уже не говорив так приязно, як спочатку. Навiть «родиннiсть» Гiлберта дала трiщину, вiн якось безпорадно усвiдомлював, що… «чоловiко- подiбна», як фиркала панна Корнелiя… тiтка Мерi Марiя потроху ставала проблемою в його сiмействi. Вiн якось спробував тонко натякнути, що будинки, у яких довго нiхто не живе, потерпають, з чим тiтка Мерi Марiя погодилася, м’яко зауваживши, що подумуе над тим, щоб продати дiм у Шарлоттаунi.
– Непогана iдея, – пiдтримав ii Гiлберт. – А я знаю дуже гарний маленький будиночок у мiсцi, який виставили на продаж… мiй друг iде до Калiфорнii… вiн дуже схожий на той, де живе панi Сара Ньюман, вiн Вам припав до душi…
– Але ж жити на самотi, – зiтхнула тiтка Мерi Марiя.
– А iй подобаеться, – з надiею в голосi зауважила Енн.
– З людьми, яким подобаеться жити на самотi, щось не те, – сказала тiтка Мерi Марiя.
Сьюзан заледве стримала стогiн.
Дiана приiхала на тиждень у вереснi. З нею приiхала маленька Елiзабет… Уже зовсiм не маленька Елiзабет… тепер висока, струнка й красива Елiзабет. Але досi iз золотавим волоссям i задумливою усмiшкою. Їi тато повертався до свого офiсу в Парижi, тож Елiзабет вирушала з ним, щоб доглядати за будинком. Вони з Енн довго гуляли околицями, берегом староi гаванi, розповiдали iсторii i поверталися додому пiд тихим пильним поглядом осiннiх зiр. Вони знову оживили в пам’ятi старе життя Вiтряних Тополь, прослiдкували iхнiй шлях на мапi казкового свiту, яку Елiзабет берегла й мала намiр зберегти назавжди.
– Висить на стiнi моеi кiмнати, де б я не була, – сказала вона.
Одного дня вiтер повiяв у садку Інглсайду… перший осiннiй вiтер. У ту нiч схiд сонця був трiшки суворiшим. Лiто раптово постарiло. Прийшов час наступноi пори року.
– Щось надто рано для осенi, – мовила тiтка Мерi Марiя таким тоном, наче осiнь образила ii особисто.
Але й осiнь була красивою. Вiтри, що дули з темноi синьоi морськоi затоки, i блиск мiсяця в повнi приносили радiсть. У Впадинi цвiли замрiянi айстри, дiти заливалися смiхом у переповнених яблуками садах, на високi пагорби Верхнього Глена опустилися чистi й спокiйнi вечори, у срiблястому небi з хвилястими хмарами ширяли птахи, а оскiльки днi ставали все коротшi, усе заполонили маленькi сiрi тумани – вiд дюн до гаванi.
Коли з дерев почало опадати листя, до Інглсайду з давно обiцяним вiзитом завiтала Ребекка Дью. Вона приiхала на тиждень, але ii переконали залишитися на два… не було людини, яка б радiла цьому бiльше, анiж Сьюзан. Сьюзан i Ребекка Дью, як виявилося з першого погляду, були спорiдненими душами… можливо, тому що обое любили Енн… можливо, тому що обое ненавидiли тiтку Мерi Марiю.
На кухню опустився вечiр, i в той час, коли дощ окропив опалi листочки на дворi, а вiтер завивав пiд стрiхою, навколо закапелкiв Інглсайду, Сьюзан вилила всi своi жалi спiвчутливiй Ребецi Дью. Лiкар i його дружина поiхали на прийом, малята затишно вмостилися в лiжечках, а тiтка Мерi Марiя вийшла надвiр зi своiми головними болями… «таке вiдчуття, нiби в мене голова свинцем налита» – застогнала вона.
– Кожен, – зауважила Ребекка Дью, вiдкриваючи дверцята печi й зручно вмощуючи бiля неi ноги. – хто iсть стiльки смаженоi скумбрii, як та жiнка на вечерю, заслуговуе на такi головнi болi. Не заперечую, я свою порцiю iла… i скажу, панно Бейкер, що ще нiколи не куштувала такоi смаженоi скумбрii, як у Вас… але я ж не з’iла чотири шматочки.
– Панно Дью, люба, – впевнено звернулася Сьюзан, вiдклавши в’язання, i з мовчазним благанням поглянула в маленькi карi очi Ребекки, – Ви вже встигли зрозумiти, хто така Мерi Марiя Блайт. Але Ви й половини… та нi, четвертини не знаете. Панно Дью, люба, я вiдчуваю, що можу Вам довiряти. Можна вiдкритися Вам, але нехай це залишиться мiж нами?
– Звичайно, панно Бейкер.
– Та жiнка приiхала сюди в червнi, i, на мою думку, збираеться залишитися тут до кiнця свого життя. Усi в цьому домi ii ненавидять… навiть лiкарю з неi тепер жодноi користi, як би вiн цього не приховував. Але вiн дуже прив’язаний до родини й каже, що кузина його батька не мае почуватися небажаною гостею в його будинку. Я благала, – сказала Сьюзан таким тоном, наче робила це на колiнах, – благала панi лiкарку стояти на своему й таки сказати Мерi Марii Блайт, що вона мае пiти. Але панi лiкарка надто м’яка… а ми такi безпораднi, панно Дью… зовсiм безпораднi.
– От би з нею щось зробити, – сказала Ребекка Дью, якiй теж завдали гострого болю ремарки тiтки Мерi Марii. – Я, панно Бейкер, як i всi, знаю, що ми не повиннi нехтувати священними правилами гостинностi, але запевняю Вас, панно Бейкер, я б сказала iй це прямо в очi.
– Я б з нею впоралася, якби не знала свого мiсця, панно Дью. Я нiколи не забуду, що в цьому домi я просто служниця. Інколи, панно Дью, я з сумом говорю сама до себе: «Сьюзан Бейкер, ти в цьому домi хто? Хiдник?» Але Ви знаете, як втомлюються моi руки. Я не можу покинути панi лiкарку й не повинна додавати до ii турбот ще боротьбу з Мерi Марiею Блайт. Я продовжуватиму виконувати своi обов’язки. Тому що, панно Дью, люба, – урочисто продовжила Сьюзан, – я з радiстю помру за лiкаря та його дружину. Ми були такою щасливою сiм’ею, поки вона не прийшла сюди, панно Дью. Але вона робить наше життя таким нещасливим, я не можу сказати, що з того вийде, жодних передбачень, панно Дью. Або… таки можу. Ми усi переiдемо в божевiльню. І проблема не одна, панно Дью… iх зо два десятки, панно Дью… та iх сотнi, панно Дью. Ви можете витримати одного комара, панно Дью… але подумайте, що було б, якби там були мiльйони комарiв!
Ребекка Дью тiльки скрушно похитала головою вiд однiеi думки про тих комарiв.
– Вона завжди вказуе панi лiкарцi, як господарювати в будинку, який одяг носити. Вона завжди за мною спостерiгае… а ще каже, що нiколи не бачила таких сварливих дiтей. Панно Дью, люба, Ви ж на власнi очi бачили, що нашi дiтки нiколи не сваряться… ну, майже нiколи…
– Вони – чи не наймилiшi дiти, яких я коли-небудь бачила, панно Бейкер.
– Вона пiдглядае й пхае носа не у своi справи…
– Я сама ii якось пiймала на гарячому, панно Бейкер.
– Їi завжди ображають, розбивають iй серце через щось, але нiколи не ображають настiльки, щоб вона таки пiшла. Вона постiйно сидить сама-самотою, наче про неi усi забули, поки панi лiкарка не вiдволiкаеться вiд своiх справ. Їй нiчого не влаштовуе. Якщо вiкно вiдкрите, вона жалiеться на протяги. Якщо вiкна зачиненi, вона каже, що було б добре впустити в кiмнату трiшки свiжого повiтря. Вона на дух не переносить цибулю… навiть ii запах. Вона каже, що вiд цибулi iй стае погано. Отож панi лiкарка взагалi ii не використовуе. Тепер, – твердила Сьюзан, – любити цибулю – то вияв несмаку, панно Дью, люба, а ми всi почуваемося винними в Інглсайдi.
– А я люблю цибульку, – визнала Ребекка Дью.
– Вона не переносить котiв. Вона каже, вiд них у неi мурашки по шкiрi. Їй все одно, чи вони в полi ii зору. Просто знати, що коти десь поруч, для неi достатньо. Тож бiдолашна Креветка майже не показуе мордочку в цьому будинку. Я загалом котiв не дуже любила, панно Дью, але, як на мене, вони мають право махати своiми хвостиками. І ще «Сьюзан, нiколи не забувай, що я не можу iсти яйця, будь ласка» або «Сьюзан, скiльки ще раз менi казати тобi, що я не можу iсти охололi тости?» або «Сьюзан, е на свiтi люди, якi можуть пити такий гарячий чай, але я не належу до таких щасливчикiв». Гарячий чай, панно Дью! Таке враження, що тут хтось пропонував iй гарячий чай!
– Нiхто навiть не думае, що то Ви, панно Бейкер.
– Якщо iснують питання, якi не треба ставити, вона поставить. Вона ревнуе, тому що лiкар розповiдае все спочатку дружинi, а потiм iй… а вона завжди намагаеться вивiдати в нього якiсь новини про його пацiентiв. Нiщо так його не дратуе, панно Дью. Лiкар повинен вмiти тримати язика за зубами, усi ми знаемо. А ii приступи гнiву через вогонь! «Сьюзан Бейкер, – каже вона менi, – я сподiваюся, ти нiколи не запалюеш вогонь вугiльним паливом. Або залиш цi промасленi шматинки тут, Сьюзан. Всi знають, що вони можуть за годину все пiдпалити. Як би ти стояла й дивилася на охоплений полум’ям будинок, знаючи, що то твоя вина, Сьюзан?» Знали б Ви, панно Дью, люба, як я над цим смiялася. Якраз в ту нiч вона пiдпалила фiранки, а ii крики досi дзвенять у моiх вухах. І це саме тодi, коли лiкар нарештi мiг поспати пiсля двох безсонних ночей! А що злить мене найбiльше, панно Дью, те, що перш нiж кудись пiти, вона iде до моеi комори й рахуе яйця. Мого терпiння заледве вистачило, щоб не сказати: «А ви ложки порахувати не хочете?» Звичайно, дiти ii ненавидять. Панi лiкарка уже втомилася iх вiд неi ховати. Вона якось дала Нан ляпаса, коли пан лiкар i панi лiкарка обое були не вдома… дала ляпаса… просто тому, що Нан назвала ii «Панi Мефусiл[7 - Нан мала на увазi iсторiю про Мафусаiла, згаданого в Бiблii, який прожив 969 рокiв i вважаеться найстарiшою людиною у свiтi (прим. пер.).]», почувши таке вiд Кена Форда.
– Я б iй ляпаса дала, – сердито вiдповiла Ребекка Дью.
