скачать книгу бесплатно
Усi одразу збiглися й оточили ii… Смiх, вигуки, жарти. Сьюзан Бейкер стримано усмiхалася, стоячи позаду. Кожне дитинча власноруч збирало iй букет квiтiв, навiть дворiчний Ширлi.
– Оце ви мене зустрiли! Усi в Інглсайдi такi щасливi. Як приемно знати, що сiм’я так рада тебе бачити!
– Якщо ти ще раз поiдеш з дому, мамусю, – урочисто промовив Джем, – Я пiду i вiзьму апенцидит.
– І як ти його пiдеш i вiзьмеш? – спитав Волтер.
– Тсссс, – Джем тихцем штовхнув Волтера лiктем i зашепотiв. – То шось десь болить, я знаю… але я просто хочу налякати мамусю, щоб вона нiкуди не поiхала.
Енн хотiла зробити сотнi речей одразу: обiйняти всiх, побiгти в сутiнки й зiбрати трошки братчикiв, вони е усюди в Інглсайдi, ще пiдiбрати маленьку ошатно вбрану ляльку з килима, послухати всi свiжоспеченi плiтки та новини, кожен щось та й знав. Як Нан намастила кiнчик носа вазелiном, коли лiкар вийшов, а Сьюзан чимось вiдволiклася. «Я вас запевняю, панi лiкарко, люба, я не на жарт стривожилася»… А як корова панi Джуд Палмер з’iла п’ятдесят сiм цвяхiв, i ii довелося везти до ветеринара в Шарлоттаун… а як безголова панi Феннер Дуглас пiшла до церкви без капелюшка… а як татко позривав усi кульбаби у лузi… «i це в перервах мiж переймами, панi лiкарко, люба… за час вашоi вiдсутностi вiн прийняв пологи вiсiм разiв»… як пан Том Флегг пофарбував бороду, «а його дружина померла лиш два роки тому»… як Роуз Максвел з Гарбоу Гед покинула Джима Гудсона з Верхнього Глена, а вiн прислав iй чек за все, що на неi витратив… а як цiкаво закiнчився похорон панi Амаси Воррен… як коту Картера Флегга покусали кiнчик хвоста… як Ширлi знайшли в конюшнi просто пiд конем… «панi лiкарко, люба, я нiколи не буду тою жiнкою, якою була ранiше»… а ще як багато було приводiв боятися, що сливовi дерева захворiють i покриються грибами… а як Дi ходила увесь день i наспiвувала «Мамуся сьогоднi буде вдома, буде вдома, буде вдома» на мелодiю «Merrily We Roll Along»… як кошеня в Джо Рiзес стало косооке, бо народилося з розплющеними очима… як Джем випадково всiвся на липучку, перш нiж натяг маленькi штанцi… i як Креветка впала у бочку з водою.
– Їi заледве витягли, панi лiкарко, люба, на щастя, лiкар почув ii м’явкiт буквально в останнiй момент i витягнув кiшку за заднi лапи (а що означае «в останнiй момент», мамусь?)
– Схоже, вона вже майже вiдiйшла, – промовила Енн, погладжуючи гладенькi чорно-бiлi вигини задоволеноi кiшки з величезними щоками, яка муркотiла собi на крiслi у свiтлi вогню. Сiдати на стiлець в Інглсайдi, попередньо не переконавшись, що там не сидить кiт, – не надто безпечно. Сьюзан, яка ранiше зовсiм не звертала увагу на котiв, поклялася, що уже навчилася iх любити для самозахисту. А щодо Креветки, Гiлберт так назвав кота рiк тому, коли Нан принесла з села додому нещасне кiстляве кошеня, над яким знущалися хлопцi, а ще прихопила котовi кличку, яка зараз була нi в тин, нi у ворота.
– Але… Сьюзан! Що сталося з Гогом i Магогом? Ой… iх не поламали, правда ж?
– Нi, нi, панi лiкарко, люба, – вигукнула Сьюзан, одразу почервонiвши вiд сорому, i вибiгла з кiмнати. Вона повернулася тiеi ж митi з двома порцеляновими песиками, що посiдали чiльне мiсце на камiнi Інглсайду.
– Як я могла забути покласти iх назад до вашого повернення. Бачите, панi лiкарко, люба, панi Чарльз Дей з Шарлоттауна прийшла сюди одразу на наступний день пiсля вашого вiд’iзду… а Ви знаете, яка вона педантична й правильна. Волтер думав, що зможе ii розважити, i почав показувати iй собак. «Ось це – Бог, а то мiй Бог» – сказало бiдне невинне дитинча. Мене охопив жах… менi здаеться, я до смертi не забуду обличчя панi Дей. Я пояснювала iй, як тiльки могла, щоб вона, бува, не подумала, що ми якась родина безбожникiв, тому я вирiшила перекласти песикiв подалi вiд людських очей, у буфет з порцеляною, поки Ви не повернетеся.
– Мамусь, а скоро буде вечеря? – жалiбно промовив Джем. – У мене в животi бульчить. О, мамусь, ми зробили нашу улюблену страву!
– Ми, як сказала блоха слоновi, так i зробили, – усмiхнулася Сьюзан. – Ми просто подумали, що ваш приiзд гоже гарно вiдзначити, панi лiкарко, люба. А де дiвся Волтер? Цього тижня його черга скликати усiх до вечерi дзвiнком, дай Бог йому здоров’я.
Вечеря видалася на славу, а яким задоволенням було вкласти дiточок спати. Сьюзан навiть дозволила iй вкласти Ширлi в лiжечко, розумiючи, якою особливою була ця подiя.
– Це особливий день, панi лiкарко, люба, – урочисто промовила вона.
– О, Сьюзан, неособливих днiв немае. Кожен день чимось вiдрiзняеться вiд iнших. Ви не помiчали?
– Так, Ваша правда, панi лiкарко, люба. Навiть минулоi п’ятницi, коли дощило увесь день, було так похмуро, моя велика рожева герань випустила пуп’янки, а вона ж довгих три роки взагалi не цвiла. А Ви помiтили квiтки-черевички, панi лiкарко, люба?
– Помiтити! Та я таких черевичкiв ще в життi не бачила, Сьюзан. Як тобi вдалося iх так виростити? (Ось тут я зробила Сьюзан справдi щасливою й навiть не збрехала. Я справдi таких квiточок ще нiколи не бачила… дякувати Богу!).
– Це результат постiйного догляду та уваги, панi лiкарко, люба. Але я повинна з Вами поговорити. Думаю, Волтер щось пiдозрюе. Не сумнiваюся, що якесь дитинча з Глена щось йому розповiло. Зараз багато дiтей знають бiльше, анiж належить. Волтер одного разу так серйозно менi заявив: «Сьюзан», – сказав вiн, – а дiти дуже дорогi?». Люба панi лiкарко, я була ошелешена, але не втратила самовладання. «Дехто каже, що дiти – це розкiш» – вiдповiла я, – але в Інглсайдi ми вважаемо, що дiти – це необхiднiсть». А тодi я вголос поскаржилася на соромiцьку цiну всього в крамницях Глена. Боюся, я схвилювала дитинча. Якщо вiн щось Вам скаже, панi лiкарко, люба, ви будете готовi.
– Я певна, ти дуже гарно вийшла з ситуацii, Сьюзан, – спантеличено вiдповiла Енн. – Думаю, саме час усiм iм дiзнатися, на що ми сподiваемося.
Але найприемнiшим став прихiд Гiлберта. Вона саме стояла бiля вiкна й спостерiгала, як з моря пiдкрадався густий туман, простягаючись на освiтленi мiсяцем дюни та гавань, у бiк довгоi вузькоi долини, яка розкинулася в пiднiжжi Інглсайду, де й розташувалося мiстечко Глен Сент Мерi.
– Прийти наприкiнцi важкого робочого дня й зустрiти тебе! Ти щаслива, Еннiша з Енн?
– Щаслива! – Енн нахилилася й вдихнула аромат яблуневого цвiту з квiтучих гiлочок, якi Джем поставив у вазу на ii туалетний столик. Вона вiдчувала любов, якою ii оточили з усiх сторiн. – Гiлберте, любий, добре цiлий тиждень побути Енн iз Зелених Дахiв, але в сотнi разiв краще повернутися назад i стати Енн з Інглсайду.
ІV
– Категорично нi, – сказав лiкар Блайт таким тоном, що Джем одразу усе зрозумiв.
Джем знав, що шансiв на те, що татко змiнить думку чи що мама спробуе його вмовити, немае. Було очевидно, що тут мама з татком були заодно. Карi очi Джема потемнiли вiд лютi та розчарування, коли вiн дивився на своiх жорстоких батькiв… вiн втупився в них… навiть ще сердитiше, коли вони, нехтуючи його поглядами, продовжували вечеряти, наче нiчого й не сталося. Звичайно, тiтка Мерi Марiя помiтила його погляди… нiщо не сховаеться вiд ii сумних блiдо-блакитних очей… але здавалося, це ii тiльки розсмiшило.
Бертi Шекспiр Дрю грався з Джемом пополуднi. Волтер пiшов до старого Будинку Мрii, погратися з Кеннет та Персiс Фордами, а Бертi Шекспiр розповiв Джему, що всi хлопцi з Глена пiшли до Гарбоу Маус того вечора, подивитися, як капiтан Бiлл Тейлор робить його кузену Джо Дрю тату змii на руцi. Вiн, Бертi Шекспiр, збирався пiти, то чом би й Джемовi не вирушити з ним? Було б весело. Джему та iдея засiла в головi, так не терпiлося пiти, аж тут йому сказали, що про таке не може бути й мови.
– З багатьох причин, – пояснив тато, – тобi ще не можна йти так далеко, аж у Гарбоу Маус з тими хлопцями. Вони ж повернуться пiзно, а тобi, сину, потрiбно бути в лiжку о восьмiй.
– Мене в дитинствi щовечора посилали спати о сьомiй, – промовила тiтка Мерi Марiя.
– Мусиш почекати, коли пiдростеш, Джем, перш нiж увечерi так далеко вiдходити вiд дому, – сказала мама.
– Ви те саме казали минулого тижня, – обурено закричав Джем. – Я уже дорослий! Ви думаете, що я дитина. Бертi йде, а ми з ним одного вiку!
– Всi хворiють кором, – похмуро вiдповiла тiтка Мерi Марiя. – Ти можеш пiдхопити кiр, Джеймсе.
Джем ненавидiв, коли його кликали Джеймсом. А вона так робила завжди.
– А я хочу пiдхопити кiр, – з нотками спротиву пробурмотiв хлопець. А тодi, перехопивши татiв погляд, принишк. Тато б нiколи й нiкому не дозволив «вiдгиркуватися» до тiтки Мерi Марii. Джем ненавидiв тiтку Мерi Марiю. Тiтка Дiана та тiтка Марiлла – то були голубоньки-тiточки, але така тiтка Мерi Марiя – то було щось абсолютно нове для Джема. – Гаразд, – виклично вiдповiв вiн, дивлячись на маму, аби нiхто не здогадався, що вiн говорив до тiтки Мерi Марii, – якщо ти не хочеш мене любити, то не треба. А тобi сподобаеться, якщо я пiду стрiляти в тигрiв в Африцi?
– Любий, у Африцi немае тигрiв, – лагiдно промовила мама.
– Тодi левiв, – закричав Джем. Вони повиннi його виправляти, так? Вони змушенi з нього смiятися, так? Ну вiн iм покаже. – Ти ж не можеш сказати, що в Африцi немае левiв. У Африцi мiльйони левiв. Африка тими левами битком набита.
Мама й тато знову усмiхнулися, попри несхвалення тiтки Мерi Марii. Нiколи не можна закривати очi на дитячi вибрики.
– До речi, – мовила Сьюзан, розриваючись мiж любов’ю, симпатiею до маленького Джема та переконанням, що лiкар та панi лiкарка абсолютно правi, що не вiдпустили його до Гарбоу з тою сiльською бандою на гостину до зневаженого й п’яного старого капiтана Бiлла Тейлора, – ось твоi iмбирнi пряники й збитi вершки, Джеме, любий.
Імбирнi пряники й збитi вершки були улюбленим десертом Джема. Але того вечора iхнiх привабливих чар забракло, аби втихомирити бунтiвну душу хлопчати.
– Не хочу анi крихти! – похмуро промовив вiн. Хлопець встав i рушив геть зi столу, але уже бiля дверей розвернувся, аби висловити свою непокору.
– Я все одно не пiду спати до дев’ятоi. А ше… коли виросту, то взагалi нiколи не лягатиму спати. Я не спатиму всю нiч… i так щоночi… i тату наб’ю по всьому тiлу. Я буду таким поганим, яким тiльки зможу! От побачите!
– «Ще» набагато краще, анiж «ше», любий, – вiдповiла мама.
Хоч щось могло iх зворушити?
– Я так розумiю, моя думка тут нiкого не цiкавить, Еннi, але якби я в дитинствi говорила так до батькiв, мене б одразу на мiсце поставили, – мовила тiтка Мерi Марiя. – Думаю, шкода, що в деяких домах уже зовсiм забули про березовi рiзки.
– Джема нема за що карати, – втрутилася Сьюзан, бачачи, що лiкар та панi лiкарка не намагалися нiчого сказати. Але якщо Мерi Марiя Блайт хотiла уникнути цiеi розмови, вона, Сьюзан, знала, в чому причина. – Бертi Шекспiр Дрю пiдбивав його так зробити, вбивши йому в голову, що пiти дивитися, як Джо Дрю роблять тату – дуже весело. Вiн провiв тут весь полудень, прошмигнув на кухню й взяв найкращу алюмiнiеву каструлю, щоб зробити собi шолом. Казав, що вони грають у солдатiв. Вони зробили човни з дахового покриття й до нитки змокли, пливучи на ньому струмком. А тодi цiлiсiньку годину стрибали, як жаби у дворi, i кричали, мов недорiзанi. Жаби! То й не дивно, що маленький Джем так втомився й зараз зовсiм на себе не схожий. Вiн найчемнiша дитинка, яка тiльки жила на цьому свiтi, якщо вiн не одягнений у лахмiття, навiть не сумнiвайтеся!
Тiтка Мерi Марiя не огризалася у вiдповiдь. Вона нiколи не говорила до Сьюзан Бейкер за столом, таким чином висловлюючи незадоволення, що Сьюзан взагалi дозволяють сидiти «з родиною».
Енн та Сьюзан вияснили все ще до того, як до них завiтала погостювати тiтка Мерi Марiя. Сьюзан «знала свое мiсце» й нiколи не сiдала за стiл з сiм’ею, якщо в Інглсайдi були гостi.
– Але тiтка Мерi Марiя – це не гiсть, – вiдповiла Енн. – Вона член нашоi родини… як i ти, Сьюзан.
Врештi-решт Сьюзан здалася, тихенько радiючи, що Мерi Марiя Блайт побачить – вона не просто наймана робiтниця. Сьюзан нiколи не бачилася з тiткою Мерi Марiею, але племiнниця Сьюзан, донька сестри Матiльди, працювала на неi в Шарлоттаунi й розповiла про неi Сьюзан.
– Я не збираюся вдавати перед тобою, Сьюзан, що дуже рада перспективi вiзиту тiтки Мерi Марii, особливо зараз, – чесно призналася Енн. – Але вона написала Гiлберту листа з проханням приiхати на кiлька тижнiв… а ти знаеш, як лiкар ставиться до таких речей…
– Вiн мае на це повне право, – вiдповiла вiрна Сьюзан. – А що ж робити чоловiковi, як не пiдтримувати своiх кровних родичiв? Але це лише на кiлька тижнiв… знаете, панi лiкарко, люба, не хочу Вас засмучувати… але невiстка моеi сестри Матильди приiхала до неi на кiлька тижнiв, а залишилася на двадцять рокiв.
– Не думаю, що нам варто боятися чогось такого, – усмiхнулася Енн. – У тiтки Мерi Марii красивий будиночок у Шарлоттаунi. Але для неi вiн завеликий i надто пустий. Їi мати померла два роки тому, знаеш… iй було вiсiмдесят п’ять, тiтка Мерi Марiя дуже добре до неi ставилася, а тепер дуже сумуе за нею. Давай зробимо ii перебування тут максимально приемним.
– Я зроблю все, що вiд мене залежить, панi лiкарко, люба. Звичайно, ми повиннi викласти ще одну дошку на стiл, але пiсля усього сказаного й зробленого краще стiл зробити довшим, анiж скорочувати його.
– Не потрiбно ставити квiти на стiл, Сьюзан, наскiльки я знаю, у неi вiд них задуха. А перець змушуе ii чхати, краще його не давати. А ще вона страждае вiд частих нападiв сильного головного болю, тому ми просто мусимо спробувати не шумiти.
– Ото бiда! Ну, я нiколи не помiчала, аби Ви та лiкар якось шумiли. А якщо в мене виникне таке бажання, пiду покричу посеред кленiв. Але якщо нашi бiдолашнi дiтки будуть змушенi весь час сидiти тихо через болячки Мерii Марii Блайт… ви менi вибачте, але я думаю, то вже занадто, панi лiкарко, люба.
– Лише кiлька тижнiв, Сьюзан.
– Будемо на це сподiватися. Ох, панi лiкарко, люба, треба змиритися з вбогими подачками серед щедрот цього свiту, – наостанок сказала Сьюзан.
Так до них навiдалася тiтка Мерi Марiя i з порога почала прискiпуватися, наскiльки часто чистять комини. Вона, як виявилося, боялася вогню. «І я завжди казала, що комини в цьому будинку не достатньо високi. Сподiваюся, що лiжко добре провiтрена, Еннi. Вогка постiль – це ж жахливо».
Вона зайняла гостьову кiмнату Інглсайду… ну, i випадково всi iншi кiмнати дому, окрiм кiмнати Сьюзан. Нiхто дуже не тiшився ii приiзду. Джем пiсля першого погляду на неi чкурнув на кухню й прошепотiв Сьюзан: «А ми можемо смiятися, поки вона тут, Сьюзан?» Очi Волтера наповнилися слiзьми, щойно вiн побачив тiтку, тож осоромленого хлопця вигнали з кiмнати. Двiйнята не чекали, поки iх виженуть, i втекли з кiмнати самi. Навiть Креветка, Сьюзан тому свiдок, втекла й вмостилася на задньому дворi. Тiльки Ширлi стояв на своiх двох, безстрашно дивлячись на неi своiми карими круглими очима, у мiцних та безпечних Сьюзиних обiймах. Тiтка Мерi Марiя подумала, що в дiтей Інглсайду манери просто жахливi. А чого чекати, якщо iхня мама «пише для газет», а батько думае, що вони – просто iдеальнi, тiльки тому, що то його дiти, i наймае служницю на подобi Сьюзан Бейкер, яка не знае свого мiсця? Але вона, Мерi Марiя Блайт, зробить усе, що зможе, для бiдолашних внучат кузини Джона, поки буде в Інглсайдi.
– Твоя молитва надто коротка, Гiлберте, – незадоволено промовила вона, коли вони вперше сiли за стiл. – Можливо, я виголошу молитву, поки я тут? Дам хороший приклад твоiй родинi.
Сьюзан з жахом спостерiгала, як Гiлберт погодився, i тiтка Мерi Марiя помолилася перед вечерею.
– То радше служба Божа, а не молитва, – буркотiла Сьюзан за вечерею. Сьюзан потайки погодилася з тим описом Мерi Марii Блайт, який iй дала племiнниця. «Вiд неi завжди погано пахне, тiтко Сьюзан. То не просто неприемний… а поганий запах». Гледiс вмiла все розставити на своi мiсця, вiдзначила Сьюзан. Зрештою для усiх, не таких упереджених, як Сьюзан, панна Мерi Марiя Блайт не виглядала надто хворою жiночкою у своi п’ятдесят п’ять. У неi були, як вона сама вважала, «аристократичнi манери», обрамленi завжди прилизаними сивими кучерями, якi схоже щодня ображали маленьку гостру гульку сивого волосся Сьюзан. У неi завжди був гарний одяг, вона одягала довгi бурштиновi кульчики та моднi високi комiрцi, якi сягали ii тонкого горла.
– Врештi-решт нас не повинна соромити ii присутнiсть, – вiдреагувала Сьюзан. Але що б подумала тiтка Мерi Марiя, якби дiзналася, що Сьюзан так себе втiшае, залишилося таемницею.
V
Енн збирала оберемок червневих лiлiй, аби поставити iх у вазу у своiй кiмнатi, й ще один букет пiвонiй, вирощених Сьюзан, вона збиралася залишити на столику Гiлберта в бiблiотецi… пiвонiй молочно-бiлого кольору з криваво-червоними вкрапленнями посерединцi, наче Божий поцiлунок. Повiтря оживало пiсля незвично спекотного червневого дня, i важко було сказати, гавань була срiбною чи золотою.
– Сьогоднi буде неймовiрний захiд сонця, Сьюзан, – промовила вона, коли проходила повз i поглянула на вiкно кухнi.
– Я не зможу сповна насолоджуватися заходом сонця, поки не помию весь посуд, панi лiкарко, люба, – заперечила Сьюзан.
– Але до того часу сонце вже сяде, Сьюзан. Ти тiльки подивися на величезну бiлу хмаринку з рожевим вершечком, що зависла над Впадиною. Тобi б хiба не хотiлося злетiти й освiтити ii?
Сьюзан уявила собi, як злiтае над долиною з ганчiркою в руках i летить до тоi хмари. Їй таке зовсiм не сподобалося. Але панi лiкарка уже дала iй на це дозвiл.
– Тут з’явився якийсь новий шкiдливий вид комах, який пожирае нашi трояндовi кущi, – продовжила Енн. – Треба iх обприскати завтра. Краще було б сьогоднi ввечерi… я у такi вечори, як от цей, люблю поратися в садку. Усе росте вночi. Сподiваюся, у раю будуть сади, Сьюзан… такi сади, у яких ми зможемо працювати, розумiеш, допомагати усьому рости.
– Але без комашнi, – запротестувала Сьюзан.
– Нi-i… Думаю, нi. Але просто готовий сад – це ж зовсiм не цiкаво, Сьюзан. Потрiбно самому працювати в садку, iнакше втрачаеться весь сенс. Я хочу полоти, копати, пересаджувати, змiнювати, планувати й обрiзати. А ще хочу, щоб у раю росли квiти, якi я люблю… Краще там будуть моi фiалочки, анiж асфоделi, Сьюзан.
– А чому ж тодi Ви не можете поратися в садку ввечерi, якщо хочете? – втрутилася Сьюзан, подумавши, що панi лiкарку занесло трiшки не туди.
– Тому що лiкар хоче, аби я поiхала з ним. Вiн iде вiдвiдати бiдолашну стареньку панi Джон Пакстон. Вона помирае… а вiн не може iй нiчим зарадити… вiн зробив усе, що змiг… але вона любить, коли вiн до неi навiдуеться.
– Ох, панi лiкарко, люба, ми всi знаемо, що в цiй мiсцевостi нiхто без нього не народжуеться й не помирае, а сьогоднi якраз гарний вечiр, щоб проiхатися. Думаю, я теж пройдуся собi селом i поповню запаси в коморi, коли вкладу двiйнят i Ширлi спатки й посиплю добривами кущi троянд Аарон Уорд. Щось вони не цвiтуть так, як мали б. Панна Блайт щойно пiднялася наверх, стогнучи пiсля кожного зробленого кроку, i скаржачись, що в неi ось-ось знову почнуться головнi болi, а отже, в усiх нарештi буде тихий i спокiйний вечiр.
– Припильнуеш, щоб Джем вчасно пiшов спати, добре, Сьюзан? – попросила Енн, вийшовши назустрiч вечору, такому ароматному, наче випадково пролите горнятко чаю. – Вiн втомлений бiльше, анiж думае. Вiн нiколи не хоче лягати спати. Волтер сьогоднi ночувати не прийде, Леслi попросив, щоб вiн залишився з ним.
Джем сидiв на сходах бiля бокових дверей, заклавши босу нiжку на колiно, i насуплено дивився на усе довкола, особливо на величезний мiсяць, що ховався за шпилем церкви Глен. Джем не любив мiсяця вповнi.
– Пильнуй, не обвiтри обличчя, – промовила тiтка Мерi Марiя, проходячи дорогою до будинку повз нього.
Джем нахмурився, наче чорна хмара. Йому було байдуже, що його обличчя замерзне. Вiн на це сподiвався.
– Йди геть i не треба за мною ходити весь час, – сказав вiн Нан, яка пiдiбралася до нього, щойно тато i мама поiхали геть.
– Буркотун! – вiдповiла Нан. Але перш нiж вона пiшла геть, поставила на сходинку бiля нього червону цукерку у формi лева, яку принесла спецiально для брата.
Джем не звернув на неi уваги. Вiн ще нiколи не почувався таким ображеним. До нього ставилися зовсiм неправильно. Всi з нього знущалися. Нан ранку сказала: «Ти не народився в Інглсайдi, як усi ми». Дi з’iла його шоколадного кролика зранку, хоча вона знала, що то був його кролик. Навiть Волтер кинув його й пiшов рити канаву в пiску з Кеном та Персiсом Фордом. Дуже весело! А вiн так хотiв пiти з Бертi, побачити, як наносять тату. Джем був певен – вiн ще нiколи нiчого так не хотiв. Вiн так хотiв побачити чарiвний корабель з вiтрилами, який, за словами Бертi, завжди висiв над камiном капiтана Бiлла. Яка ганьба…
Сьюзан принесла йому великий шматок торта, покритий кленовою глазур’ю й горiшками, але Джем твердо вiдмовив. Чому вона не приберегла для нього iмбирних пряникiв та крему? Певне, усi вже iх схом’ячили. Свинтуси! Вiн занурився в глибоку затоку смутку. Зараз, певне, уся компанiя десь на пiвдорозi до Гарбоу Маус. Йому навiть думати про це не хотiлося. Треба щось робити, щоб помститися тим людцям. А якщо вiн розпиляе тирсову жирафу Дi на килимi у вiтальнi? Старенька Сьюзан вiд злостi збожеволiе… Сьюзан, яка досi не може запам’ятати, що вiн ненавидить горiшкив глазурi. А якщо вiн пiде й домалюе вуса ангелику на календарi в ii кiмнатi? Вiн завжди ненавидiв того товстого, рожевого ангелика, який усмiхався вiд вуха до вуха, бо вiн схожий на Сiссi Флегг, яка усiй школi розповiла, що Джем Блайт за нею сохне. За нею! Сiссi Флегг! А Сьюзан казала, що той ангелик дуже милий.
А якщо вiн знiме скальпель з ляльки Нан? А якщо вiн розiб’е носи Гогу чи Магогу… або обом? Можливо, хоч так мама побачить, що вiн уже не дитина. От тiльки дочекайтеся наступноi весни! Вiн роками приносив iй травневi квiтки, вiдколи йому виповнилося чотири… а от наступноi весни – дзуськи. Нi, сер!
А якщо вiн з’iсть багато маленьких зелених i недостиглих яблук i захворiе? Можливо, хоч це iх налякае. А якщо вiн бiльше нiколи не митиме вух? А якщо вiн кривлятиметься до усiх у церквi наступноi недiлi? А якщо вiн пiдкладе гусеницю тiтцi Мерi Марii? Велику смугасту волохату гусеницю! А якщо вiн втече в гавань i сховаеться на кораблi капiтана Девiда Рiза, а вранцi вiдпливе з цiеi гаванi до Пiвденноi Америки? Хоч тодi вони пошкодують? А якщо вiн нiколи не повернеться додому? А якщо вiн поiде полювати на поморникiв до Бразилii? А тодi вони пошкодують? Нi, вiн може закластися, не пошкодують. Нiхто його не любив. У його кишенi дiрка. І нiкому ii зашити. А йому теж все одно. Вiн просто показуватиме цю дiрку в Гленi, щоб всi побачили, як його занедбали. Завдана йому кривда вирувала всерединi.
Тiк-так… тiк-так… тiк-так… цокав старий дiдусевий годинник у коридорi, якого принесли до Інглсайду по смертi дiдуся Блайта… Точний старий годинник, зроблений у тi днi, коли ще був час. Загалом Джем любив того годинника, але тепер… просто ненавидiв. Йому здавалося, що той з нього смiеться. «Ха-ха, час спати! Усi твоi друзi iдуть до Гарбоу Маус, а ти – спати! Ха-ха… ха-ха…ха-ха!
Чому вiн мае iти спати щовечора? Так, чому?
Сьюзан вийшла з дому, щоб пiти в Глен, i стурбовано дивилася на маленький силует бунтаря.
– Не варто йти спати, поки я не повернуся, маленький Джеме, – поблажливо мовила вона.
– Я не пiду спати сьогоднi! – безстрашно вiдповiв Джем. – Я втечу, ось так, стара Сьюзан Бейкер. Я збираюся пiти й стрибнути в став, стара Сьюзан Бейкер.
Сьюзан не подобалося, коли ii називали старою, навiть якщо то був маленький Джем. Вона залишила по собi напружену тишу. Його таки треба трохи виховувати. Креветка рушила за нею назирцi, прагнучи хоч якогось товариства, а тодi повернулася й сiла на своi чорнi лапки перед Джемом, але отримала хiба що сповнений болю хлопчачий погляд. «Забирайся! Сидиш тут на хвостi й витрiщаешся на мене, як тiтка Мерi Марiя! Киш! Не пiдеш, не пiдеш! То дiстанеш!»
Джем метнув маленьку залiзну тачку, що лежала поруч, i Креветка iз жалiсним зойком миттю щезла в сховищi шипшинових кущiв. Тiльки погляньте! Навiть кiт цiеi сiмейки його ненавидiв. І кому потрiбне таке життя?
Вiн взяв цукерку-лева. Нан з’iла хвоста й ще чверть цукерки, але то досi був лев. Можна було його з’iсти. То мiг бути останнiй лев, якого вiн би з’iв. Коли Джем доiв лева й облизав пальчики, став думати, що ж йому робити. Думати – це едине, що може робити людина, якщо усе iнше iй заборонено.
VI
– З якого це дива будинок так свiтиться? – вигукнула Енн, коли вони з Гiлбертом завернули за ворота о дев’ятiй. – Певне, прийшли гостi.
Але коли Енн поспiшила до будинку, не побачила жодного гостя. Нiкого не було видно. Свiтло горiло на кухнi… у вiтальнi… у бiблiотецi… у iдальнi… у кiмнатi Сьюзан та коридорi нагорi… але нiкого й не видко.
– Як ти думаеш, – почала було Енн, але ii перебив дзвiнок телефона.
Гiлберт взяв слухавку… на мить завмер… а тодi з жахом скрикнув… i вибiг, навiть не поглянувши на Енн. Було очевидно, сталося щось жахливе, часу на пояснення не було.
Енн уже звикла… як дружина чоловiка, який мае справу з життям i смертю. По-фiлософськи стенувши плечима, вона взяла свiй капелюшок та пальто. Енн трiшки сердилася на Сьюзан, не варто iй було йти, залишати свiтло в усiх кiмнатах i вiдкритi навстiж дверi.
– Панi… лiкарко… люба, – озвався голос, який наче й не мiг належати Сьюзан… але то таки був вiн.
