скачать книгу бесплатно
Енн iз Зелених Дахiв
Люси Мод Монтгомери
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Канадська письменниця Люсi Мод Монтгомерi (1874-1942) дебютувала в лiтературi, розповiвши напрочуд просту iсторiю. Вона починаеться з того, що немолодi й самотнi Метью та Мерил Катберти вирiшили взяти з притулку хлопчика, щоб вiн допомагав iм по господарству. Однак сталося так, що на фермi опинилася рудоволоса, всипана веснянками дiвчинка Енн Ширлi. Знадобився час, щоб жителi Ейвонлi, що на островi Принца Едварда, вiдкрили iй серця. Зате читачi полюбили героiню Зелених Дахiв одразу й назавжди. Книжка принесла авторцi-початкiвцю нечувану славу й надихнула до написання ще семи. Всi вони вийшли у видавництвi «Фолiо».
Люси Мод Монтгомери
Енн iз Зелених Дахiв
© Б. Носенок, переклад украiнською, 2020
© Т. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
I. Сюрприз для панi Рейчел Лiнд
Будинок панi Рейчел Лiнд стояв поблизу широкоi дороги, що вела до Ейвонлi, а згодом пiрнала в невелику долину, облямовану з обох бокiв заростями вiльхи й папоротей. Там ii перетинав струмок, що мав початок далеко в лiсах, якi оточували старий двiр Катбертiв.
Спочатку вiн свавiльно стрибав каскадами й розливався невеличкими ставочками-калюжами, та коли добирався до Долини Лiнд, стишувався до легкого дзюркотiння. Рiч у тiм, що навiть струмок не наважувався протiкати повз будинок панi Рейчел Лiнд без належноi тактовностi. Вiн, ймовiрно, розумiв, що панi Рейчел, сидячи бiля вiкна, карбуе в пам’ятi кожну деталь, будь-якi перемiщення включно зi струмком i невгамовними дiтьми. Ба бiльше: якщо вона помiтить що-небудь дивне або недоречне, то не заспокоiться, поки не дiзнаеться, з якого дива коiться таке неподобство.
Багато жителiв Ейвонлi та iнших населених пунктiв, що поблизу цього маленького мiстечка, полюбляють сунути носа в чужий город, геть-чисто занехаявши власний. Та це не про панi Рейчел Лiнд, яка хоч i переймаеться справами ближнiх, проте й про своi добре дбае. Вона вправна господиня – будинок охайний хоч кашi кинь. А майстриня яка! Та ще й залюбки передае свое вмiння iншим – коли зорганiзувала гурток рукодiлля вiд, дiвчаток вiдбою не було. Не обходяться без неi й заняття недiльноi школи, а робота благодiйноi органiзацii при мiсцевiй церквi та товариства пiдтримки мiсiонерiв то й взагалi на нiй тримаеться.
Та попри, здавалося б, неймовiрну зайнятiсть у Рейчел Лiнд цiлком вистачало часу, щоб, зручно влаштувавшись бiля вiкна на кухнi, довгими годинами плести товстi бавовнянi ковдри й заразом спостерiгати за дорогою, яка спочатку повертала в долину, а потiм вилася вгору крутим пагорбом. Ковдр уже шiстнадцять – iз шанобливим трепетом у голосi повiдомляли одна однiй ейвонлiвськi господинi.
Слiд зазначити, що мiстечко розкинулося на маленькому пiвостровi трикутноi форми, оточеному з двох бокiв водою, який упирався в затоку Святого Лаврентiя. Тож всякий, хто прямував до Ейвонлi або виiжджав з нього, не мiг оминути нi цiеi дороги, нi пильного погляду панi Рейчел.
Одного погожого червневого ранку вона так само сидiла за плетивом на своему звичному мiсцi. Тепле, яскраве сонце заглядало у вiкно. Сад на схилi пагорба за будинком уже вбрався в чудову весiльну сукню, щедро оздоблену блiдо-рожевими суцвiттями, над якими дзижчали мiрiади бджiл. Томас Лiнд – скромний трудяга, якого всi в Ейвонлi називали не iнакше як «чоловiк панi Рейчел Лiнд», – сiяв пiзню рiпу за хлiвом. Те саме мав робити й Метью Катберт на полi бiля струмка, що протiкав неподалiк його садиби Зеленi Дахи.
Панi Рейчел знала це напевно, бо чула iхню розмову з Пiтером Морисоном у магазинi Вiльяма Блера в Кармодi. Звiсно, про рiпу запитав Пiтер, бо Метью Катберт не з тих, хто раптом почне патякати про своi плани.
І ось вiн, Метью Катберт, о пiв на четверту, в буднiй день, не поспiшаючи, прямуе дорогою через долину. Ой лишенько: та на ньому найкращий костюм i бiла сорочка! Так вiн вбираеться тiльки тодi, коли виiжджае з Ейвонлi. До того ж у кабрiолет, яким користуеться зрiдка, запряжено гнiду кобилу. Отже, шлях дальнiй. Куди? Навiщо?!
Якби це був якийсь iнший чоловiк в Ейвонлi, панi Рейчел знадобилася б хвилина на роздуми, щоб дати вiдповiдь на обидва цi запитання. Але Метью так рiдко виiжджав з дому, що тiльки щось дуже нагальне й незвичайне могло змусити його залишити ферму. Вiн був напрочуд боязкою людиною, й розмовляти з незнайомцями було для нього важким випробуванням. Тож тiльки зрiдка ейвонлiвцi бачили Метью i в бiлiй сорочцi, i в кабрiолетi. Уся принаднiсть безтурботного вечора для панi Рейчел пропала, адже вона так i не дiйшла якогось висновку.
– Доведеться йти до Зелених Дахiв i все з’ясувати в Мерил, – врештi-решт вирiшила жiнка. – Як таке могло статися, адже вiн нiколи не iздить до мiста в цю пору року та нiколи не iздить у гостi. Якби йому забракло насiння рiпи, то вiн не став би так виряджатися й сiдати в кабрiолет. Також навряд, щоб вiн прямував за лiкарем, бо iхав надто повiльно. Однак, поза сумнiвом, щось сталося вiд учорашнього вечора. І це «щось» змусило його виiхати з дому. Ну й запитаннячко, треба визнати! Я не заспокоюся, поки не дiзнаюся, що змусило Метью Катберта виiхати сьогоднi з Ейвонлi!
Тож одразу пiсля чаю панi Рейчел попрямувала до Зелених Дахiв. Вiд Долини Лiнд до просторого будинку посеред саду, де жили Катберти, було всього чверть милi великою дорогою, але значно довшою була стежка, що вела до ганку. Боязкий i мовчазний батько Метью, в якого i вдався син, поставив дiм якомога далi вiд сусiдiв – на вiддаленому краю розчищеноi дiлянки, яка пiдступала до самiсiнького лiсу. Тож Зеленi Дахи були ледь видимi з дороги, вздовж якоi дружно розташувалися всi садиби Ейвонлi. Панi Рейчел нiяк не могла примиритися з таким вибором Катбертiв.
– Це так, просто дах над головою, скажу я вам, – розмiрковувала вона вголос, крокуючи порослою травою й обсадженою кущами шипшини стежкою. – Тож чого дивуватися, що Метью та Мерил не такi як всi, адже живуть вiдлюдьками. Звичайно, якщо дерева вважати товариством, то iх тут, слава Богу, вистачае. Але все-таки, гадаю, краще дивитися на людей. Хоч на-правду вони, здаеться, всiм задоволенi. Чи просто звикли до такого життя? Власне, до всього звикаеш, як сказав iрландець, засуджений до повiшання.
З цими словами панi Рейчел ступила зi стежки на старанно пiдметений заднiй двiр Зелених Дахiв, з одного боку якого височiли старi верби, а з другого – рiвнi пiрамiдальнi тополi. Проте анi найменшоi палички чи камiнчика на подвiр’i не було видно – вiд панi Рейчел таке не приховати. У глибинi душi вона була впевнена, що Мерил Катберт прибирае тут так само часто й ретельно, як i в будинку. Можна було б обiдати прямо на землi, не побоюючись проковтнути навiть грудочку бруду.
Панi Рейчел енергiйно затарабанила у дверi й одразу почула у вiдповiдь: «Увiйдiть!» Кухня в Зелених Дахах була просторою й затишною… або радше була б затишною, якби не зразкова, ба бiльше: слiпуча чистота. Цим вона нагадувала вiтальню, в якiй нiхто нiколи не бувае.
Вiкна в кухнi дивилися на схiд i на захiд. Із захiдного, що виходило на заднiй двiр, лилося м’яке червневе сонце. Схiдне ж ледь показувало вишневе бiлопiння саду й стрункi берiзки, що злегка погойдувалися бiля струмка, бо його поволi мережив кучерявий плющ. Саме тут зазвичай сидiла Мерил Катберт, якщо вирiшувала вiдпочити, недовiрливо поглядаючи на сонце. Свiтило видавалося iй занадто веселим i легковажним для свiту, який належало сприймати з усiею серйознiстю. Тут сидiла вона й зараз – з плетивом у руках. Стiл позаду неi був накритий до вечерi.
Панi Рейчел ще не встигла як слiд причинити дверi, а вже помiтила всi наiдки на ньому. Та насамперед iй впали в око три тарiлки, наче Мерил чекала, що хтось приiде до чаю разом iз
Метью. Проте посуд був звичайний, не святковий, у креман-цi – тiльки яблучне повидло, а на блюдi – один вид печива, тож очiкуваний гiсть навряд чи був дуже важливою персоною. Тодi що означали бiла сорочка та гнiда кобила? Панi Рейчел зовсiм розгубилася, не маючи сил розгадати дивовижну таемницю, яка так несподiвано огорнула зазвичай тихi й позбавленi таемничостi Зеленi Дахи.
– Добрий вечiр, Рейчел, – сказала Мерил жваво. – Чудова погода, правда? Сiдай, будь ласка. Як там всi вашi поживають?
Щось таке, що за браком iншого визначення можна назвати дружбою, завжди iснувало мiж Мерил Катберт i панi Рейчел, всупереч – або, можливо, саме завдяки – несхожiсть iхнiх натур.
Мерил була високою аж надто худорлявою жiнкою – ii стан, здавалося, складався з одних кутiв, без жодних заокруглень. У темному волоссi, скрученому в маленький вузол на потилицi, що тримався купи завдяки двом металевим шпилькам, виднiлося кiлька сивих пасом. Вона справляла враження жiнки, яка за будь-який обставин не поступилася б чистим сумлiнням. Власне, такою вона й була. Хоч iнколи на ii обличчi з’являвся вираз, який недвозначно натякав на вроджене почуття гумору.
– У нас усi здоровi, – сказала панi Рейчел. – Натомiсть мене стривожило, чи, бува, у вас хтось не захворiв, коли побачила Метью в кабрiолетi. Одразу подумалося, чи не поiхав вiн за лiкарем.
Губи Мерил ледь здригнулися в усмiшцi: вона знала, що випробування бiлою сорочкою Метью, кабрiолетом i гнiдою кобилою буде непосильним для сусiдки, тож цей вiзит не став для неi несподiваним.
– О нi, я цiлком здорова, хоч учора в мене дуже болiла голова, – сказала вона. – Метью поiхав на станцiю в Брайт Ривер. Ми беремо на виховання хлопчика iз сиротинця в Новiй Шотландii. Вiн приiжджае сьогоднi вечiрнiм поiздом.
Якби Мерил сказала, що Метью поiхав на станцiю, щоб забрати кенгуру, надiсланого з Австралii, це приголомшило б панi Рейчел значно менше. А тут вона онiмiла на цiлих п’ять секунд, пiдозрiло дивлячись на Мерил, чи, бува, не захотiла та пожартувати над нею. Панi Рейчел була готова припустити навiть таке.
– Ти це серйозно, Мерил? – запитала вона, коли мова повернулася до неi.
– Так, звичайно, – спокiйно вiдповiла жiнка, нiби брати хлопчикiв з притулку в Новiй Шотландii було щось на кшталт весняних робiт на будь-якiй поряднiй фермi в Ейвонлi, а не нечуваним досi нововведенням.
Панi Рейчел вiдчула, що зовсiм втратила душевну рiвновагу. Думки ii складалися з одних вигукiв. Хлопчик! Мерил i Метью Катберти беруть на виховання хлопчика! З сирiтського притулку! Та це ж кiнець свiту! Пiсля такого ii вже нiщо не здивуе! Нiщо!
– Та як вам таке могло спасти на думку? – запитала вона, а радше висловила несхвалення, що це рiшення не погодили з нею.
– О, ми думали про це досить довго, точнiше, всю зиму, – здалеку почала Мерил. – Панi Александер Спенсер була в нас перед Рiздвом i сказала, що навеснi збираеться взяти на виховання маленьку дiвчинку з притулку в Хоуптонi. Там, у Хоуп-тонi, живе ii кузина. Панi Спенсер вiдвiдувала ii й дiзналася все про цей притулок. Тож вiдтодi ми з Метью весь час поверталися до цiеi теми в розмовах. Нарештi вирiшили, що вiзьмемо хлопчика.
Ти знаеш, Рейчел, Метью вже за шiстдесят. Вiн не такий бадьорий, як ранiше, iнколи скаржиться на бiль у серцi. І не менi тобi розказувати, як важко зараз найняти кого-небудь, щоб допомагав на фермi. Тут немае нiкого, крiм цих дурних французьких пiдлiткiв. Тiльки якогось iз них приставиш до справи й чогось навчиш, як вiн тiкае на завод, де консервують омарiв, або в Сполученi Штати. Спочатку Метью пропонував взяти хлопчика з Англii. Але я твердо сказала «нi». «Може, вони й непоганi, я нiчого проти них не маю. Проте не хочу мати справу з лондонськими вуличними хлопчиськами. Нехай вiн буде хоча б тутешнiй. Звичайно, ризик буде, кого б ми не взяли. Проте спатиму я спокiйнiше, якщо ми вiзьмемо канадську дитину».
Тож кiнець кiнцем ми вирiшили просити панi Спенсер привезти для нас хлопчика, коли вона iхатиме за дiвчинкою. А минулого тижня дiзналися, що вона незабаром вирушить, i через родину Роберта Спенсера в Кармодi передали iй, що це мае бути кмiтливий симпатичний хлопчик рокiв десяти-одинад-цяти. Це справдi найкращий вiк – дитина вже досить доросла, щоб допомагати по господарству, й одночасно ii ще можна правильно виховати. У нас вiн житиме, як у Бога за пазухою та ще й здобуде освiту. Сьогоднi листоноша принiс телеграму вiд панi Александер Спенсер, у якiй сказано, що вони приiдуть поiздом о п’ятiй тридцять. Метью поiхав на станцiю в Брайт Ривер зустрiти хлопчика, а панi Спенсер, звiсно, поiде далi до Вайт Сендс.
Панi Рейчел пишалася тим, що завжди висловлювала свою думку без будь-яких застережень. До цього вона й приступила тепер, вже визначивши свое ставлення до цiеi приголомшливоi новини.
– Ну, Мерил, я прямо тобi викладу, що думаю. Ви вчинили жахливу дурiсть! Це ризик, скажу я вам. Ви не розумiете, що робите! Берете чужу дитину, не знаючи нiчого нi про ii характер, нi про ii батькiв, нi про те, ким ця дитина може вирости. Ось, тiльки минулого тижня я читала в газетi, як один фермер з дружиною з наших же мiсць взяли хлопчика iз сирiтського притулку, а вiн взяв та й пiдпалив вночi iхнiй будинок – навмисне, Мерил, i вони мало не згорiли живцем. Знаю ще один випадок, коли усиновлений хлопчик висмоктував сирi яйця, а названi батьки не могли вiдучити його вiд цього. Якби ви запитали моеi поради в цiй справi – чого ви не зробили, Мерил, я сказала б: заради всього святого, викиньте це з голови! Ось так!
Це запiзнiле застереження, здавалося, не образило й не стривожило Мерил, спицi так i лiтали в ii руках.
– Не сперечаюся, бо в тому, що ти кажеш, Рейчел, багато правди. У мене теж е сумнiви. Але Метью так захопився цiею iдеею… Я зрозумiла це, тому й поступилася. Вiн так рiдко чогось хоче, що мiй обов’язок – поступитися. А що стосуеться ризику, то вiн е майже у всякiй справi. Якщо вже на те пiшло, то i з рiдних дiтей невiдомо що виросте. А Нова Шотландiя – це зовсiм близько вiд нашого острова. Інша справа, якби ми брали дитину з Англii або Сполучених Штатiв. Канадська дитина не може дуже сильно вiдрiзнятися вiд нас.
– Ну, сподiваюся, все буде добре, – сказала панi Рейчел тоном, який свiдчив, що вона сильно в цьому сумнiваеться. – Тiльки не кажи потiм, що я тебе не попереджала, якщо вiн спалить Зеленi Дахи або насипле стрихнiну в колодязь. Я чула, таке трапилося в Нью-Брансвiку, де прийомна дитина зробила це, а вся сiм’я помирала в страшних муках. Тiльки тодi це була дiвчинка.
– Ми беремо не дiвчинку, – сказала Мерил, нiби отруення колодязiв було чисто жiночою спецiалiзацiею й не слiд було очiкувати такого вiд хлопчика. – Менi б нiколи не спало на думку взяти на виховання дiвчинку. Дуже дивуюся, чому панi Александер Спенсер це робить. Утiм, вона усиновила б весь сирiтський притулок, якби тiльки таке спало iй на думку.
Панi Рейчел охоче б дочекалася повернення Метью, проте не хотiла гаяти добрих двi години, якi можна було провести з бiльшою користю. Наприклад, пройти далi по дорозi до будинку, де жила сiм’я Роберта Белла, й повiдомити iм новину. Їi, поза сумнiвом, сприймуть, як сенсацiю, а панi Рейчел дуже любила сенсацii. Тому вона пiшла, а Мерил своею чергою зiтхнула з полегшенням, бо вiдчула, що ii власнi сумнiви й страхи оживають пiд впливом похмурих прогнозiв панi Рейчел.
– Ну й ну, чи чувано таке! – вигукнула панi Рейчел, вибравшись на стежку. – Прямо як увi снi! Шкода менi цього бiдного хлопчика. Метью й Мерил нiчого не знають про дiтей, тож запрагнуть, щоб вiн був розумнiший i вихованiший за його власного дiдуся, якщо, звичайно, в нього взагалi був дiдусь. Дивно навiть уявити, що в Зелених Дахах з’явиться дитина. Там нiколи й нога дитяча не ступала, бо Метью й Мерил були вже дорослими, коли iхнiй батько будував цей будинок… Втiм, хтозна, чи були вони взагалi коли-небудь дiтьми. Дивлячись на них, в це важко повiрити. Не хотiла б я опинитися на мiсцi цього сироти. Боже мiй, шкода менi його, скажу я вам!
Цей трагiчний монолог панi Рейчел проказала кущам шипшини. Та якби вона могла бачити сиротину, що саме зараз терпляче чекала Метью на станцii, ii жалiсть була б ще сильнiшою й глибшою.
II. Сюрприз для Метью Катберта
Тринадцять кiлометрiв до станцii Метью Катберт i його гнiда кобила подолали неспiшним пiдтюпцем. Це була чудова дорога, по обидва боки якоi виднiлися доглянутi фермерськi садиби. Часом вона перетинала то лiсок iз запашними смолистими ялицями, то долину, де до неi тягнулися гiлки дикоi сливи, рясно вкритi суцвiттями. Повiтря наситили своiм ароматом яблуневi сади, луки губилися на горизонтi в опалових i пурпурних вiдблисках, а пташки спiвали так, нiби це був единий погожий лiтнiй день…
Метью насолоджувався поiздкою. Їi псували тiльки тi хвилини, коли йому доводилося вклонятися жiнкам, що зустрiчалися йому дорогою. На островi Принца Едварда було заведено вiтатися i зi знайомими, i з незнайомими.
Рiч у тiм, що Метью боявся всiх жiнок, крiм своеi сестри Мерил i панi Рейчел. Вiн не мiг позбутися неприемного враження, що цi таемничi iстоти потай смiються над ним. Власне, так воно й було. Бо як iще, скажiть, будь ласка, вони могли реагувати на таку дивну зовнiшнiсть – нескладна фiгура, довге iз сивиною волосся, що спускалося на згорбленi плечi, й пишна, м’яка темна борода, яку вiн не голив рокiв з двадцяти. Правду кажучи, вiдтодi змiн вiдбулося не так i багато. Хiба що у волоссi не було сивини.
Коли Метью нарештi дiстався Брайт Ривера, то вiдзначив, що поiзда й близько не було. Вiн подумав, що приiхав надто рано, тому прив’язав кобилку у дворi маленького привокзального готелю й рушив до станцiйноi будiвлi. Довга платформа була майже порожня. Єдина жива iстота – маленька дiвчинка, яка сидiла на покрiвельних дошках, складених у самому кiнцi перону.
Метью, здалеку завваживши жiночу стать, швидко прослизнув у примiщення, навiть не подивившись у той бiк. Якби ж то вiн повернув голову, то одразу б вiдчув надлюдське напруження i в ii позi, й у виразi обличчя. Вона сидiла, очiкуючи на когось або щось, а оскiльки iнших справ у неi не було, то вiддавалася чеканню з усiею пристрастю, на яку була здатна.
Метью зiткнувся з начальником станцii бiля квитковоi каси, яку той замикав, збираючись додому на вечерю. На його запитання, чи скоро мае прибути поiзд, що о п’ятiй тридцять, службовець бадьоро вiдповiв:
– Вiн уже прийшов i пiшов пiв години тому. З нього висадили пасажира, який чекае на вас, – маленька дiвчинка. Вона сидить отам на дошках. Я запропонував iй пройти в кiмнату очiкування для дам, але вона дуже серйозно повiдомила менi, що вважае за краще залишатися просто неба. «Тут бiльше простору для уяви», – ось як пояснила. Оригiнальна дiвчинка, мушу завважити.
– Я не чекаю нiякоi дiвчинки, – сказав Метью безпорадно. – Я приiхав за хлопчиком. Вiн повинен бути тут. Панi Александер Спенсер мала привезти його з Новоi Шотландii.
Начальник станцii присвиснув.
– Схоже, тут якась помилка, – припустив вiн. – Панi Спенсер вийшла з поiзда з цiею дiвчинкою й залишила ii на мое пiклування. Вона сказала, що дiвчинка iз сирiтського притулку, а ви з вашою сестрою берете ii на виховання й сьогоднi за нею приiдете. Це все, що менi вiдомо. І я тут бiльше нiяких сирiт не ховаю, – додав чоловiк жартiвливо.
– Незрозумiло, – сказав Метью розгублено, шкодуючи, що тут немае Мерил, яка одразу розiбралася б у ситуацii.
– Ну, вам краще розпитати дiвчинку, – порадив начальник станцii безтурботно. – Я впевнений, вона зумiе пояснити – язик у неi пiдвiшений, не сумнiвайтеся. Може, в них не було хлопчикiв того сорту, що вам потрiбен.
І вiн поспiшив додому, бо був дуже голодний. А нещасний Метью мав зробити те, що було для нього гiршим, нiж увiйти в лiгво лева: пiдiйти до дiвчинки, незнайомоi дiвчинки, дiвчинки з притулку й запитати в неi, чому вона не хлопчик. Метью внутрiшньо застогнав, коли повернувся й повiльно, човгаючи, попрямував у кiнець перону.
Тим часом дiвчинка не зводила з нього очей вiд появи на платформi й дотепер. Чого не скажеш про Метью, який i не думав дивитися на неi, та навiть якби й глянув, то не вгледiв би нiчого. Однак будь-який пересiчний спостерiгач побачив би ось що…
То була дiвчинка рокiв одинадцяти в дуже короткiй, затiснiй i просто огиднiй сукенцi жовтувато-бiлого кольору. Також на нiй був вицвiлий коричневий матроський капелюшок, а з-пiд нього на спину лягали двi дуже товстi коси, рудi, як вогонь. Личко в неi було маленьке, блiде й худеньке, суцiль всипане ластовинням, на ньому вирiзнялися широкий рот i великi очi, якi здавалися то зеленими, то сiрими залежно вiд освiтлення та настрою iхньоi власницi.
Уважнiший спостерiгач мiг би розгледiти, що пiдборiддя в дiвчинки – рiшуче й гостре, в очах таiлась жвавiсть i кмiтливiсть, губи – красиво окресленi, лоб високий i розумний – словом, наш проникливий глядач завважив би одухотворену душу, що живить тiло сироти, яку Метью так безглуздо боявся.
Проте чоловiк був позбавлений тяжкоi необхiдностi заговорити першим. Тiльки-но дiвчинка побачила, що вiн прямуе до неi, одразу зiскочила з дощок, схопила однiею смагля-вою худенькою рукою пошарпаний старомодний саквояж, а другу простягнула йому й проказала гучним i приемним голосом:
– Чи правильно я розумiю, що ви – пан Метью Катберт iз Зелених Дахiв? Дуже рада вас бачити. Я вже почала непокоiтися, що ви не приiдете за мною, й намагалася уявити все, що могло вас затримати. Вiдтак вирiшила: якщо ви не приiдете сьогоднi, я пiду до тiеi великоi дикоi вишнi бiля повороту й влаштуюсь там на нiч. Це було б зовсiм не страшно, навпаки – чарiвно спати на дикiй вишнi, серед бiлих суцвiть, у мiсячному сяйвi, як гадаете? Можна уявити, що живеш в мармуровому палацi, правда? Якби ви не приiхали сьогоднi, то, я впевнена, неодмiнно приiхали б за мною завтра вранцi.
Метью незграбно потиснув худеньку маленьку руку й одразу вирiшив, як вчинити. Вiн не казатиме цiй дитинi iз сяючими очима, що сталася помилка. За нього це зробить Мерил, коли вони приiдуть додому. У будь-якому разi ii не можна залишити в Брайт Ривер, хай навiть i сталася помилка. Тож всi питання й пояснення можна вiдкласти до того моменту, коли вони благополучно повернуться в Зеленi Дахи.
– Даруй за запiзнення, – сказав вiн несмiливо. – Ходiмо. Кабрiолет там, у дворi. Давай менi саквояж.
– О, я сама можу його нести, – проказала дiвчинка весело. – Щоправда, в ньому все мое земне майно, але вiн зовсiм не важкий. До того ж тiльки я знаю, як його треба тримати, щоб ручка не вiдвалювалася. Це дуже старий саквояж.
О, я дуже рада, що ви приiхали, нехай навiть поспати на дикiй вишнi було б приемно. Нам далеко iхати, так? Панi Спенсер сказала – тринадцять кiлометрiв. Це добре, бо я люблю iздити. О, як це чудово, що я житиму у вас i вам належатиму! Я нiколи не належала нiкому… по-справжньому. Але притулок – це найгiрше, що могло статися. Я провела там лише чотири мiсяцi, проте й цього було достатньо.
Впевнена, ви нiколи не були сиротою в притулку, тож не можете зрозумiти. Зазначу тiльки: це найгiрше, що тiльки можна уявити. Панi Спенсер сказала, що недобре так говорити, але я ж не маю на увазi нiчого поганого. Дуже легко зробити ненавмисно щось недобре, навiть не здогадуючись про це, правда?
Розумiете, вони були добрi, цi вихователi в притулку, але там так мало простору для уяви… хiба що iншi сироти. Було досить цiкаво уявляти рiзнi речi про них: наприклад, що дiвчинка, яка сидить поруч, насправдi дочка якогось графа, викрадена маленькою в батькiв злою нянькою, яка померла ранiше, нiж встигла в цьому зiзнатися. Я зазвичай не спала ночами й уявляла щось на кшталт цього, бо вдень не мала часу. Може, саме тому я така худа… адже я страшенно худа, правда? Однi кiстки. Я люблю уявляти, що я гарненька й пухкенька, з ямочками на лiктях.
Тут супутниця Метью замовкла, почасти тому, що захекалася, а почасти тому, що вони зупинилися бiля кабрiолета. Вона також не промовила й слова, поки вони виiжджали зi станцii та спускалися з крутого пагорба. Дорога тут так глибоко врiзалася в м’який грунт, що краi ii, порослi квiтучими дичками й тендiтними берiзками, пiдiймалися на кiлька футiв над головами тих, хто iде.
Дiвчинка простягнула руку й вiдламала гiлку дикоi сливи, яка зачепила бiк кабрiолета.
– Правда, красиво? Що вам нагадуе це дерево, яке схилилося до дороги, все бiле й мереживне? – запитала вона.
– Мм… не знаю, не думав, – сказав Метью.
– Звичайно ж, наречену – наречену, всю в бiлому, пiд чарiвною мереживною вуаллю. Я нiколи не бачила наречену, але можу уявити, що саме так вона виглядае. Не впевнена, що коли-небудь стану нареченою. Я така негарна, що нiхто нiколи не захоче зi мною одружитися… ну, може, тiльки iноземний мiсiонер. Вважаю, мiсiонер не повинен бути надто розбiрливим.
Водночас сподiваюся, що коли-небудь у мене буде бiла сукня. Це мое уявлення про вершину земного блаженства.
Я так люблю красивi сукнi. У мене жодного разу в життi не було такоi, скiльки я себе пам’ятаю… зате е чого чекати вiд життя, правда? А втiм, я можу уявити, що одягнена чудово. Сьогоднi вранцi, коли я iхала з притулку, менi було так соромно вдягати цю жахливу стару сукню. Там, розумiете, всiм сиротам доводиться носити такi. Один торговець з Хоуптона минулоi зими пожертвував притулку триста ярдiв цiеi тканини. Деякi казали, що вiн просто не змiг ii продати, але я краще вiритиму, що вiн зробив це вiд чистого серця, а ви як гадаете?
Коли ми сiли в поiзд, у мене було таке вiдчуття, нiби всi дивляться на мене з жалiстю. Тодi я одразу уявила, що на менi красива сукня з блiдо-блакитного шовку. Чому саме така? Та вже коли уявляеш, то можна ж уявити щось путне! А на головi – великий капелюшок, увесь у квiтах i з пiр’ям, що погойдуеться вiд вiтру. І золотий годинник, i тонкi шкiрянi рукавички, i туфельки. Я вiдразу вiдчула себе щасливою й насолоджувалася цiею поiздкою на острiв всiм своiм еством.
Мене зовсiм не нудило на поромi. І панi Спенсер теж не нудило, хоч зазвичай ii нудить. Вона сказала, що в неi не було на це часу, бо треба було стежити, щоб я не впала за борт. А також додала, що в життi не бачила нiкого, хто б так крутився, як я. Проте якщо це допомогло iй уникнути морськоi хвороби, то просто щастя, що я так крутилася, правда? Просто я хотiла побачити все, що можна було побачити на поромi, бо не знала, чи випаде ще така нагода.
О, скiльки вишень, i всi цвiтуть! Цей острiв – справжнiй сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й ранiше чула, що острiв Принца Едварда – найкрасивiше мiсце на свiтi, й часто уявляла свое життя тут, але нiколи не припускала, що це станеться насправдi. Чудово, коли уявне здiйснюеться, правда?
Якi дивнi цi червонi дороги! Коли ми сiли в поiзд в Шарлот-таунi й за вiкнами з’явилися червонi дороги, я запитала панi Спенсер, чому вони червонi, а вона сказала, що не знае i попрохала, заради Бога, не ставити iй бiльше запитань, бо вже почула iх вiд мене, напевно, тисячу. Гадаю, що так воно й було, але як же зрозумiти рiзнi речi, якщо не можна ставити запитань? А чому цi дороги червонi?
– Мм… направду… не знаю, – зiзнався Метью.
– Що ж, це ще одне запитання, на яке, може, коли-небудь знайдеться вiдповiдь. Хiба не радiсно подумати, що ще так багато всього треба дiзнатися? Саме тому я рада, що живу, – це такий цiкавий свiт. І вiн не був би й наполовину таким захопливим, якби ми всi про все знали, правда? Тодi не було б простору для уяви, адже так? Але, може, я занадто багато розмовляю? Менi завжди роблять зауваження. Може, ви хочете, щоб я не говорила? Скажiть тiльки, i я перестану. Я можу перестати, якщо захочу, хоч це важко.
Метью, на свiй великий подив, почувався напрочуд добре. Як всi мовчазнi люди, вiн любив балакунiв, якщо вони теревенили, не залучаючи його до розмови. Утiм, нiколи не припускав, що товариство маленькоi дiвчинки може бути таким приемним.
Жiнки для нього були суцiльним жахiттям, однак дiвчатка – ще гiршими. Вiн особливо не любив, коли тi, злякано витрiщаючись, пробиралися бочком повз нього, нiби чекали, що вiн iх проковтне, скажи вони хоч слово. А на думку його сусiдiв, саме такою мала бути добре вихована дiвчинка, що живе в мiстечку Ейвонлi. Проте ця веснянкувата чародiйка була зовсiм iнша. І хоч для неквапливого Метью було досить важко встигати за польотом ii думки, вiн несподiвано дiйшов думки, що йому, «схоже, подобаеться ii балаканина». А вголос сказав, як завжди коротко:
– О, говори скiльки хочеш. Я не проти.
– О, як це мене тiшить! Вiдчуваю, що ми з вами подружимося. Це таке полегшення – говорити, коли хочеться. І коли тобi не кажуть, що дiтей краще бачити, нiж чути. Менi це говорили мiльйон разiв. І ще смiються надi мною, бо я вживаю пiднесенi слова. Але якщо у вас високi думки, то вам доводиться вживати пiднесенi слова, щоб iх висловити, ви згоднi?
– Мм… схоже, що це виправдано, – погодився Метью.
– Панi Спенсер каже, що мiй язик варто було б прикрiпити посерединi. Але вiн прирiс, i мiцно, з одного кiнця. Панi Спенсер сказала, що ваша садиба називаеться Зеленi Дахи. Я ii розпитувала про це, а вона розповiла, що будинок весь оточений деревами. Я страшенно зрадiла, бо дуже люблю дерева. А iх зовсiм не було в притулку, тiльки кiлька нещасних кволих калiк перед входом, за вибiленою огорожею. Вони теж здавалися сиротами, цi дерева.
Менi завжди хотiлося плакати, коли я на них дивилася, а потiм промовляла: «О, бiдолашнi маленькi створiння! Якби ви стояли у великому лiсi серед iнших дерев, де густий мох i дзвiночки росли б довкруж ваших коренiв, а поблизу шумiв струмок i пташки спiвали б у ваших гiлках, хiба не велетнями ви були б? Але тут ви не можете рости швидко. Я добре розумiю, як вам ведеться, маленькi деревця». Менi було сумно розлучатися з ними сьогоднi вранцi. Людина прив’язуеться до подiбних речей, адже правда? А бiля Зелених Дахiв е струмок? Я забула запитати про це в панi Спенсер.
– Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.
– Чудово! Жити бiля струмка завжди було моею мрiею. Та й подумати не могла, що вона здiйсниться. А хiба не чудово було б, якби мрii завжди ставали реальнiстю? Але тепер вiдчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цiлковито щасливою, бо… о, як би ви назвали цей колiр?
Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кiс i показала Метью. Метью не звик судити про вiдтiнки жiночих локонiв, але тут сумнiвiв бути не могло.
– Рудий, так? – сказав вiн.
Дiвчинка знову перекинула косу на спину й зiтхнула так глибоко, наче цей подих пiдiймався вiд самих ii стоп i давав вихiд всiм багатовiковим стражданням.
– Так, рудий, – наче остаточно змирившись зi злою долею, покiрно проказала вона. – Тепер ви розумiете, чому я не можу бути цiлковито щасливою? Нiхто з рудоволосих не змiг би. Я не засмучуюсь так глибоко через iншi речi… веснянки, зеленi очi й сухоребрiсть, бо можу уявити, що в мене шкiра, як пелюстки троянд i чарiвнi променистi фiалковi очi. Але навiть в уявi не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собi: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, i це розбивае менi серце. Це буде трагедiя всього мого життя. Я читала одного разу в романi про дiвчину, в якоi була трагедiя всього ii життя, але не через руде волосся. У неi були золотi локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке – алебастрове чоло? Менi так i не вдалося з’ясувати. Ви не могли б менi пояснити?
