Енн із Зелених Дахів

скачать книгу бесплатно

– Ну, звичайно, хочу. Там внизу жахливо самотньо без тебе. Сходи й загладь це все… будь хорошою дiвчинкою.

– Добре, – сказала Енн покiрно. – Я скажу Мерил, щойно вона повернеться, що розкаялася.

– Правильно… правильно, Енн. Але не кажи Мерил, що я з тобою про це говорив. Вона подумае, що я втручаюся в ii справу, а я обiцяв цього не робити.

– Навiть дикi конi не вирвуть у мене цю таемницю, – урочисто пообiцяла Енн. – Тiльки незрозумiло, як дикi конi можуть вирвати у кого-небудь таемницю…

Але Метью вже пiшов, переляканий власним успiхом. Вiн квапливо попрямував до найвiддаленiшого кiнського пасовища, щоб вiдвести вiд себе будь-яку пiдозру. Тим часом Мерил, яка, зрозумiло, нi про що не здогадувалася, пiсля повернення в будинок була приемно здивована, почувши жалiбний голосок, що доносився згори бiля поручнiв сходiв:

– Мерил!

– Ну, що таке? – запитала вона, заходячи до вiтальнi мезонiну.

– Менi шкода, що я втратила самовладання й наговорила грубощiв… я згодна пiти й сказати це панi Лiнд.

– Дуже добре, – вiдповiдала Мерил рiшучим голосом, нiчим не видавши полегшення, яке вiдчула при цiй звiстцi. Перед цим вона вже занепокоено розмiрковувала над тим, що робитиме, якщо Енн не захоче поступитися. – Я зайду за тобою пiсля доiння.

Вони йшли, тримаючись за руки, одна – з пiднятою головою й виглядом переможницi, друга – згорбившись i виглядаючи вельми пригнiчено. Але з пiв дороги пригнiченiсть Енн десь подiлася, немов за помахом чарiвноi палички. Дiвчинка пiдняла голову й легко закрокувала попереду, раз у раз повертаючи голову у бiк захiдсонця. Ба бiльше: вiд неi повiяло ледь стримуваним пожвавленням. Мерил несхвально дивилася на цю змiну – це вочевидь не нагадувало смиренне каяття, з яким слiд було постати перед ображеною панi Лiнд.

– Про що ти думаеш, Енн? – запитала вона рiзко.

– Про те, що маю сказати панi Лiнд, – мрiйливо вiдповiдала дiвчинка.

Здавалося б, усе гаразд… або майже… Проте Мерил не могла позбутися враження, що ii план покарання зазнае краху. Енн не мала права виглядати такою радiсною. Втiм, саме такою вона була доти, поки не постала перед панi Лiнд, яка, зрозумiло, сидiла з плетивом бiля вiкна своеi кухнi. Тодi свiт померк в очах дiвчинки, а всi ii риси набули сумного каяття. Перш нiж будь-хто встиг сказати хоч слово, Енн несподiвано впала на колiна перед здивованою панi Рейчел i з благанням простягнула до неi руки.

– О, панi Лiнд, я так глибоко шкодую, – сказала вона з тремтiнням у голосi. – Я нiколи не зможу висловити все, що мене засмутило… нi, нiколи, навiть, якщо скористаюся усiма словами словника. Ви повиннi просто це уявити. Я поводилася жахливо щодо вас… i накликала ганьбу на моiх любих друзiв,

Метью та Мерил, якi дозволили менi залишитися в Зелених Дахах, хоч я й не хлопчик. Визнаю, я страшенно погана й невдячна дiвчинка й заслуговую на найстрашнiше покарання й вигнання з товариства шанованих людей.

Це було дуже нерозумно з мого боку – пiддатися гнiву через те, що ви сказали правду. А кожне ваше слово було правдивим. У мене руде волосся, я веснянкувата, худезна, негарна. Те, що я сказала вам, теж було правдою, але менi не слiд було цього говорити. О, панi Лiнд, прошу вас, будь ласка, вибачте! У разi вашоi вiдмови, це стане трагедiею всього мого життя. Адже ви не хочете бути причиною трагедii всього життя бiдноi маленькоi сироти, нехай навiть у неi й жахливий характер? О, я впевнена, – ви не хочете. Прошу вас, скажiть, що ви прощаете мене, панi Лiнд.

Чекаючи на вирок, Енн склала руки та схилила голову.

Не могло бути нiяких сумнiвiв в ii щиростi – вона чулася в кожному звуцi ii голосу. Жiнки вiдчували це. Проте Мерил iз жахом зрозумiла, що насправдi Енн насолоджувалася юдоллю приниження й упивалася повнотою свого смирення. А де ж цiлюще покарання, яке вона, Мерил, винайшла i яким так хизувалася? Енн перетворила його на свого роду задоволення.

Щоправда, добра панi Лiнд, не обтяжена зайвою проникливiстю, все сприйняла за чисту монету. Вона зрозумiла тiльки, що Енн перепросила за всiма правилами, й почуття образи назавжди зникло з ii' люблячого серця, хай у ньому i вiдводилося багато мiсця для чужих справ.

– Ну, ну, дитинко, встань, – сказала вона сердечно. – Звичайно, я тебе прощаю. Напевно, я теж сказала тодi трохи зайвого. Однак вже така я вiдверта, все прямо кажу. Ти не бери це так близько до серця, ось що. Нiде правди дiти, волосся в тебе справдi жахливо руде. Але я ходила до школи з такою самою рудоволосою дiвчинкою, але коли вона виросла, волосся в неi потемнiшало i стало красивого каштанового кольору. Тож я зовсiм не здивуюся, якщо i твое потемнiе… зовсiм не здивуюся.

– О, панi Лiнд! – Енн глибоко зiтхнула, пiдiймаючись з колiн. – Ви даруете менi надiю. Я вiчно вважатиму вас своею благодiйницею. О, я можу винести все, якщо тiльки нагадуватиму собi, що мое волосся, коли виросту, стане красивого каштанового кольору. Набагато легше бути хорошою, якщо мати гарне каштанове волосся, як гадаете? Можна менi тепер пiти у ваш сад i посидiти на лавцi пiд яблунею, поки ви з Мерил розмовлятимете? Там набагато бiльше простору для уяви.

– Так, Боже мiй, звичайно бiжи, дитинко. І можеш, якщо хочеш, нарвати собi букет квiтiв, вони ростуть там у куточку, бiля лави.

Коли дверi за Енн зачинилися, панi Лiнд швидко пiднялася, щоб запалити лампу.

– Вона й справдi дивна дiвчинка. Сiдай на цей стiлець, Мерил, вiн зручнiший. Той я тримаю для наймита… Так, вона дивна дитина, але щось у нiй е таки привабливе. Тож не дивуюся тепер, що ви з Метью взяли ii… i не боюся за вас… Вона, може, виявиться зовсiм непоганою. Звичайно, в неi дивна манера висловлюватися… трiшки занадто… ну, дуже сильнi вирази, ти розумiеш. Але це, напевно, пройде, коли вона поживе з цивiлiзованими людьми. І характер у неi занадто нестриманий, я вiдчуваю. Але в цьому е своi плюси, коли дитина спалахне й одразу охолоне, вона не здатна на хитрощi й обман. Збережи Боже цю безхитрiсну дитину! А загалом, Мерил, вона, схоже, менi подобаеться.

Коли Мерил вийшла з будинку, Енн вибiгла iй назустрiч iз запашних сутiнкiв саду з оберемком бiлих нарцисiв у руках.

– Я добре перепросила, правда? – запитала вона з гордiстю, коли вони рушили до Зелених Дахiв. – Направду довелося не одну хвилину думати. Тож вирiшила, раз цього не уникнути, то потрiбно все зробити як слiд.

– Ти справдi постаралася, – визнала Мерил. І знову з жахом вiдчула, що, згадуючи сцену вибачення, iй хочеться смiятися. Тож вона притлумила свое сумлiння тим, що сказала суворо:

– Сподiваюся, ти навчишся опановувати себе, щоб надалi не потрапляти в схожi ситуацii.

– Якби люди не потiшалися над моею зовнiшнiстю, про таке не йшлося б, – сказала Енн, зiтхнувши. – Я не серджуся нi через що iнше, але так втомилася вiд подiбних глузувань, що одразу скипаю. Гадаете, мое волосся й справдi стане красивого каштанового кольору, коли виросту?

– Ти не повинна так багато думати про свою зовнiшнiсть, Енн. Не хочу тебе засмучувати, але на позiр ти занадто пихата дiвчинка.

– Як я можу бути пихатою й одночасно негарною? – заперечила Енн. – Так, я люблю все красиве, але менi терпець уриваеться дивитися в дзеркало й постiйно бачити там щось зовсiм негарне. Менi так сумно вiд цього… так само менi ведеться, коли бачу будь-яку потворну рiч. Я ii жалiю, бо вона негарна.

– Гарний той, хто чинить добро, – процитувала Мерил.

– Менi про це вже говорили, але я в цьому чомусь сумнiваюся, – скептично завважила Енн, нюхаючи нарциси. – О, якi цi квiти запашнi! Як це мило, що панi Лiнд менi iх подарувала. У мене тепер зовсiм немае до неi ворожого почуття. Навпаки, так добре стае на душi, коли вибачишся й отримаеш прощення, правда?.. Якi зiрки сьогоднi яскравi! Якби ви могли жити на зiрцi, то яку вибрали? Я – он ту, велику та яскраву, над тим темним пагорбом.

– Енн, помовч, – сказала Мерил, вiдчуваючи, що цiлковито виснажена спробами встежити за польотом думок дiвчинки.

Енн бiльше не промовила й слова, поки вони не ступили на стежку, що вела до iхнього будинку вiд великоi дороги. Легкий пустотливий вiтерець, весь просочений пряним ароматом молодих, окроплених росою папоротей, подув iм назустрiч. Вдалинi помiж тiней дерев виднiлося привiтне свiтло, що лилося з вiкна кухнi Зелених Дахiв. Енн несподiвано притулилася до Мерил i засунула свою ручку в ii загрубiлу долоню.

– Як це чудово – повертатися додому, знаючи, що це твiй справжнiй дiм, – сказала вона. – Я вже люблю Зеленi Дахи, хоч нiколи ранiше не любила жодного мiсця. Жодне не здавалося менi моiм домом. О, Мерил, яка я щаслива! Я могла б молитися прямо зараз, i це зовсiм не здалося б менi важким.

Якесь незвiдане тепле вiдчуття наповнило серце Мерил, коли маленька худенька ручка лягла в ii долоню. Можливо, це було вiдчуття материнства, якого вона була позбавлена. Сама його незвичнiсть i солодкiсть стурбували ii. Вона поспiшила привести своi почуття до звичайного стан, перейшовши до навiювання моралi.