скачать книгу бесплатно
Мерил повiльно спустилася на кухню й узялася мити посуд. Метью тим часом курив – ознака того, що ним опанував неспокiй. Вiн рiдко це робив, бо Мерил вела рiшучу боротьбу проти цiеi поганоi звички. Але iнодi його нездоланно тягло покурити, й сестра поступалася, розумiючи, що й чоловiковi треба дати вихiд почуттям.
– Веселенька iсторiя, – сказала вона гнiвно. – Ось що виходить, коли доручаеш iншим робити свою справу. Родичi Роберта Спенсера щось наплутали, коли передавали наше прохання. Завтра комусь iз нас доведеться поiхати до панi Спенсер. Дiвчинку потрiбно вiдправити назад у притулок.
– Гадаю, так, – сказав Метью неохоче.
– Ти гадаеш! Хiба ти в цьому не впевнений?
– Мм… вона справдi непогана, Мерил. Шкода вiдправляти ii назад, якщо iй тут так сподобалося.
– Метью, не хочеш же ти сказати, що ми повиннi залишити ii в себе?
Мерил здивувалася б менше, якби Метью раптом висловив бажання стати на голову.
– Мм… нi, я вважаю, нi… не зовсiм, – пробурмотiв, затинаючись, Метью, притиснутий цим запитанням. – Я вважаю… нiхто не може вiд нас цього вимагати.
– Ще б пак! Яка нам вiд неi користь?
– Може, iй вiд нас була б користь, – сказав Метью несподiвано.
– Метью, гадаю, ця дитина тебе зачарувала. Я дедалi бiльше переконуюсь, що ти хочеш ii залишити.
– Ну, вона направду цiкава, – вчергове промимрив Метью. – Ти б послухала, що вона говорила, коли ми iхали зi станцii!
– О, розмовляти вона вмiе. Я одразу зрозумiла. Та це не свiдчить, втiм, на ii користь. Я не люблю дiтей, у яких завжди е що сказати. І не хочу тримати в себе дiвчинку з притулку. Але навiть якби i захотiла, то вибрала б не з таких. Щось е в нiй, чого я не розумiю. Нi, вона поiде туди, звiдки приiхала.
– Я можу найняти французького хлопчика, щоб вiн допомагав менi на фермi, – сказав Метью, – а вона хай тобi допомагае.
– Я не потребую допомоги, – вiдрiзала Мерил. – І не збираюся залишати ii.
– Ну, добре, як ти скажеш, Мерил, так i буде, – примирливо проказав Метью, вiдкладаючи трубку. – Я йду спати.
Так вiн i вчинив. Упорядкувавши посуд, рушила до лiжка й Мерил, рiшуче насупивши брови. А нагорi, в кiмнатцi мезонiну, наплакавшись досхочу, вже спала самотня i спрагла любовi дiвчинка.
IV. Ранок у Зелених Дахах
Енн прокинулася, коли вже давно розвиднiлося. Сiла на лiжку й розгублено подивилася у вiкно, через яке лився потiк радiсного сонячного свiтла, а на тлi яскраво-блакитного неба погойдувалося щось бiле й пухнасте. Нарештi згадала, де опинилася, й попервах вiдчула пiднесення, немов сталося щось дуже приемне. Та за мить пам’ять пронизав жахливий спогад: так, це Зеленi Дахи, i тут ii не хочуть, бо вона не хлопчик!
Але був ранок, i за вiкном стояла розквiтла вишня. Енн вискочила з лiжка й одним стрибком дiсталася вiкна. Вiдтак рiшуче штовхнула вiконну раму. Та пiддалася зi скрипом, нiби ii' давно не вiдчиняли, – втiм, так i було, – й опустилася на колiна, вдивляючись у червневий ранок. Очi ii блищали вiд захоплення. О, хiба це не диво? Хiба це не чарiвне мiсце? Якби ж то вона могла тут залишитися! Треба негайно уявляти себе посеред усiеi цiеi краси – тут е простiр для уяви!
Величезна вишня стояла так близько до вiкна, що ii гiлок можна було легко торкнутися й водночас майже не розгледiти жодного листочка – так густо вкривали ii суцвiття. По обидва боки будинку тягнулися великi бiлопiннi сади, з одного – яблуневий, з другого – вишневий, а трава пiд деревами здавалася жовтою вiд квiтучих кульбаб. Трохи вiддалiк виднiлися кущi бузку, звiдки ранковий вiтерець доносив до вiкна Енн запаморочливо солодкий аромат яскраво-фiолетових квiтiв.
Далi за садом розкинулися зеленi луки, вкритi соковитою конюшиною, i спускалися до долини. Там жебонiв струмок, а над пiдлiском росли стрункi берiзки, немов запрошуючи на чудовий вiдпочинок серед папоротей, мохiв i лiсових трав. За долиною виднiвся пагорб, зелений i пухнастий вiд ялин i ялиць. У невеликому промiжку мiж ними було добре видно сiрий мезонiн того будиночка, який напередоднi Енн бачила з iншого боку Озера Блискучих Вод.
Лiворуч стояли величезнi хлiви та стодоли, а за ними спускалися до блискучого блакитного моря зеленi поля.
Енн вдивлялася-всотувала цю красу, намагаючись не пропустити жодноi деталi в рiзноманiттi краевидiв. За свое коротке життя дiвчинка перебачила стiльки похмурих i негарних мiсць, що свiтла краса, яка вiдкрилася ii очам, стала для неi справжнiм вiдкриттям.
Вона так i застигла навколiшках, забувши про все на свiтi. Не почула навiть, як увiйшла Мерил, поки та не поклала iй руку на плече i сказала:
– Давно пора одягатися.
Власне, Мерил просто не знала, як говорити з цiею дитиною. Саме це, неприемне iй самiй незнання, попри бажання, робило ii рiзкою й непривiтною.
Маленька мрiйниця глибоко зiтхнула й пiдвелася.
– О, хiба це не чудово? – запитала вона, вказуючи рукою на свiт за вiкном.
– Так, це велике дерево, – розважливо пiдтвердила Мерил, – i цвiте рясно, проте самi вишнi нiкуди не годяться – дрiбнi й червивi.
– О, я кажу не тiльки про дерево. Звичайно, воно гарне… Так, воно просто слiпучо гарне… воно цвiте так, нiби для нього самого це надзвичайно важливо… Але я мала на увазi все: i сад, i дерева, й струмок, i лiси – весь великий неймовiрний свiт. Ви не вiдчуваете в такий ранок, нiби любите весь свiт? Я навiть звiдси чую, як смiеться струмок. Ви коли-небудь помiчали, якi радiснi створiння цi струмки? Вони завжди смiються. Навiть взимку я чую iхнiй смiх з-пiд льоду.
Як добре, що тут, бiля Зелених Дахiв, е струмок. Може, ви думаете, що це не мае для мене значення, раз ви не хочете залишити мене тут? Але це не так. Менi завжди буде приемно згадувати, що бiля Зелених Дахiв е струмок, навiть якщо я нiколи бiльше його не побачу. Якби тут не було струмка, мене завжди переслiдувало б неприемне почуття, що вiн повинен тут бути.
Сьогоднi вранцi я не в безоднi горя. Бо нiколи не буваю в безоднi горя вранцi. Хiба це не чудово, що бувае ранок? Але менi дуже сумно. Я щойно уявляла, що вам все-таки потрiбна саме я i тому залишуся тут назавжди-назавжди. Було великою втiхою це уявити. Але найнеприемнiше в уявних речах – це те, що настае момент, коли доводиться перестати уявляти, а це дуже боляче.
– Краще одягайся, спускайся вниз i нiчого не уявляй, – завважила Мерил, тiльки-но iй вдалося вставити слiвце. – Снiданок чекае. Умийся та причепурися. Залиш вiкно вiдчиненим i розкрий постiль, щоб вона провiтрилася. І швидше, будь ласка.
Енн вочевидь могла не баритися, коли на те була потреба, бо вже за десять хвилин спустилася вниз, акуратно одягнена, з розчесаним i заплетеним у коси волоссям та вмитим обличчям. Душу ii наповнювало приемне вiдчуття вправно виконаних вимог Мерил. Крiм однiеi – постiль вона все-таки забула розкрити для провiтрювання.
– Я сьогоднi дуже голодна, – оголосила дiвчинка, щойно вмостившись на стiльцi, вказаному iй Мерил. – Свiт менi вже не здаеться такою похмурою пустелею, як вчора ввечерi. А ще тiшить сонячний ранок. Втiм, я люблю й дощовi ранки теж. Будь-який ранок цiкавий, правда? Невiдомо, що чекае нас в цей день, тому вiдкриваеться так багато простору для уяви. Мене тiшить, що сьогоднi немае дощу, бо легше не сумувати й стiйко долати мiнливостi долi в сонячний день. А я вiдчуваю, що сьогоднi доведеться багато чого подолати. Дуже легко читати про чужi нещастя й уявляти, як героiчно ми iх зносимо, проте в життi, насправдi це не так легко, правда?
– Заради Бога, помовч трохи, – не витримала Мерил. – Маленька дiвчинка не повинна так багато говорити.
Пiсля цього зауваження Енн намертво припнула язика, аж ii тривале мовчання стало дещо дратувати Мерил, наче в ньому було щось неприродне. Метью теж мовчав, але в цьому не було нiчого дивного. Тож снiданок минав за повноi тишi.
І чим ближче було до його завершення, тим Енн ставала дедалi неуважнiшою: iла машинально, а ii великi очi невiдривно, незрячим поглядом дивилися на небо за вiкном. Це неабияк дратувало Мерил, яка вiдчувала, що тiлом ця дивна дитина за столом, але дух ii ширяе в якiйсь захмарнiй краiнi. Та хто захотiв би мати в будинку таку дитину?
Проте набагато незбагненнiшим було для неi те, що Ме-тью хотiв залишити дiвчинку! Мерил вiдчувала, що вiн прагне цього сьогоднi вранцi так само сильно, як учора ввечерi, i не збираеться вiдмовлятися вiд цього бажання. Це була його звичайна манера – вбити собi в голову якусь примху й чiплятися за неi з мовчазним завзяттям. А воно було в десять разiв сильнiшим, нiж якби вiн говорив про свое бажання з ранку до вечора.
Коли снiданок закiнчився, Енн повернулася на грiшну землю й буденним голосом запропонувала вимити посуд.
– Ти вмiеш мити посуд як слiд? – недовiрливо запитала Мерил.
– Так, досить непогано. Ще краще в мене виходить тiльки няньчити дiтей. Маю великий досвiд у цiй справi. Шкода, що у вас немае дiтей, якими я могла б опiкуватися.
– Зате мене тiшить те, що тут немае бiльше дiтей. З однiею достатньо проблем. Нiяк не збагну, що з тобою робити. Метью такий смiшний.
– Вiн милий, – сказала Енн з докором. – І дуже доброзичливий – зовсiм не заперечував проти моiх розмов. Йому це, здаеться, подобалося. Я одразу вiдчула спорiднену душу, тiльки-но побачила його.
– Обидва ви диваки, якщо ти це маеш на увазi, кажучи про спорiдненiсть душ, – фиркнула Мерил. – Добре, можеш мити посуд. Не шкодуй гарячоi води та витри все як слiд. У мене сьогоднi зранку повно роботи, бо пiсля обiду доведеться iхати у Вайт Сендс до панi Спенсер. Поiдеш зi мною, можливо, одразу там i вирiшимо, що з тобою робити. Коли закiнчиш iз посудом, пiди нагору й застели лiжко.
Енн досить швидко й ретельно вимила посуд, i це не пройшло повз увагу Мерил. Вiдтак застелила лiжко, щоправда, з меншим успiхом, бо нiколи не спала на перинах, а отже, не знала, як з ними вправлятися. Бiльше завдань для неi в Мерил не було, окрiм бажання на певний час позбутися дiвчинки, тож вона сказала, що дозволяе iй пiти в сад i погратися там до обiду.
Енн радiсно кинулася до дверей: ii очi аж засяяли на вмить пожвавiлому обличчi. Проте на самому порозi вона раптово зупинилася й так само швидко повернулася до столу. Щасливий вираз з ii обличчя наче вiтром здуло.
– Ну, що ще трапилося? – запитала Мерил.
– Не наважуюся вийти, – сказала Енн тоном мученика, що вiдрiкаеться вiд усiх земних радощiв. – Навiщо менi закохуватися в Зеленi Дахи, якщо потiм iх бiльше не побачу. А якщо я познайомлюсь з усiма цими деревами, квiтами, iз садом, зi струмком, то не зможу не полюбити iх.
У мене й так важко на душi, тож не хочу, щоб стало ще гiрше. Менi дуже хочеться вийти – все, здаеться, кличе мене: «Енн, Енн, вийди до нас! Енн, Енн, ми хочемо погратися з тобою!», – але краще не робити цього. Не варто закохуватися в те, вiд чого незабаром тебе вiдiрвуть назавжди, адже так? А як втриматися й не полюбити тут усе, правда? Ось чому я зрадiла, коли думала, що залишуся й нiщо не завадить менi любити тут усе. Та цей короткий сон минув. Тепер я примирилася з неминучiстю, тож краще не виходити. Інакше, боюся, що не зумiю знову зробити це. Як звуть квiтку в горщику на пiдвiконнi, скажiть, будь ласка?
– Це герань.
– О, не про цю назву йдеться. Я запитую, яке iм’я ви iй дали. Ви нiяк ii' не назвали? Тодi можна менi це зробити? Можна, я назву ii… о, дайте подумати… Боннi… так, таке iм’я пiдiйде… можна менi називати ii Боннi, поки я тут? О, дозвольте менi ii так називати!
– Та заради Бога, називай, менi все одно. Тiльки який сенс давати iм’я геранi?
– О, я люблю, щоб предмети мали iмена, навiть якщо це тiльки герань. Тодi вони схожi на людей. Ми ж не знаемо: а раптом ця герань ображаеться, коли ii називають просто «герань»? Вам, мабуть, теж не сподобалося б, якби вас завжди називали просто жiнкою. Так, називатиму ii Боннi. Вiд сьогоднi мае iм’я й вишня пiд вiкном моеi спальнi. Я назвала ii Снiговою Королевою – вона така бiла. Звичайно, це не постiйне ii вбрання, проте завжди можна це уявити, правда?
– Нiколи в життi не бачила й не чула нiчого подiбного, – бурмотiла Мерил, рятуючись вiд цих нестримних тирад втечею до льоху за картоплею. – Дiвчинка справдi цiкава, як каже Ме-тью. Самiй не терпиться дiзнатися, що ще вона розповiсть. А як усе придумуе доладно! Вона, мабуть, i на мене напускае чари, як напустила iх на Метью. Цей його погляд вранцi сказав усе – вiн не передумав. Коли б то, як усi iншi чоловiки вiн говорив словами. Тодi можна було б вiдповiсти, переконати його. А що робити з чоловiком, який тiльки дивиться?
Коли Мерил повернулася, то знову застала Енн за мрiйництвом. Дiвчинка сидiла, опустивши пiдборiддя на руки, а погляд спрямувавши в небо. Такою Мерил застала ii, коли взялася накривати на стiл.
– Чи можу я взяти кобилу й кабрiолет пiсля обiду, Ме-тью? – запитала Мерил.
Метью кивнув i сумно глянув на Енн. Мерил перехопила цей погляд i додала сухо:
– Я збираюся до Вайт Сендс i вiзьму Енн з собою, щоб панi Спенсер могла вiдразу вiдправити ii назад до Новоi Шотландii. Тобi залишу чай на плитi, а додому повернуся саме до доiння корiв.
І знову Метью нiчого не сказав. Мерил вiдчула, що даремно витрачае слова. Нiщо так не дратуе, як чоловiк, який не вiдповiдае… крiм жiнки, яка не вiдповiдае.
У належний час Метью запряг гнiду кобилу. Мерил та Енн сiли в кабрiолет i Метью вiдкрив перед ними ворота двору. Коли вони повiльно проiжджали повз нього, вiн сказав голосно i, здавалося, нi до кого:
– Тут був вранцi один хлопчина, Джеррi Буот з Крика, я погодився найняти його на лiто.
Мерил не вiдповiла, але хльоснула нещасну гнiду з такою силою, що та обурено рвонула галопом, бо не звикла до такого поводження. Коли кабрiолет виiжджав на велику дорогу, Мерил обернулася й побачила, що нестерпний Метью стоiть, притулившись до ворiт, i не зводить з них очей.
V. Історiя Енн
– Знаете, – сказала Енн довiрливо, – я збираюся насолоджуватися цiею поiздкою. Бо з досвiду знаю, що радiсть тiльки й очiкуе, що ii покличуть. Однак на це треба зважитися по-справжньому. Тому я викину з голови всi згадки про притулок, поки iдемо. О, подивiться, там уже одна маленька квiточка на кущi дикоi троянди! Принаднiсть, правда? Як ви думаете, приемно, мабуть, бути трояндою? Хiба не чудово було б, якби квiти могли розмовляти? Впевнена, вони розповiли б нам багато чарiвних iсторiй. Погодитесь, що рожевий колiр – найчарiв-нiший у свiтi? Я дуже його люблю, але, от бiда – вiн менi не личить. Рудоволосим не можна його носити… навiть в уявi. Ви не чули про яку-небудь дiвчинку, в якоi волосся було в дитинствi рудим, а потiм колiр змiнився?
– Нi, нiколи не чула про таке, – промовила Мерил безжально, – i не думаю, щоб це сталося з твоiм волоссям.
Енн зiтхнула:
– Ну ось, ще одна надiя померла. Мое життя – справжне кладовище надiй. Я прочитала цю фразу в однiй книжцi й тiшуся нею щораз, коли в чомусь розчаровуюсь.
– Не бачу, в чому тут розрада, – повагом завважила Мерил.
– Але ж це звучить так красиво й романтично, немов я героiня повiстi, розумiете? Я так люблю все романтичне, а кладовище надiй – це найромантичнiша рiч, яку тiльки можна уявити. Як добре, що в мене е таке кладовище. Ми поiдемо сьогоднi через Озеро Блискучих Вод?
– Ми оминемо ставок Баррi, якщо це його ти так називаеш. Поiдемо прибережною дорогою.
– Прибережна дорога. Звучить чудово! – сказала Енн мрiйливо. – Цiкаво, вона так само прекрасна, як i ii назва? Щойно ви промовили «прибережна дорога», я вiдразу уявила ii! І «Вайт Сендс» теж гарна назва, але вона менi не так подобаеться, як «Ейвонлi». Бо «Ейвонлi» звучить, як музика. А далеко до Вайт Сендс?
– Вiсiм кiлометрiв. Якщо ти вирiшила не замовкати й на хвилину, то говори, щонайменше, з користю. Розкажи менi все, що ти про себе знаеш.
– О, те, що я знаю про себе, не варто й розповiдати, – гаряче вигукнула Енн. – Якби ж ви дозволили менi розповiсти, як я себе уявляю, вам би це здалося набагато цiкавiшим.
– Нi, з мене досить твоiх фантазiй. Дотримуйся суворих фактiв. Почни з початку. Де народилася й коли?
– Менi виповнилося одинадцять у березнi, – iз зiтханням повiдомила Енн перший факт. – Я народилася в Болiнброцi, це Нова Шотландiя. Мого батька звали Волтер Ширлi, вiн був учителем у мiсцевiй школi. Мою маму звали Берта Ширлi. Волтер i Берта – чарiвно, правда? Як мене тiшать цi красивi iмена! Було б жахливо мати батька на iм’я, скажiмо, Джедедi, так?
– Я вважаю, що не мае значення, як звуть людину, якщо тiльки це порядна людина, – сказала Мерил, вирiшивши, що дiвчинка мае почути альтернативну i, головне, правильну думку.
– Ну, не знаю, – Енн задумливо глянула на неi. – Я одного разу прочитала в книжцi, що троянда пахла б так само солодко, якби навiть називалася по-iншому. Але нiколи в це не повiрю. Хiба могла б вона бути такою прекрасною, якби називалася «будяком» або «капустою». Гадаю, мiй батько був би хорошою людиною, навiть з iм’ям Джедедi, проте, впевнена, це був би тяжкий хрест для нього.
Моя мама теж вчителювала до замiжжя. Адже чоловiк – це така велика вiдповiдальнiсть. Панi Томас казала менi, що це була пара дiтей, до того ж бiдних, як церковнi мишi. Вони оселилися в маленькому жовтому будиночку в Болiнброцi. Я нiколи не бачила цього будиночка, хоч уявляла тисячу разiв. Наприклад, те, що бiля вiкна вiтальнi вилися в’юнки, перед ганком рiс бузок, а пiд воротами – лiлii. Так, не забути про муслiновi фiранки на всiх вiкнах, бо саме вони надають будинку вишуканого вигляду.
Саме в такому будиночку я народилася. Панi Томас також сказала, що таких негарних немовлят вона ще нiколи не бачила: шкiра, кiстки, ну ще очi. Зате мама вважала мене надзвичайно красивою. Вона ж може оцiнити краще, нiж бiдна прибиральниця, правда? У всякому разi, я рада, що не розчарувала Їi, адже вона так недовго прожила пiсля пологiв. Всього три мiсяцi i – померла вiд лихоманки. Я так часто мрiю, щоб вона прожила довше й почула вiд мене «мама». Гадаю, це так солодко звучить «мама», правда?
Тато помер через чотири днi пiсля неi, теж вiд лихоманки. Так я стала сиротою. Усi почали сушити собi голову – так панi Томас говорила, – що зi мною робити. Розумiете, я нiкому не була потрiбна навiть тодi. Видно, з такою долею й народилася. Батько й мати приiхали здалеку та ще й родичiв у них не було. Нарештi, панi Томас сказала, що вiзьме мене, хоч сама бiдувала та ще й мала чоловiка-п’яницю. І таки вигодувала мене. З соски.
Ви, часом, не знаете, чому люди, якi виросли без грудного молока, повиннi бути кращими за iнших? Бо коли я не слухалася, панi Томас з докором говорила, що не розумiе, як я можу бути такою поганою дiвчинкою, коли вона вигодувала мене з соски…
Пан i панi Томас переiхали з Болiнброка в Мерисвiль разом зi мною й чотирма рiдними дiтьми. Всi вони народилися вже пiсля мене, тож доводилося iх няньчити. А це, повинна вам сказати, нелегка справа. Я жила з ними до восьми рокiв, поки пан Томас не загинув, потрапивши пiд потяг. Його мати взяла до себе панi Томас з дiтьми, а мене й бачити не захотiла. Тож панi Томас почала сушити голову, так вона говорила, що робити зi мною.
Тодi панi Хаммонд, яка жила вище по рiчцi, сказала, що вiзьме мене, бо я вмiю няньчити дiтей. І я поiхала до ii будинку, що бiля лiсоповалу. Це жахливо безлюдне мiсце. Не впевнена, чи змогла б там жити, якби в мене не було уяви. У пана Хаммонда, який працював там на маленькiй лiсопильнi, й у панi Хаммонд було восьмеро дiтей. Ба бiльше: тричi поспiль народжувалися близнюки. Я люблю дiтей в помiрних кiлькостях, але близнюки тричi поспiль – це занадто. Тому рiшуче висловила протест панi Хаммонд, коли остання пара з’явилася на свiт, бо страшенно втомилася тягати всiх ii дiтей.
Там я прожила майже два роки, поки не помер пан Хаммонд. Вiдтак панi Хаммонд згорнула господарство, роздала дiтей родичам i поiхала до Сполучених Штатiв. Менi довелося вiдправитися до притулку в Хоуптонi, бо нiхто бiльше не хотiв взяти мене. У притулку спочатку теж вiдмовлялися, посилаючись на переповненiсть. Однак iм не вдалося вiдкрутитися, тож я пробула там чотири мiсяцi, поки не приiхала панi Спенсер.
Закiнчивши свою оповiдь, Енн зiтхнула з полегшенням. Вочевидь iй не дуже хотiлося розповiдати про свiй життевий досвiд у свiтi, де вона нiкому не потрiбна.
– Ти коли-небудь ходила до школи? – запитала Мерил, направляючи кобилу на прибережну дорогу.
– Не дуже довго. Тiльки один рiк, коли була в панi Томас. А будинок панi Хаммонд стояв так далеко вiд школи, що взимку, коли все замiтало, я не могла туди дiстатися, а влiтку були канiкули. Тож для навчання залишалися весна й осiнь. Втiм, у притулку я, зрозумiло, ходила до школи, навчилася добре читати й знаю напам’ять багато вiршiв: «Битва пiд Хохенлiнде-ном», «Единбург пiсля повенi», «Бiнген на Рейнi», уривки з «Дiв озера» i майже всi «Пори року» Джеймса Томсона та багато iнших. Ви любите вiршi, вiд яких мурашки по спинi бiжать? Є такi вiршi в хрестоматii для п’ятого класу – «Падiння Польщi» – ох, прямо тремтiння проймае. Я, зрозумiло, була не в п’ятому, а тiльки в четвертому, але старшi дiвчатка давали менi почитати своi пiдручники.
– А цi жiнки – панi Томас i панi Хаммонд – були добрими до тебе? – запитала Мерил, дивлячись на Енн краечком ока.
– О-о-о! – нерiшуче протягнула дiвчинка. Вiд збентеження ii виразне обличчя раптово залилося густим рум’янцем. – О, в них були такi намiри, я знаю, вони збиралися бути якомога добрiшими й милiшими. А коли люди хочуть бути добрими до тебе, то не варто дуже ображатися, якщо iм це не завжди вдаеться. У них було таке важке життя. Це тяжке випробування – мати чоловiка-п’яницю. І мати тричi поспiль близнюкiв – теж, напевно, тяжке випробування. Але я впевнена, що вони хотiли бути добрими.
Мерил бiльше не ставила запитань. Енн замовкла, захопившись спогляданням узбережжя, а Мерил майже кинула правити гнiдою, поринувши в глибоку задуму. Їi серце раптом сповнилося спiвчуттям до цiеi дитини. Яке нещасне, позбавлене любовi було ii життя, натомiсть сповна заповнене важкою роботою, бiднiстю, сирiтством. Мерил була досить проникливою, щоб читати мiж рядкiв iсторiю Енн.
Тож нiчого дивного в тому, що дiвчинка була в такому захватi вiд можливостi знайти справжнiй дiм i родину. Шкода, що доведеться вiдiслати ii до притулку. А якщо все-таки пристати на пропозицiю Метью? Вона, здаеться, непогана та й до роботи беручка. «Щоправда, говорить дуже багато, – думала Мерил, – але вiд цього ii можна вiдучити. Та й нема в ii мовi нiчого грубого й вульгарного. В нiй точно щось е вiд молодоi жiнки. Схоже, вона справдi з хорошоi сiм’i».
Дорога вздовж берега моря була «i дикою, й пустельною». Праворуч юрмилися низькорослi ялицi, чий дух не змогли зломити довгi роки боротьби з морськими вiтрами. Лiворуч тягнулися крутi скелi з червоного пiсковику, якi подекуди пiдходили так близько до дороги, що кiнь менш спокiйний, нiж гнiда кобила Мерил, мiг би не раз випробувати нерви своiх сидокiв. Бiля пiднiжжя скель лежали купи вiдшлiфованих прибоем валунiв i маленькi пiщанi бухти, всiянi блискучою галькою, немов коштовностями океану. А далi розстилалося море, блакитне й пiнисте, а над ним парили чайки – iхнi крила срiблясто спалахували на сонцi.
– Правда, море неймовiрне? – сказала Енн, прокидаючись вiд довгого споглядання. – Одного разу в Мерисвiлi пан Томас винайняв фургон i повiз нас всiх на цiлий день до моря, за шiстнадцять кiлометрiв. Я насолоджувалася кожною миттю того дня, хоч доводилося весь час наглядати за дiтьми. А потiм роками переживала цю подiю в щасливих снах. Але цей берег гарнiший, нiж у Мерисвiлi. Якi красивi чайки, правда? Ви хотiли б бути чайкою? Я хотiла б… ну, тобто якби я не була людиною. Як було б чудово прокидатися на свiтанку й парити цiлий день у блакитних просторах над водою. А потiм ввечерi летiти до свого гнiзда. О, як добре я можу собi все це уявити!.. Що це за величезний будинок попереду?
– Це готель у Вайт Сендс. Його господар пан Кiрк. Сезон ще не почався, а загалом сюди приiжджае на лiто купа американцiв. Їм дуже подобаеться тутешне узбережжя.
– Я боялася, що це будинок панi Спенсер, – сказала Енн сумно. – Менi туди зовсiм не хочеться. Здаеться, що це кiнець мого життя.
VI. Рiшення Мерил
І все-таки вони туди приiхали. Панi Спенсер жила у великому жовтому будинку бiля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибiгла на ганок, а ii усмiхнене обличчя одночасно виражало i здивування, й радiсть.
– Боже мiй, – вигукнула вона, – на кого-кого, а на вас я сьогоднi не очiкувала. Проте дуже рада бачити. Може, краще розпрягти коня? Як ся маеш, Енн?
