скачать книгу бесплатно
– Мм… нi, боюся, що не можу, – вiдповiв Метью, в якого вже паморочилась голова. Вiн знову вiдчував себе на каруселi, куди потрапив у дитинствi, пiддавшись на умовляння незнайомого хлопчика.
– Ну, у всякому разi, це було щось чарiвне, бо вона описана божественно красивою. Ви коли-небудь уявляли, що вiдчувае людина, яка божественно красива?
– Мм… нi, нiколи, – зiзнався щиросердно Метью.
– А я це часто уявляю. А яким ви хотiли б бути, якби вам запропонували вибирати, – божественно красивим, приголомшливо розумним або добрим, наче янгол?
– Мм… я… точно не знаю.
– Я теж не знаю. Нiяк не можу вирiшити. Але це не мае значення, бо я, мабуть, нiколи не стану такою. І вже напевно нiколи не буду доброю, як янгол. Панi Спенсер каже… О, пане Катберте! О, пане Катберте!! О, пане Катберте!!!
Насправдi це не були слова панi Спенсер, i дiвчинка не випала з кабрiолета, та й Метью не зробив нiчого дивного. Просто вони проминули поворот й опинилися на Авеню.
Авеню жителi Ньюбриджа називали вiдрiзок дороги в чотириста чи п’ятсот ярдiв завдовжки, обабiч якоi росли велетенськi яблунi, якi за багато рокiв сплелися гiллям, утворивши тунель. Нинi над подорожнiми був один суцiльний навiс зi снiжно-рожевих запашних суцвiть, пiд колеса кабрiолета лягав пурпурний присмерк, а далеко попереду виднiвся шматочок вечiрнього неба, блискучий, як величезне стрiлчасте вiкно в кiнцi довгоi галереi.
Краса цього мiсця, здавалося, позбавила дiвчинку мови. Вона вiдкинулася на сидiннi, зчепила на грудях худенькi руки, i в нiмому захватi пiдняла обличчя до бiлоi пишностi, що пропливала над головою. І навiть коли вони вже виiхали з Авеню та спускалися довгим косогором до Ньюбриджа, вона мовчала й не рухалася. Тiльки дивилася вдалину на призахiдне сонце – очевидно на тлi палаючого неба перед ii очима поставали дивнi видiння.
Через Ньюбридж, маленьке мiстечко, де iх обгавкали собаки, привiтали криками маленькi хлопчики, а з вiкон проводжали цiкавi очi, вони проiхали, як i ранiше, мовчки. У кабрiолетi й слова не пролунало потiм ще три милi. Очевидно, дiвчинка могла мовчати так само затято, як i говорити.
– Ти, напевно, втомилася й голодна, – наважився нарештi хоч щось сказати Метью, який не мiг знайти iншого пояснення цьому незвично довгому затишшю. – Не хвилюйся, скоро приiдемо, залишилося близько милi.
Дiвчинка з глибоким зiтханням вийшла iз задуми й подивилася на нього мрiйливим поглядом прибульця, який повернувся з далеких зоряних просторiв.
– О, пане Катберте, – прошепотiла вона, – це мiсце, яке ми проiжджали… те бiле мiсце… що це було?
– Мм… ти, напевно, маеш на увазi Авеню, – сказав Ме-тью пiсля недовгого, але глибокого роздуму. – Так, дуже гарне мiсце.
– Гарне? О, слово «гарне» не дуже пiдходить, І прекрасне – теж не пiдходить. О, воно чудове… чудове! Я вперше в життi побачила таке, що не можна уявити ще дивовижнiшим. Воно запало менi в серце, сповнило радiстю, ось тут, – вона поклала руку на груди. – Вiд нього тут такий дивний бiль, але це приемний бiль. У вас коли-небудь бувае такий бiль, пане Катберте?
– Мм… та не пам’ятаю навiть, щоб коли-небудь був.
– У мене часто бувае – щораз, коли я бачу щось по-справжньому красиве. Але не слiд називати це чарiвне мiсце Авеню. Ця назва нiчого не виражае. Потрiбно назвати його… Зараз, подумаю… Бiлий Шлях Чарiвностi. Хiба не чудова ця образна назва? Коли менi не подобаеться назва мiсця або iм’я людини, я завжди придумую нове й вiдтак iх завжди й називаю.
У притулку була дiвчинка на iм’я Хепзиба Дженкiнс, але я завжди про себе називала ii Розалiя де Вер. Нехай iншi називають це мiсце Авеню, я завжди називатиму його Бiлим Шляхом Чарiвностi. Нам справдi залишилося проiхати всього пару кiлометрiв? О, менi й радiсно, й сумно. Сумно, бо ця дорога була такою приемною, а менi завжди сумно, коли щось приемне кiнчаеться. Хоча, звичайно, потiм може статися щось навiть ще приемнiше, але нiколи не можна бути впевненим заздалегiдь.
А часто потiм бувае щось неприемне. Я знаю з досвiду. Проте я рада, що в мене буде будинок. Розумiете, в мене нiколи не було справжнього дому, скiльки я себе пам’ятаю. І в мене знову з’являеться цей приемний бiль в грудях, тiльки-но подумаю, що iду в справжнiй, свiй будинок. О, як це чудово!
Вони минули гребiнь пагорба. Внизу блиснув водним дзеркалом ставок, що виглядав майже, як рiчка – таким довгим i звивистим вiн був. Мiст перетинав його посерединi. Нижче мосту, до того мiсця, де бурштиновий пояс пiщаних пагорбiв вiддiляв його вiд темно-блакитноi морськоi затоки, вода буяла безлiччю мiнливих фарб – напiвпрозорих вiдтiнкiв шафранного, рожевого, блiдо-зеленого з iншими невловимими вiдтiнками, для яких ще нiхто не знайшов назви.
Вище мосту ставок вився мiж гаями ялин i кленiв та виблискував темною водою серед тiнистих дiлянок. Подекуди схилялася з берега дика вишня, немов дiвчина в бiлому, яка стала навшпиньки, щоб помилуватися своiм зображенням у водi. З болота, що оточував верхнiй кiнець ставу, долинав гучний, меланхолiйно солодкий хор жаб. Трохи вище ставка, на схилi стояв маленький сiрий будиночок, нiби визираючи з яблуневого саду. Хоч iще не було зовсiм темно, свiтло горiло в одному з його вiкон.
– Це ставок Баррi, – сказав Метью.
– Нi, це iм’я менi теж не подобаеться. Я назву його… дайте подумати… Озеро Блискучих Вод. Так, це правильне iм’я. Я впiзнаю це за тремтiнням. Коли я знаходжу iм’я, яке точно пiдходить, то вiдчуваю тремтiння. У вас що-небудь викликае тремтiння?
Метью розмiрковував.
– Мм… мабуть, так. Тремтiння мене завжди пробирае, коли я бачу цих противних бiлих гусениць, якi повзають в огiркових грядках. Терпiти iх не можу.
– О, менi здаеться, це не зовсiм те тремтiння. А ви як думаете? Адже е рiзниця мiж гусеницями й озерами блискучих вод, правда? Але чому цей ставок називають ставком Баррi?
– Напевно, тому, що пан Баррi живе там, у тiй хатi. Садовий Схил – ось як це мiсце називаеться. Якби не той густий гай за ним, ти могла б побачити звiдси Зеленi Дахи. Але нам доведеться проiхати через мiст i навкруг дорогою, а це ще приблизно пiв милi.
– А в пана Баррi е маленькi дочки? Ну, не дуже маленькi – мого вiку.
– Так, у нього доньцi одинадцять рокiв. Їi звуть Дiана.
– О-о-о! – протягнула вона, глибоко втягуючи повiтря. – Яке чарiвне iм’я!
– Ну, я так не думаю. Звучить якось жахливо по-поганському. Я волiв би Джейн або Мерi або ще якесь розумне iм’я на кшталт цього. Але коли Дiана народилася, Баррi здавали кiмнату шкiльному вчителевi. Вони попросили його вибрати iм’я, i вiн запропонував – Дiана.
– Шкода, що не було такого вчителя там, де я народилася. О, ми вже на мосту! Я заплющила очi мiцнiше. Менi завжди страшно переiжджати через мости. Я не можу втриматися, щоб не уявити, що, може, саме коли ми будемо на його серединi, вiн закриеться, як складаний нiж i защемить нас. Тому я заплющую очi. Але менi завжди доводиться розплющувати iх, коли здаеться, що ми вже бiля середини. Адже, розумiете, якби мiст закрився, я хотiла б побачити, як вiн закриваеться. Як вiн весело грюкае! Я люблю, коли щось так грюкае. Хiба не чудово, що е так багато речей на свiтi, якi можна любити? Ну, ось i проiхали. Тепер я подивлюся назад. Добранiч, дороге Озеро Блискучих Вод. Я завжди кажу «добранiч» речам, якi люблю – зовсiм, як людям. Гадаю, iм це подобаеться. А вода немов усмiхаеться менi!
Коли вони минули черговий пагорб i дорога знову повернула, Метью сказав:
– Ми майже бiля будинку. Зеленi Дахи…
– О, не кажiть де, – перервала вона, поспiшно хапаючи його за руку, яка було пiднялася, й заплющуючи очi, щоб не бачити, куди вiн вказав. – Дозвольте, я вгадаю. Я впевнена, що вгадаю правильно.
Вона розплющила очi й поглянула навколо. Кабрiолет був на гребенi пагорба. Сонце вже зайшло, але околицi ще чiтко виднiлися. Захiднiше на тлi яскраво-оранжевого неба височiв темний шпиль церкви. Внизу була маленька долина, а за нею тягнувся довгий похилий схил, на якому юрмилися акуратнi фермерськi дворики. Очi дiвчинки перебiгали вiд одного до одного жадiбно й серйозно. Нарештi, погляд ii зупинився на однiй фермi, що стояла далеко вiд дороги i бiлiла в серпанку квiтучих дерев i сутiнок довколишнього лiсу. Над нею з пiвденно-захiдного боку бездоганно чистого неба виблискувала величезна кришталево-бiла зiрка, немов свiтильник, який вказуе шлях, повний надiй.
– Ось це, правда? – сказала вона, вказуючи рукою.
Метью якось аж радiсно хльоснув кобилу вiжками.
– Ну, вгадала! Але, впевнений, панi Спенсер все докладно описала, тому тобi це вдалося.
– Нi, вона не описувала… правда, не описувала. Їi словами можна описати будь-яку з цих ферм. У мене не було уявлення, як вона виглядае. Проте щойно побачивши, я вiдчула, що це мiй будинок. О, мабуть, я увi снi. Знаете, в мене, напевно, вся рука вище лiктя в синцях, стiльки разiв я себе сьогоднi щипала. Кожну хвилину мене охоплювало страшне почуття: все це тiльки сон. І тодi я щипала себе, щоб переконатися: нi, все насправдi. А потiм подумала: якщо навiть це тiльки сон, то краще спати й дивитися його якомога довше. І я перестала себе щипати. Але це не сон, i скоро ми будемо вдома.
Захоплено зiтхнувши, вона знову занурилася в мовчання. Метью неспокiйно совався на своему мiсцi. Вiн тiшився, що це Мерил, а не йому доведеться сказати цiй бiднiй бездомнiй дитинi, що будинок, якого вона так прагнула, не стане ii' домом. Вони проiхали по Долинi Лiнд, де вже було досить темно, – але не так, щоб панi Рейчел не помiтила iх зi свого спостережного пункту бiля вiкна, а потiм пагорбом i довгою стежкою до Зелених Дахiв.
На той час Метью почав тремтiти й не мiг собi пояснити причину цього. Вiн думав не про Мерил, не про себе, не про тi клопоти, якi ця помилка, ймовiрно, iм принесе, а про розчарування дiвчинки. Коли вiн подумки бачив, як захоплення згасае в ii очах, у нього з’являлося хворобливе вiдчуття, нiби вiн був спiвучасником убивства. Таке вiдчуття з’являлося в нього, коли треба було зарiзати ягня або теля або будь-яке iнше невинне маленьке створiння.
Коли вони пiд’iхали до будинку, було вже зовсiм темно i чулося тiльки шелестiння тополь.
– Послухайте, дерева розмовляють увi снi, – прошепотiла дiвчинка, коли вiн зняв ii з кабрiолета й поставив на землю. – Якi в них, мабуть, чудовi сни!
Потiм, мiцно тримаючи саквояж, що мiстив у собi «все ii земне майно», вона пiшла за Метью в будинок.
III. Сюрприз для Мерил Катберт
Мерил швидко пiднялася iм назустрiч, коли почула, як Ме-тью вiдкрив дверi. Та щойно ii погляд впав на маленьку дивну фiгурку в тiснiй негарнiй сукнi, з довгими яскраво-рудими косами й радiсно сяючими очима вона пригальмувала та з подивом вигукнула:
– Метью, хто це? Де хлопчик?
– Там не було хлопчика, – вiдповiв Метью з нещасним виглядом. – Там була тiльки вона.
Вiн кивнув на дiвчинку, тiльки тепер згадавши, що навiть не запитав, як ii звуть.
– Як не було хлопчика? Але там повинен був бути хлопчик, – наполягала Мерил. – Адже ми просили панi Спенсер привезти хлопчика.
– Вона цього не зробила. Вона привезла ii. Я запитав начальника станцii. І менi довелося взяти ii додому. Не можна ж було залишити дитину одну на нiч на станцii, хоч i сталася помилка.
– Отакоi! – вигукнула Мерил.
Протягом цього дiалогу дiвчинка не промовила й слова, тiльки погляд ii перебiгав з одного спiврозмовника на iншого. Все пожвавлення миттево щезло з ii обличчя. Здавалося, вона нарештi зрозумiла весь сенс сказаного. Кинувши свiй дорогоцiнний саквояж, вона пiдскочила ближче, заломила руки й закричала:
– Ви не хочете взяти мене! Я вам не потрiбна, бо не хлопчик! Я мала на це очiкувати. Нiхто нiколи не хотiв взяти мене! Я повинна була знати, що це занадто добре для мене, щоб було насправдi. Я повинна була знати, що нiкому не потрiбна. О, що менi робити? Я, напевно, буду вiчно плакати!
Саме так вона i вчинила: впала на стiлець, що стояв бiля столу, поклала руки на стiл, впала на них обличчям i вiдчайдушно заридала. Мерил i Метью розгублено переглянулися поверх кухонноi плити. Обидвое не знали, що сказати або зробити. Нарештi, Мерил незграбно спробувала виправити ситуацiю:
– Ну-ну, нема про що тут так плакати.
– Нема про що? – дiвчинка швидко пiдняла голову, показавши залите сльозами обличчя й тремтячi губи. – Ви теж плакали б, якби були сиротою, а потiм приiхали в те мiсце, яке, як ви думали, стане вашим домом, i раптом дiзналися б, що вас не хочуть залишити, тому що ви не хлопчик. О, це найтрагiч-нiша хвилина в моему життi!
Щось на зразок мимовiльноi усмiшки, немов заржавiлоi вiд того, що до неi так довго не вдавалися, пом’якшило суворе обличчя Мерил.
– Ну, не плач бiльше. Ми ж не збираемося негайно вигнати тебе з дому. Ти залишишся тут, поки не з’ясуеться, в чому справа. Як тебе звати?
Дiвчинка на мить завагалася.
– Будь ласка, називайте мене Корделiя, – сказала вона гаряче.
– Називати тебе Корделiя! Це що, твое iм’я?
– Нi, не зовсiм, але я хотiла б називатися Корделiею. Це так вишукано!
– Не розумiю, про що ти говориш. Якщо Корделiя не твое iм’я, то як тебе звати?
– Енн Ширлi, – неохоче пробурмотiла дiвчинка. – Проте, будь ласка, називайте мене Корделiею. Адже вам все одно, як називати мене, якщо я залишуся тут ненадовго, правда? Енн – таке неромантичне iм’я.
– Романтичне-неромантичне, нiсенiтниця! – сказала Мерил, знизавши плечима. – Енн – гарне, просте, розумне iм’я. І тобi нiчого його соромитися.
– Та нi, я не соромлюся, – пояснила Енн, – просто Корделiя менi подобаеться бiльше. Я завжди уявляю, що мое iм’я Корделiя, в усякому разi останнiми роками. Коли я була молодшою, то уявляла, що мене звуть Джеральдина, але тепер менi бiльше подобаеться Корделiя. Проте, якщо ви називатимете мене Енн, то, будь ласка, кажiть Анна, а не Енн.
– Яке це мае значення? – запитала Мерил з тiею самою, немов заiржавiлою, усмiшкою, беручись за чайник.
– О, велике. Анна виглядае набагато красивiше. Коли ви чуете, як iм’я вимовляють, хiба ви не бачите його в уявi, немов надрукованим? Я бачу. І Енн виглядае жахливо, а Анна – набагато вишуканiше. Якщо ви називатимете мене Анна, а не Енн, я постараюся примиритися з тим, що ви не кличете мене Корделiею.
– Дуже добре. Тодi, Анна, а не Енн, чи не можеш ти пояснити нам, що за помилка сталася? Ми просили передати панi Спенсер, щоб вона привезла нам хлопчика. Хiба в притулку немае хлопчикiв?
– О, iх там навiть занадто багато. Але панi Спенсер чiтко сказала, що ви хочете дiвчинку рокiв одинадцяти. І завiдувачка запевнила, що, на ii думку, я вам пiдiйду. Ви не уявляете, в якому захватi я була: не могла спати вiд радостi всю минулу нiч. О, – додала вона з докором, обернувшись до Метью, – чому ви не сказали менi на станцii, що я вам не потрiбна, i не залишили мене там? Якби я не бачила Бiлого Шляху Чарiвностi й Озера Блискучих Вод, менi не було б тепер так важко на душi.
– Та про що ж вона говорить? – запитала Мерил, здивовано глянувши на Метью.
– Вона… вона згадуе, про що ми говорили дорогою, – сказав Метью поспiшно. – Я пiду розпрягати кобилу, Мерил. Приготуй чай до мого повернення.
– Панi Спенсер везла ще якусь дитину, крiм тебе? – повела далi Мерил, коли Метью вийшов.
– Вона взяла Лiлi Джоунс для себе. Лiлi всього п’ять рокiв, i вона дуже красива. У неi каштанове волосся. Якби я була дуже касивою та ще й з каштановим волоссям, ви б все одно мене не взяли?
– Нi. Нам потрiбен хлопчик, щоб допомагати Метью на фермi. А дiвчинка нам нi до чого. Знiмай капелюха. Я покладу його та твою сумку на столi у вiтальнi.
Енн слухняно зняла капелюха. Саме повернувся Метью, й вони сiли вечеряти. Але Енн не могла iсти. Тiльки даремно кришила хлiб iз маслом i безтямно перевертала ложкою яблучне повидло в маленькiй креманцi iз зубчиками. Вона зовсiм не просунулася в цiй справi.
– Ти нiчого не iси, – сказала Мерил, суворо дивлячись на дiвчинку, нiби це був вчинок, гiдний осуду.
Енн зiтхнула:
– Не можу. Я в безоднi горя. Ви можете iсти, коли ви в безоднi горя?
– Нiколи не була в безоднi горя, тому не знаю, – вiдповiла Мерил.
– Як це не були? Але ви коли-небудь намагалися уявити, що ви в безоднi горя?
– Нi, не намагалася.
– Тодi, гадаю, ви не зможете зрозумiти, як це. Але це справдi дуже неприемне вiдчуття. Коли намагаешся iсти, грудка встае в горлi й неможливо нiчого проковтнути, навiть якби це була шоколадна цукерка. Я одного разу iла шоколадну цукерку два роки тому – це було просто чудово. Менi часто пiсля цього сниться, що в мене безлiч шоколадних цукерок, але я завжди
прокидаюся, тiльки-но одну з них беру до рук. Все тут неймовiрно смачно, але все одно я не можу iсти.
– Мабуть, вона втомилася, – сказав Метью, який не зронив ще нi слова з того часу, як повернувся зi стайнi. – Приготуй iй постiль, Мерил.
Мерил саме роздумувала, де покласти Енн спати. Для бажаного й довгоочiкуваного хлопчика вона заздалегiдь постелила на канапцi, що стояла в комiрчинi бiля кухнi. Там все дихало охайнiстю, проте iй здалося, що все-таки дiвчинцi там спати недоречно. Про те, щоб помiстити це бездомне створiння в кiмнатi для гостей, не могло бути й мови. Тож залишалася тiльки невеличка кiмнатка в мезонiнi з вiкнами, оберненими на схiд.
Мерил запалила свiчку й покликала Енн за собою. У передпокоi дiвчинка прихопила свiй капелюшок та саквояж, якi здавалися такими неохайними посеред блискучоi чистоти. Проте маленька кiмнатка в мезонiнi, куди вони увiйшли через хвилину, здавалася ще чистiшою.
Мерил поставила свiчку на трикутний столик iз трьома нiжками й вiдкинула ковдру на лiжку.
– У тебе, напевно, е нiчна сорочка? – запитала вона.
Енн кивнула:
– Так, аж двi. Директорка пошила iх для мене. Та вони страшенно тiснi. У притулку завжди бракуе всього, тому все завжди тiсне – в усякому разi, в такому бiдному сиротинцi, як наш. Ненавиджу тiснi нiчнi сорочки. Утiм, людина може в них спати так само солодко, як i в пишних сорочках з рюшами навколо шиi. Це едина розрада.
– Ну, роздягайся швидше й лягай. Я прийду хвилин за п’ять, щоб забрати свiчку. Не чiпай ii, бо ще пожежi наробиш.
Коли Мерил пiшла, Енн сумно озирнулась навкруги. Побiленi голi стiни додали iй смутку. Вона навiть подумала, що вони, мабуть, також страждають вiд своеi наготи. Пiдлога теж була голою, тiльки посерединi сиротливо притулився куций плетений килимок – таких Енн нiколи не бачила ранiше. В одному кутку стояло високе старомодне лiжко з чотирма темними точеними балясинами, в iншому – вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою червоною оксамитовою подушечкою для шпильок, такою твердою, що вона могла зiгнути кiнець найтвердiшоi шпильки. Над ним висiло невелике, 15 на 20 сантиметрiв, дзеркало. Мiж столом i лiжком було вiкно зi снiжно-бiлою муслiновою фiранкою нагорi, а навпроти стояв умивальник.
Вiд усiеi кiмнати вiяло таким холодом, що в Енн забракло слiв описати те, як вiн пробрав ii до самоi душi. Плачучи, вона поспiхом стягнула з себе одяг, надiла вузьку нiчну сорочку й пiрнула в лiжко, сховавши обличчя в подушку й натягнувши ковдру на голову. Коли Мерил повернулася за свiчкою, тiльки убога одежина, розкидана по пiдлозi, та злегка порушена постiль означили присутнiсть ще когось у кiмнатi. Вона неспiшно зiбрала одяг дiвчинки, акуратно поклала його на жовтий стiлець i, пiднявши свiчку, обернулася до лiжка.
– Добранiч, – проказала трохи знiяковiло, але не сердито.
Блiде обличчя несподiвано вигулькнуло з-пiд ковдри.
– Як ви можете називати ii доброю, коли знаете, що це буде найжахливiша нiч в моему життi? – схлипнула Енн з докором.
Вiдтак знову пiрнула пiд ковдру.
