скачать книгу бесплатно
– Добре, вчи мовчки, – тiльки й сказала Мерил на цю тираду.
Енн нахилила глечик з квiтами, нiжно поцiлувала суцвiття й вiдтак кiлька хвилин старанно вчила.
– Мерил, – запитала вона знову, – як гадаете, я знайду душевну подругу в Ейвонлi?
– Що? Яку подругу?
– Душевну… близьку подругу, розумiете… по-справжньому спорiднену душу, якiй могла б довiряти найпотаемнiше. Усе життя мрiю зустрiти ii. Щоправда, вже й не очiкувала. Але… останнiми днями здiйснилося стiльки моiх найчудовiших мрiй, що, може, й ця теж? Як гадаете, це можливо?
– Дiана Баррi живе на Вiдлогiй Левадi, вона приблизно твого вiку. Дуже мила дiвчинка. Напевно, ви з нею зможете гратися, коли вона повернеться додому вiд тiтки в Кармодi. Але тобi доведеться звернути увагу на свою поведiнку. Панi Бар-рi – дуже вимоглива жiнка. Вона не дозволить Дiанi дружити з погано вихованою дiвчинкою.
Енн глянула на Мерил крiзь квiтучу гiлку повними цiкавостi очима:
– А яка вона, Дiана? У неi не руде волосся, нi? О, сподiваюся, що нi. Досить вже того, що в мене воно руде. Я не змогла б перенести цього ще й у душевноi подруги.
– Дiана дуже красива дiвчинка. У неi очi й волосся чорнi, а щiчки рожевi. Вона слухняна й кмiтлива, а це краще, нiж бути красивою.
Мерил так само любила мораль, як Герцогиня в Краiнi Чудес, i сама себе переконала, що ii слiд додавати до кожного зауваження, зверненого до дитини, яку виховують.
Але Енн легко обiйшла мораль i вхопилася тiльки за чудовi можливостi, якi цiй моралi передували.
– О, як добре, що вона красива! Це майже як самiй бути такою. Якщо вже я негарна, то було б приемно мати красиву душевну подругу. У вiтальнi панi Томас стояла книжкова шафа зi скляними дверцятами. Але замiсть книжок у нiй стояли банки з варенням, коли, зрозумiло, воно в неi було. В однiй дверцi скло розбив пан Томас, коли був трохи п’яний. Іншi були цiлими, тож я зазвичай уявляла, що мое зображення в них – це дiвчинка, яка живе в шафi. Менi захотiлося назвати ii Кетi Морис. Ми були дуже близькими. Я розмовляла з нею годинами, особливо в недiлю. Кетi була моею втiхою й радiстю. Ми уявляли, що книжкова шафа зачарована i якби тiльки я знала чарiвне слово, то могла б вiдчинити дверi й увiйти до кiмнати Кетi, а не натрапити на полицi iз варенням i порцеляною. Тодi Кетi Морис узяла б мене за руку й повела в чудове мiсце, де повно квiтiв, сонячного свiтла й фей, i ми завжди жили б там щасливо.
Коли менi довелося перейти до панi Хаммонд, то найбiльшим нещастям було втратити Кетi Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцiлувала мене на прощання через дверцята книжковоi шафи. У панi Хаммонд не було книжковоi шафи. Але бiля рiчки неподалiк вiд будинку тяглася зелена долина, i там жило чарiвне вiдлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дiвчинка, на iм’я Вiолетта, i ми з нею дружили. Я полюбила ii майже так само, як i Кетi Морис… не зовсiм, але майже так само. Увечерi напередоднi мого вiд’iзду до притулку я сказала Вiолеттi «Прощай», i ii «Прощай» повернулося до мене зi сльозами в голосi. Я так прив’язалася до неi, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навiть якби там був простiр для уяви.
– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подiбних дурниць. Ти, здаеться, сама вiриш у своi вигадки. Тобi буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазiй в головi. І не розповiдай панi Баррi про цих своiх Кетi Морис i Вiолетт, а то вона подумае, що ти верзеш нiсенiтницi.
– О нi, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам менi захотiлося розповiсти… О, дивiться, яка велика бджола вилетiла з суцвiття! Подумати тiльки, жити в такому прекрасному мiсцi – в суцвiттi яблунi! Уявiть, спати у квiтцi, коли вiтер тихенько ii похитуе. Якби я не була людиною, то хотiла б бути бджолою й жити у квiтцi.
– Вчора ти хотiла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостiйна. Я велiла тобi вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здаеться, не в змозi мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Пiди до себе в кiмнату й учи там.
– О, я знаю вже майже всю… крiм останнього рядка.
– Добре. Роби, що я звелiла. Пiди до своеi кiмнати й довчи як слiд. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти менi приготувати чай.
– Можна менi взяти квiти з собою? – попросила Енн.
– Нi, не варто засмiчувати кiмнату квiтами. І взагалi, слiд було залишити iх на деревi.
– Я теж вiдчула, що не слiд скорочувати iхне чарiвне життя, – сказала Енн. – Якби я була квiткою, то не хотiла б, щоб мене зiрвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаетесь з непереборною спокусою?
– Енн, ти чула, що я звелiла тобi йти в кiмнату?
Дiвчинка зiтхнула й потихеньку рушила до мезонiну. Там сiла на стiлець бiля вiкна й повела дала:
– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останне речення, поки пiдiймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кiмната виглядае зовсiм iнакше й такою вона залишиться назавжди. Пiдлога вкрита бiлим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вiкнах яскраво-червонi шовковi штори. Стiни обвiшанi гобеленами iз золотоi й срiбноi парчi. Меблi з червоного дерева. Я нiколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкiшно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, i я грацiозно розкинулася на них. Я бачу свое зображення в чудовому великому дзеркалi, що висить на стiнi. Я висока й царствено прекрасна, одягнена в сукню, оздоблену бiлими мереживами. У мене перловий хрест на грудях i перла в чорному, як нiч, волоссi. Моя шкiра – бiла, як слонова кiстка. Мое iм’я – ледi Корделiя Фiцджеральд… Нi-нi, я не можу так забутися, щоб це все здалося менi правдою.
Вона, пританцьовуючи, пiдбiгла до маленького дзеркала. З дзеркала на неi глянуло веснянкувате обличчя з гострим пiдборiддям i серйозними сiрими очима.
– Ти всього лише Енн iз Дахiв Зелених, – сказала вона суворо. – Я бачу тебе такою, яка ти е, навiть коли ти намагаешся уявити, що ти ледi Корделiя. Проте краще бути Енн iз Дахiв Зелених, нiж Анною нiзвiдки, правда?
Вона нахилилася, нiжно поцiлувала свое зображення в дзеркалi й пiдiйшла до вiдчиненого вiкна.
– Дорога Снiгова Королево, добрий вечiр! Добрий вечiр, дорогi берiзки в долинi. Добрий вечiр, дорогий сiрий будинку на пагорбi. Цiкаво, чи стане Дiана моею душевною подругою? Сподiваюся, стане, я ii дуже любитиму. Проте я нiколи не ображу забуттям Кетi Морис i Вiолетту, бо не хочу зачiпати чиiсь почуття, навiть почуття дiвчинки з книжковоi шафи або дi-вчинки-вiдлуння. Згадуватиму iх щодня, посилаючи поцiлунок.
Енн кiнчиками пальцiв послала кiлька повiтряних поцiлункiв у бiк розквiтлоi вишнi, а потiм, поклавши пiдборiддя на руки, з насолодою занурилася в солодкi мрii.
IX. Обурення панi Рейчел Лiнд
Минуло два тижнi вiд появи Енн у Зелених Дахах, а панi Лiнд ще не спромоглася як слiд ii роздивитися. Втiм, слiд зазначити, була вона в тому не винна. Важкий не по сезону грип змусив цю гiдну жiнку залишатися вдома з часу ii останнього вiзиту в Зеленi Дахи. Панi Рейчел хворiла нечасто й не надто спiвчувала людям зi слабким здоров’ям. Проте грип, на ii переконання, не був звичайною хворобою, тож слiд було вбачати в ньому певного роду кару Божу. Втiм, щойно лiкар дозволив iй виходити з дому, вона невiдкладно рушила до Зелених Дахiв, щоб з’ясувати, чи правду люди кажуть про сирiтку, яка тут оселилася.
У минулi два тижнi Енн не витрачала даремно й хвилини: вона вже знала кожне дерево й кожен кущик бiля будинку. Також виявила, що за яблуневим садом починаеться стежка до лiсу й пройшлася нею до самого кiнця. А дорогою було на що подивитися. Спочатку шлях лежав уздовж чарiвних вигинiв струмка, потiм через мiсток, вiдтак починалися заростi ялицi, а дикi вишнi стояли обабiч i утворювали склепiння, посплiтавшись мiж собою гiлками. Ще згодом стежка петляла кутками, густо порослими папоротями, й губилася пiд кронами кленiв i горобин, якi погойдувалися на вiтрi.
Енн подружилася також iз джерельцем в долинi – напрочуд глибоким, чистим i незвичайно холодним. Воно було обкладене гладкими плитами червоного пiсковику, а навколо росли папоротi, схожi на долонi велетiв. За ними був дерев’яний мiсток, який повiв легкi нiжки Енн до порослого лiсом пагорба, де пiд високими густими ялинами та смереками панували вiчнi сутiнки.
Тут росли мiрiади нiжних конвалiй, цих скромних i чарiвних лiсових квiтiв, та де-не-де траплялися блiдi, легкi перелiски, немов душi торiшнiх первоцвiтiв. Тонкi павутинки виблискували мiж деревами, нiби нитки срiбла, а шишки ялин, здавалося, дружньо шепотiлися мiж собою.
Усi цi чудовi подорожi тривали в тi години, коли iй дозволялося погратися. Пiсля повернення Енн засипала Метью та Мерил розповiдями про своi «вiдкриття». Метью, зрозумiло, не скаржився, вiн слухав все з мовчазною й задоволеною усмiшкою. Мерил спочатку дозволяла всю цю «балаканину», а потiм зi здивуванням зрозумiла, що слухае не з меншим захопленням, нiж Метью. Тодi вона зазвичай поспiшно змушувала Енн «притримати язика».
Коли панi Лiнд нарештi добралася до Зелених Дахiв, Енн блукала садом, роздивляючись буйно порослi трави, яким додало кольорiв червонувате вечiрне сонце. Тож у поважноi жiнки було вдосталь часу для всебiчного звiту про свою хворобу, включно з деталiзацiею кожного больового вiдчуття та кiлькостi ударiв серця при цьому. Мерил навiть подумала, що грип може залишити незабутнi спомини. Коли всi подробицi були оприлюдненi, панi Рейчел перейшла до обговорення не менш цiкавоi для неi теми, якiй, власне, i присвятила свiй вiзит:
– Я чула дивнi речi про вас iз Метью.
– Гадаю, ти здивована не бiльше, нiж я сама, – пiдтакнула Мерил. – Тiльки зараз починаю приходити до тями.
– Жахливо, що сталася така помилка, – сказала панi Рейчел спiвчутливо. – А ви не могли вiдправити ii назад?
– Мабуть, могли, але вирiшили не робити цього. Метью вона сподобалася. Та й менi самiй вона подобаеться, хоч, визнаю, недолiкiв також не бракуе. Наш будинок немов ожив. Вона i справдi миле створiння.
Мерил чомусь сказала бiльше, нiж збиралася, й одразу прочитала несхвалення на обличчi панi Рейчел.
– Ви взяли на себе величезну вiдповiдальнiсть, – сказала вона похмуро, – особливо тому, що нiколи не мали справи з дiтьми. Я вважаю, ви мало знаете про цю дiвчинку та ii характер, та й не можна заздалегiдь вгадати, якою виявиться ця дитина. Але я, звичайно, не хочу налякати вас, Мерил.
– Це й неможливо, – сухо вiдрiзала та. – Якщо вже я на щось наважуюся, то не вiдступаю. Тобi, напевно, хочеться поглянути на Енн? Я покличу ii.
Енн вбiгла до кiмнати з намiром розповiсти про нове «вiдкриття», проте, побачивши незнайому особу, розгублено зупинилася в дверях. Вона справдi виглядала дещо дивно в короткiй затiснiй сукнi з цупкоi тканини, пошитiй у сиротинцi. Ноги, що стирчали з-пiд неi, здавалися незграбно довгими. Веснянки, пригрiтi сонечком, стали немов помiтнiшими та ряснiшими, нiж зазвичай, а непокрите, розшарпане вiтром волосся здавалося ще рудiшим.
– Гм, вибрали тебе не за красу, це точно, – таким виразним був коментар панi Рейчел Лiнд, яка завжди пишалася тим, що висловлювала свою думку без звичних для iнших екiвокiв. – Яка вона худезна й негарна, Мерил! Іди сюди, дитинко, дай менi краще тебе роздивитися. Господи помилуй, та чи бачив хто стiльки ластовиння? А волосся яке червоне – морквина морквиною! Пiдходь ближче, дитинко, чуеш?
Енн «пiдiйшла», але зовсiм не так, як очiкувала ця поважна добродiйка. Вiдстань вiд порогу до панi Рейчел вона подолала, здавалося, одним величезним стрибком. А коли зупинилася, то та аж вiдсахнулася вiд неi: обличчя дiвчинки почервонiло вiд гнiву, губи кривилися, а тендiтна постать тремтiла з голови до нiг.
– Я вас ненавиджу! – закричала вона, задихаючись i тупаючи ногою. – Я вас ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу… – Вона тупала дедалi сильнiше з кожним черговим потвердженням ненавистi. – Як ви смiете називати мене худезною й непривабливою? Як ви смiете говорити, що в мене веснянки та руде волосся? Ви груба, невихована, бездушна жiнка!
– Енн! – вигукнула Мерил з жахом.
Але дiвча безстрашно дивилося в обличчя панi Рейчел, виблискуючи очима й стиснувши кулачки. Лютим роздратуванням вiяло вiд усiеi ii фiгурки.
– Як ви смiете говорити таке про мене? – повторювала вона несамовито. – Чи хотiли б ви почути таке про себе? Коли б вам сказали, що ви товста й незграбна й у вас, ймовiрно, немае й iскри уяви! Мене не хвилюе, що я ранитиму вашi почуття, коли це кажу! Я навiть хочу iх ранити. Ви поранили моi почуття сильнiше, нiж будь-коли iх ранив п’яний чоловiк панi Томас. І я нiколи не пробачу вам цього, нiколи, нiколи!
І вона тупнула нiжкою ще. А потiв ще i ще.
– Так чи хто бачив щось подiбне! – вигукнула приголомшена панi Рейчел.
– Енн, iди до своеi кiмнати й залишайся там, поки я не прийду, – сказала Мерил, коли нарештi прийшла до мови.
Енн, вибухнувши сльозами, кинулася до дверей й зачиняючи гупнула ними так, що аж стiни задрижали. Вихором промчавши передпокоем i сходами, вона увiрвалася до кiмнатки в мезонiнi, сповiщаючи про це черговим гуркотом нi в чому не винних дверей.
– Ну, не заздрю тобi, Мерил, що ти будеш це виховувати, – урочисто сказала панi Рейчел.
Мерил вже вiдкрила рота, щоб вимовити якiсь примирливi слова, але чомусь сказала зовсiм не те, що думала:
– Тобi не слiд було насмiхатися над ii зовнiшнiстю, Рейчел.
– Мерил, чи не хочеш ти сказати, що виправдовуеш цей кошмарний спалах лютi? – запитала панi Рейчел роздратовано.
– Нi, – повiльно проказала Мерил. – Я не виправдовую ii. Вона повелася жахливо, й менi доведеться поговорити з нею про це. Але ми повиннi брати до уваги деякi обставини. Їi нiколи не вчили, що правильно, а що – нi. А ти справдi була дуже жорстокою до неi, Рейчел.
Мерил не змогла втримати в собi останне речення, хоч знову здивувалася, що сказала його. Панi Рейчел пiдвелася з виглядом ображеноi гiдностi.
– Бачу, Мерил, менi доведеться бути дуже обережною у висловлюваннях пiсля цього, бо делiкатнi почуття сирiт, привезених невiдомо звiдки, в цiй хатi вiднедавна на першому мiсцi. О нi, я не серджуся, не хвилюйся. Менi дуже шкода вас, тож про роздратування не йдеться. Вам доведеться нелегко з цiею дитиною. Коли б ти зважила на мою пораду – чого ти, я вважаю, не зробиш, хоч я виховала десятеро дiтей i поховала двох, – то «поговорила» б з нею гарною березовою рiзкою. Гадаю, це була б найефективнiша мова у спiлкуваннi з такою дитиною. Здогадуюся, що характер у неi такий само полум’яний, як ii волосся. Ну, до побачення, Мерил. Сподiваюся, ти час вiд часу заходитимеш до мене, як зазвичай це робила. Проте на мене тут не чекай.
І панi Рейчел з гiднiстю виплила з кiмнати – якщо тiльки можна сказати так про гладку жiнку, яка завжди ходить перевальцем. Своею чергою Мерил, навiть не сказавши гостi прощальних слiв, з похмурим виразом обличчя попрямувала в мезонiн.
Пiдiймаючись сходами, вона невпинно роздумувала над тим, як же слiд вчинити. Безумовно, нещодавно розiграна сцена була жахливою. До неi додавалося й те, що Енн виявила таку запальнiсть саме перед панi Рейчел Лiнд! Мерил раптом зупинилася, бо з докором визнала, що саме участь сусiдки тривожить ii бiльше, анiж поведiнка Енн. Як же покарати ii? Дружня порада про березову рiзку, чудодiйну властивiсть якоi, очевидно, вiдчули на собi всi дiти панi Рейчел, не знайшла вiдгуку в серцi Мерил. Вона навiть уявити не могла, що зможе бити дитину. Нi, потрiбно знайти iнший спосiб покарання, щоб змусити Енн усвiдомити всю тяжкiсть ii проступку.
Так нiчого й не придумавши, Мерил прочинила дверi в кiмнату. Дiвчинка лежала на лiжку в брудних черевиках, зануривши обличчя в подушку й буквально заходилася плачем.
– Енн, – сказала Мерил несподiвано примирливо.
Вiдповiдi не було.
– Енн, – вже суворiше повторила вона, – зараз же встань з лiжка й послухай, що я тобi скажу.
Дiвчинка сповзла з лiжка й сiла на стiлець, що стояв поруч. Їi обличчя розпухло й було мокрим вiд слiз. Вона вперто не пiдiймала очей.
– Добре ж ти поводишся, Енн! Тобi не соромно?
– Ця жiнка не мала жодного права називати мене некрасивою й рудою, – схлипуючи проказала Енн.
– Ти теж не мала жодного права так гнiватися й ображати ii. Менi було соромно, дуже соромно за тебе. Я хотiла, щоб ти була мила та ввiчлива з панi Лiнд, а ти зганьбила мене. А ще геть чисто не розумiю, чому тебе так зачепило про руду й негарну. Ти сама це не раз говорила.
– Але ж це велика рiзниця, коли ви говорите щось про себе й коли чуете це вiд iнших, – зi сльозами проказала Енн. – Ви можете знати, як насправдi виглядаете, але ж сподiваетесь, що iншi думають iнакше. Ви, напевно, думаете, що в мене жахливий характер, але я нiчого не могла з собою вдiяти! Коли вона все це сказала, щось у менi пiднялося й стало душити. Я просто повинна була накинутися на неi.
– Ну й показала ти себе, Енн, повинна я сказати. З найкращого боку! Вiдтепер панi Лiнд розповiдатиме про тебе всюди – можеш, не сумнiватися. Це жахлива iсторiя, Енн.
– Ви просто уявiть, що вiдчували б, якби хтось обiзвав вас худезною й негарною, – не стримуючи слiз, виправдовувалася Енн.
Давнiй спогад несподiвано ожив у пам’ятi Мерил. Вона була ще зовсiм маленькою, коли почула, як одна з Їi тiток сказала, звертаючись до iншоi родички: «Шкода, що воно таке непоказне, негарне створiння». Тiльки в п’ятдесят Мерил, нарештi, змогла забути цi слова, що так вжалили ii тодi, а потiм усе життя не давали спокою. Тому вона повела далi вже значно м’якше:
– Я не стверджую, що панi Лiнд вчинила правильно, кидаючи тобi в обличчя тi слова. – Рейчел завжди занадто прямолiнiйна. Але це зовсiм не вибачае твоеi поведiнки. Вона незнайома жiнка, набагато старша за тебе i до того ж моя гостя – ось три вагомi пiдстави, щоб поставитися до неi з усiею повагою. Однак ти повелася грубо й зухвало, тому… – тут в голову Мерил нарештi прийшла рятiвна iдея покарання – тобi доведеться пiти до неi додому й попросити вибачення.
– Я нiколи не зможу цього зробити, – сказала Енн з рiшучою похмурiстю. – Ви можете покарати мене найжорстокiше, Мерил. Наприклад, замкнути в темному, вологому пiдвалi, де живуть змii й жаби, й тримати там на хлiбi та водi. Я не скаржитимуся. Але я не зможу попросити вибачення в панi Лiнд.
– У нас немае звичаю замикати людей в темних, вологих пiдвалах, – сказала Мерил холодно. – До того ж iх i немае в Ейвонлi. Але перепросити в панi Лiнд тобi доведеться, iнакше залишатимешся у своiй кiмнатi доти, поки не наважишся це зробити.
– Значить, менi доведеться залишитися тут назавжди, – скорботно сказала Енн. – Я не можу сказати панi Лiнд, нiби шкодую про те, що iй сказала. Бо я не шкодую! Мене непокоiть, що я засмутила вас, а те, що сказала цiй жiнцi сприймаю з величезним полегшенням. Я навiть не можу уявити, що шкодую про це.
– Може, твоя уява запрацюе краще завтра вранцi, – сказала Мерил, встаючи, щоб пiти. – У тебе е нiч, щоб проаналiзувати свою поведiнку та змiнити свою думку. Ти говорила, що постараешся бути дуже хорошою дiвчинкою, якщо ми залишимо тебе в Зелених Дахах, але мушу визнати: в це важко повiрити сьогоднi.
Залишивши цю парфянську стрiлу терзати бурхливу душу Енн, Мерил спустилася на кухню, охоплена болiсним неспокоем i роздратуванням. Вона сердилася на себе, так само як i на Енн, бо, раз у раз згадуючи приголомшене обличчя панi Рейчел, губи ii мимоволi розтягувалися в усмiшцi i виникало нестримне бажання розреготатися.
X. Вибачення Енн
Того вечора Мерил нiчого не сказала Метью про те, що трапилося, але коли наступного ранку Енн не поступилася, довелося пояснити ii вiдсутнiсть за снiданком. Мерил не втаiла вiд Метью жодноi подробицi, доклавши водночас чимало зусиль, щоб вiддати належне жахливiй поведiнцi Енн.
– Непогано, що Рейчел Лiнд так поставили на мiсце. Вона просто стара плiткарка, яка всiм остогидла, – такою була «пiдтримка» Метью.
– Метью, ти мене дивуеш! Адже знаеш: поведiнка Енн не витримуе жодноi критики та все одно стаеш на ii бiк! Може, скажеш, що вона зовсiм не заслуговуе покарання?
– Ну… нi… не зовсiм, – знiяковiло промимрив Метью. – Так, визнаю: ii треба трошки покарати. Але не будь з нею занадто суворою, Мерил. Згадай, в неi нiкого не було, щоб навчати доброго поводженню. Ти… ти ж даси iй поiсти?
– Хiба ти коли чув, щоб я голодом примушувала людей до доброi поведiнки? – запитала Мерил обурено. – Вона iстиме у своiй кiмнатi. Проте залишатиметься там доти, поки не зважиться на вчинок. Це остаточне рiшення, Метью.
На обiдi й вечерi Енн, як i ранiше, не було за столом. Щораз Мерил вiдносила в мезонiн повну тацю страв i пiзнiше приносила iх на кухню майже неторканими. Увечерi Метью не витримав i уважно з занепокоенням придивився до вщерть заповненоi тацi. Невже Енн цiлий день нiчого не iла?
Метью саме тинявся без дiла бiля комор, коли Мерил рушила на дальне пасовище за коровами. Власне, вiн дожидався саме цього моменту, щоб прослизнути в будинок i з виглядом злодiя пiднятися в мезонiн. Зазвичай Метью обертався мiж кухнею i своею маленькою спальнею бiля передпокою, часом наважуючись вiдвiдати хiба що вiтальню або iдальню, коли до чаю запрошували священника. Але на другому поверсi свого будинку вiн був востанне чотири роки тому, коли допомагав Мерил клеiти шпалери в гостьовiй кiмнатi.
Вiн тихенько пройшов через маленьку вiтальню мезонiну, вiдтак якусь мить постояв перед дверима кiмнатки Енн, перш нiж наважився постукати у дверi, а потiм вiдчинити iх.
Енн сидiла на жовтому стiльцi бiля вiкна, сумно дивлячись у сад. Вона здавалася такою маленькою й нещасною, що в Метью здригнулося серце. Вiн безшумно зачинив за собою дверi й навшпиньки пiдiйшов до неi.
– Енн, – прошепотiв вiн, немов боячись, що iх пiдслуховують. – Як ти тут, Енн?
Дiвчинка важко усмiхнулася:
– Непогано. Я багато уявляю, й саме це допомагае приемнiше коротати час. Звичайно, менi досить самотньо, проте сподiваюся незабаром звикнути.
Енн знову усмiхнулася, хоробро дивлячись вперед – на довгi роки майбутнього одиничного ув’язнення.
Метью згадав, що вiн повинен сказати те, що збирався, не втрачаючи часу, бо Мерил могла повернутися ранiше, нiж зазвичай.
– Послухай, Енн, подумай… краще це зробити й покiнчити з цим, – прошепотiв вiн. – Доведеться це зробити рано чи пiзно, знаеш, адже Мерил – жахливо непохитна жiнка… жахливо непохитна, Енн. Зроби це зараз. послухай. i все буде позаду.
– Ви маете на увазi попросити вибачення в панi Лiнд?
– Так… попросити вибачення… саме так, – сказав Метью гаряче. – Загладити це, так би мовити. Ось до цього я й веду.
– Мабуть, я можу це зробити заради вас, – сказала Енн задумливо. – І це буде правдою, коли я скажу, що менi шкода за свою поведiнку, бо й справдi шкодую. Хоч учора ввечерi я цього не вiдчувала i вночi теж, бо страшенно злилася. Прокидалася тричi i не тямила себе вiд лютi. Але сьогоднi вранцi все пройшло. Залишилася тiльки якась неприемна знемога. І менi стало так соромно. Але я навiть думки не допускала, щоб пiти й сказати про це панi Лiнд. Це так принизливо. Тож вирiшила, що краще залишуся тут пiд замком на все життя. Але тепер… для вас я зробила б що завгодно… i якщо ви справдi хочете, щоб я…
