скачать книгу бесплатно
– Дякую, добре, – вiдповiла Енн i тiнь смутку лягла на ii обличчя.
– Ми зайдемо на хвилинку, поки кiнь вiдпочине, – сказала Мерил. – Я пообiцяла Метью не затримуватися. Рiч у тiм, панi Спенсер, що сталося непорозумiння, i я приiхала з’ясувати це. Ми, Метью i я, просили вашого родича Роберта Спенсера передати вам, щоб ви привезли нам з притулку хлопчика десяти або одинадцяти рокiв.
– Мерил, що ви таке кажете! – засмучено вигукнула панi Спенсер. – Роберт прислав до мене свою дочку Ненсi, яка повiдомила, що вам потрiбна дiвчинка… Адже так, Флоро-Джейн? – звернулася вона до своеi дочки, яка теж вийшла на ганок.
– Так, саме так вона й сказала, панi Катберт, – рiшуче пiдтвердила Флора-Джейн.
– Менi страшенно неприемно, – засмутилася панi Спенсер, – що так вийшло, але це не з моеi вини, панi Катберт. Я намагалася влаштувати все якнайкраще й намагалася дiяти вiдповiдно до ваших бажань. Ненсi жахлива розтелепа. Скiльки разiв я ii' лаяла за неуважнiсть!
– Ми, звичайно, й самi виннi, – визнала Мерил. – Нам слiд було самим приiхати до вас, а не передавати такi важливi речi через iнших. Ну, нiчого не поробиш, помилка сталася, i тепер потрiбно подумати, як ii виправити. Чи можемо ми вiдправити дiвчинку в притулок? Я вважаю, ii вiзьмуть назад, адже так?
– Гадаю, що так, – сказала панi Спенсер задумливо, – але можливо, не доведеться й вiдправляти. Вчора до мене заходила панi Блеветт i дуже шкодувала, що не попросила мене привезти iй дiвчинку, щоб допомагати по господарству. У панi Блеветт, як ви знаете, велика родина, iй важко знайти прислугу. Енн iй дуже пiдiйде. Я називаю це Божим промислом!
Однак Мерил не дуже вiрилось, що Бог мав хоч якесь вiдношення до цiеi справи. Вона не була знайома з панi Блеветт, але кiлька разiв бачила цю маленьку кiстляву жiнку зi злим обличчям. Говорили, що вона дуже вимоглива хазяйка. Дiвча-та-служницi, якi в неi не затримувалися, розповiдали жахливi iсторii про ii дратiвливiсть, скнарiсть та нахабних, забiякуватих дiтей. Мерил аж жахнулася, коли уявила, що потрiбно вiддавати Енн на милiсть такоi жiнки.
– Добре, я зайду в будинок, i ми обговоримо цю справу, – сказала вона.
– А чи це не панi Блеветт, власною персоною, йде там по дорiжцi? – вигукнула панi Спенсер, заводячи гостей з передпокою до вiтальнi, де на них вiйнуло таким жахливим холодом, неначе повiтря, проходячи через темно-зеленi щiльно закритi жалюзi, втрачало все свое тепло. – Яке щастя! Ми можемо владнати цю справу прямо зараз. Сiдайте в крiсло, панi Кат-берт. Енн, сядь на отоманку й не крутись. Давайте сюди вашi капелюхи. Флоро-Джейн, пiди й постав чайник… Добрий день, панi Блеветт! Ми якраз говорили про вас, ви дуже вчасно прийшли. Знайомтеся: панi Блеветт, це панi Катберт. О, вибачте, я на хвилиночку вiдлучуся. Забула сказати Флорi-Джейн, щоб вона вийняла булочки з плити.
Вона швидко вибiгла з кiмнати, попередньо пiднявши жалюзi. Енн мовчки сидiла на отоманцi, мiцно зцiпивши на колiнах руки, й дивилася на панi Блеветт як загiпнозована. Невже ii вiддадуть цiй жiнцi з кощавим обличчям i такими суворими очима? Вона вiдчула, як до горла пiдiймаеться грудка й починають щипати очi. Сльози вже от-от мали бризнути, коли повернулася панi Спенсер, рум’яна й сяюча, готова подолати будь-яке утруднення – фiзичне, iнтелектуальне, духовне.
– Сталася помилка ось з цiею маленькою дiвчинкою, панi Блеветт, – сказала вона. – Я була впевнена, що пан i панi Кат-берти хочуть взяти на виховання дiвчинку. Менi саме так сказали. Проте з’ясувалося, що вони просили надiслати хлопчика. Тож, якщо ви не змiнили свое рiшення вiд учора, гадаю, Енн – саме те, що вам потрiбно.
Панi Блеветт змiряла Енн з голови до нiг суворим поглядом.
– Скiльки тобi рокiв i як тебе звати? – запитала вона.
– Енн Ширлi, – затинаючись, вимовила дiвчинка, ще бiльше зiщулюючись i не наважуючись висловити жодних застережень щодо свого iменi. – Менi одинадцять рокiв.
– Гм! На одинадцять ти не виглядаеш. Це, мабуть, через худорбу. Не впевнена, але, кажуть, худорлявi люди – непоганi працiвники. Утiм, якщо я вiзьму тебе, ти повинна бути хорошою дiвчинкою – працьовитою, старанною, слухняною. Сподiваюся, ти чесно вiдпрацюеш за свое утримання. Я позбавлю вас вiд неi, панi Катберт. Мiй найменшенький такий примхливий, всю мене змучив. Якщо хочете, я заберу ii просто зараз.
Мерил глянула на Енн, i серце ii здригнулося. На блiдому обличчi дiвчинки читався нiмий вiдчай безпорадноi маленькоi iстоти, яка знову опинилася в тiй самiй пастцi, з якоi щойно вибралася. Мерил раптом зрозумiла, що ця картина переслiдуватиме ii повсюдно, якщо вона не наважиться покласти край стражданням маленькоi бiдолаги. А ця панi Блеветт! Як можна вiддати вразливу, чуйну дитину такiй жiнцi! Нi, вона не вiзьме на себе таку вiдповiдальнiсть!
– Не знаю, – проказала Мерил повiльно. – Я не кажу, що ми з Метью остаточно вирiшили не залишати ii в себе. Ба бiльше: Метью навiть налаштований залишити ii. Я приiхала тiльки, щоб з’ясувати, як саме сталася помилка. Тепер вважаю, що нам краще повернутися та ще раз поговорити з Метью, бо вiдчуваю, що не повинна приймати остаточне рiшення, не порадившись iз ним. Якщо ми вирiшимо, що не хочемо залишати, то привеземо або вiдправимо ii до вас завтра ввечерi. Якщо цього не зробимо, то, значить, вона залишаеться в нас. Ви згоднi на це, панi Блеветт?
– Доведеться погодитися, – вiдповiла жiнка не дуже люб’язно.
Поки Мерил говорила, обличчя Енн немов освiтилося сонцем: спочатку стерся вираз вiдчаю, потiм з’явився слабкий промiнь надii. Очi ii засяяли, як ранковi зорi. Дiвчинка зовсiм змiнилася, а коли через хвилину панi Спенсер i панi Блеветт вийшли з кiмнати, щоб пошукати якийсь кулiнарний рецепт, за яким та, власне, й прийшла. Енн схопилася й кинулася до Мерил.
– О, панi Катберт, ви й справдi сказали, що, може, дозволите менi залишитися в Зелених Дахах? – шепотiла вона майже беззвучно, немов ця чудова можливiсть могла розвiятися вiд гучного звуку. – Ви й справдi це сказали? Чи я тiльки уявила?
– Гадаю, що тобi слiд навчитися тримати свою уяву у вуздi, Енн, а то ти не можеш розрiзняти реальнiсть i фантазii, – ска-зала Мерил сухо. – Так, я справдi це сказала, але нiчого бiльше. Ще нiчого не вирiшено, i можливо, все-таки тебе вiзьме панi Блеветт. Їй ти, безсумнiвно, потрiбнiше, нiж менi.
– Тодi я краще повернуся до притулку, нiж пiду жити до неi, – гаряче вигукнула Енн. – Вона виглядае зовсiм як… як свердло.
Мерил придушила усмiшку, вважаючи, що Енн слiд вiдчитати за такi слова.
– Соромно маленькiй дiвчинцi говорити такi речi про даму, до того ж незнайому, – сказала вона суворо. – Пiди на свое мiсце, сиди тихо й мовчи, як добре вихована дiвчинка.
– Я намагатимуся й робитиму все, що ви скажете. Тiльки залишiть мене у вас! – гаряче просила Енн, слухняно повертаючись на свое мiсце на отоманцi.
Коли того вечора вони знову приiхали в Зеленi Дахи Ме-тью зустрiв iх на дорозi. Мерил ще здалеку помiтила брата, який походжав дорiжкою i безпомилково вгадала причину його занепокоення. Вона прочитала полегшення на його обличчi, коли вiн побачив iх разом з Енн. Але нiчого не сказала йому, поки вони не пiшли в хлiв на доiння. Там вона коротко виклала йому життеву iсторiю Енн i результати своеi бесiди з панi Спенсер.
– Я б i собаки не вiддав цiй бабi Блеветт, – сказав Метью з незвичайною для нього гарячковiстю.
– Менi вона теж не сподобалася, – зiзналася Мерил. – Але, Метью, або ми вiддамо Енн iй, або нам доведеться залишити ii в себе. Здаеться, ти вже вирiшив, тодi я теж згодна… або, точнiше, менi доводиться погодитися. Я так довго про це думала, що, здаеться, звиклася з цiею думкою. Менi це видаеться певного роду обов’язком. Я нiколи не виховувала дитину, тим бiльше дiвчинку, тож, гадаю, в мене буде повно турбот. Але я зроблю все, що зможу. Що стосуеться мене, Метью, вона може залишитися.
Сумне обличчя Метью враз полагiднiшало.
– Ну, я так i знав, Мерил, що ти до цього прийдеш, – сказав вiн. – Вона така цiкава iстота.
– Було б краще, якби ти мiг сказати, що вона корисна iстота, – вiдрiзала Мерил. – Але я постараюся, щоб вона такою стала. І запам’ятай, Метью, не втручайся в моi методи виховання. Може, стара дiва небагато знае про виховання дiтей, але, впевнена, що старий парубок знае про це ще менше. Якщо мене спiткае невдача, то залишиться цiлком достатньо часу, щоб тобi втрутитися й допомогти менi.
– Добре, добре, Мерил, буде, як ти захочеш, – запевнив Метью. – Тiльки будь до неi доброю. Гадаю, вона з тих, з ким можна зробити все, якщо тiльки пiдiйти з любов’ю.
Мерил фиркнула у вiдповiдь, висловивши свое презирство до поглядiв Метью на це чисто жiноче питання, й пiшла до молочноi кiмнати з вiдрами молока.
«Сьогоднi я не скажу iй нi слова, – думала Мерил, розливаючи молоко в глечики. – А то вона так розхвилюеться, що не засне. Ну й потрапила ж ти, Мерил Катберт, в iсторiю! Чи думалося тобi хоч колись, що прийде день, коли доведеться взяти на виховання дiвчинку з притулку? Це так дивно! Але ще дивнiше, що саме Метью причина цього, Метью, який завжди смертельно боявся маленьких дiвчаток. Хай там як, ми взяли на себе неабияку вiдповiдальнiсть, i один Бог вiдае, що з цього вийде!»
VII. Молитва Енн
Того вечора, проводжаючи Енн спати до ii кiмнати в мезонiнi, Мерил суворо сказала:
– Енн, вчора я помiтила, що, роздягнувшись, ти розкидала свiй одяг по пiдлозi. Це погана звичка, ii треба позбутися. Все, що знiмаеш iз себе, акуратно згортай i клади на стiлець. Я не хочу мати справу з неакуратними дiвчатами.
– Я вiдчувала вчора такi душевнi муки, що зовсiм не думала про це, – сказала Енн. – Сьогоднi все складу акуратно. Вiд нас завжди цього вимагали в притулку. Втiм, я через день про це забувала, бо хотiла швидше пiрнути в лiжко, щоб залишитися наодинцi з мрiями.
– Тобi доведеться щодня пам’ятати про це, якщо залишишся тут, – попередила Мерил. – Ну ось, так краще. Тепер прочитай молитву й лягай спати.
– Я нiколи не читаю молитву, – оголосила Енн.
Мерил не те що здивувалася – жахнулася.
– Енн, що ти таке кажеш! Хiба тебе нiколи не вчили молитися? Бог хоче, щоб усi маленькi дiвчата читали молитву. Ти знаеш, хто такий Бог?
– Бог – це дух, нескiнченний, вiчний i незмiнний, вища мудрiсть, сила, святiсть, справедливiсть, доброта й iстина, – вiдповiдала Енн швидко й гладко.
Мерил, здавалося, трохи заспокоiлася.
– О, то ти все-таки маеш якесь уявлення, слава Богу! Не зовсiм язичниця. Де тебе цього навчили?
– У недiльнiй школi притулку ми вчили катехизис. Менi це дуже подобалося. Щось е чудове в цих словах – «нескiнченний, вiчний i незмiнний». Велично, правда? Чуються гуркiт, немов великий орган грае. Гадаю, це не можна назвати вiршами, але звучить, як поезiя, правда?
– Ми говоримо не про поезiю, Енн, а про вечiрню молитву. Хiба ти не знаеш, як це недобре – не молитися щовечора? Боюся, що ти дуже погана дiвчинка.
– Вам теж було б легше бути поганою, якби у вас було руде волосся, – сказала Енн з докором. – Тi, в кого волосся не руде, не розумiють, як це жахливо. Панi Томас сказала менi, що Бог навмисне дав менi руде волосся, й вiдтодi я перестала ним цiкавитися. До того ж я завжди занадто втомлювалася до вечора, щоб обтяжувати себе молитвою. Вiд людей, яким доводиться няньчити близнюкiв, не можна очiкувати, що вони читатимуть молитву. Скажiть вiдверто, хiба ви так не думаете?
Мерил вирiшила, що релiгiйне виховання Енн слiд почати негайно. Було очевидно, що вiдкладати не можна.
– Ти повинна читати молитву на нiч, Енн, поки перебуваеш пiд моiм дахом.
– Звичайно, якщо ви хочете, – погодилася Енн охоче. – Я зроблю все, щоб потiшити вас. Але сьогоднi вам доведеться сказати менi, що потрiбно говорити. Коли я ляжу в лiжко, то придумаю по-справжньому прекрасну молитву, яку повторюватиму щовечора. Впевнена, це буде дуже цiкаво.
– Треба встати на колiна, – сказала Мерил знiяковiло.
Енн опустилася на колiна бiля нiг Мерил i серйозно проказала:
– Чому потрiбно вставати на колiна, щоб молитися? Якби я захотiла помолитися, то ось що зробила б. Пiшла б зовсiм одна в широке поле або краще далеко-далеко в лiс i стала б дивитися в небо, у високе-високе, чудове блакитне бездонне небо. І тодi вiдчула б молитву… Ну, я готова. Що потрiбно сказати?
Мерил вiдчула ще бiльшу незручнiсть. Вона збиралася навчити Енн найпростiшоi дитячоi молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…». Але, пригадаймо, в неi все-таки було почуття гумору. А це не що iнше, як друга назва здатностi зрозумiти, що й коли доречно. Тому в неi раптом виникла думка про те, що наiвна молитва, призначена для малечi в бiлих сорочечках, котрi шепчуть ii бiля колiн люблячоi матерi, зовсiм не пiдходить для цього веснянкуватого створiння, яке нiчого не знае про Божу любов i не прагне до неi, бо нiколи не зустрiчалося з нею у виглядi любовi людськоi.
– Ти вже велика, Енн i можеш сама помолитися, – сказала вона нарештi. – Просто подякуй Боговi за всi його благодiяння й смиренно попроси Його про те, чого хочеш.
– Добре, я постараюся, – пообiцяла Енн, ховаючи обличчя в колiнах Мерил.
Милостивий Отець наш небесний – так кажуть священники в церквi, тож, напевно, пiдiйде i для особистоi молитви, правда? – запитала вона, пiднявши голову на мить. – Милостивий Отець наш небесний, я дякую Тобi за Бiлий Шлях Чарiвностi, й Озеро Блискучих Вод, i Боннi, й Снiгову Королеву. Я дуже вдячна за них. І це усе те добро, про яке я можу зараз згадати i за яке повинна подякувати Тобi. Щодо моiх бажань, то iх так багато, що перелiк забрав би багато часу. Тому я згадаю тiльки два – найважливiшi. Будь ласка, дозволь менi залишитися в Зелених Дахах i зроби мене красивою, коли я виросту.
З повагою, Анна Ширлi.
– Ось, все в порядку? – запитала вона бадьоро, встаючи з колiн. – Я пiдiбрала б значно розкiшнiшi вирази, якби в мене був час подумати.
Тiльки думка про те, що не вiдсутнiсть побожностi, а духовне невiгластво стало причиною цього незвичайного звернення до Бога, допомогла Мерил зберегти присутнiсть духу. Вона дбайливо вкрила дiвчинку ковдрою, в душi пообiцявши собi, що завтра ж велить iй вивчити справжню молитву, i вже виходила з кiмнати, забравши свiчку, коли Енн знову покликала ii:
– Я щойно згадала, що треба було сказати «Амiнь» замiсть «З повагою». Так? Так священники говорять. Я забула про це, але вiдчувала, що потрiбен якийсь кiнець, i я прилаштувала такий. Як ви думаете, це велика помилка?
– Нi… не думаю… – сказала Мерил. – Лягай i спи спокiйно. Добранiч.
– Сьогоднi я можу сказати «На добранiч» iз чистою совiстю, – сказала Енн, iз насолодою пiрнаючи в подушки.
Мерил повернулася на кухню, поставила свiчку на стiл i рiшуче звернулася до Метью:
– Метью, саме час, щоб хтось зайнявся вихованням цiеi дiвчинки. Вона майже повна язичниця. Вiриш, вона нiколи в життi не молилася!? Схожу завтра до пастора й попрошу молитовник для дiтей, ось що я зроблю. І вона ходитиме до недiльноi школи, тiльки-но я пошию iй пристойну сукню. Так, бачу, клопоту менi вистачатиме. Що ж, кожен повинен мати в життi свою частку турбот. Донинi в мене було спокiйне життя, але настала нарештi й моя година. Сподiваюся виконати свiй обов’язок як слiд.
VIII. Виховання Енн
Через вiдомi причини Мерил так до вечора наступного дня й не сказала Енн, що залишае ii в Зелених Дахах. До обiду вона давала iй рiзнi доручення й уважно спостерiгала, як дiвчинка iх виконуе. Та вже до полудня переконалася, що Енн моторна й слухняна, працьовита й тямуща. Головним ii недолiком була схильнiсть впадати в задуму. Тодi прямо посеред якогось заняття вона геть-чисто про нього забувала, поки гучне зауваження або несподiвана катастрофа не повертали ii на землю.
Скiнчивши мити посуд пiсля обiду, Енн несподiвано зупинилася перед Мерил з виглядом людини, що зважилася дiзнатися про найжахливiший вирок. Їi тендiтна постать тремтiла з нiг до голови, обличчя палало, очi здавалися майже чорними. Вона мiцно стиснула руки перед грудьми й благально промовила:
– О, будь ласка, панi Катберт, скажiть менi, чи збираетеся ви вiдiслати мене чи нi. Я намагалася бути терплячою весь ранок, але вiдчуваю, що бiльше не можу виносити цю невiдомiсть. Це жахливе вiдчуття. Будь ласка, скажiть менi!
– Енн, ти не ошпарила ганчiрку окропом пiсля миття посуду, як я тобi велiла, – сказала Мерил незворушно. – Пiди й зроби це, перш нiж ставити запитання.
Дiвчинка виконала наказ i, обернувшись до Мерил, знову зупинила на ii обличчi благальний погляд.
– Добре, – сказала Мерил, розумiючи, що не здатна придумати жодноi причини для вiдтермiнування вiдповiдi на запитання дiвчинки. – Гадаю, що можу тобi сказати. Ми з Метью вирiшили залишити тебе. Зрозумiло, якщо ти спробуеш бути хорошою дiвчинкою та поважатимеш нас. Але, дитя, що з тобою?
– Я плачу, – сказала Енн знiяковiло. – Не знаю чому. Я так зрадiла, як тiльки людина може радiти. О, радiти – зовсiм не те слово. Це було зi мною, коли я побачила Бiлий Шлях Чарiвностi й цвiтiння вишня… але це! О, це набагато бiльше, нiж радiсть. Я щаслива! І намагатимуся бути дуже хорошою. Це тяжка праця, бо панi Томас часто говорила менi, що я жахливо погана. Але все одно намагатимусь з усiх сил. Ви не знаете, чому я плачу?
– Мабуть, ти просто схвильована та збуджена, – сказала Мерил несхвально. – Сядь на стiлець i заспокойся. Боюся, ти занадто схильна як до слiз, так i до смiху. Так, ти залишишся в нас, i ми постараемося, щоб тобi було тут добре. У вереснi пiдеш до школи, бо нинi до початку канiкул залишилося всього два тижнi.
– Як менi вас називати? – запитала Енн. – Панi Катберт? Чи тiтка Мерил?
– Нi, зви просто Мерил. Я не звикла до панi Катберт, це мене дратуе.
– Але це зовсiм нешанобливо – просто Мерил, – запротестувала Енн.
– Гадаю, не буде нiякоi неповаги, якщо тiльки ти говоритимеш з повагою. Усi в Ейвонлi – i старi, й молодi – звуть мене Мерил, крiм священника. Вiн каже «панi Катберт»… коли згадуе про це.
– Менi так хотiлося б називати вас тiтка Мерил, – сказала Енн сумно. – У мене нiколи не було тiтки або iншоi родички… навiть бабусi. Тодi менi здавалося б, що я справдi належу вам. Можна менi називати вас тiтка Мерил?
– Нi, я тобi не тiтка, i не люблю давати людям титули, яких вони не носять насправдi.
– Але ми могли б уявити, що ви моя тiтка.
– Я не могла б, – вiдрiзала Мерил.
– Ви нiколи не уявляете речi не такими, якi вони насправдi? – запитала Енн, широко розкриваючи очi.
– Нi.
– О! – Енн глибоко зiтхнула. – О, панi… Мерил, як багато ви втрачаете!
– Не впевнена. Навiщо уявляти речi не такими, якi вони насправдi? – заперечила Мерил. – Коли Бог створив нас у такому, а не iншому свiтi, то не для того, щоб ми цей свiт уявляли iншим. Ох, це менi нагадало… Енн, пiди до вiтальнi – тiльки ноги витри як слiд i не напусти мух – та принеси менi листiвку, яка стоiть на камiннiй полицi. На нiй надрукована молитва «Отче наш». Сьогоднi ввечерi ти витратиш свiй вiльний час на те, щоб вивчити ii напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора, бiльше бути не повинно.
– Так, гадаю, це була дуже нескладна молитва, – сказала Енн, вибачаючись. – Але, розумiете, в мене не було досвiду. Не можна очiкувати, щоб людина добре молилася з першого ж разу, правда? Я придумала чудову молитву, коли лягла в лiжко, як i обiцяла. Вона була майже такою довгою, як у священника, i дуже поетична. Але чи повiрите – я не згадала жодного слова, коли прокинулася. Гадаю, нiколи не зможу скласти кращу за неi. Чомусь, коли що-небудь придумуеш вдруге, нiколи не виходить так добре, як було вперше. Ви це помiчали?
– Є дещо, що ти повинна помiтити, Енн. Коли я кажу тобi щось зробити, то хочу, щоб ти слухалася мене вiдразу, а не стояла стовпом i не мiркувала про це без кiнця. Іди та зроби, що я тобi велiла.
Енн швидко попрямувала через передпокiй у вiтальню, проте так довго не поверталася, що Мерил вiдклала плетиво й, стиснувши губи, вирушила за нею. Вона побачила, що Енн нерухомо стоiть перед картиною. Дiвчинка зцiпила руки за спиною, обличчя ii' було пiднято вгору. Бiле й зелене свiтло, що пробивалося в кiмнату через гiлки яблунь i плюща, обливало занурену у споглядання маленьку фiгурку неземним сяйвом.
– Енн, про що ти думаеш? – запитала Мерил рiзко.
Дiвчинка здригнулася й повернулася на землю.
– Про це, – сказала вона, вказуючи на картину – досить яскраву репродукцiю пiд назвою «Христос, що благословляе дiтей». – Я уявила себе однiею з них. Наприклад, он тiею дiвчинкою в блакитнiй сукнi, яка стоiть у куточку, немов вона нiкому не належить, зовсiм, як я. Яка ж вона самотня й сумна, правда? Гадаю, в неi немае нi батька, нi матерi. Але iй теж хотiлося отримати благословення, тому вона боязко пробралася в куточок, сподiваючись, що нiхто ii не помiтить, нiхто, крiм Нього. Я впевнена, я знаю, що вона вiдчувала. У неi сильно билося серце, а руки заклякли, так само як у мене, коли запитувала, чи залишите ви мене тут. Вона боялася, що Вiн може не помiтити ii. Але Вiн, напевно, помiтив, як гадаете? Я намагалася все це уявити – як вона пробиралася дедалi ближче, поки не постала зовсiм близько до Нього. І тодi Вiн глянув на неi й поклав руку iй на голову, i – о! – який радiсний трепет охопив ii! Але я хотiла б, щоб митець не зображував Його таким сумним. У Нього таке обличчя на всiх картинах, ви помiчали? Тiльки менi не вiриться, що Вiн справдi був таким сумним, а то дiти боялися б Його.
– Енн, – сказала Мерил, дивуючись собi, чому вона давно не перервала промову дiвчинки, – не можна говорити такi речi. Це неповага… явна неповага…
Очi Енн мало не випали з орбiт.
– Але я вiдчуваю таку побожнiсть! Я зовсiм не хотiла бути нешанобливою.
– Так, я вiрю тобi… але не можна говорити так безцеремонно про цi речi. І ще зверни увагу на таке, Енн. Коли я тебе за чимось посилаю, повертайся вiдразу, а не мрiй i не фантазуй перед картинами. Пам’ятай про це! Вiзьми цю листiвку й ходiмо на кухню. Тепер сядь у кутку i вивчи цю молитву напам’ять.
Енн притулила листiвку до глека, в якому стояли бiлопiннi яблуневi гiлки. Вона принесла iх перед обiдом, щоб прикрасити стiл, – Мерил на це подивилася косо, але нiчого не сказала. Дiвчинка сперлася пiдборiддям на руки й кiлька хвилин мовчки й уважно дивилася на надруковану молитву.
– Менi це подобаеться, – оголосила вона нарештi. – Дуже красиво. Я вже чула цю молитву: одного разу ii читав ректор недiльноi школи в притулку. Але в нього був такий скрипучий голос, i така похмурiсть на обличчi, що я безпомилково визначила: для нього молитва була неприемним обов’язком… Це не поезiя, але на мене вона справляе таке саме враження, як поезiя. «Хай святиться iм’я Твое». Це зовсiм як мелодiя. О, я так рада, що ви велiли менi це вивчити, панi… Мерил.
