скачать книгу бесплатно
– Зовсiм ти нiкуди кчемний! – каже Порох, – нi пити, нi iсти.
– Та як його отаке гiрке пити? – зверта Чiпка на горiлку.
– То тiльки так здаеться… Ось пiдожди трохи, пройме – сам попросиш!
Чiпка справдi почув – спершу наче хто гарячим залiзом припiк його всерединi: запекло коло серця та й розiйшлося по всьому животу… Далi – той огонь затух, – запекла згага, iсти схотiлося… Здаеться, вола б з’iв… i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом – мов щось у вiчi вступило… заграло в головi… повеселiшало на серцi… Темнi думки стали прояснятися… стала прокидатись вiра… узяло завзяття… «То все брехня! – думаеться йому. – Хай карбованця проходжу, хай два, або й усi п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловiче, земля моя!..» І так стало Чiпцi весело, немов справдi земля вже його, i вiн вертаеться додому забезпечений…
– А чи дорого се дiло стоiтиме? – пита вiн у Пороха.
– Яке дiло? Коли дуже закручуване – дорожче; а коли нi – недорого, – одказав Порох.
– А мое дiло?…
– Ось тривай лиш – ще по однiй вип’емо, – та тодi вже й за дiло!..
Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi прожогом розчинилися i в хату вскочила жiнка – не жiнка, дiвка – не дiвка; голова не покрита, як у дiвки, а коси заборсанi в мичку, немов жiнка збиралася сховати iх пiд очiпок, та зав’язала на тiм’i, а вони й розсипались… Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болiзний, жовтий, – тiльки однi очi – чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом…
– Уже п’е… уже п’е! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затiпались. – Їсти нi крихти нема, дiтвора плаче, а вiн, чортiв бугай, горiлку дудлить!..
– Іди собi! iди, йди! – зайдикав Порох. – Менi нiколи. Я зараз чоловiковi писатиму прошенiе… iди собi!
– Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема…
– Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати мене з своiми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
– Авжеж шкода!.. – i якось страшно засвiтила очима. Погляд ii упав на краець хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрюка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк.
– Бач, проклятий! Казав – хлiба нема, аж ось скiльки переховував.
– Ну, бери, бери… та йди собi! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно повела очима – i повагом вийшла з хати.
– Хто це? – запитав Чiпка.
– Шмат… – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра… Не всi, бач, дома – божевiльна… Божевiльна, а дiтей плодить, – та й живуть, проклятi, на мою голову!..
Чiпцi так стало шкода божевiльноi сестри Пороха, ii малих дiток… «Може, вони голоднi й холоднi, – думав вiн. – От, якби багатство – чи дiйшла б вона до цього?… Якби-то багатство… А то от останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю – i почала перед ним своi виводи виводити…
– А що ж: будемо прошенiе писати, – перебив Порох.
Чiпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашковоi свiчки, каламар з помадноi баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку.
– Як потемнiе, то запалимо, щоб не шукатися, – сказав вiн. – А тепер пусти мене на свое мiсце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, – тiльки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то «так», то «ага…», «еге…», «добре…», «ну, а далi?» І далi Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечiрне сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову голову, перерiзало надвое бiлий папiр i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою… Облита свiтом i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою. Чiпцi здавалося: кривава голова писала криваву жалобу…
Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна.
– Слухай: чи так буде? – i став читати.
– Що, так? – запитав знову, перечитавши.
– Так, – одказав Чiпка, не знаючи сам – чи так, чи нi.
– Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й пiсля просьби не завадить.
– Добре, – згоджуеться Чiпка. – На щастя, значить?
– Еге ж, – сказав Порох, покректав, потягся i випив одну за другою аж двi чарки.
Пiднiс Чiпцi. Випив i той – i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково.
– Ти в нас заночуеш, а завтра i в суд, – сказав Порох та й замовк.
Важко стало в хатi. Чiпка сидiв на тринiжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту, Чiпка запитав:
– І се ви так живете?
– Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя.
– Не смачно…
– Та як вип’емо, то воно й посолодша трохи; а без того – через добрих людей давно б висiли на трямку, – сказав Порох i знову ковтнув чарку.
– Усiм, значить, добре… – обiзвавсь Чiпка.
– А ти думав, – нi?… У кожного – не без того… Ти знаеш Польського?… – пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки.
– Котрого?
– Того, що й у вас пануе, що в Красногорцi живе.
– То що?
– Не то що… А отой мене доiв, той мене в землю втоптав! – І Порох знов заходив по хатi. – Як став предводителем, так i нема менi життя… Ябедник! Ябедник – та й нема менi добра… А до його менi добре було… Служив… Цей будинок, бач, похилився тепер… а колись?… Колись у йому бенкетували… музики грали… сам комiсар гуляв тут… А тепер… нужда та злиднi! А все – вiн!
– Шо ж вiн вам заподiяв? – пита Чiпка.
– Як що? З служби вижив… ябедником зробив… он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником… Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, – бо брат дурний… Племiнничок звiв з ума сестру, – бо сестра божевiльна… А Василь – нi… не вгризеш! Василь колись вертiв цiлим повiтом… у Василя всi були в руках – i комiсар, i суддя, сам предводитель… аж поки вiн не влiз у предводителi… Улiз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти менi з своею пихою, коли я за всiх роблю?… Плювати на неi! Так, бач, нi… По його – хоч нiчого не роби, тiльки йому зваж… йому лижи… Не такий Василь Порох, щоб лизався… Хай другi лижуть, а Василь не лизатиме… Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?… вижити Пороха! Порох не хоче коритись… Порох не лиже… Сказав суддi, а суддя не хто, як рiдний братик… Та хiба один суддя?… i пiдсудки родичi… i справник родич… усi одного заводу, одного кодла… Де ж там правда вiзьметься?… Сказано – вижити… Ну й вижили… Нетрудно вижити, та трудно розквитатись… Сiлькiсь… Що менi служба? Наплювать на неi!.. А я таки вам дозолю… Я зав’яжу кiшцi хвоста – хай розв’язують! Он по опецi одного братчика довiв, що пiд суд оддали… Скрутили, правда, дiло… виплутався… Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?… Хай, кажу. Се менi хлiб… Я знов писатиму… Мене тiльки зачепи, – возом не об’iдеш. Писатиму, все писатиму… І про вибори, як вони з’iжджались та змовлялись, напишу… i за те напишу, що всi куми та побратими… Все опишу… Я iх на чисту воду виведу. На те я – ябеда! Макуха сидить уже пiд судом, оддам ще й порадника вашого – Чижика… Хiба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських дiло скрутив… Совинський дiвку встрелив… Вийшов пiсля обiду в садок. Дiвчата рвали ягоди. Ану, каже, яка скоче з вишнi?… Та – бух! – Так одна опукою додолу… та сама, що не пiддалася… Що ж?… Зараз до Василя Семеновича… Той за Чижиком… Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин з двадцять поля… Чижик i скрутив дiло, очевидячки скрутив… Зате Совинський на дочцi Польського оженився… взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира… І покрили… Людську кров покрили… Та нi! навiщо Василь Порох живий?… вiн вас розкрие… Кров – не вода… Василь Порох сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме, що Совинський дiвчину вбив!.. Душогубцi!..
Страшно якось, гучно роздавалися в темнiй хатi Пороховi речi, нiби справдi хто з глибокоi ями гукав про панськi злi вчинки… Чiпка слухав ту обрубу бесiду, серце закипало в його…
– Та воно скрiзь добре! – промовив вiн, – усюди правда!!
– А ти шукаеш правди? – суворо запитав Порох. – Тiльки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося…
І вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в горлi.
Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже в головi. Пороховi речi глибоко запали в серце… Перед очима встала вся неправда… «Вiн – старший, а кругом його – меншi, все родичi… Сказав слово – i все схилилось перед ним… Пан над мужиками, пан i над панами! Немае нi в чiм перепону, не знае нiякоi заборони… Де ж тут вiзьметься тая правда?» Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким сумом… Вiн сидiв, схиливши на руку голову, – не чув, як рипнули дверi.
– А ви поночi сидите? – щось спитало жiночим голосом – i знову зачинило дверi.
Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка – i живцем нагадувала йому про людську неправду…
– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.
– Там, мабуть… Там, Галочко, – одказав Порох. Чiпка аж затiпався, почувши таке ймення…
– Ходiм же iсти! – гукнула вона й пiшла вперед.
Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi – в третю хату. Що там було – не видко, тiльки з-за дверей виглядали двi кострубатi дитячi голови. «То, видно, ii дiти», – подумав Чiпка.
Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, – випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося iсти, вiн би й не покуштував такоi вечерi.
– Мамо! дай i нам галуски… i ми хоцемо галуски, – обiзвалась з-за дверей дитина.
– Ви!.. – гукнув на iх Порох.
Дiти поховалися.
– Луципiр! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дiтям – то й нема?!.
– Чому ви, справдi, дiтям не дасте? – обiзвався Чiпка до неi.
Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок i поставила коло порога. З-за дверей висунулось двое дiтей – чорнi, замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застiбок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку своi рученята, витягли по гарячiй галущцi, засичали, захукали – i стали жувати, цмокати… Чiпцi стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав на них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за дверi.
– Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.
– Сидiть! – обернулась до дiтей.
Чiпцi вже не iлося. Доiв Порох останню галушку, встав. Подякував Чiпка Пороховi й Гальцi.
– Іди ж тепер та лягай спати! – обiзвавсь Порох до Чiпки.
Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях люльки, пiшов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…
Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, качаеться. Душно йому, варко; по жилах бiгае гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в головi – одна думка ганяеться за другою… То йому привиджуеться вдача: земля знову його; вiн такий радий, i мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижаеться… Що не кажи, а Галя дiвчина гарна! От, якби така жiнка… Радiе Чiпка вiд однiеi згадки… Аж ось повiяло холодним вiтром з другого боку… Нема землi!.. проходився дурно… марно втратився… Мати плаче, – це iй, старiй, знову прийдеться на чужiм полi тинятись… А самому як?… Пропало все!.. То знову вiн хазяiн… iде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вiчi, усмiхнулася… А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своею нечистою рукою ii милий образ… Що ж тепер йому зосталося?… Висовуеться, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею – свiтить страшними очима божевiльна Галька; просовують до його рученята голi, чорномазi дiти – страшнi, сухi, тремтять од холоду… І встае перед ним людська неправда… Бачить вiн: вона, як павутина, заснувала цiлий свiт, – нiхто не виплутаеться з ii тонких тенет… Правда, один рвонувся – i вирвався… та як? руки й ноги назад скрученi… нi сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. «Господи, Боже! де ж твоя правда?… – шепче Чiпка. – Де ii шукати?…» Аж ось, здаеться йому, павутина i його основуе, – от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк… Сон – як вiдьми вкрали!..
Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату.
– Це ви, дядьку? – питае Чiпка.
– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досi не спиш? – спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти хвилин – Порох захарчав.
«Щасливий вiн! – подумав Чiпка. – Таке лихо, а спить безпечно… Тут – ще тiльки заклюнулось, – та й то!..»
XV. З легкоi руки
Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у головi. Узяв просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було дуже рано: нiкого з судовикiв не було в судi; тiльки один сторож пiдмiтав скрiзь по хатах порозкиданi шматочки нiкчемного паперу, й цiлу коробку його, разом з смiттям, висипав у грубу…
– Та й раннiй же! – сказав вiн, побачивши Чiпку. – Пiдожди лишень… Ще нiкого нема…
Чiпка сiв на рундуцi. Пiсля недоспаноi ночi, пiсля згаги осiння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, нiби оживила його… Голова потроху одходила; веселiшi думки прокидалися. Вранiшне сонце обливало його м’яким свiтом, пестило його вид, очi, нагонило сонне забуття… Чiпка захитався, задрiмав. Його розбудив якийсь гомiн. Розплющивщи очi, вiн побачив – цiла купа людей увалила в двiр. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб вирiс: то оддимався цiлий хлiб, узятий з дому на цiлий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками: всякого клопотало свое дiло… Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до людського гомону: в його гомонiло свое лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловiка. Нарiзно стояв вiн пiд забором, зажурений, похнюплений. Другi посiдали, смiялись, балакали. А вiн стояв мовчки, як одшиблений, i, здаеться, нiчого не чув, не бачив… Чiпка подумав: «Мабуть, неабияке дiло i в цього!..»
Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар iде!..» Усi повставали, насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У воротях показався сухий, перегнутий утрое панок, з зеленим комiром, з блискучими гудзиками… Чiпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхнi краi форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, i робили нiби горб, а на спинi був справжнiй горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чiпка.
Секретар Чижик, – то був вiн самий, – увiйшов у двiр, обпираючись на довгий цiпок, як обпираються старцi. Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх своiм мишачим поглядом – i пiдступив до людей.
– І ви до нас, Осип Федорович? – осмiхнувшись, промовив вiн до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки мiж народом.
Той поклонився, розказав свое дiло. Секретар пiдступив до другого, до третього – до всiх по черзi. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дiйшов i до Чiпки:
– Ти чого?
– З прошенiем.
– Об чiм?
Чiпка подав до рук прошенiе. Секретар шморгнув носом; витяг лiвою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся i став потихеньку читати прошенiе…
– Нiчого не буде! – вiддаючи назад прошенiе, одказав вiн, навiть не глядя на Чiпку.
– Як? – здивувався той.
– Так… документiв нема!
– Та нам же громада цю землю одсудила…
– То що, що громада?…
– А в його хiба е? – запитав Чiпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п’ятака дав, i знов шморгнув носом.
– Пiдожди, – сказав вiн Чiпцi, йдучи в хату.
Жде Чiпка годину, жде двi, жде вже й три… Бачить вiн: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться вiн… Коли це – виходить сторож:
– Іди до секретаря! – сказав i повiв Чiпку аж через три хати, де сидiло багато судовикiв: однi за дiлом, другi без дiла.
– О-о! вже повiв… чуе муха, де струп! – смiялися вони вслiд Чiпцi…
Чiпка ввiйшов у невеличку хатку, де сидiв секретар, обложений кругом дiлами. Сторож вийшов i прихилив дверi. Остався Чiпка з секретарем вiч-на-вiч.
– Ага! – глянувши на Чiпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очi в дiло.
