скачать книгу бесплатно
– А хто там? – перший прокинувшись, питае Лушня.
– Збудiть менi, будь ласка, Чiпку.
– Нащо тобi? – пита, потягаючись, Лушня.
– Та я до його за хлiбом приiхав.
Лушня штовхнув ногою Чiпку.
– Чiпко!
– Чого?
– Чоловiк за хлiбом приiхав.
– Ага-а, – промовив Чiпка й хутко скочив на ноги. – Здоров, Грицьку!
– Здоров… То це ти так кочуеш?!
– Отак, як бач!
– Чому ж ти хоч вiкон не повставляеш? Холоди находять.
– Доброго молодця кров грiе, – одмовив за Чiпку Лушня.
Чiпка вийшов у сiни одчинити дверi. Лушня став будити товариство.
– Уставайте, братця, грошей лiчити!
– Яких грошей?
– Чiпка продав хлiб.
– Кому продав?
– Чупруненковi Грицьковi…
– А дорого?
– Не знаю.
Пацюк та Матня попiдводились, терли спросоння очi, позiхали.
– Я, мабуть, недоспав, – каже Матня, – бо голова щось болить. – І знову лiг.
– Тим тебе й обдуло, як бокла, – докоряв Лушня.
На той час Чiпка увiйшов у хату.
– Ходiмо, братця, поможемо чоловiковi хлiба набирати, – каже до товаришiв.
– Ходiмо. Чув, Якиме? Вставай та ходiм! – гукнув Лушня. – Зате ввечерi – он як погуляемо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня пiдвiвся, давай знову протирати очi та потягатись. А далi – й вiн, нехотя, встав; усi разом потягли до стогiв.
Два подае, два на вози складае. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слiд, по-хазяйськи. Поiхав Грицько.
– А за що продав. Чiпко? – питае Лушня.
– Нi за що.
– Як нi за що? – усi разом скрикнули.
– Так… подарував…
Товариство замовкло, посхиляло голови.
– Оттуди к лихiй годинi! – сумно промовив перший Лушня.
– А жид, бач, купував – не продав, – й собi процiдив сумно крiзь зуби Пацюк.
– Бо жид! – гостро одрубав Чiпка.
– От тобi й раз! от i погуляемо… чортового батька!.. – чухаючи потилицю, блее Матня. – Краще б було мене не будити, хлопцi… А то – тiльки сон перервали…
– Жид – та давав по трояку од копи, – знову Лушня, – а це й свiй чоловiк, та на дурницю звик!.. Оттаке!
– Таке, як бач! – коле Пацюк.
– А-а-а… – позiха, потягаючись, Матня, – i навiщо було будити?!
Чiпка зиркнув на товариство очима, поблiд на виду…
– Ви на мене, братця, як я бачу, гнiваетесь, – сам себе здержуючи, обiзвався вiн до товаришiв. – Так треба було… От вам i все! жидюзi я не продав нi за якi грошi, а товаришевi – так вiддав…
– А ми ж у тебе що, – каже Лушня, попустивши поводи серцевi… – Хiба вже ми й не товаришi?… Чому ж ти нам не вiддав? Ми б самi його продали…
– Жидовi!
– Та там би побачили – кому…
– Чоловiк, – тягне Чiпка далi, – чесно поживе, добрим словом згадае… А жид – що?
– А тепло ж буде вiд того доброго слова? – щипае Пацюк.
– Тепло! – вже грiзно одрубав Чiпка, а далi, нижче спускаючи голос, каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе ii добрий чоловiк до розуму…
– Оттуди к лихiй годинi!.. Оце так!.. От тобi й погуляли… – одно бубонить Матня, присiвши навколiшки та взявшись руками за одутлi щоки.
– Не ждали ми, Чiпко, вiд тебе такого! – дошкуля Лушня.
– Якого?
– Такого, як ти зробив… Пропало добро!..
Усi поприсiдали на току, та, як хижi вовки, очима свiтили. Один Чiпка стояв, обпершись спиною об недобратий стiг, – та сумно позирав то на товаришiв, то на цiлi стiжки, то на шлях – чи не iде Грицько.
Аж ось Грицько вже справився: приiхав удруге.
– Отак-то ти нас обвiв, дядьку? – обiзвавсь до його Лушня.
– Як?
– На дурницю, кажеш, хлiб возиш?
– На дурницю? Гм… Дарованому коневi в зуби не дивляться…
– То ти нас хоч молотити вiзьми, по карбованцю од копи, – шуткуе Пацюк.
Усi засмiялися; Грицько й собi; один Чiпка мовчав…
– Годi, братця, не знать що торочити, – обернувся вiн до товариства, – нуте лишень чоловiковi поможемо хлiб добирати, бо час не стоiть!..
– Нехай же сам i забира, коли поцiнно купив, – каже з докором Лушня.
– Тимофiю! – грiзно глянувши, гукнув Чiпка. – Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану…
Лушня зiтхнув, а все-таки пiдвiвся, полiз на стiг; другi, глядя на його, й собi прийнялись за дiло… Одначе робота в руках не горiла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повiз Грицько додому. Лушня пiшов за ним слiдом.
– Дядьку!
– Агов?
– Ви вже нам хоч за помiч перекиньте що… Невже ж ми дурно працювали?… аж спина болить.
– Що ж я вам перекину?
– Та хоч карбованцiв п’ять…
– А де ж тi п’ять карбованцiв – на смiтнику знайдеш?
– А хлiба хiба трохи? Адже кiп бiльше тридцятка буде…
Грицько мовчав.
– Ну, хоч три карбованцi на нас трьох! Хай уже Чiпка подарував – його воля…
– Добре… Нехай же, я втрете вернуся, то й привезу. Тiльки прохатиму вас – помогти молотити.
– Молотити? – весело скрикнув Лушня. – Добре! Що там нам його молотити? Аби Господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’емо!
– То я ще й могоричу поставлю, – домовляв Грицько.
– Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поiхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощiв вiн штовхнув Матню, котрий прослав пiд стiжком кiлька снопiв, лiг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.
– Не штовхайся! тут i так бiк болить за хлiбом, – одмовив Матня.
– Не бiйсь! не вiзьме лиха година бока, хiба, може, вiд горiлки прогние, – каже Пацюк.
– Од тiеi, що за хлiб вип’емо?
– Може, й од тiеi! – вставив Лушня.
Чiпка не дослухався до iх розмови. Вiн ходив собi поза стогами та пiдгрiбав, що набили, перекладаючи хлiб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журiться, мов!
– Погуляемо? – запитали тi стиха.
Лушня мотнув головою: еге ж, мов!
– А скiльки? – пита Матня.
– Три карбованцi.
– Мало, – каже Пацюк.
– З червивоi собаки що урвати, то урвати – хоч клочок шерстi! – утiшив Лушня.
Вернувся Грицько втрете, привiз грошi, забрав останнiй хлiб. Як наложили вози, Лушня й каже:
– Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч i могоричу!
– Та ходiмо вже: забiжимо до Тальки, вип’емо по осьмушцi.
Пiшли. Кликнув Грицько й Чiпку. Пiшов i той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушцi другим, та й повiз собi хлiб додому, розiгрiтий – не так горiлкою, як подарунком.
Товариство засiло на цiлу нiч…
XVIII. Перший ступiнь
Мотря зовсiм оселилася в «довгоп’ятоi баби». Брала людям прясти то кужiль, то вовну та з того тiльки й жила.
Тяжко iй робилося на душi, гiрко на серцi, як подумае, що на старостi лiт прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч якi там не якi були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужiй хатi людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане нiч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря iнодi цiлу нiч виплаче. Шкода iй Чiпки… кохала ж, ростила, довгих зимнiх, коротких лiтнiх нiчок недосипляла – рано вставала, пiзно лягала… Не задля кого ж? задля його… А вiн?
Спливе iй на думку та проклята нiч, коли вiн п’яний зневажив ii, матiр, тяжкими докорами… Стае руба шматок хлiба в горлi, як вона згадае про це, сiдаючи iсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумае вночi… «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, нiж тепер вiд тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радiсть, якою я радiла, чуючи, що щось ворушиться пiд серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?… За що ж менi така кара, така невповага вiд рiдноi дитини?!.»
