скачать книгу бесплатно
Коли так – тижнiв, може, через два пiсля того, як кликали Чiпку у волость, – знову прибiгае десятник, загадуе знову йти у волость та вже не самому Чiпцi, а з Мотрею. Чiпка не послухав: матерi сказав сидiти дома, а сам мерщiй почимчикував.
Не вспiв вiн ступити на порiг у волостi, не вспiв сказати «добридень», як писар до його з бумагою:
– Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одiбрати у вас i оддати Луценковому небожевi…
Чiпка – сам не свiй. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?
– Як же це? – питае в писаря. – Адже тодi громада присудила нам землю…
– Присудить – присудила, – каже писар, – та, бач, парубче, е й над громадою старшi. Громада присудила, а суд – одсудив!
– То це так i оддать землю??!
– Авжеж!
– Та нi, не буде цього!
Бiльше нiчого не сказав Чiпка, не поклонився навiть старшинi волоснiй, а повернувся – i пiшов, похнюпившись, додому…
– А що тепер, мамо, робити? – запитав матерi, ледве одхиливши хатнi дверi.
– Що, сину?
– Пропала земля!
– Як пропала?
– Кажуть: суд одсудив…
Немов хто гострий нiж вгородив у серце старiй Мотрi. Як сидiла вона на лавi, на гребенi, виводячи тонку нитку, – так i прикипiла на днищi: заколiло веретено в однiй руцi, а волокно у пучцi – у другiй…
– Краще б менi, сину, в домовинi лежати, нiж таку чутку чути! – ледве вимовила Мотря крiзь сльози…
А Чiпка – не чув, не дослухався до ii слiв. Вiн сам себе, землi пiд собою не чуе… Мiряе вiн хату – то вздовж, то впоперек, б’е об поли руками, нiби сам собi приговорюе:
– Та нi, не буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бiсових сутяг!.. Пiдсипав писаревi блудяга… i е земля! Та нi!.. Мене сим не пiдведеш… Я сам свое знаю… допитаюсь свого… Хоч от – по сю (черкнув по горлянцi рукою), – а землi не дам!..
Порiвнявшись з матiр’ю, став, узявся в боки, глянув на неi…
– Виймайте грошi, якi е! – гукнув зопалу.
– Якi грошi? – здивувалася Мотря.
– Якi е, всi виймайте… в город пiду – позиватись.
– Де ж у нас грошi? Хiба тi п’ять рублiв, що за овечат вторгували… Там у скринi, в сувоi захованi… Вiзьми, коли треба.
– Пiдiть принесiть, я не знаю де.
Мотря, стогнучи, встала, вiдхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла грошi.
– На, – сказала вона Чiпцi, подаючи грошi правою рукою, а лiвою зачиняючи скриню.
Чiпка взяв грошi, подумав, повертiв у руках синю бумажку, заховав ii в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зiтхнув – i взявся за шапку.
– Прощайте ж, мамо! сьогоднi мене не ждiть, хiба аж завтра вернуся ввечерi.
– Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хлiба на дорогу.
Чiпка не чув: вiн уже зачиняв за собою хатнi дверi.
Зосталася Мотря сама – сама, як палець, з своею нерозважною думкою… Сiла вона на гребенi; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В головi – полiзла всячина, завернула в давне… У пам’ятi – прокинулись тi давнi часи, як на чужiм полi на людей жала, з снопа заробляла, – як п’ять снопiв людям нажни, а собi шостий одверни… як за цiлий довгий лiтнiй день, од свiтовоi зорi до вечiрньоi, спини не розгинаючи, тiльки двадцять снопiв i заробила!.. А ще ж iх треба i звозити i змолотити!! А тут – кругом лиха година облягла: на хатi оселя попрогнивала – крiзь стелю капле, стiни осiннi дощi обшмарували – голими ребрами хата свiтить… А вже й зима не за горами… І холод… i голод… Пополотнiла Мотря… увiрвала нитку… Покотились з очей сльози – як горох, закапали аж на долiвку…
Чiпка тiльки вийшов з двору, так i налiг на своi ноги. Лихо його мчало в город: йому хотiлося перелетiти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чiпка нi на чорно-жовту колючу стерню на полi, нi на бiлий верх, що один тiльки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чiпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою – про землю… «І що я без землi? – вертiлося в його похнюпленiй головi… – Людський попихач… наймит… Без землi – нема волi… Земля тебе годуе… земля хазяiном робить… А без землi – все пропало… i моя надiя пропала…»
– Щоб же ви самi пропали, проклятi! – сам незчувся, як зiрвались слова з язика.
– Кому то ти добра такого жичиш? – любенько обiзвалась Галя до його, на хвiрточцi стоя.
Вона вже давно його наглядiла, – тiльки вiн не примiчав ii.
Несподiвана стрiча – як обварила Чiпку. Вiн пiдвiв голову, подивився, де вiн, глянув на Галю – i не мiг слова вимовити… Галя стояла – i собi дивилася на його, нiби з усмiшкою – нiби радiла, що так несподiвано захопила Чiпку, що вiн змiшався…
– А бач: перелякався й ти! а ще парубок!! – зацокотала вона.
Чiпка сердито зиркнув на неi й наче здув веселу усмiшку з ii веселого личка.
– Лихим людям, Галю… – понижаючи голос, ледве одмовив Чiпка на перше питання, та й повернув до хвiртки.
Галя собi повернулася, скочила в двiр, защепнула хвiртку i – тiльки чутно – закопотiла двором.
– І вона втекла!.. – гiрко вимовив Чiпка, – не пiдождала… не побалакала…
Поглянув вiн на ворота, на хвiртку, – мовби поглядом знiс iх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далi…
Сонце вже стояло на вечiрньому прузi, як пiдходив Чiпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспiшали побачитись з телятами й заздалегiдь подавали про себе вiстку протяжним ревом. Череда нагнала отару – й перемiшалася… Овечки бекали та мекали, розскакувались на всi боки й пiднiмали з шляху страшенну пилюгу… Вона стояла сiрим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, – тiльки й видно було з-за ii густого пологу – горiла на сонцi золота баня на церквi…
Чiпка нi до чого не додивлявся. Вiн iшов собi, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Не блигий свiт Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: вiн став мiркувати: де його на нiч притулитися? – Аж ось i город…
У царинi наглядiв Чiпка низенького, натоптуваного чоловiка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сiра московська шинель, унизана блискучими гудзиками, з зеленими нашивками на комiрi. Москаль не москаль, а службою пахне. Стояв вiн серед двору, без ворiт, i, прикривши рукою вiд сонця очi, поглядав на Чiпку. Той повернув до двору. Чоловiк побачив i собi вiдiйшов од немазаноi хати. Нап’явши на лiктi шинель, вiн став коло одного стовпа од ворiт, пiдпер його одним плечем i обернувся до Чiпки:
– А що скажеш? Чи не по дiлу?…
«Сам Бог насилае», – подумав Чiпка, здiймаючи шапку.
– Скажiть, будь ласка, чи ви не знаете, де тут живе секретар Чижик?
У чоловiка аж обидва уси затiпались; таранкувате лице мов ще дужче порябiло.
– Чого тобi до секретаря? – сам себе здержуючи, пита чоловiк. – Секретар таких, як ти, не приймае… А коли чого треба, то й я тобi напишу… Що в тебе за дiло? – приставав вiн до Чiпки.
– Та дiло, бачте, ось яке…
І давай Чiпка викладати свою пригоду.
– Так… еге… треба справки наводити… копii брати… – понуро дивлячись, як великий дока в цьому дiлi, одрубував чоловiк. – Треба прошенiе… еге… так-так… Так i напишемо… А грошi ж у тебе е? – спитав вiн i глянув прямо в вiчi Чiпцi.
– А багато на те треба? – вивiря Чiпка.
– Та рублiв п’ять на перший раз треба… А там – побачимо, що буде: чи можна вести дiло, чи, може, наплювати…
Чiпка стояв i роздумував: чи не бреше вiн? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити грошi… Бач: п’ять рублiв, щоб тiльки дознатися… всi грошi на те тiльки, щоб знати: чи можна вести дiло, чи не можна?… Ото здирство!..
– Ну, так ходiм до хати…
– Нi… – зам’явся Чiпка: – прощавайте!
– Слухай!.. постой!.. Чув?… постой!
Чiпка став.
– Знаеш що? Я тобi за три карбованцi напишу…
– Не хочу, спасибi вам, – та й iде далi.
– Постой! постой! – спиня його чоловiк. – Як ти прозиваешся?
– Варениченко.
– Ти козак чи хто?
– Мiй батько москаль.
– Ага… От, бач, i на бумагу не треба, – на простiй напишу… Хоч? за рубля напишу! Нiхто тобi за рубля не напише, а я напишу…
– Та бог з вами! – одгрiбавсь Чiпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
– Ти думаеш, я тебе одурюю?… Нi, ще Василь Порох нiкого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретаревi твоему не раз доставалося!
Чiпка справдi чув про Пороха: пiщани хвалилися, що Порох не раз писав прошенiе, кому треба. Чiпка задержався – i ще раз обдивився Пороха.
– Ну, отже, тобi за твою неймовiрнiсть, – пристае Порох, узявшись у боки, – щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобi напишу!
«Чи йти, чи нi?» – подумав Чiпка.
– Слухай, ходiм!
Чiпка повернув за Порохом у двiр.
– Я це тiльки тобi дурно пишу, – проказував Порох, iдучи вперед, – вперше зроду пишу дурно! За те ти менi хоч могоричу купи.
– Добре, – одказав Чiпка.
– То он, дивись, пляшка над хатою висить, – показав Порох через дорогу, – то – шинок… Пiди могоричу принеси!
Чiпка повернув до шинку; Порох пiшов у хату. Незабаром Чiпка вернувся з пляшкою горiлки в руках. Порох стрiв його на порозi, ввiв у хату.
Хата вдарила Чiпцi в вiчi своею неохайнiстю. Стiни пооблупуванi, чорнi, аж поцвiли; долiвка була колись на помостi, – тепер тiльки недоколотi пiд стiнами дошки про те нагадували; посеред хати вибоi, повнi смiття; вiкна темнi, аж чорнувато-зеленi, пропускали в хату якийсь темний свiт. Гидко, непривiтно! У самому кутку, на покутi, стояв невеличкий стiл з двох дощок, на палець одна од другоi…
– Здоровi в хату! – привiтавсь Чiпка.
– Здоров, здоров, – весело задрiботiв Порох. – Сiдай! – i ткнув пальцем на тринiжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
У хатi була панська груба. Порох одчинив дверцi, вийняв звiдти чарку i краець черствого хлiба, покаляного в попiл.
– Оце приходиться ховатись од проклятоi сарани з святим хлiбом! – задрiботiв Порох. – Як та прожра жре! не заховай тiльки… Засох трохи, та сiлькiсь… Покалявся… – І почав хлiб обдувати та обтирати…
– А де ж горiлка? – обернувся до Чiпки.
Чiпка пiдвiвся, щоб дiстати: вiн поставив пляшку в кутку коло порога.
– Сиди, сиди! – защебетав Порох, наглядiвши горiлку. – Я сам! Я сам!
Узяв вiн пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку i знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…
– Хто се давав? – спитав пiсля другоi.
– Жидiвка.
– То-то, чортова душа, поганоi дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совiснiше, а що вже Ривка… Ось покуштуй!
– Нi, не хочу.
– Чому? не п’еш?
– Та таки й не пив досi…
– То не знаеш, яка й на смак?
– Не знаю.
– Дурний же ти! Нiчого доброго не знаеш. Знай, що тiльки й добра на свiтi, що горiлка. Скiльки б без неi людей вiшалось! А так… На, пий! – крикнув на Чiпку й подав йому чарку.
Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть. Тепер ось i Порох розхвалюе, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тiлi трохи холод чуеться… Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого робити – треба спробувать… Узяв Чiпка, випив… Горiлка запекла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся…
– Таки видно, що ти не вмiеш пити! – каже Порох. – Ось як треба пити! – i знову вихилив чарку в рот, i ковтнув, як воду. Потiм того одломив шматочок хлiба, почав заiдати…
Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб – як сухар сухий, насилу кутуляв його Чiпка.
