скачать книгу бесплатно
Брати трохи посумували за Максимом, а далi й забули.
Життя пiшло собi тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.
А вiн – хоч би обiзвався коли, хоч би звiстку прислав… Де вiн? як вiн? Нiхто нiчого не знав, не чув…
А тут пiшли в Івановiй хатi клопоти за клопотами. Там Василя одружили й одрiзнили; тут Мотря переставилась… Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; подiлив синiв, зоставивши свою хату та двi десятини поля – москалевi, коли одкликнеться… Швидко пiсля того Іван i сам полiг. Онисько оселився у батькiвськiй хатi доглядати москалевоi худоби.
І стала та худоба кiсткою в горлi як в одного брата, так i в другого. Пiднялася з-за неi спiрка та ворожнеча мiж братами. Менший правив худобою, як хазяiн, забирав усю користь собi; а старший, думаючи, що москаля вже на свiтi немае, загризався з братом.
– Хiба вiн менi брат? – каже, було, Василь. – Який вiн брат менi?! Захопив у своi лабети все добро та й брат! Москаля вже й кiсточки досi немае… Чому ж вiн не подiляе добра?… Ти менi десятину поля дай та пiвхати… Або – менi твоеi хати не треба: у мене своя хата е… Оддай менi землю – хай тобi хата… Або сплати мою половину… А то все сам… Собака вiн, а не брат!
Онисько собi не дякуе Василевi. Не раз i за чуби бралися. Якби люди не розлили, то, може б, обидва без голови осталися на батькiвськiм добрi. Стали вони тяжкими ворогами. Кожен кожному робив перешкоди, кожен кожного судив мiж людьми. А люди позвикали вже до такоi братньоi ворожнечi, хiба вже дуже зчепляться, тодi тiльки розводили.
Ворогували отак дома, ворогували, та хтось порадив судитися. Поiхав Василь до секретаря Чижика, повiз три мiшки пшеницi й десять рублiв грошей. Завiв тяганину. Поiхав i Онисько до Чижика, повiз i собi три мiшки борошна та й грошей не менше… Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з iх грошенята, вимотували. Дiйшло до того, що як Василь збiднiв, так i Онисько знищiв, а тiльки й того, що дiзналися: Максим живий i вже старшим якимсь над москалями. Тодi брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоiвся своею худобою, а Онисько жив безпечно в москалевiй хатi й володiв його землею.
XII. У москалях
Погнали некрут з рiдного краю аж у Московщину. Гнали iх цiлою юрбою. І який же невеселий здався iм той довгий перегiн! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то рiзнi пригоди з життя пригадували, то про давнi боi переказували, сподiваючись незабаром собi стрiтись у чистому полi з ворожою силою… Максимовi спали на думку дiдовi приповiстi; вiн подiлявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…
«Ой, та й знатимуть же мене вражi вороги!» – думав вiн сам собi, качаючись уночi на долiвцi коло своiх товаришiв, котрi, виморившись, мертвим сном спали. І виплiтали його думки в темнiй темрявi страшну картину сiчi… Гук, крик, бiй; дим застилае все поле, аж очi рiже; огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблi; гуркають гармати; палять гакiвницi; брязкають списи; тупотять конi… Татарва мчиться, як скажена… «Ага! вражi татарюги!» – кричить вiн услiд iм i пускаеться навздогiн своiм баским бистроногим вороньком… Шабля заблищала – голова татарська покотилася; кiнь настоптав копитом – голова луснула, як стиглий кавун… У Максима аж дух у грудях сперло… – Господи! коли б швидше!..
На ранок уставши, знову iх гнали. І знову вони йшли, то пiсень спiваючи, то задивляючись на невiдомi мiста, котрi приходилось переходити. Багато вони тих мiст уже поминули, а ще бiльше, кажуть, напередi зосталося!
Довго вони йшли все своiм краем, мiж своiм людом, вже iм аж обридло.
– Чи далеко ще та Московщина? – питали вони один одного…
– Та ще пiдтопчем ноги, – одказували другi, догадуючись: не близько, мов!
Поминувши своi степи, з невеличкими хуторами, що, як квiтнички, весело кидались в вiчi, своi великi села, з кривими улицями, з бiлими хаточками, з вишневими садочками, своi городи, схожi на села, увiйшли вони в лiсний край. Перед ними й за ними стояли страшнi бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, iшли другий… лiс та й лiс!
– Оце й Московщина починаеться, – сказав хтось.
– Оце?!. Та й невесела ж яка вона!.. все лiси та бори, куди оком не скинь… тiльки небо крiзь верховину мрiе…
Сумно стало Максимовi серед лiсу; жаль йому стало своiх степiв безкраiх, свого неба високого: тут за лiсом було тiсно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справдi воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осенi, – темнi хмари, аж чорнуватi, снували по небу; перепадали частi дощi.
Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи шiстдесят лiсом – нi хатинки, нi людинки!..
– Де ж тут хутори, села, городи? Хiба тут i людей немае?… – толкуються самi мiж собою.
– Та тут либонь один тiльки город Москва й е, та й той аж на самому краi Московщини, – одказав хтось.
Усi похмурiли, зажурилися: йшли мовчки, повiсивши голови.
Пройшли ще верстов з десять або й бiльше; вийшли на узлiсся… З-пiд тесовоi стрiхи якоiсь чорноi будiвлi показався димок… Очi напрямились на його.
– Що то? кузнi? – пита Максим.
– Село, – одказав йому старший москаль, що вiв iх.
– То це кузнi у царинi?
– Не, то – избы.
– Що то за iзби?
– Хаты, по-твоему, хахол!
Максим зареготався.
Увiйшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була цiле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на вулицю виглядали без вiкон хати – чорнi, як комори, закуренi димом… Де-де забовванiли й люди – в личаках, у довгополих балахонах, з бородами…
От розвели iх по кватирях. Максим аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрiзь по стiнах, та було iх i в стравi, i в квасi. У хатi – не виметено, смiтник по колiна, несло од його чимсь смердючим; пiд сволоком лави, де на його сторонi зайвi горшки ховають, тут були замiсть лiжка… Свiтили в хатi не смальцем або олiею, а якимись тонкими лучинами… Дим з печi валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлi, рiзав очi… Максим не полiз на «палатi»; страшно йому було прилягти i в тiй багнюцi, що на долiвцi. Вiн за цiлу нiч не прилягав: з хати ходив надвiр, знадвору – в хату; смоктав люльку (бо хазяiн прохав, щоб не курив у хатi)…
Ранком знову погнали iх далi.
Чим далi йшли, тим не краще, а гiрше. Поминали вони ще таких же сiл, може, з десяток; минули й город один… Церков бiлiло аж шiсть, чи сiм, а то все чорнiло сiро-чорним цвiтом… За городом тiльки якась фабрика мурiла, бо до цегли не так дим приставав, а може, була ще недавно вимурована… Засумували нашi некрутики! А до того ще попiдбивалися так, що молили Бога, коли б уже швидше доставитись на мiсце, – хай воно вдесятеро буде гiрше того, що бачили, аби спочити. Ішли вже два тижнi й два днi…
Аж ось, пройшовши ще днiв з п’ять, сказано iм, що вже недалеко те мiсце, куди iх гнали. Лiси щодалi все рiдшали та рiдшали; почалося нив’я – не нив’я, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно й там лiс був); а здалека заманячило iм щось високе – то там, то там… Пiдiйшли ближче, побачили верховини церков – i з золотими банями, i з блакитними, а найчастiше – по зеленому полю золотi зiрочки… Ще трохи – вiтер доносив до них заводи дзвонiв, гвалт, крик… Серце в кожного радiсно забилося. Ось-ось таки спочинуть!
Велике мiсто з своiми церквами високими, з своiми палацами довгими та широкими, з кам’яними крамницями розкинулось на невеличкiм згiрку. Внизу, посеред города, текла рiчка – широка й глибока; багато по нiй снувало барок, плотiв, пароходiв; коло рiчки й на вулицях – гармидер, крик, тiснота, як на ярмарку…
Багатство мiське некрутiв здивувало. Там – цiла вулиця кам’яних крамниць, де видимо-невидимо понапихано всякого краму. У крамницях за прилавками сидiли бородатi кацапи-купцi й закликали прохожих, разом викрикуючи, якi у них товари. От – базари з усякими наiдками, напитками. «От би це в Пiски перенести!» – не втерпiв Максим… А це – величезнi хороми з такими вiкнами, що всього тебе з нiг до голови видно, як у дзеркалi… Вулицi широкi, рiвнi, каменем убитi.
«Бач, бiсовi кацапи! – подумав Максим, – якi в себе городи позаводили, а села бiльше на загороди схожi, нiж на людське житво?! Все, що було на селах найкращого, мабуть, постягали сюди…»
Привели iх до кам’яницi довгоi-довгоi, облупаноi, чорноi. Построiли в лаву перед кам’яницею. А з неi повиходило панства-панства – i в палетах i без палетiв… Ходило те панство помiж iх рядами, обдивлялося…
– Ай да маладец какой! – промовив один до Максима.
– Собi такий удався! – одрубав Максим.
Усi зареготалися. Панок грiзно глянув на Максима – i пiшов далi.
– В казармы! – хтось гукнув спереду.
Повели iх у казарми.
Хати були великi, просторi, тiльки темнi та чорнi; по стiнах цвiла плiснявка; патьоки збiгали додолу. Посеред хат стояли довгi столи у три ряди: то нари для спання. На долiвцi – смiття по боки. У хатi стояв мов чад; смердiло, як з помийницi.
– Тут, видно, чорти жили, а не люди! – промовив Максим, увiйшовши.
Усi сумували, журилися, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми нi рук, нi нiг не чули, а спати довго не спали… Усе iм здавалося, що це вони в тюрмi, в неволi… Що, якби побачили родичi, де вони кочують? Мабуть би, одцуралися навiки… Були такi, що плакали, згадавши про домiвку… Нелегко було й Максимовi; оже вiн не плакав, а насмiхався над усiм… i над кацапами, i над своiми, i над собою. Є такi люди, що найважчу тугу виливають смiхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони нiколи горя не знають; зовуть iх за те щасливими. Отаким щасливим i Максим удався.
Ранком вивели iх з казарми на двiр; розставили лавами: вищий з вищим, нижчий з нижчим. Знову iх обдивлялися, розставляли, переставляли, як було треба, наказуючи, щоб не забували, хто бiля кого стоiть. Попорядкувавши, одпустили iх передихнути, бо завтра вже на учення.
Замiсть передишки, некрути одпрохалися в старших москалiв город подивитися. Тi одпустили. Проблукали нашi новобранцi цiлiсiнький день по городу; набродилися й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же полягали спати та й поснули, як побитi. Новi дива, котрi вони бачили в городi, прогнали вчорашню думку про домiвку.
Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв барабан. Пiднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелi; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На «плацу» розставили iх невеличкими купками, приставили до кожноi по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?… для чого?…» – думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно iм гiрше каторжноi роботи.
Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московськи викрикувати… Так, мов старий москаль! Старi москалi дивувалися його дотепностi та вихвалювали перед молодшими – неуками.
Трохи згодом нап’яли на його мундир, муницiю – ранець, каску, притупею, – дали шинелю i ружжину. Як убрався Максим – москаль москалем. Рiдна б мати не пiзнала! Меткий, поворотний – на всi боки москаль!
Вранцi-рано пiде на учення; промуштрують iх – геть уже сонечко пiдоб’еться. Ведуть снiдати кашi з салом, а того сала – i духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збiр: обiдати. Пообiдають. Сонце вже повернуло з полудня. Барабан туркоче – знову на учення. Муштруються вже аж до пiзнього вечора…
Минають мiсяцi, рiк… Одно та й одно!
«А бий тебе сила божа! – думае Максим. – Хоч би вже повели куди-iнде… або ворог де вирискався!.. А то – муштра та й муштра! Та хоч би рiзна, а то: яка сьогоднi, така i завтра, й позавтрому… Витягай ногу, кричи: «раз!.. два!..» Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; прицiляйся разiв сто на день… а хоч би тобi раз сказали вистрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобi муштра… на ученнi, й на смотру, й на парадi пiд церквою… Уже так затвердив, – як своi п’ять пальцiв… Нi, муштруйся! Доведеться од нудьги пропасти…»
От i давай Максим свою нудьгу розгонити: став горiлку, як воду, дудлити… Москалi пiдхвалювали його за те, що «чисто» п’е; iнодi й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею… Тi грошi, що мати передала, давно пропив…
Раз побився Максим на взаклад, що вип’е кварту й не буде п’яний. Заклад на п’ять карбованцiв. Товаришi розняли руки.
Дали кварту горiлки. Максим як приложив до губiв – тiльки на три ковтки й стало. І хоч би скривився, поморщився! Тiльки мов очi заблищали та повеселiшав трохи. Супротивник вийняв п’ять карбованцiв, дае йому.
– На бiса менi грошi? – крикнув Максим. – Катай, братця, на всi!..
Пропили тi п’ять карбованцiв, попилися п’янi, як земля – насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, була вночi перевiрка. Недолiчилися щось п’яти чи що. Виходять ранком на двiр, – аж вони рачкують по дворищу. Забрали iх, позапирали в темну. Сумують вони.
– Не сумуйте, братця! – утiшае Максим. – Сiм бiд, один одвiт! Я вас визволю.
– Як же ти нас визволиш?
– А так: кажiть, що я напоiв.
– Ну то що?
– Ну, то й нiчого. Там уже мое дiло…
Коли це – кличуть iх до ротного. Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять москалi та одно твердять: «винуватi!», «винуватi!».
А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторнiсть.
– Я, – каже вiн, – усьому виною, ваше б-родiе! Я iх напоiв. От уже скiльки тут, а не зiбрався подякувати iм за науку. А це, вибрав нiчку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-родiе, скiльки хочете: я всьому виною… Не наказуйте тiльки моiх товаришiв, учителiв!
Це ротному сподобалось. Пом’якшав зразу; ще пополаяв, побатькував трохи та й прогнав: «Не сметь мне другой раз… засеку!»
Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже б солоно прийшлося…
Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смiливий, вiн скрiзь давав усьому привiд; оступався за товаришiв, коли тi де на гулянках заводили спiрку; говiркий, вiн завжди вибрiхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великоi недостачi в одежi, – вiн не жалував нiчого свого. Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариськi пропоi…
Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи одбiжить, бува, люльку в спiрцi, а грошей на нову катма, – вони складалися по шагу там, чи по копiйцi – i купували; чи порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, – вони йому вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали… Повага й шаноба Максимовi!
Привик Максим до такого життя. «Нi, – думав вiн, – Московщина далеко краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вiтер по степу; а люди – кожен сам собi… А тут – чого душа забажала – все е; а товаришi – брати рiднi: за ними, як у Бога за дверима: i поможуть, i виручать… з ними краще, нiж з батьком та матiр’ю!»
Максим, як там кажуть, i горенько покотив! Одно тiльки його мучило, одно здавалося гiрше печеноi редьки, становилося руба у горлi. Це – життя у казармi вонючiй та вонюча iжа. Хлiб той – чорнiший землi, з остюками та ще до того як згадае Максим, глядячи на його, що вiн у шаплику ногами мiшаний, то аж занудить… Капуста – до носа не приводь; каша – з рота верне…
– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, – одно скверно: iсти нiчого!
– Пiдожди! – одказують, – дiждемо недiлi, будемо прохатись на прокормленiе. Коли б тiльки нам хвiдхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!
– Куди на прокормленiе? – пита Максим.
– Да по миру прайтись. Авось отыщется добрый челаек… даст свои заплаты солдатские дыры заплатать!
Максимовi стало нiяково. Одначе вiн на те нiчого не одказав.
Дiждали недiлi. Тiльки що почало на свiт благословитися, – прибiгають товаришi.
– Брат! а брат! – будять.
– Ну?
– Вставай, пайдем к ротному.
– Чого?
– Как чаво? разве забыл?
Максим устав. За ним прокинулись деякi другi; почалась з товариством розмова.
– Ну, что фельдфебель? – пита один.
– Собака!
– Как?
– Да так… двадцать пять содрал! Зверь, брат, настоящий зверь! Говорит: кали дадите, братцы, четвертную, скажу ротному; а не дадите, – не смей и рта разинуть!..
– Стараво, брат, варабья на мякине не изловишь! Он, братцы, знает досканальна всю ефту механику, – виясняв один з нар, посмоктуючи люльку i спльовуючи на стелю.
– Да ведь пайми ты, Митрич: так ведь безбожно драть! Это ведь с сваво брата, а не с чужова!
– Поди… Станет он разбирать: где свой, где чужой… Ему – дай!
– Ну, и не зверь ли?… Зверь и есть.
Отак розмовляли москалi, поки Максим умився, убрався. Пiшли вони втрьох до фельдфебеля. Той зараз же повiв iх до ротного.
– Ну, што, Федосеич? – пита ротний. – Все благополучно?
– Всё, ваше б-родие. Только адно худо…
– Што?
– Ребятам, ваше б-родие, худо…
