скачать книгу бесплатно
Зубожiло село… Обшарпане, обтiпане… Тiльки козачi хатки й бiлiють. Стали прокидатись де-где й злодiячки – новина в Пiсках! Перше колись нiколи нi в кого й дверi не запиралися, а тепер – i на засовi страшно. Доставалося iнодi й панським коморам…
Бачить Василь Семенович, що в Пiсках непереливки, – що коли-небудь вберуться проклятi п’янюги та й з душею не випустять, – та сказав будувати новий палац на Красногорськiм хуторi та й перебрався туди жити. Стали тодi величати хутiр – Красногоркою.
Хто з гетьманцiв не знае Красногорки? Хто не знае «Мекки», куди збиралось з цiлого повiту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цiлого свiту?… Не в одному Гетьманському знають «Мекку», знають ii й поза Гетьманським… Та як же ii не знати, коли там живе такий чоловiк, як Василь Семенович – голова в родi панiв Польських?!
А рiд же то розкоренився – великий та дужий! На новiм хазяйствi у Василя Семеновича сiмейка, як кукiль, покотилася. Щороку та й дитинка. Шкода тiльки – всього один синок за десять рокiв, а то все дочки – аж шiсть дочок.
Та вже ж i синок у Василя Семеновича, – сказано: якби такий розум – батько, як двi каплi води. Такий з лиця, такий з стану, така врода, така й натура. Батько, як був ще хлопцем, любив лапати за оселедчик чумазого. Синок, як зiп’явся на ноги, любив i собi лапати… А там, як пiщани уже оселедцiв не носили, то й за м’яке тiло можна полапати.
Василь Семенович – чоловiк твердий на слово. Сказав Улянi: не забуду – i не забув! Як пiдрiс ii Івась, Василь Семенович звелiв узяти його до панича в горницi. Так же й ледащо Улянин син, а Чiпчин батько… Нi роботи з його, нi послуги нiякоi, – одна шкода! Натерпiвся вiд його синок Василя Семеновича… поки запекла душа не потягла в мандри… Так молоденький панич i не долапався: чи тверде, чи м’яке в нього тiло. Правда, незабаром кудись i самого панича одправили вчитись.
Не такi дочки у Василя Семеновича: якiсь циганки повдавалися! З чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, з циганським кучерявим волоссям, а чорнi ж то чорнi, як у сажу вимазанi! Нестеменно – плащуватi циганки… Зате у Степана Семеновича дочки – кожну хоч у рямця вправ! А проте й плащуватим, i в рямцях – треба женихiв… аж цiлий десяток женихiв!
Бажали б пани Польськi повидавати своiх дочок за багатирiв i з роду значного… Так де ж ти набереш стiльки багатих та знатних женихiв? А в Гетьманському – як на те всього тiльки три значних роди на цiлий повiт. Один рiд – Гетьманський, нiколи не жив у себе дома: в столицi родився, хрестився, вирiс, там i жив. Другий рiд – багатий рiд козачки Шведихи – Шведових, баби, що зумiла провести онукiв з простого козачого роду села Свинок аж у самий дворець. А третiй рiд – Польських.
Два коти в однiм мiшку не помиряться. Не помирилися й Шведови з Польськими. Василь Семенович хвастае, було, що його батько в дворцi був, як свiй чоловiк; а Петро Степанович Шведов сам камергер, сам покоштував того дива; то, бувало, хоч нiчого й не скаже на тi хвастощi, – так же гляне скоса так, мов скаже: «А ти що, голубчику?!» Василь Семенович потупить тiльки очi… Отак нi за що, з-за панськоi пихи, й ворогувати стали. А воно б i гаразд: у Петра Степановича – сини, у Василя Семеновича – дочки… Та ба! Така ворожнеча пiднялася… крий господи!
Лiта йдуть… Дочки ростуть… хоч на базар виводь! Хоч би тобi хто на смiх здумав у себе в хатi завести плащувату циганку! А то ж – нiкогiсiнько! Степана Семеновича дочки – дарма, що молодшi – вже йому й онукiв подарували, а циганки – сидять у батька, як пiд шатром…
Нiчого робити: давай Василь Семенович закликати до себе не багатих i не великородних паничiв, аби тiльки з дворянського кодла; давай на них накидати своiх плащуватих… Поробилися зятями Совинськi, Кривинськi, Борецькi, Митiлi… Скрiзь, по цiлому повiту, позаводились хутори плащуватих циган. Дiйшло до того, що у Гетьманському й кругом Гетьманського пани – родичi та й родичi. Розкоренився й рiд Саенкiв – жiноче колiно панiв Польських, – усе-таки своя кров.
Усе то були животи, котрi притьмом бажали iсти й пити, аж роти пороззявляли. То була здавна, ще за гетьманщини, голодна, ненажерлива сарана, котра налетiла з Польщi на вiльнi степи розкiшноi Украiни… Жерти, трощити – одна в неi здавна думка… Звикши пiдбирати крихти з панського столу, вилизувати тарiлки пiсля смачних панських страв, вона передала й потомкам нахлiбницькi звичаi й страшенну жагу до всього смачного, солодкого. Своiми руками вона нiчого не заробляла, бо шляхетськi руки здались на що iнше – до гостроi шаблi, до легкоi послуги чи королю, чи магнату… Потомки «голопузих» усмоктали з материним молоком про це думку… Було iх у вiйську сила, найбiльше там вони й починали свою службу. А вертаючись додому, – бо вiйськова служба раз – нелегка, а вдруге – й небезпечна, – осiдались на батькiвських грунтах – i роззявляли роти… Хотiлося iсти й пити, i хороше походити… З чого ж його? Де його взяти, щоб своiх панських ручок не покаляти?
От вони й поробились зятями заможних панiв. Прямо сказати: попродались, сподiваючись за те нагороди.
Пани Польськi не випускали своiх дочок з дому голих i босих. Та й тiльки ж то, що манатки давали та по пiвсотнi душ на завiд. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справдi зятям панiв Польських самим за плуга: дворяниновi соромно було своi руки коло землi трудити; не копатися ж у грядках i дочкам великих панiв, котрi замолоду iх кохали в багатствi, у розкошах… Що ж його казати?
З половини двадцятих по шiстдесятi роки був у нас золотий вiк панського панування. Пани не тiльки панували над хуторами та селами, над родовими й неродовими маетностями; не тiльки переорювали широкi й довгi лани селянами та хуторянами, iнодi iх мiняючи на довгоногих хортiв, – панський дух витав скрiзь i всюди: i в городi, i в повiтi, i в губернii. Усiм i усюди заправляли пани. З панiв вибирали комiсарiв; потiм того з них перероблювали капiтан-справникiв, а далi – просто справникiв; панський виборний був суддя й пiдсудки… А головою цiлого повiту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пiзнiше – предводитель дворянства… Сказано: як е, цiлий повiтовий уряд, окрiм казначея (скарбника), окружного, поштмейстра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, – був панський виборний… Лахва була!!
Тодi саме настало царювання й панiв Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всi боки, по всьому повiту. Дочки не принесуть, а й що е, то рознесуть. Увiрвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, – та нi самi не забагатiли, – тiльки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити… Треба роздобувати й добра на поживу, й честi – для пiддержки славного роду… Нiгде дiтись: треба в службу йти… Треба, то й треба…
І пiшли!
Заверховодили пани Польськi в Гетьманському, як у себе на царствi. Василь Семенович – царьок; його родичi – царськi слуги; а цiлий повiт з панами й мужиками – пiдданi. Василь Семенович у себе й прийоми царськi уставив. Хто б з панiв не приiхав в повiт, кого б з чиновникiв не прислано, – не iдь на свое добро, не приймайся за свое дiло, не поклонившись Красногорському владицi…
І всяк iздив, кланявся… А що вже й казати – в установленi днi… Їздили на Рiздво; iздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, i з Василлям», у четвер на Масницi там оладки iли, на другий день Великодня – паску… Кожен знав, що в цi днi нiгде бiльше не можна бути, як у Красногорцi. Що б там не було, а бути треба! Жiнка в постiль злягла, дитина ледве дише, – не можна: треба iхати! На Рiздво iнодi таке мете, що й свiта божого не видно, на Масницi або на великоднiх святках така калюка, що нi пройти, нi проiхати, iнодi дощ, як з вiдра лле… У Василя Семеновича день, – треба бути!!
Цiлий повiтовий уряд плiвся у Мекку. Кожен пiдслужувався, пiддобрювався, запобiгав ласки, доброго слова, хоч погляду привiтного… Кого було Василь Семенович «подаруе» ласкою – той немов виросте… Другi дивляться, завидують: вирiс чоловiк од одного слова! А на кого Василь Семенович гнiв положить, – прямо хоч в ополонку… І тi, що були приятелями, одвертаються…
Зате ж i правив панюга Гетьманським, як своею батькiвщиною. Що було скаже, – так тому й бути. Як загадав, – так i станеться. Йому тiльки одному годили й служили, – та ще хiба орендарю його, Лейбi Оврамовичу – зятевi старого Лейби, генеральського прикажчика.
Та як же його не служити? Своi слуги, своi й прислужники! Нехай би хто сказав слово насторч – тiльки б i мiсце бачив! Пiшло в Гетьманському так, що нiхто мiсця не знаходив в урядi без волi Василя Семеновича.
Сам – предводитель; родичi – урядники; справник, суддя, пiдсудки – все то зятi, родичi зятiв, племiнники… Як квочка курчат збирае пiд крила, так Василь Семенович прибрав до своiх лап цiлий повiт…
І все кругом мовчало, терпiло, слухало й робило на коренастий рiд панiв Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою…
XI. Махамед
Пiсля смертi Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слiзьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на iншi хати з бiльшими недостачами, злиднями – на крiпацькi хати порiзнених людей… Козачi кубла обгорнуло тихе хлiборобське щастя. Настали роки кохання в полi та в худобi, складання всякого прибутку, тяжкоi господарськоi працi дома й на полi, – та втiха дiтками, кого благословив Господь…
Іван, ще дитиною напрямований по хлiборобськiй дорозi, так ii й держався. Орав поле, сiяв, косив, жав, молотив, складав зерно – те на посiв, те на поживу, те на продаж, або в горлатi ями – на голоднi годи. Мотря, жiнка хорошого господарського роду, теж допомагала Івановi у його працi.
З весни Іван щодня в полi – то оре, то засiвае яриною. Зранку поiде, пiзно ввечерi вертаеться. Так до самоi Паски. Одсвяткують Великдень – косовиця. Тут уже й Мотрi робота – громадiння. Далi настають жнива. Цiле лiто, як муха в окропi, викрутяться обое, рано встаючи, пiзно лягаючи. Пiсля жнив Івановi – возовиця; далi – оранка на озимину; ще далi – сiйба; а там уже в осiнь – молотiння заробленого хлiба. Мотрi на осiнь нiби легшае трохи: хатня робота – спочинок, а надворi – прихватком, тiпае плоскiнь або матiрку; скрипить терлиця пiд повiткою… А там уже й зима – замети навертае… Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своiх дiток, – хизи й охизи та трiскучi морози… Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну, запинати вiкна й дверi, щоб не перся мороз в хату… Одначе й зимою – не сидня, згорнувши руки. Жiнкам – свое дiло, чоловiкам – теж свое. У хатi – Мотря обiд або вечерю варить, дiтей пантруе й годуе; а ввечерi, при каганцi, пряде кужiль або що голкою шие; надворi – ходить коло корови: напувае ii ситним пiйлом з висiвками або м’якиною, рано й вечiр – доiть. Іван – коло худоби пораеться: скотовi й вiвцям пiдкладае в ясла просяноi, або гречаноi соломи, двiчi на день до водопою гонить, сам вичищае двiчi на тиждень загороду… Нема роботи бiля товару – лаштуе пiд повiткою, що потрiбнiше до весняноi справи. А ввечерi – плете рукавицi, бавиться з дiтками – шуткуе, вчить молитись, спати iх ложить, або сам лежить на печi вниз черевом – париться.
А в недiлю або в свято Іван з Мотрею пiдуть до церкви; iнодi, як не дуже холодно, позабирають i хлопцiв з собою. Прийшовши з церкви, обiдають ласiше, нiж у будень; пiсля обiду – ськае Мотря Івановi. Спочивши трохи, коли годинка, пiдуть вони куди-небудь до сусiд у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечерi – треба Івановi коло худiбки поратись, – треба ii напувати, на нiч пашi пiдкладати; Мотрi – вечерю варити, дiток спати ложити…
Так i зима мине; на весну красне сонце заграе… І знову в поле та в поле… знову торiшня робота… знову торiшнi клопоти… Та так не один, не два роки: так цiле життя, цiлий вiк… Робиш, щоб було що iсти; iси, щоб здужав робити. Отака-то весела хлiборобська доля!
Отже, хто до неi призвичаiвся, тому вона здаеться веселою й красною… Нашi хутори, села, а часом i повiтовi городи, обложившись родючими полями та ланами, другоi долi не знають… А проте – живуть цiлi довгi-предовгi вiки, копаються в ситнiй землi, мов поприростали до неi… Яка земля, такi й люди. Вона сита – й вони ситi; вона голодна – й вони роти пороззявляли… Селянин без поля – старець без рук i без нiг. Поле його годуе, поле його втiшае, на полi вiн виростае, на полi часом i вмирае… Поле – що воздух: нiчим би дихати, якби зостався без його!
Важка хлiборобська праця, а ще важче тому, хто ii на селi не знае або не вподобае. Тим-то до неi ще змалечку привчають селяни дiтей, щоб вона здавалась нi нудною, нi тяжкою. Дiти на селi – помiч. Аби зiп’ялось на ноги, – зараз у поле: хай змалку привикае до свого побиту!
У такому побитi бажали Іван з Мотрею своiх дiток зростити-вигодувати. Пiднялись трохи хлопцi, – треба iх до дiла призвичаiти. От i почалось завжденне, на перший раз для дiтвори любе, призвичаювання. Перше-наперше – скотинку пасти, товару доглядати… Тут не треба нi сили, нi вмiлостi: дивись тiльки за худобою, пильнуй свого легкого дiла! Далi – поганяти… Гей та цоб, та цабе! – от i вся невеличка наука погонича…
Хлопцi до всього того кидались з гарячим запалом, а найщирiше брався Максим. Вiн цiлу нiч не буде спати, аби йому найранiш устати, братiв побудити в поле. Зате ж йому найскорiше й надолужало. Двiчi, тричi зробив що – уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та нi заставити, нi застрахати! Таку неспокiйну натуру викохав старий дiд, на лихо Івановi, i загартував ii своiми страшними переказами про невмируще завзяття та своiми сердитими закидами про те, як тепер на свiтi сталося… Сiчовi оповiстки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове… Як у гнiздечку, так у Максимовiй сердечку, виплодилась воля, про яку дiд переказував; поривала хлопця до сваволi, до невпокою, – кидала од одного до другого, – пекла ненавистю до всього, що гнiтило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумаеться… Живi картини з позадавнього-давна виступали в хлоп’ячiй головi: Максимовi хотiлось самому битись, рубатись, розгардiяшити… З ким же його?… де його?!. Пiшла ходором думка за думкою…
Ось з-за села пiднялася страшенна кушпела. Вихор пiдхопив ii високо-високо i мчав прямо на село… Максим побачив – i згадав дiдову оповiстку про боiще з татарвою… То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою… «Стiйте, братця! – кричить отаман на наших. – Ви, середнi, нi з мiсця, а ви, боковi, – у об’iзд на Сокiльнi Байраки!.. Заляжте там, мов неживi, анiчичирк! – аж поки голосна гакiвниця не промовить: пора!..» Хлопцi помчались, тiльки хвостами конi машуть… А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед iде, з голою шаблею наближаеться… Нашi схибнулись, – далi… татарюги навздогiн. Крик, галас, шарпанина… Ось блиснула блискавиця, гуконула гакiвниця, полетiв татарський баша з коня сторчака бритою макотирею… «Бийте!.. рубайте!..» – iде лемент з краю до краю. Аж ось i збоку курява, мов чорна хмара, пiднялася: то нашi з-пiд Байракiв поспiшають на виручку… Летять – аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, – Максим помчався й собi за лавою славних лицарiв… Аж кура встае шляхом, аж iдуть виляски од бою босих нiг по твердiй землi… От i майдан. Максим, як кiнь, басуе: то, мов схарапудившись, убiк шарахне; то, як молоде теля, пiде скоком та вибриком… Ляскае батогом, свистить, гукае… Молодий крик розлягаеться навкруги – й деренчить по вiкнах генеральського будинку…
Бачить Максим – у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиею, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пiшло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Пiд ногами страховища двигтiла земля, дикi заводи реву розлягались по околицi… Максимiв голос здавався цвiрiньканням горобчика проти страшного бугаевого реву… Оже, Максим не злякався. Забув i про боiще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху i помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звiрину… Бугай став, пiдвiв голову, нiби думав розглядiти, що воно, та знову круто повернув шию й нагнув голову до самоi землi, – хотiв копирснути рогом, щоб страху завдати, – та вiд жиру не нагнувся. Тiльки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко вiдкинув землю вiд себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз пiймала серед крутого лоба; грудка розбилась – i пил засипав бугаевi очi. Знiчев’я страховище жахнулося… Залупало червоними очима… пiдвело голову, глянуло на свого ворога – та аж потемнiло… Круто схиливши вниз голову, воно пiшло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залiтало, як тi кулi – одно поперед другим… Воно несло бугаевi гостинцi то в лоб, то в нiс, то в боки… Страховище нiчого того не чуло: воно навiть не чуло землi пiд собою… Завиваючи, воно йшло прямо на Максима – дедалi скорiше та скорiше…
– Ей, ей! – желiпнуло щось з генеральського двору. – Тiкай, хлопче, бiда буде!
Як опечений, крутнувся Максим i вiтром помчався вподовж майдану. Бугай – за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його… От-от бугай настигне; от-от простромить рогом наскрiзь Максимову спину… Аж ось i тин вiд генеральського двору… нiкуди бiгти… пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, плигнув на тин, а з тину – в бур’яни… Скочив i бугай на тин, – та на кiлку й застряв… Линула кров з пробитого боку… Страховище заколихалось, ревнуло не своiм голосом, рвонулось з усiеi мочi… Тин упав, – упав разом з тином i бугай додолу – i так болiсно заревiв, що аж слухати страшно… Кiлок пройшов подовж усього живота, вимотавши геть кишки зсередини… Пiднявся крик людський, збiглася двiрня… Шатанина-мотанина!
– Що ж оце ти наробив?!. – питае Максима один з дворакiв, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав – сап…
Максим смiявся.
– Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?… Ходiм, я тебе до панii поведу.
Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому.
Досталося б Івановi од генеральшi за того бугая, якби були крiпаки не покрили Максима. А то сказали, що бугай погнався за собакою та й пробився. Правда, не погладили за те по головцi скотинщика, а влiпили, скiльки здужали, – та Іван напоiв його за те добре. Так i пропав бугай. Тiльки всього – Максима вибив батько. Та що та бiйка? Переплакав Максим, – та й знову за свое…
Душа його прохала волi; молодi сили – простору. Сумно було Максимовi серед широкого, пустого степу, серед поораноi рiллi, тiсно в тихiй батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти… І хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах iздив, то телят лякав, то прив’язував iм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочилися. Часто й густо батько його манiжив за це; оже нiчим не змiг переломити шкодливого, веселого норову Максимовою. Оце, було, виб’е його батько; а через годину вже Максим на вулицi з хлопцями навкулачки б’еться або братiв за чуби таскае, або запряже iх у гринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяе… поки не вшкварне так, що реви на усю улицю…
Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiм верховодив… А насмiятися над ким, украсти, одняти що – йому дай! Генеральша нiколи не iла овощей з свого молодого садка: вiн усе пообносить, усе викраде, не дивлячись нi на собак, нi на сторожiв. Раз його застукали на яблунi. Що ж – вiн злякався? Сторожi до його, а вiн як почав на них шпурляти яблуками, так тi назад… Тодi вiн скочив на землю; як вiтер, помчався садком; як собака, перескакував через тини – i скрився в чисте поле…
Як же дiйшов до лiт та убрався у силу, – бiда з ним та й годi! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з залiза збитий, а до того ще меткий, як заець, спiвун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом, – вiн був перший красень на селi… Вся молодiж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, – усi йому корилися… Хто напередi ставник несе, як iдуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевiй улицi отамануе, улицю водить? Не кому, як не Максимовi… Кому насмiятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва… Хто занiс Луценковi ворота й почепив на самiм версi столiтнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим… Чиiх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?… Не втекла Максимових рук! Хто пустив погану славу на багатирку, Шрамченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дiвчину, – сам потiм перший i насмiхаеться… Не одна iх i не двi наробило стида-сорому батьковi й матерi; не одну матiр, не одного батька на донинiм весiллi в хомутах через село водили… Не одна й не двi матiрки плакало на Махамеда, як його прозвали старi баби. Не один парубок або й чоловiк, покуштувавши на кулачках Махамедового «безмiна», похирiе-похирiе та через пiвроку й на той свiт переступить… А горiлку пити, гуляти – Махамед усiм п’янюгам привiд дае! Позаливають очi – та шкоду, капостi людям роблять…
Стали люди жалiтися батьковi, що Махамед синiв iх розпоюе, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдiе з таким велетнем? Нi батькова грiзьба, нi материна умова нiчого не подiють з таким гульвiсою, шибеником…
– Дай одружу! – дума Іван i радиться з Мотрею. Знайшли й молоду; умовили якось Максима, пiшов з старостами. Так що ж? На заручинах Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого тестя.
– Господь з вами, з вашим молодим таким! – каже тодi батько старостам. – Хоч би менi прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як вiддаси Мелашку за Максима, то живий будеш, то й тодi б не згодився!
Вернулися люди з гарбузом; розказали батьковi-матерi.
– Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! – кричить батько.
– Ти нас, сину, на старiсть у славу ввiв… нашого недовгого вiку не жалуеш, – плаче мати.
А Максим – як ногу вломив: з хати та на вулицю, а там у шинок до жида. Так розледачiв, розiбрався, розпився, що сказано: нi до чого! Знай у шинку кисне… Аж запух, як той бугай, щодня очi заливаючи… Зовсiм пустився берега: що дома не зарве, – зараз у шинок! П’е, гуляе; з жида насмiхаеться; з крiпаками панiбратаеться, жалкими докорами iх коле, що роблять на панiв, навчае не слухатись iх приказiв – мандрувати. На капостi чоловiк здався, та й годi!
Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавидiла, що як приходилось проiздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що вiн крiпакiв бунтуе, то жалiлася комiсаровi. Коли б був Максим на той час не постерiгся, не змандрував кудись з Пiсок, щось на тиждень чи й бiльше, то, мабуть би, не минути йому й тюрми, а може, й самого Сибiру. Та що йому Сибiр? Нiчого!
Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрi: «Нi, вже нiчого з харцизою не вдiю! Нi тихе слово, нi просьби, нi лайка – нiщо не помагае… Немае сили менi з ним битись… Хай же йде в москалi! Нехай його в службi попомуштрують, може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другi вчать: я з ним нiчого не враю!..»
Мотря в сльози. Жалко матерi своеi дитини. Уже який там вiн не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гiркими, а прохати Івана не посмiла: вона догадалася, що то останне слово батькового горя. Тут уже нiяке прохання не поможе!
А Максим як почув, то нi скривився, нi поморщився. Так-таки зразу згодився та й пiшов до прийому, виспiвуючи та вигукуючи.
Тодi саме у столицi велике дiло скоiлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити, – осiвся на предкiвськiм столi менший. Оже це не обiйшлося мирно. Тодi саме царська гвардiя з масонами забунтувала. Багато тодi лягло правих i винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, розпудивши стару гвардiю, звелiв нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз пiдiйшов пiд мiру. Як випускали його з прийому, то не кричали й «лоб!». А якийсь усатий офiцер закричав: «У гвардiю його! у гвардiю!» Максим як почув, аж засмiявся… та прожогом у дверi. Тут вiн трохи не вдарився лобом об якогось бiдолашного некрутика. Недовго думавши, вiн його стусонув колiном пiд бiк, закричав: «Сторонись, крупа! гвардiенець йдьоть!..» Той поточився, трохи не впав…
Не вспiв Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалi в некрутську схованку i заперли на замок. Хатка невеличка, вiкна з залiзними штабами, як у тюрмi, а людей – повно. Той сидить плаче; той хоч не плаче – журиться; там купка регочеться з якоiсь вигадки…
– Приймiть, братця, й мене! – каже Максим до тих, що регочуть.
– Іди… додаси й свого слова.
– За що це нас, братця, позапирали в цю тiсну хурдигу? – питае Максим, оглядаючи чорнi, як сажа, стiни некрутськоi.
– А щоб не втiк! – одказав хтось.
– Та кий його бiс думав тiкати… І довго вони так держатимуть?
– Та хто його зна… Кажуть би то, що три днi…
– Погано! хоч би сюди горiлки, то воно б якось веселiше.
– А сирiвцю з дохлими пацюками не хоч?
– Пий сам, коли подобаеться!
Далi Максим уже орудував бесiдою: точив баляси та баляндраси; розказував про своi сiльськi походи; смiшив усiх i реготався сам… Товариський чоловiк – нiчого казати! Уночi тiльки сумно чогось йому зробилося, як став викрикувати часовий: «Слушай!».
Через три днi iх справдi випущено i дозволено пiти попрощатись з родиною, що поназ’iжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосiння – мов мертвих виряджають до гробу. Там стара мати заливаеться гiркими сльозами, обнiмаючи бриту голову синову; тут молода молодиця з дитиною на руках голосить на весь майдан, однiею рукою схопивши за шию молодого чоловiка; а ось сестра з братом розмовляе, сльозами доливаючи горе… От i старi дiди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись… А там знову батьки, матерi… Мiж ними й Мотря, як з хреста знята; а коло неi сини – Василь та Онисько… Ходять вони втрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Нi, не бачили… Вийшли з некрутськоi разом, а де вiн дiвся, нiхто не знае… А Максим, як тiльки випустили з некрутськоi, зараз потяг з москалями до шинку… Другi прощалися з родом, а вiн водить за собою юрбу москалiв – i побратався вже! та здоровкаеться з скляним богом… Так Мотря й поiхала з синами, не бачившись з Максимом…
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко… Люди знову поназ’iздились прощатися, може, вже востанне з своiми бiдолашними синами, чоловiками, братами… То не глибока рiчка клекоче, прорвавши греблю, то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря мiж ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоiть вона, опустивши на груди голову, а коло неi Василь з Ониськом – i Максим… Видно, материн жаль уразив i його безжурне серце: стоiть вiн бiля матерi, похнюпившись… Аж ось затуркотiв барабан; москалi скомандували в лаву строiтись. Пiднялась шатанина… Скрiзь затужили, заголосили… Стали прощатися. Максим пiдступив до матерi…
– Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…
– Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…
Мотря обхопила його шию обома руками та так i повисла, за сльозами свiта не бачачи…
– Та годi вам, мамо!.. Не журiться: я не пропаду. – Вiн висвободився з закляклих рук староi матерi, – давай прощатись з братами.
От уже построiли некрут в лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотiв барабан; старшi скомандували…
– Прощавайте!..
– Оставайтесь здоровi!..
– Хай вам Бог помагае!..
– Щасливо!..
– Прощайте, мамо!.. – казав Максим, проходячи повз матiр.
– Постой, сину!..
Мотря пiдскочила, сунула Максимовi в руку грошей…
– Спасибi, мамо!.. – сказав Максим i грошi на ходу заховав у кишеню. – Прощайте… подякуйте батьковi, що в москалi вiддав!..
– Ша… нуй… ся… про… щай… си…
Мотря не договорила. Та й Максим не чув: вiн був уже далеко…
Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами, заплакана, убита горем… Іван ходив по хатi хмурий, як осiння темна нiч. Вiн нi на одного сина не глянув, не обiзвався. А як вони пiшли з хати, тодi до Мотрi:
– Ну що… пiшов?
– Провела… – каже Мотря, заливаючись сльозами.
– Що ж вiн?
– Нiчого…
– А оддала?
– Оддала…
– Що ж?…
– Казав: подякуйте батьковi, що в москалi оддав!..
– Нехай вiн дякуе своему дурному розумовi, – сказав Іван та й замовк…
Не стало Максима, затихла буча та лайка у Івановiй хатi, не чуть нiякоi й шкоди в Пiсках. Не стало ватажка, – товариство немов розкотилось по свiту. Хоч воно тут же таки й було, тiльки пiшло iншим шляхом, зажило другим життям. Однi повмирали; другi поженились, хазяiнами стали, дiтей годують…
Іван востанне згадував Максима в той день, як Мотря з проводiв вернулася. З того часу сам нiколи й не згадае й сердиться, було, як хто другий нагадуе.
– У мене немае третього сина – i не було нiколи! – казав вiн. Та вже пiсля того за цiлий день або вечiр нi до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш вiд себе!
Одна Мотря щонедiлi, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копiйку на часточку за здоров’я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на колiна й молила ii тихим-гарячим словом, щоб вона берегла ii дитину од лихоi години, щоб направила його на добрий розум.
