скачать книгу бесплатно
– Слухайте, Ковальчук, ви певнi, що ваша Знайда така вже дефективна? Тiльки кажiть правду.
Інспектор нахмурився. Вiн, мабуть, краще не вiдповiдав би на це запитання, але Анч дивився на нього вимогливо i рiшуче.
– У всякому разi я виховував ii з такою думкою про саму себе. В дитинствi, по-моему, вона, безперечно, такою була. Останнi роки я теж не помiчав нiчого, що могло б змiнити мое переконання.
Закiнчив Ковальчук уже не так впевнено, як почав.
Анч нiчого не сказав, i вони пiшли до хати. Знайди там не було. Фотограф задумався i став мовчазний.
– Наступного вихiдного дня в Соколиному вiдбудеться рибальське свято, – сказав iнспектор. – Можливо, приiдуть з мiста.
– Що це за свято? – поцiкавився Анч.
– А це свято бувае щороку в цей день. Воно стало традицiйним. Звичайно на цей час пiдсумовують вилов за першу половину сезону, перевiряють наслiдки змагання мiж бригадами, влаштовують колективний обiд, танцi, грае музика. У бухтi вiдбуваються змагання з плавання та веслування.
– Метушнi пiд час свята багато?
– Безперечно, коли щось треба зробити, то це була б найкраща нагода. Але вам, мабуть, слiд бути обережним через приiзд чужих. Приiздить iх, правда, небагато, але навiдуються майже завжди.
– Хто минулого разу приiздив?
– Приходив ескадрений мiноносець «Невтомний».
– Гаразд. Це не так страшно. Документи моi в порядку. А от вам нове завдання. Завтра треба iхати до мiста, купити там портфель, точно такий, як у професора Ананьева. Зайдiть до нього i побачите цей портфель на столi. Крiм того, ви передасте моi листи.
– Листи? Кому? – злякався Ковальчук.
– В найближчiй вiд порту iдальнi «Кавказ» щодня вiд дев'яти до десяти ранку, вiд двох до трьох дня i вiд семи до восьми вечора снiдае, обiдае i вечеряе iноземний моряк, з пов'язкою через око. Ви сядете за сусiднiй столик. В руках триматимете мiсцеву газету, згорнуту трубкою. Коли помiтите, що моряк звернув на вас увагу, розгорнете газету, продивитесь, потiм згорнете вчетверо i покладете на стiл та прикриете ложкою. Пiсля того як моряк закiнчить iсти й пiде, ви пересядете за його столик, а газету покладете на стiлець бiля себе. Через кiлька хвилин моряк повернеться, попросить пробачення, скаже, що забув газету, вiзьме iз стiльця вашу i пiде. Коли ви закiнчите iсти й виходитимете з iдальнi, то захопите газету, яку залишить моряк, але на iншому стiльцi. То теж мiсцева газета. Бережiть ii, як найдорожчий документ, i привезiть менi. Зрозумiли?
– А коли…
– Що – коли? Нiяких «коли». Все мусить бути зроблено так, як я кажу, от i все. Тримайтеся нормально, байдуже, до iноземного моряка можете виявити цiкавiсть, але без настирливостi.
Пiсля цiеi розмови Анч почав розшукувати виготовлену ранком цигарку.
Вiн переглянув своi речi, уважно оглянув кiмнату й комiрчину, але нiде не знайшов позначеноi цигарки. Вiн припускав, що мiг забути позначити цигарку i поклав ii разом з iншими в другу половину портсигара. Але хто ж бачив його портсигар? Правда, вiн залишив його в комiрчинi, коли виходив з колумбiвцями у двiр, поки Люда допомагала Знайдi переодягатися. Припустити, що дiвчата заходили в комiрчину i витягай отруену цигарку, вiн не мiг. Лише один вiн знав про ту цигарку, яку виготовляв без свiдкiв.
Анч вiдчув неспокiй. «Треба швидше закiнчувати тутешнi справи», – твердо вирiшив вiн. Зачинившись у кiмнатi, розгорнув на столi мiсцеву газету, дiстав з чемодана пляшечку з ярличком «фiксаж-розчин» i почав, умочаючи в нього перо, писати по газетi. То було спецiальне хiмiчне чорнило, яким вiн записував подвiйним шифром на газетi потрiбнi йому вiдомостi. Писання зайняло час майже до вечора.
Пiзно вночi Козальчук i Анч перенесли через острiв легеньку байдарку i сховали ii в кущах лози над берегом, кiлометрiв за п'ять на схiд вiд хатини.
XVII. Їдальня «Кавказ»
В Лузани Ковальчук поiхав на «Колумбi». Як завжди, шхуна навантажилася рибою на кiнець дня, i майже цiлу нiч довелося пробути в морi.
Інспектор змушений був подякувати колумбiвцям за увагу до Знайди i вислухати кiлька майже недвозначних зауважень на свою адресу, що бувають, мовляв, гiршi опiкуни, але рiдко. Вiн постарався пропустити такi зауваження повз вуха i удавав надзвичайно дружелюбну людину.
Непогано проспавши нiч, iнспектор ранком поснiдав з рибалками i звiв розмову на те, де в Лузанах найближча вiд порту iдальня.
– Це кавказька – зразу ж поруч скверу, напроти пасажирськоi каси, – пояснив Левко.
В Лузани прийшли о пiв на десяту, а поки Ковальчук знайшов iдальню «Кавказ», годинник показував п'ять хвилин на одинадцяту. З дверей iдальнi вийшов iноземний моряк з перев'язаним оком. Ковальчук завмер, коли моряк проходив повз нього, але чужоземець не звернув уваги на iнспектора. Обмiн кореспонденцiею довелося вiдкласти до обiду. Треба було тим часом знайти й купити портфель. Та хоч у крамницях i було чимало портфелiв, проте такого, як у Ананьева, не траплялося. Переходячи з однiеi в другу, вiн зайшов аж на край мiста, i там несподiвано в однiй невеличкiй крамницi знайшов те, що шукав. Та тiльки-но йому загорнули портфель у папiр i зав'язали шпагатом, як вiн почув бiля себе голос Марка:
– А казали, що далеко не ходитимете.
– Та довелося… А ти чого?
– Оглядаю крамницi, де що е. А що ви купили?
– Те, що менi треба.
– Чи не портфель, бо щось плескате й широке?
– Портфель.
– Отож я вгадав.
Ковальчук залишив Марка в крамницi i швидко вийшов.
О пiв на третю Ковальчук зайшов у iдальню «Кавказ». В просторiй кiмнатi стояло щось iз п'ятнадцять столикiв, вкритих скатерками з грубого полотна. Мiж столиками та в кутках стояло в дiжках кiлька пальм i фiкусiв. В цей час у iдальнi майже нiкого не було.
За столиком бiля вiкна Ковальчук помiтив людину в морському кiтелi i з пов'язкою на оцi. Безперечно, це був iноземний моряк, той самий, якого вiн ранком зустрiв бiля iдальнi, тобто той, кого вiн шукав. Три столики поруч морякового стояли порожнi. Інспектор пiдiйшов i сiв за один з них. Поклав на столик згорнуту в трубку газету, нахилився над меню i хвилини зо три вибирав собi обiд. До нього пiдiйшов офiцiант.
– Суп можна?
– Доведеться хвилин десять пiдождати.
Ковальчук розгорнув газету, пробiг очима заголовки i, склавши ii вчетверо, знову поклав на стiл, а зверху, наче для того, щоб вона не розгорталася, прикрив ложкою. Іноземець кiлька разiв пильно глянув на Ковальчука, але скоро перестав ним цiкавитись, байдуже повернувся до вiкна i, нудьгуючи, крутив у руцi то нiж, то виделку. Незабаром йому подали шашлик, i вiн почав швидко iсти, запиваючи бiлим вином.
Ковальчук напружено ждав, коли iноземець пiде. Очевидно, той розумiв Ковальчука, бо iв надзвичайно швидко.
Годинник повiльно вдарив три рази, i на естрадi заграла музика. Офiцiант принiс iнспекторовi суп. Саме, коли iноземець доiдав уже свiй шашлик, в iдальнi залунав голос Левка:
– Я так i знав, слухае музику!
Ковальчук скам'янiв, почувши цей голос. Йому здавалося, нiби пiд ним провалюеться пiдлога. Помiж столиками до нього пiдходили Левко, Марко i Андрiй – у брезентових робах та важких черевиках. Вiн так жалiсно глянув на iноземця i круг себе, так скривився, що рибалки засмiялися ще голоснiше. Кожен з них тримав пiд пахвою по хлiбинi, а Андрiй, крiм того, держав у руцi ковбасу. Очевидно, вони купили в крамницi припаси i, йдучи на шхуну, завернули сюди.
– Не бiйся, iнспектор, – сказав Андрiй. – Ми тебе не розоримо, сьогоднi вгощае Левко. Бач, наш старий всю команду вiдпустив на двадцять п'ять хвилин.
– А що трапилось?
– Левко виграв на облiгацiю двадцять п'ять карбованцiв i вирiшив пожертвувати iх на шашлики, – пояснив Андрiй, стоячи перед iнспектором. Тим часом моторист i юнга вже сiли на стiльцi.
– Ми вже вирахували, що цього вистачить на три з половиною добрих порцii з пивом. Старий сказав: «Щоб нiкому не було обидно, йдiть, хлопцi, а я постережу корабель». Але дав нам на це тiльки пiвгодини.
Левко вже замовляв подвiйнi шашлики та по кухлю пива на кожного. Андрiй тим часом, помiтивши на столi газету, заявив, що непогано б у неi загорнути ковбасу.
Ковальчук обурився, вiдповiв, що вiн газети ще не читав. Марко глянув на газету i сказав, що то не бiда, бо вона за минулу шестиденку. Проте Ковальчук потягнув ii до себе i стверджував, що саме цiеi не читав, а тому не може вiддати.
Офiцiант принiс кухлi з пивом. В цей час чужоземець встав з-за столика, пiдiйшов до них i попросив:
– Газет. Дозвольте. Один хвилина. Цiкаво…
– Прошу, прошу, – вiдповiв Ковальчук i навiть трохи заметушився, вiддаючи газету.
Іноземець уклонився й сiв за свiй столик. Тепер вiн не поспiшав iсти, навпаки – ще замовляв кофе й пирожнi. Вiн повiльно переглядав газету, часом вiдкладаючи ii вбiк. Очевидно, читати йому було трудно. Рибалки поглядали на нього i стиха обмiнювались догадками, що воно за птиця.
– З iноземного пароплава, що стоiть у порту, – сказав Марко. – Мабуть, механiк або штурман.
Тим часом вiдвiдувачi сповнювали iдальню. Якийсь хлопчина одважився сiсти за столик поруч чужинця i безцеремонно розглядав його, не зводячи очей. Музика грала безупинно. Один з музикантiв час вiд часу вигукував у рупор слова пiсень. Колумбiвцям подали шашлики, вони перестали звертати увагу на сусiдiв, а в тому числi й на чужоземця. Та вiн нагадав iм про себе – пiдiйшовши до Ковальчука, вiддав газету i чемно подякував.
Іноземець вийшов з iдальнi, коли Марко, проковтнувши останнiй шматочок шашлику, знову глянув на газету i заявив, що моряк повернув не той номер, який брав.
Ця газета була на два днi свiжiша. Ковальчук нiяково дивився на юнгу i врештi забiдкався, що це непорозумiння. Марко запропонував своi послуги догнати iноземця i вiдiбрати газету, якщо вона дуже потрiбна Якову Степановичу. Юнга вже пiдвiвся з стiльця, але Ковальчук спинив його i сказав, що цiеi газети теж не читав, а тому залишить собi… Хай уже буде так.
– От як вiн газетами цiкавиться, – промовив Андрiй, думаючи про чужинця. – Все хоче знати.
З iдальнi пiшли разом. Інспектор сховав газету в кишеню. Вiн повертався на «Колумб» неохоче, але це було едине судно, яке негайно вiдходило на Лебединий острiв. Машина на Зелений Камiнь iшла лише наступного дня. «Колумб» одiйшов вiд пристанi. Виходячи в море, вiн пройшов повз iноземний пароплав, що стояв на рейдi. На бiлiм борту того пароплава чорнiв напис: «Кайман». На нижньому капiтанському мiстку стояла людина. Марковi здалося, що то i був той, хто в iдальнi обмiняв газету. Але пов'язки на оцi в нього не було. Вiн звернув на це увагу Левка i Ковальчука, але людина на мiстку повернулася до них спиною i, поки шхуна проходила повз пароплав, бiльше не оберталася.
– З спини щось непохожий, – пробурмотiв iнспектор.
Ковальчук був стривожений. В глибинi душi вiн проклинав Анча та iноземця, а найбiльше Марка й Левка, що всiм цiкавились i скрiзь сунули свого носа. Стурбований, вiн зайшов на корму, примостився там i пробував задрiмати, але не мiг. Коли розплющував очi, то бачив Марка, що сидiв навпочiпки й задумливо розплiтав обрубок троса, готуючи швабру для миття палуби. «Хтозна, чи не догадався про що-небудь цей хлопчисько i чи не з'явилося в нього якогось пiдозрiння. Викинути б його вночi за борт, та дужий вiн, грiм на його голову. І не потоне, мов та медуза». Такi думки снували в головi Ковальчука.
По дорозi назад не трапилося бiльш нiчого, що могло б розтривожити його, тому Ковальчук прибув на острiв майже заспокоений. Дома про все докладно розповiв Анчу. Той хмурився i лаявся крiзь зуби. Потiм узяв газету, заперся в кiмнатi i почав проявляти зашифрованого листа. Вiн не вставав з-за стола години зо двi. Нарештi закiнчив i спалив газету. Пiсля того покликав Ковальчука i сказав:
– На пароплав треба передати ще одного листа. Не забувайте, цей пароплав забере нас вiдцiля. – Вiн холодними, суворими очима свердлив iнспектора. – Це мае бути скоро, а поки що у нас багато справ. Ми мусимо знищити професора Ананьева. Я вiзьмусь до його паперiв, а ви допоможете менi спровадити його з цього свiту. Непогано б вирядити його в компанii з колумбiвськими хлопцями. Треба про це подумати. Поворушiть, чоловiче, мозком.
Ковальчук вiдчув, що остаточно опинився в руках диверсанта. Не можна сказати, щоб вiн збирався чинити опiр чи вiдмовлятись виконувати його вказiвки, але всерединi хололо i в грудях ставало якось порожньо. Страх стискав йому серце, хоч вiн цiлком звiрявся на Анча.
Тiеi ночi диверсант остаточно склав план дii. Дещо необхiдне вiн сказав i Ковальчуковi, але далеко не цiлком виклав йому своi злочиннi намiри. Анч не довiряв нiкому, а найменше – людям типу Ковальчука.
XVIII. Свято на островi
В бухту входив вiйськовий корабель. Рибалки здалека впiзнали, що це був «Невтомний буревiсник». Двi невисокi щогли прикрасились десятками рiзних прапорцiв. Корабель вiтав населення Лебединого острова з рибальським святом.
«Буревiсник» був збудований на зразок есмiнця «Новик», що з 1911 до 1916 року вважався найдужчим есмiнцем у свiтi. Вiдомо, що водомiсткiсть «Новика» дорiвнювала 1300 тоннам. Його озброення складалося з чотирьох тритрубних торпедних апаратiв та чотирьох стомiлiметрових гармат. Ходив «Новик» iз швидкiстю тридцять шiсть миль на годину, тобто за хвилину проходив понад кiлометр. Переобладнаний пiсля громадянськоi вiйни «Буревiсник» мав i бiльшу вогневу силу, i бiльшу швидкiсть.
Ставши в бухтi проти Соколиного висiлка, корабель салютував гарматними пострiлами. У вiдповiдь залунало з берега «ура», загула ручна сирена, що ii крутили молодi рибалки, члени Тсоавiахiму, i почулося кiлька пострiлiв з ракетних пiстолетiв. На «Колумбi», що стояв пiд берегом, нашвидку вивiшували весь наявний комплект сигнальних прапорiв, не додержуючи нiяких правил сигнального коду, i даремно сигналiсти з «Буревiсника» намагалися щось прочитати. Команда «Колумба» вирiшила це зробити для бiльшоi пишностi.
З «Буревiсника» спускали шлюпки. У першiй на берег з'iхав командир, другу зайняв оркестр, одразу ж, на радiсть соколинцям, гримнувши гучний марш.
Командування посилало «Буревiсник» на свято на Лебединому островi тому, що Соколиний виселок шефствував над «Буревiсником», хоч насправдi виходило так, що «Буревiсник» шефствував над висiлком. До того ж майже всi молодi рибалки з Лебединого вiдбували вiйськову службу у флотi, i соколинцi славилися як боцмани, торпедисти та штурвальнi, що часто займали першi мiсця в рiзних змаганнях.
Стояла ясна сонячна погода. Бiлi хмарки, мов укритi снiгом скирти, повiльно пливли по небу, сповiщаючи рибалок про тривалу чудову годину. На островi пахло травами, спiвали пташки, ледь-ледь, мов пустуючи, шурхотiв прибiй. Всi рибальськi хати прикрасилися, бiлiли помазанi крейдою стiни; подвiр'я прибранi чисто й охайно. На стежках хрумтiв свiжий пiсок. Ближче до моря стояли столи, вкритi грубими бiлими скатерками, з великими хлiбинами, сiльницями, ложками, виделками й ножами. Бiля столiв порались дружини й матерi рибалок.
Напроти, на невеликому майданi, де звичайно вiдбувалися танцi, натягненi були брезентовi тенти над лавами для музикантiв.
Свято почалося мiтингом, закiнчення всiх промов вкривалися тушем i гучним «ура». Далi учасники свята перейшли до столiв, де iх ждав смачний обiд. З-помiж багатьох поданих страв найсмачнiшою вважалась камбала, приготовлена способом, вiдомим лише господаркам Лебединого острова. Кухнею керував вiсiмдесятилiтнiй Махтей, найстарiший мореплавець з Лебединого, що колись об'iздив увесь свiт матросом та коком, а тепер доживав вiку тут, на маяку.
За столом кожен займав наперед визначене мiсце. Люда помiтила, що мiсце Марка не зайняте. Вона не бачила хлопця з самого ранку, i це ii дивувало. Можливо, вiн десь затримався, але на обiд вiн мусив прийти. Мабуть, старий Махтей викликав юнгу собi на допомогу, бо вважав його единим хлопцем на островi, який може колись бути коком на великому пароплавi. Це сталося пiсля того, як юнга одного разу почастував дiда обiдом на «Колумбi».
Найбiльше потрапляв на очi Анч. Вiн вештався в натовпi i навколо, клацаючи фотоапаратом, часом прохаючи нахилитися, повернутися, засмiятися i ставлячи безлiч iнших вимог, як це звичайно роблять фотографи. Охочих фотографуватися знайшлось багато. Усiм Анч обiцяв знiмки, старанно записуючи прiзвища сфотографованих, особливо червонофлотцiв. Нарештi скiнчив i сiв за столом, ближче до професора та командира есмiнця. Вiн жартував iз своiми сусiдами, але в той же час пильно прислухався до розмов.
Незабаром з'явився Марко i, вiтаючись, зайняв свое мiсце напроти Люди. Був вiн чогось стриманий i насторожений, навiть постiйна його веселiсть десь зникла, i вiн посмiхався лише зрiдка, та й то якось невлад.
– Марку, – гукнув до нього Левко, – в тебе живiт не болить?
Юнга заперечливо похитав головою.
– Мабуть, ти там бiля дiда Махтея об'iвся чогось смачного.
Марко на цей жарт не вiдповiв.
Мiж тостами за кращих рибалок, за багатi улови кефалi та скумбрii говорили про розпорядок сьогоднiшнього дня. Анч довiдався, що пiсля обiду почнуться танцi, а пiзнiше, по заходi сонця, поiдуть кататися на човнах та на «Колумбi» в море. Коли ж повiе вiтерець, то вийдуть усi шаланди.
– Нiч тепер мiсячна, чудово покатаемо! – говорив Стах Очерет, запрошуючи до себе на шхуну капiтан-лейтенанта Трофiмова та професора Ананьева.
Професор одразу погодився, а командир подякував, обiцяв пустити на прогулянку своi шлюпки, але сам вiн залишиться на «Буревiснику», бо мае роботу.
По обiдi Марко зник так само непомiтно, як i з'явився. Люда розсердилась на нього, але почалися танцi. Анч запросив ii на вальс, i вона забула про Марка. Особливо ловко Анч танцював румбу, танго, фокстрот, яких майже не знали в Соколиному. Зливою оплескiв нагородили глядачi Анча й Люду за венгерку та лезгiнку. Не змiг Анч протанцювати лише гопака. Тут його замiнив Левко. З землi полетiли грудки, знялася курява, коли моторист пiшов навприсядки навколо Люди. Скiнчивши, вiн теж помiтив, що нема Марка, бо юнга, на думку моториста, танцював гопака та й iншi танцi вдесятеро краще за нього.
Тим часом Анч знов захопив Люду, на превелику досаду багатьох червонофлотцiв. Пiд час танцiв фотограф спитав дiвчину, чи iде вона кататися на «Колумбi».
– Безперечно, – вiдповiла вона. – Рiвно о дев'ятiй вечора ми виходимо в море. Ви з нами теж?
– Обов'язково. Але менi ще треба побiгти додому перезарядити касети.
– Робiть це швидше, бо надвечiр погано фотографувати.
Минуло години зо двi по обiдi, старшi соколинцi вже встигли подрiмати й повернулися подивитися на танцi. Знов прийшов i професор. Бiля нього стояв старий Махтей, курив свою люльку i щось розповiдав. Танцi не припинялись. В хатах, мабуть, не залишилося жодноi людини. Анч сказав Людi, що йде по касети, i залишив танцi.
Додому вiн пiшов через виселок, несучи в руках апарат, футляр з касетами й портфель, який привiз йому Ковальчук з Лузан.
Люда потанцювала з червонофлотцями, але вже вiдчула втому й вирiшила спочити. Вона сiла на каменi поруч iнших глядачiв i почала озиратися, шукаючи поглядом Марка. Поблизу Грицько пробував танцювати в компанii однолiткiв. Дiвчина покликала хлопчика й спитала, чи не бачив вiн Марка.
– Лежить пiд вербою, коло хати дядька Тимоша – ондечки. – Хлопець показав на вербу, метрiв за триста вiд них.
Справдi, Люда знайшла там самiтного Марка.
– Чого ти скис? – спитала вона, пiдiйшовши до нього. Хлопець зрадiв, побачивши ii бiля себе. Проте видно було, що йому чогось досадно.
– Добре фотограф танцюе? – спитав вiн.
– Чудово. Але сам вiн якийсь неприемний: мара його знае чому. А чого ти не танцюеш i взагалi став якийсь сам не свiй? Весь Лебединий острiв святкуе, а тебе не видно.
– Положим, не весь. Батько мiй маяка не покинув. Ну, i ще двох людей не видно.
– Кого?
