скачать книгу бесплатно
– Знайди, хоча це й не так дивно, i рибного iнспектора. Ти бачила його?
– Нi.
– Слухай, Людо, я от лежу й думаю про Шерлока Холмса. Ти ж читала про нього? Менi хотiлося б зараз на якийсь час Шерлоком Холмсом стати. Як ти думаеш, чому цей фотограф у Ковальчука спинився?
– Не знаю.
– Я теж не знаю. Але менi не подобаеться нi вiн, нi Ковальчук. Кiлька днiв тому…
І Марко розповiв про своi спостереження над поведiнкою Ковальчука в Лузанах та про випадок з iноземцем i газетою.
– Отже, я вирiшив наглядати за цими людьми.
Люда сiла бiля Марка, i вони балакали понад годину, перебираючи в пам'ятi рiзнi випадки пiдозрiлоi поведiнки Анча й Ковальчука. Власне, нiчого такого вони не пригадали, але сумнiв зростав.
– Треба й далi стежити, – зробив висновок Марко.
– Знаеш що, – сказала Люда, – я думаю, нам допоможе Знайда.
– Це правда.
– Хочеш, пiдемо зараз до Ковальчука й запросимо Знайду на свято. До речi, довiдаемось, де iнспектор.
– Гаразд.
– Тiльки давай iти так, щоб не зустрiти Анча. Вiн пiшов туди перезаряджати касети.
– Щось довго його немае, – зауважив Марко. – Скоро сонце зайде, яке ж тодi фотографування?
– То пiшли.
– Єсть, капiтан!
XIX. Анч здiйснюе своi плани
Фотокореспондент влучно вибрав потрiбний йому час. У висiлку вiн не зустрiв жодноi живоi iстоти, а коли зайшов на подвiр'я Стаха Очерета, то лише злякав курку, яка щось дзьобала коло дверей хати. Анч поторгав дверi – вони були зачиненi на засув. Вiдчинити iх було не важко. Вiн витяг з портфеля дротину, загнув ii у формi лiтери «Г», встромив коротшим кiнцем у дiрку в дверях i одсунув засув. Колодочка на дверях у кiмнату професора теж подалася легко.
Анч працював впевнено, швидко, але без зайвоi поспiшностi. Вперше побачивши портфель Ананьева, вiн вирiшив був пiдмiнити його, ще не знаючи, як це вдасться йому здiйснити. Але обставини склалися на краще: вiн мiг би навiть не пiдмiнити, а просто забрати портфель або те, що було у нiм. Та вирiшив, що зручнiше забрати портфель, залишивши замiсть нього свiй, напханий старими газетами. Так можна було сподiватися, що зникнення паперiв виявиться не ранiш, як наступного дня.
Анч пам'ятав слова Ананьева про те, що розв'язання технiчноi проблеми добування гелiю з торiанiту лежить у його портфелi. Згодом, одвiдуючи професора i оглядаючи кiмнату, вiн остаточно переконався, що головнiшi папери зберiгаються саме у портфелi, бо на Лебединому островi Ананьев мiг не боятися за них. Пiдмiна портфеля вiдiбрала десять-п'ятнадцять секунд. Анч оглянув востанне кiмнату i, не знайшовши бiльше нiчого, вартого уваги, вийшов i старанно зачинив дверi та засунув iх на засув. Стежкою через садок вiн вискочив на вулицю i подався до хати Ковальчука.
Курка знову пiдiйшла, до дверей i спокiйно продовжувала визбирувати розсипанi кришки.
Анч повернувся додому майже разом з Ковальчуком. Останнiй приiхав з Лузан через Зелений Камiнь. В руках iнспектор нiс корзинку, замкнену на колодочку.
– Молодцi, – сказав фотограф, побачивши ту корзинку. – Вони за те, що зумiли передати, а ви за те, що зумiли взяти.
– Ви знаете, що тут? – спитав Ковальчук.
– Я просив цю штуку в попередньому листi. А лист е менi?
Інспектор подав Анчу пожмаканий брудний аркуш газети.
– Гаразд. Ну, ви спочиньте хвилин двадцять, поки я прочитаю… Сьогоднi нам ще багато роботи.
Цього разу Анч не висилав Ковальчука з кiмнати, а проявляв i розшифровував листа при ньому. Робив вiн це поспiшаючи.
Тим часом Ковальчук покликав Знайду i наказав дати води вмитися та скоренько нагрiти чаю, бо вiдчував себе стомленим. Холодна вода пiдбадьорила його, а мiцний гарячий чай освiжив голову i заспокоiв. До чаю вiн пiдлив горiлки.
Анч скiнчив розшифровку i звiв очi на Ковальчука. Знайда саме вийшла в сiни.
– Слухайте, Ковальчук, нашi справи на двi третини закiнченi. Сьогоднi перед ранком, коли зайде мiсяць, ми будемо з вами на борту «Каймана». Залишаються, власне, останнi хвилини. Зараз ви сядете у свiй каюк i вирушите в Соколиний. Каюком пристанете до «Колумба», щоб було зручнiше зiйти на берег. Ви вiзьмете з собою цю корзинку i, переходячи через шхуну, залишите ii там. Коли на «Колумбi» нiкого не буде, а я певен, що там нiкого не буде, бо весь екiпаж на святi, заховайте корзинку якнайкраще. Потiм покажетеся мiж людьми i залишитесь там, доки «Колумб» та човни не вийдуть на прогулянку. Професор Ананьев i його дочка збираються iхати на шхунi. Якщо професор передумае, зробiть все можливе, щоб вiн таки поiхав, iнакше нам доведеться залишатися на цьому островi ще довго. Як тiльки шхуна вiдiйде, женiть каюком через бухту. Я чекаю вас бiля нашоi байдарки.
– Але що ж у цiй корзинцi? – тремтячим голосом спитав Ковальчук.
– Зараз побачите.
Анч одiмкнув колодочку, пiдняв кришку й витяг з корзинки грубу вовняну хустку. Пiд хусткою лежала темна бляшана коробка з годинником, подiбним до будильника.
– Тiльки не лякайтесь, – попередив Анч, – ви везли цю рiч цiлий день, i нiчого не трапилося… Це – пекельна машинка. Зараз ми визначимо час, коли вона мусить вибухнути. Виiдуть вони о дев'ятiй, можуть запiзнитися, ну, о десятiй, в усякому разi.
Анч перевiв стрiлку годинника на 10 годин 45 хвилин, а потiм завiв машинку.
– В десять годин сорок п'ять хвилин ми почуемо вибух у морi. Вiд «Колумба» та його пасажирiв лише шматочки спливуть.
Ковальчук здригнувся, хотiв заперечити Анчу, – адже стiльки жертв… Вiн же не думав, що його зобов'яжуть убивати. Чи вгадав Анч його думки, чи нi, але вiн так рiшуче наказав iнспекторовi негайно iхати, що в того i язик не ворухнувся заперечити. Вiн узяв корзинку й пiшов з хати. За ним вийшов Анч.
В сiнях диверсант звернув увагу на Знайду. Вона з байдужим виглядом роздмухувала чоботом старий самовар. Анч пiдозрiло подивився на дiвчинку, але нiчого не сказав; повiв Ковальчука до берега, подав у каюк корзинку, посмiхнувся, побажав успiху i кiлька хвилин спостерiгав, як той грiб одним веслом. Потiм повернувся назад.
На подвiр i стояла Знайда у платтi, подарованому Левком, i дивилась на бухту, де плив одинокий каюк, i, здавалося, прислухалася до музики, що долiтала з висiлка. Анч повiльно пiдiйшов до неi i спитав, чи не зiбралася вона на свято. Дiвчинка, стверджуючи, кивнула головою. Тодi вiн попросив, щоб вона спершу дiстала йому з льоху малосольних огiркiв.
Знайда пiшла по огiрки, а Анч узяв свiчку, щоб посвiтити iй. Дiвчинка поспiшала.
Ковальчукiв льох був дуже примiтивний: яма метрiв на чотири завглибшки, прикрита дощаною лядою, очеретяний курiнь над нею – от i все. Спускалися в льох вузькою довгою драбиною.
Анч допомiг дiвчинцi зняти ляду i, засвiтивши свiчку, полiз за нею по тонких хитких щаблях. Ступивши два рази, вiн зупинився. Знайда вже стояла на днi льоху i, нахилившись над дiжечкою, вибирала огiрки. ii провожатий раптом вилiз нагору, кинув свiчку, що, падаючи, погасла, i потяг угору драбину. Вiн встиг витягти ii ранiш, нiж Знайда опам'яталась. Дiвчинка залишилася в глибокiй темнiй ямi, скрикнула й замовкла.
Анч поклав на мiсце ляду, кинув зверху кiлька оберемкiв сухого очерету i спокiйно пiшов до хати.
– Так воно буде краще, – пробурмотiв вiн сам собi, – дефективна, дефективна, а хтозна, що вона в сiнях чула i що зрозумiла.
Зайшов у кiмнату, сперся рукою на стiл i промовив:
– Час виряджатися.
Оглянувши всi своi речi, вiн почепив на себе фотоапарат, перекинув через плече плащ, узяв професорiв портфель i востанне вийшов з дому Ковальчука.
Сонце, наближаючись до обрiю, золотило на заходi море. В повiтрi панував спокiй. Музика, очевидно, перестала грати, бо вiд висiлка не доносилося жодних звукiв. Невiдомо, чи кричала, чи плакала Знайда, зачинена в льоху. Анч не думав про неi. Вiдчинив хвiртку, прощально глянув на подвiр'я, махнув рукою Розбоевi, що гриз бiля свинюшника кiстку, i пiшов без стежки й дороги на пiвденно-схiдне узбережжя острова.
Одiйшов уже далеченько вiд двору, коли почув гавкання Розбоя. «На кого це вiн?» Прислухався. Розбiй загавкав знову, але незабаром перестав. «Що б це могло означати? Невже повернувся з кимось чужим Ковальчук?»
Минула хвилина – i з двору iнспектора почулося жалiбне виття собаки. То вив Розбiй. В тому не могло бути сумнiву. Але чого вiн вив? Може, вiдчув, що щось трапилось iз Знайдою, чи, може, вiщував кому смерть цiеi ночi? Сонце зайшло за обрiй. Анч поспiшав, час вiд часу позираючи на море. Незабаром там станеться те, що вiщуе виття Розбоя… «Розумний пес. Гаразд, що ти нiчого не можеш сказати!»
Вечорiло. Чайки i мартини поверталися з моря на острiв. Далеко на подвiр'i Ковальчука вив Розбiй…
XX. Розшуки знайди
Марко й Люда вирiшили йти берегом понад бухтою. Це був трохи довший шлях, але вони сподiвалися, що фотограф повертатиметься у виселок стежкою навпростець. Несподiвано затрималися: з горба побачили в бухтi човник. Хтось плив каюком попiд берегом з боку Ковальчуковоi садиби. Це мiг бути Анч або Ковальчук.
– А може, Знайда? – висловила догадку Люда.
– Нi, навряд. Почекаймо. Треба побачити, хто то.
Дiвчина погодилась, i вони, зайшовши в кущi кропиви над канавою, стежили за човником. Вiн наближався досить швидко i хвилин за десять пiдiйшов до того мiсця, де стояли шаланди та «Колумб». Тепер Марко майже з певнiстю мiг сказати, що приплив iнспектор. До берега каюк не пiдiйшов, а став пiд бортом шхуни, зайшовши з боку моря, i тому зник з очей. Інспектор вирiшив скористатися шхуною, щоб перебратись на берег, бо «Колумб» правим бортом впирався в довгий мiсток-поплавець, зроблений соколинцями спецiально на сьогоднiшнiй день. Ковальчук затримався на шхунi. Чого саме – не було видно, бо надбудова на шхунi прикривала постать iнспектора.
– Що вiн там робить? – роздратовано промовив Марко. – Свое корито прив'язуе, чи що?
Але ось iнспектор уже пройшов палубу «Колумба» i плавучим мiстком зiйшов на берег, простуючи до того мiсця, де святкували соколинцi. Вiн, очевидно, поспiшав. Пройшов вiд юнги та дiвчини близько i не помiтив iх.
– Ну, ждати бiльше нiчого, – звернулась Люда до свого супутника, – ходiмо скоренько.
Вони поспiшали, намагаючись випередити сонце, що низько висiло над морем, скривавлюючи його поверхню. Ішли то пiском, то травою, вибираючи шлях так, щоб випадково не потрапити на очi фотокореспондентовi. Марко весь час мовчав. Люда говорила про ефект, який створить поява Знайди у висiлку, вiрнiш на «Колумбi», бо вони встигнуть привести ii якраз перед виходом на прогулянку в море.
Марко кивав головою i все поглядав на захiд. Вiн бачив, що iм не наздогнати сонця, бо воно вже нижнiм краем черкало воду i за кiлька хвилин зникне в морi. Раптом обое почули звук, що примусив iх спинитися. Вони одразу впiзнали виття собаки: то довге, то уривчасте, воно вражало глухими тонами й жалiсними нотами. Виття доносилось вiд Ковальчукового двору, а там, вони знали, мiг вити лише один собака – Розбiй.
– Чого це вiн? – дивуючись спитав Марко. – Сказився, чи що?
– Ну й противно… Аж страшно, – промовила дiвчина.
– Залишили Знайдi розвагу, – саркастично буркнув Марко.
Вони пiшли швидше. Сонце вже сховалося, залишивши на небi нiжнi рожевi фарби. Вода в бухтi потемнiла, i запанував абсолютний штиль перед змiною денного бризу нiчним. Якби не виття, Люда й Марко, мабуть, зупинились би помилуватися розкiшним надвечiр'ям на пiвденному морi, коли наче одна чиясь велика й нiжна тiнь вкривае землю, воду й половину неба. Якби не виття, то панувала б тиша, бо музика у висiлку змовкла, i жодний звук не долiтав би сюди.
