скачать книгу бесплатно
– Добре. Бувай! Бачу – в тебе термiнова робота.
– Еге, до другоi зустрiчi!
Марко взявся до свого дiла, а Люда пiшла з врятованим хлопчиком на берег. Вiн уже заспокоiвся, тiльки боявся, що мати нагримае, коли довiдаеться про його пригоду. Люда обiцяла зайти з ним додому разом. На пристанi до неi пiдбiг Грицько i поскаржився на iнспектора. Довелося й цього заспокоювати.
Утрьох вони повiльно пiшли стежкою мiж лопухами й лободою по краю висiлка. Вони бачили, як «Колумб» вирушив з бухти. Грицько заздро дивився на шхуну, потiм заявив, що коли виросте, то в нього буде ще краща шхуна, яку вiн назве «Альбатрос», бо так у них на маяку називався маленький каюк. Потiм заспiвав:
Плавав по морю маленький матрос
На вiтрильнiм кораблi.
Альбатрос, альбатрос, альбатрос!
Жив на свiтi маленький матрос —
Гострi очi, бiлий чуб,
Альбатрос, альбатрос, альбатрос!
– Хто тебе цiеi пiснi навчив? – спитала Люда.
– Сам видумав, – поважно вiдповiв Грицько.
– А «гострi очi, бiлий чуб» – це ти про себе?
– Еге…
VIII. Знайда
Це трапилося лiтом, в рiк Грицькового народження. Чорна нiч звисала над морем. Важко розбивалися об берег хвилi. Блискавки раз за разом розтинали темряву, i розкотистi вибухи грому заглушували клекiт моря.
Тiеi ночi погано спали рибалки на Лебединому островi. Дехто з них, незважаючи на дощ, пiшов до човнiв, щоб перевiрити, чи не загрожують iм хвилi. Серед ночi за рiжком, що прикривав бухту, у морi замигтiв вогник. Якийсь пароплав, борючись iз штормом, наближався до берега. Позапинавшись у плащi, рибалки мовчки стежили за вогниками, що мигтiли в морi. Раптом спалахнуло полум'я, зникли розгойданi вогники i запанувала темрява. До берега долетiв звук вибуху.
– На мiну наскочив! – скрикнув один рибалка.
– Або котел розiрвало, – вiдповiв другий.
Над морем злетiла ракета. За першою – друга, третя. Потерпiлий пароплав кликав на допомогу. Незабаром знову спалахнув вогник у морi; вiн розгорявся все яскравiше. То горiв пароплав. На березi рибалки швидко розпалили вогнище, щоб вказати потерпiлим, куди пливти човнами.
Полум'я змагалося з дощем. На мерехтливому фонi вогнища вирiзьблювались суворi постатi в плащах. Всi мовчали. Здавалося, кожного свердлила одна й та сама думка, а в горлi застряли однi й тi ж слова. І першим вимовив цi слова пiдлiток Левко:
– А коли в них не вистачить човнiв?
Рибалки нерiшуче перезирнулися, але нiхто нiчого не сказав. Свистiв вiтер, клекотiли розбурханi хвилi, i нiхто не наважувався запропонувати вийти такоi ночi в море.
– Дядьку Стах, там же люди гинуть! – закричав Левко.
Похмурий Стах випростався. Вiн не зводив очей з плавучого вогнища в морi. Нi до кого не повертав голови. І тут з промовою виступив рибний iнспектор. Вiн казав, що треба допомогти, i запевняв, що серед них немае боягузiв. Вiн голосно умовляв, але всi стояли похмуро й непорушно. Та ось благально й наполегливо закричав Левко:
– Дядьку Стах, пливiмо iм на допомогу!
Стах озирнувся на нього, обвiв усiх поглядом, махнув рукою i сказав глухо:
– Ходiмо! Ходiмо! Люди ж гинуть. Хто смiливий, ходiм! – i пiшов широкими важкими кроками до шаланди. Поруч нього пiшов Левко, а слiдом рушили Тимiш Бойчук i Андрiй Камбала.
Бiля вогнища з хвилину мовчали. Та ось, нiчого не кажучи, один по одному всi пiшли до шаланд.
Перемагаючи хвилю, шаланди вiдчалили i зникли в темрявi. На березi залишився Левко. Дорослi не взяли хлопчика, i вiн плакав з досади.
Стах наказав йому пiдтримувати вогонь.
Левко повернувся до вогнища. Там стояла лише одна людина – Якiв Ковальчук. Рибний iнспектор залишився на березi.
Тiеi ночi рибалки з Соколиного висiлка врятували майже всiх пасажирiв i бiльшу частину команди пароплава «Дельфiн», що загинув вiд вибуху котлiв. Наступних днiв врятованi залишили Лебединий острiв. Зосталася лише маленька дiвчинка, батьки якоi загинули пiд час аварii. У неi була розбита голова, i вона лежала непритомна. Дiвчинку забрала до себе дружина Якова Ковальчука. Маленька нарештi опритомнiла, але, чи вiд удару по головi, чи вiд переляку, забула все, що знала ранiш, навiть забула, як ii звуть. Насилу згадала вона слова i не могла ходити. Минув рiк, поки чула жiнка, оточивши дiвчинку материнською ласкою i пiклуванням, наново вивчила ii ходити й говорити i вже похвалялася нею як рiдною дочкою. Інспектор не дуже схвально ставився до вчинкiв дружини, але, коли ще через два роки дружина несподiвано померла, вiн залишив Знайду – так ii називали, – наглядати за порядком у своiй хатi. У виселок дiвчинку не пускав, школи вона не одвiдувала, бо була, як говорили всi, дефективна.
Про iсторiю Знайди думала Люда, гуляючи по острову. Ту iсторiю iй розповiла сестра Марка – Марiя, i тепер дiвчина часто думала про дефективну. Вона бiльше ii не бачила, хоч кiлька разiв проходила повз хату рибного iнспектора. На подвiр'i в нього завжди було порожньо, жодноi ознаки чиеiсь присутностi, лише дим iнодi здiймався над димарем.
З дня на день Люда чекала приiзду батька. Вона гуляла по березi бухти i вдивлялася в море, сподiваючись побачити шхуну, пароплав або шаланду, якою прибуде батько. За кiлька днiв мав прийти «Колумб», i вона сподiвалася побачити й Марка.
Замiсть «Колумба» прийшла iнша шхуна. Шкiпер розповiв, що «Колумб» послано у вiдкрите море, а звiдти вiн пiде в Караталинську затоку, а це вiдбере десять-дванадцять днiв.
Минуло днiв вiсiм, i Люда знову обходила бухту, а коли помiтила, що пiдiйшла аж до хатини Ковальчука, iй захотiлося побачити Знайду i подякувати дiвчинцi за врятування хлопчика. Люда знала, що iнспектора зараз немае дома: вiн виiхав на шаландах разом з рибалками в море. Мабуть, тому Люда й наважилась здiйснити свiй задум.
Хатинка виглядала досить привiтно. Вона бiлiла серед невеличкого саду, обкопаного канавою i огородженого очеретяним тином. Садиба розташована була на горбку метрiв за триста вiд бухти. Люда повернула вiд берега i зiйшла на горбок по ледве протоптанiй стежцi. Через огорожу, на грядках бiля хати, помiтила дiвчинку рокiв чотирнадцяти, у незграбному платтi з грубого мiшка, босу, в подертiм солом'янiм брилi на головi. Дiвчинка стояла нахилившись. Вона полола грядки i стиха спiвала.
Люда одразу догадалася, що то Знайда, i почала прислухатися до слiв пiснi:
Море, не сердься,
Вiтер, не вiй,
Сонечко ясне, свiти,
Милий мiй, швидше пливи!
В цей час на городi показався чорний кудлатий собака. Це було справжне страховище. Висолопивши язика i важко дихаючи вiд спеки, вiн наблизився до грядки, на якiй працювала Знайда. Дiвчинка помiтила його, пiдвела голову i посмiхнулася до собаки. Тепер Люда розгледiла ii обличчя. Пес нахилив голову, але враз пiдвiв ii, нашорошив вуха, насторожився i подивився в той бiк, де стояла Люда. Знайда знову взялася до роботи, не помiтивши цього. Люда, не чекаючи, коли пес викрие ii, гукнула:
– Дiвчинко!
Ту ж мить пес люто загавкав, плигнув через грядку й кинувся до огорожi. Знайда випросталась, побачила незнайомку i закричала на собаку:
– Розбiй, назад! Назад! Стiй! Стiй!
Почувши наказ, пес неохоче скорився. Вiн спинився на мiсцi, але гавкати не переставав.
Знайда стояла, не виявляючи бажання пiдiйти до незнайомки, щоб щось сказати або спитати ii.
Люда заговорила перша:
– Дiвчинко, будь ласка, пiдiйди ближче.
Знайда пiдiйшла до огорожi. Слiдом за нею, переставши гавкати, помалу пiдiйшов i Розбiй. Знайда мовчала. Тепер Люда бачила засмагле обличчя русявоi дiвчинки з плескатим носиком, синiми глибокими очима i помiтним шрамом над лiвим виском.
– Я прийшла подякувати тобi за те, що ти врятувала хлопчика в бухтi.
Знайда мовчки слухала, оглядала незнайомку з нiг до голови. Люда теж помовчала i почала знову:
– Бач, я винна, що вiн заплив так далеко, а поблизу не було на той час човна. Коли б ти не наспiла перша, навряд чи встигли б ми врятувати його. Я дуже-дуже вдячна тобi.
Знайда так само мовчала. Люда стежила за ii обличчям, але воно залишалося байдужим i непорушним. Здавалося, дiвчинка чула слова, але враз забувала iх. Люда шукала в обличчi Знайди рис, якi свiдчили б про ii дефективнiсть, але нiщо, крiм цiеi чудноi мовчанки, не викликало пiдозрiння в ненормальностi. Вираз очей Знайди свiдчив про якусь думку. Вона, здавалося, дуже зацiкавилась вбранням Люди.
– Ти дуже добре плаваеш. Чи правда, що ти запливаеш далеко в море? Я закiнчила минулого року школу плавання i на змаганнях у школi зайняла перше мiсце. Менi хотiлося б поплавати разом з тобою.
Розбiй уривчасто гавкнув i сiв бiля нiг дiвчинки.
Знайда, наче щось згадавши, нахмурилась i, пильно глянувши у вiчi Людi, сказала:
– Ідiть звiдцiля. Якiв Степанович не любить, коли чужi без нього приходять. Коли вiн дiзнаеться, що ви приходили, то розсердиться.
Близько Знайди червонiла чудова троянда. Люда вирiшила попрохати квiтку i закiнчити свiй невдалий вiзит.
– Коли можна, подаруй менi, будь ласка, одну квiтку.
Знайда охоче зiрвала кiлька квiток, зв'язала березкою i кинула через плiт. Люда спритно впiймала iх.
– Дякую. Ти, коли захочеш, приходь до мене. Я звуся Люда Ананьева. Мiй батько – професор Ананьев. Ми живемо у мого дядька – шкiпера Стаха Очерета. Одним словом, питай мене в Очеретiв. Приходь. Ну, до побачення.
Вона повернулася й пiшла.
– Дiвчино, – почула Люда позад себе голос Знайди i обернулася. – Скажи, ти сама черевики зробила? – спитала Знайда, показуючи на сандалi у Люди на ногах.
– Нi, я купила.
– Угу! – Знайда одвернулась, покликала Розбоя i попрямувала до своеi грядки.
IX. Фотограф Анч
Того самого дня Грицько пiсля ранiшнього купання в компанii з двома однолiтками подався шукати пригод на острiвних пасовищах. Вони осiдлали довгi хворостини i, уявивши себе кожен принаймнi командиром кiнного полку, помчали по острову. Обминули невелику череду корiв, що розбрелися мiж кущами без догляду, пробiгли вздовж маленького струмка i розбiглися в рiзних напрямках, умовившись, хто кого шукатиме. Грицько забiг найдалi. Скоро вiн побачив протоку, яка вiдокремлювала острiв вiд суходолу. Протокою плив човен, видно – вiд Зеленого Каменя до острова. Гостроокий Грицько довго слiдкував за човном, ждучи, коли поблизу з'являться товаришi. Мабуть, вони далеко забiгли в iнший бiк i, не знайшовши його мiж кущами, подались до висiлка. Грицьковi надокучило ховатися. Хлопчик помiтив великого барвистого метелика i почав його ловити. Бiгав, аж поки не накрив метелика шапкою. Та коли метелик опинився у нього в пальцях, то був вiн уже не блискучий, бо обтрусив частину своiх барв i поламав крильця. Розчарований Грицько викинув метелика i знову перевiв погляд на протоку. Човен пiдiйшов до острова. На берег вийшов чоловiк, а човен повернув назад. Прибулий рушив навпростець через острiв. Грицька цей приiзд не цiкавив, хiба мало хто з Зеленого Каменя приiздить! Хлопчик вирiшив повернутися у виселок. Вiн iшов без стежки, у високiй травi, яка досягала йому до плечей. В тiй травi траплялися чудовi синi та блакитнi дзвiночки i бiлi з жовтим серцем ромашки. Люда якось просила принести iй квiтiв, тепер Грицько згадав про це. Вiн набрав уже чималий жмут квiтiв, коли його наздогнав чоловiк, що йшов вiд берега протоки.
– Ей, хлопчику! – покликав вiн.
Грицько побачив недалеко вiд себе на вузенькiй стежцi високого дядька, в бiлому кашкетi, з плащем на руцi. Через плече в нього на ременi висiла якась коробка. В руцi вiн тримав чималий чемодан. Дядько був одягнений у сiрий костюм, а на ногах у нього були чорнi краги. Хлопчик бачив його вперше.
– Ти з Соколиного?
– Нi, я з маяка, – вiдповiв хлопчик.
– А не скажеш, як менi пройти до хати рибного iнспектора Ковальчука?
– Просто йдiть стежкою, тiльки коли перейдете кладку через рiвчак, вiзьмiть трохи лiворуч. Там стежки нема, але йти по рiвному. Як вийдете до бухти, то й побачите Ковальчукову хату. Виселок праворуч, а його хата – лiворуч… Тiльки далеко вiд висiлка… Там жодноi хати нема аж до краю.
– Дякую, молодчина! – Незнайомець недбало пустив з руки щось блискуче, а сам пiшов, бiльше не обертаючись.
Те блискуче впало в густу траву. Грицько здивовано проводив поглядом спину високого дядька, а потiм став на колiна – шукати в травi блискучу рiч. Пiсля ретельних розшукiв надибав срiбну монету – двадцять копiйок. Блискуча, новенька монета йому подобалась. Вiн погано розумiвся на вартостi монет, але знав, що за грошi можна купити цукерок, горiхiв та червоноi шипучоi води в кооперативнiй крамницi, яка одчинялася в Соколиному на годину ранком i на годину ввечерi. Але хлопчик не розумiв, для чого той дядько кинув монету.
Незнайомець уже був перед садибою Ковальчука, коли вiдчув, що хтось схопив його за руку. На одну мить вiн завмер i враз повернувся всiм тулубом. Кулаки його стиснулися, а обличчя скам'янiло, в очах блимнув страх. Побачивши перед собою хлопчика, полегшено зiтхнув, але враз нахмурився.
– Що таке? – спитав вiн.
– Дядьку, ви загубили грошi, – вiдказав Гриць i простяг йому двадцять копiйок.
Незнайомий i здивувався i розсмiявся, таким чудаком здався йому хлопчик.
– Це я тобi дав.
– Нi, дякую.
Гриць обернувся i побiг назад. Незнайомий сховав двадцять копiйок i пiшов далi. Через кiлька хвилин вiн стояв перед хвiрткою Ковальчукового подвiр'я. Гукнувши, незнайомий стояв i ждав, щоб хтось вийшов.
Невдовзi з-за хати з'явилася Знайда. Вона спинилась серед подвiр'я i мовчки дивилася на того, хто гукав. Розбiй загавкав ще голоснiше, рвався до хвiртки, але з-за огорожi не стрибав.
– Якiв Степанович дома?
– Нема.
– Одженiть собаку, менi зайти треба.
Дiвчинка похитала головою.
– Не можу, – сказала вона. – Якова Степановича немае дома, без нього не пускаю.
– Та чому? Я ж нiчого не з'iм.
Дiвчинка нiчого не вiдповiла. За неi вiдповiдав Розбiй, гавкаючи до хрипоти. Незнайомому доводилось добре напружити голос, щоб перекричати це гавкання.
– Слухайте, я маю до нього дiло. Коли вiн буде?
– Мабуть, надвечiр.
– Та пiдiйдiть ближче.
Знайда пiдiйшла майже до самоi хвiртки.
– Слухайте, я фотограф. Хочете, я вас сфотографую. – І незнайомець почав дiставати з футляра фотоапарат.
Нi його слова, нi його апарат нiякого враження на дiвчинку не справили. Вiн почав далi умовляти придержати собаку й пустити його до хати. Але Знайда нiчого не вiдповiдала.
Нарештi заявила:
– Можете зi мною не балакати, бо я дефективна, – повернулася й пiшла.
Фотограф розсердився i навiть спробував сам вiдчинити хвiртку, але Розбiй наiжився, ошкiрив зуби i так плигнув на хвiртку, що настирливий вiдвiдувач виконати свiй намiр не насмiлився. Вiн витяг з кишенi годинник, подивився, скiльки доведеться ждати до вечора, одiйшов на морiжок i сiв край маленького глинястого обриву, пiдмитого весняною водою. Умостившись, вiн дiстав з чемодана два бутерброди i, уминаючи iх, оглядав навколишню мiсцевiсть.
Вiн чекав терпляче, але, на свое щастя, не дуже довго. Виявилось, що шхуна, яку бачила Люда, була «Колумб». Справдi, вона привезла ii батька, а разом i Якова Ковальчука, якого забрала в морi з рибальських шаланд. Інспектор у висiлку не затримався, пересiв на свiй каюк i попiд берегом повернувся додому. Фотограф бачив, як каюк пристав до дошки, що замiняла пристань. Далi людина прив'язала каюк до кiлка, забитого пiд берегом, а сама рушила до iнспекторського двору.
