скачать книгу бесплатно
Стах охоче погодився прийняти до себе Марка, якого добре знав, бо на Лебединому островi всi добре знали один одного. Марковi визначили зарплату, харчi i спецодяг. Хлопця це цiлком задовольняло. До його обов'язкiв входило готувати iжу для команди й рибалок, коли вони бували на шхунi, пiдтримувати чистоту, допомагати, коли можна, стерновому та мотористовi i виконувати дрiбнi доручення шкiпера. Юнга був на шхунi найграмотнiшим, тому на нього поклали провадження рiзних записiв, бо сам Очерет дуже неохоче брався до олiвця, вiддаючи перевагу своiй пам'ятi та обрахункам у головi.
Другий рiк працював Марко на «Колумбi». Тепер вiн часто бував на островi, одвiдував на шхунi сусiднi рибальськi артiлi, ближчi пристанi i частенько гостював у порту курортного маленького мiста Лузани. За цей час юнга крiпко заприятелював з рештою команди i став улюбленцем маленькоi моряцькоi родини. Коли треба було, вiн замiняв стернового або моториста, в плаваннi умiв орiентуватися по компасу, зорях та берегах, самостiйно ставив паруси i вiв шхуну в бажаному напрямi при будь-якому вiтрi, пускав i спиняв мотор, розумiвся на рибi, яку вони приймали, знав, де i якi сiтi треба ставити.
Був вiн обережний, але не боявся вiтру i хвиль. Кiлька разiв за цей час iх захоплював у морi дужий шторм. Одного разу вiтер порвав паруси, скiнчилося пальне, мотор перестав працювати, i шхуну заливали височезнi хвилi. Здавалося, ось-ось ii цiлком залле або переверне, i стерновий Андрiй злякався. Але Стах нагримав на Андрiя, вони поставили шхуну проти хвилi i так трималися два днi. Коли шторм почав вщухати i вiтер перемiнився, пiдняли клiвер i помалу допливли до свого острова.
Пiд час шторму Очерет стежив за юнгою i жодного разу не помiтив на його обличчi тiнi страху, а в очах виразу розгубленостi. За це вiн високо цiнив Марка, хоча нiчого не сказав йому, так само як не згадав нiколи жодним словом про переляк Андрiя Камбали.
Наближався час, коли Марко мав iхати у велике приморське мiсто складати iспити до морехiдного технiкуму. Йому лишилося плавати на «Колумбi» три-чотири мiсяцi. Нiхто на шхунi про це не говорив, а коли у когось така думка i з'явилась, вiдгонив ii геть. Не хотiлось думати, що доведеться шукати нового юнгу.
IV. Торiанiтовий пiсок
«Колумб» пiдтягли до пристанi, де вже стояли двi бочки з пiском, про якi згадував своiй командi шкiпер. Бiля бочок стояв високий лiтнiй чоловiк. Тепер команда вже знала, що то був далекий родич Стаха Очерета. Багато рокiв тому вiн залишив Лебединий острiв i довго сюди не повертався. Тепер, як розповiв шкiпер своiм товаришам, його родич став професором. Цими днями, коли «Колумб» ходив у плавання вздовж узбережжя i затримався там на цiлий тиждень, професор Андрiй Гордiйович Ананьев приiхав на острiв, де збирався провести лiтню вiдпустку. Гуляючи по острову, вiн зацiкавився пiщаною горою поблизу Соколиного. Вiн уважно розглянув цей пiсок, потiм набрав його двi бочки й поспiшав одправити до мiста на дослiдження. Шкiпер дуже коротко пояснив це своiм товаришам i додав, що професор поiде разом з ними.
Коли шхуна причалила бортом до пристанi, на неi вкотили бочки з пiском.
В цей час до професора пiдiйшла дiвчина. Незважаючи на вечiрнi сутiнки, Марко впiзнав свою супутницю пiд час зливи. Вона прийшла у плащi, на ногах у неi були гумовi боти, а в руках – чемодан i сумка.
«Його дочка», – подумав юнга.
Виявилось, що професор з дочкою iдуть шхуною у Лузани. Коли дiвчина ступила на шхуну, Марко чомусь знiяковiв, сховався за рубку й почав там куховарити. Вiн мусив поспiшати з вечерею. Зважаючи на те, що на шхунi були пасажири, вiн вирiшив додати до макаронiв ще юшку з кефалi. Юшка з кефалi була улюбленою стравою рибалок. Марковi хотiлось у всьому блиску виявити своi таланти кулiнара. Поставивши грiти воду, вiн заходився чистити рибу. Не встиг почистити й половини, як поруч нього з'явилась постать дiвчини.
– О, у вас справжня кухня! – здивовано промовила вона.
– Камбуз! – вiдповiв Марко, не пiдводячи голови i ретельно шкребучи ножем рибу, так що луска бризками розлiталась на всi боки.
– Ви теж вживаете корабельних термiнiв? Я думала, що на рибальських човнах iх не знають.
Марко пiдвiв голову й ображено глянув на дiвчину:
– Це ви про «Колумб»? Ми – шхуна, а не човен, – гордо заявив вiн.
Дiвчина пiзнала хлопця, з яким кiлька годин тому йшла пiд дощем.
– Це ви? – радiсно промовила вона. – Ми з вами сьогоднi зустрiчалися.
Марко почервонiв, але в сутiнках цього не було видно. Вiдповiв, що це справдi – вiн.
– Так давайте познайомимось, – запропонувала дiвчина. – Я звуся Люда.
– А я – Марко Завiрюха.
– Я не сказала свого прiзвища, але ви, мабуть, його знаете – Ананьева.
Люда взялася допомогти Марковi. Вiн спочатку вiдмовлявся, але потiм погодився i дав дiвчинi довгого ножа та старий мiшок замiсть фартуха. Вона чистила рибу вправно i швидше за Марка. Розмовляли вони мало, але дiвчина сповiстила юнгу, що вона знае, як готувати рибу смажену, рибу з пiдливою, вiдварну з картоплею, риб'ячий холодець, рибу мариновану, рибу фаршировану, риб'ячi котлети i ще п'ять чи шiсть способiв. Крiм того, умiе готувати шашлики та чебуреки. Готувати iх навчив ii батько, який дуже любить цi страви. Марко незабаром переконався, що вона не хвалиться, бо готування риб'ячоi юшки й макаронiв дуже швидко перейшло до рук Люди.
Поки Люда з Марком порались на камбузi, шхуна, рушила i вiдiйшла вiд берега. Стах сам став до стерна. Вправно маневруючи, вiн вивiв «Колумб» лише пiд клiвером з бухти в море. Потiм матрос пiдняв парус, i шхуна легко подалась на схiд, погойдуючись на хвилях. Вiтер вiяв легенький, i здавалося, що вiн от-от вщухне. Левко порався бiля мотора i обiцяв не пiзнiш як за пiвтори години або й менше закiнчити ремонт. Уже зорiло небо, i Стах вiв «Колумб», керуючись зорями та маяком, вогник якого то засвiчувався, то згасав, даючи два довгих i три коротких спалахи з рiвними iнтервалами.
Професор обережно обiйшов рубку й опинився бiля дочки та юнги. Вiн поцiкавився, як iде справа з вечерею, i довiдався, що за десять хвилин вона буде готова. Професор спитав Марка, чи давно той плавае на «Колумбi», чи ще де плавав, хто вiн i вiдкiля. Довiдавшись, що юнга син наглядача маяка з Лебединого острова, дуже зрадiв, бо знав Маркового батька i навiть колись товаришував з ним. Правда, це було дуже давно, бо востанне вони зустрiчалися рокiв двадцять тому, проте професоровi приемно було про ту зустрiч згадати.
Марко поцiкавився, що то за бочки везе професор i чому так спiшно йому треба до мiста, що шкiпер не дав iм навiть обсохнути.
– Вештаючись по Лебединому острову, – розповiв професор, – я зацiкавився пiщаною горою i незабаром впевнився, що пiсок, з якого вона складаеться, мае дуже цiнну речовину – торiанiт. Це мене схвилювало. Рiч у тiм, що може бути пiсок з рiзною кiлькiстю торiанiту в ньому. Щоб перевiрити якостi цього торiанiтового пiску, треба зробити спецiальне лабораторне дослiдження. Чому я так поспiшаю вивезти цей пiсок? У мiстi, де я живу, зараз проiздом перебувае вiдомий спецiалiст у цих справах, професор Китаев. Я хочу показати йому пiсок i разом з ним зробити аналiз. Завтра Китаев повинен виiхати, а я хочу обов'язково застати його. Як тiльки прибудемо в Лузани, я зразу ж пошлю йому телеграму, а сам виiду з першим пароплавом.
Левко тим часом скiнчив роботу, i за пiвгодини мотор зататахкав, даючи хiд шхунi.
Але Стах не спустив паруси i, одночасно користуючись слабеньким попутнiм вiтром, прискорював ходу «Колумба».
V. Рейс у Лузани
Ранiшня прохолода була досить вiдчутна, i Люда зiгнулась калачиком, загортаючись з головою в ковдру. Вона спала на шматку староi парусини, розстеленоi на палубi пiд рубкою моториста. Дiвчинi снився якийсь неприемний сон, i вона прокинулась. Хтось, поспiшаючи, наступив на неi ногою. Розплющила очi, але з-пiд ковдри не висунулась. Чулося кiлька голосiв. «Напевно, вже нiхто не спить», – подумала вона i виглянула з-пiд ковдри. Над собою побачила ясно-голубе, прозоре небо. Звелася на ноги. На сходi, просто з моря, визирала половина сонця i освiтлювала золотисто-червонястим промiнням дрiбнi хвилi. Молодою свiжiстю пашiло море й повiтря. Сонячне промiння надавало блиску очам, а прохолодне повiтря, наче ароматний напiй, наповнювало легенi.
Екiпаж «Колумба» та професор Ананьев стояли на лiвому борту i не звертали уваги на сонце. iх погляди привертало судно синьо-блакитного кольору, що пливло на вiддалi пiвмилi вiд шхуни. Невелике, з низьким бортом, з коротким пiвбаком, двома трубами, маленькими надбудовами – це судно дуже невиразно вирiзьблювалось на фонi моря i неба. Здавалось, якби воно вiдiйшло на милю-пiвтори далi, то i розпливлося б у фарбах морськоi далини. «Вiйськовий корабель», – догадалася Люда.
– Доброго ранку, – привiтав юнга. – Подивитися хочеш? – сказав вiн, простягаючи бiнокль.
– Доброго ранку. Дякую. Це вiйськовий корабель?
– Есмiнець «Невтомний буревiсник». Наш знайомий i приятель.
– Чому?
– Минулого року вiн виручив нас у вiдкритому морi, коли «Колумб» пiд час шторму втратив паруси й залишився без пального.
Есмiнець проходив зовсiм близько. Люда бачила на палубi корабля кiлькох морякiв. З капiтанського мiстка, над полубаком, двое командирiв слiдкували в бiноклi за шхуною. Марко пiдняв над кормою «Колумба» червоний прапорець, салютуючи «Невтомному». Обидва командири пiднесли руки до кашкетiв. У вiдповiдь рибалки закричали «ура». Есмiнець, виявляючи ввiчливiсть, пiдняв на iх салют прапор до половини своеi щогли.
Невеличкий вiйськовий корабель промчав швидко, залишаючи за собою розбурханий спiнений слiд. Люда хотiла полiчити, скiльки на ньому видно гармат, але так i не встигла цього зробити. Дiвчина махнула бiленькою хустинкою, i кiлька червонофлотцiв вiдповiли з корми на ii привiт. Дiвчина струснула головою i, повернувшись до шкiпера, сказала:
– Вiн трохи швидше йде, нiж «Колумб».
– Еге! – посмiхнувся Стах. – Разiв, мабуть, у шiсть. Здорово йде. Тепер маневри. З якимсь дорученням поспiшае.
Шкiпер розповiв Людi кiлька епiзодiв з бойовоi iсторii «Невтомного». Його закiнчили будувати другого року першоi iмперiалiстичноi вiйни i одразу ж вирядили в море. Есмiнець ходив у розвiдку, розставляв мiни, зустрiчався з ворожими кораблями. Одного разу вiн вдало торпедував крейсер, одночасно витримав бiй проти трьох мiноносцiв i вернувся неушкодженим. Двiчi пiдводнi човни пускали у «Невтомного» торпеди, i обидва рази есмiнець, вдало маневруючи, ухилявся вiд зустрiчi з ними. Пiвтора року щасливо плавав «Невтомний». Якоiсь темноi червневоi ночi, йдучи пiд ворожий берег, наскочив на мiну. Сильним вибухом у есмiнця вiдiрвало корму. Частина команди загинула, головнi машини зупинилися, електрика погасла. В корабель ринула вода. Працювали тiльки помпи, i всi, хто залишився живий, взялися до них. Почалася напружена боротьба з водою. Коли б помпи перестали працювати хоч на двадцять хвилин, «Невтомний» пiшов би на дно. По радiо викликали допомогу. На ранок прийшли два мiноносцi i взяли понiвечений корабель на буксир. Цiлий день вони тягли його до свого берега. Командири обох мiноносцiв дивилися на «Невтомного» безнадiйно i лаялись за мороку з ним. Вони не вiрили, що його вдасться дотягти до берега. Надвечiр iх виявили ворожi лiтаки. Навколо падали бомби. Обидва мiноносцi вiдчепили буксирнi троси, залишивши потопаючий корабель напризволяще, i кинулися врозтiч. Одна бомба впала на палубу «Невтомного» бiля капiтанського мiстка i вбила своiми осколками командира, його помiчника та кiлькох матросiв. Командування мiноносцем взяв на себе молодий машинiст. Смеркало. Знов цiлу нiч команда нi на хвилину не припиняла боротьби з водою. Проте вода у внутрiшнiх примiщеннях прибувала все бiльше. На ранок корабель майже по палубу сидiв у водi. Зовсiм близько виднiлися своi береги. Незабаром пiдiйшов сильний буксир i одвiв «Невтомного» в порт. Мiноносець поставили на капiтальний ремонт, команду розiслали по iнших кораблях. З ремонту «Невтомний» вийшов аж пiсля громадянськоi вiйни. Корму йому прикрiпили вiд iншого есмiнця – «Буревiсника». «Буревiсник» теж загинув на мiнах, i вiд нього залишилась тiльки одна корма. Одремонтований есмiнець назвали «Невтомний буревiсник». Тепер командиром на ньому був той машинiст, що колись урятував його. У Червоному Флотi «Невтомний» займае перше мiсце по точностi стрiльби та швидкостi ходу для цього типу кораблiв.
Коли Стах Очерет скiнчив свое оповiдання, «Невтомний» уже зник за обрiем, а з протилежного боку показалась бухта з бiлими будиночками на берегах. «Колумб» наближався до порту Лузани.
Бiля пристанi стояв маленький пасажирський пароплав «Пенай». Цей пароплав уже рокiв сорок чи п'ятдесят курсував мiж Лузанами та бiльшими недалекими портами. Ось i зараз вiн приставив сюди курортникiв у санаторii та будинки вiдпочинку, розташованi на мальовничому узбережжi, прославленому своiми «золотими» пляжами та помiрною глибиною морського дна. «Колумб» пройшов повз пустельнi ще пляжi, обминув пасажирську пристань та «Пенай», зменшив ходу i, лавiруючи мiж шхунами та шаландами в рибнiй гаванi, став швартуватися до причалу. Андрiй i Марко скочили на берег i почали крiпити трос, обмотуючи ним береговий кнехт. Професор поспiшав. О дев'ятiй ранку «Пенай» вiдходив з Лузан. Залишалося небагато часу, щоб переправити бочки з пiском на борт «Пеная» та купити квитки.
Андрiй Ананьев написав на листку з блокнота телеграму професоровi Китаеву i послав з нею Люду на телеграф, а сам пiшов до квитковоi каси. Там вiн побачив табличку з трафаретним оголошенням: «Всi квитки на «Пенай» продано».
Професор прохав капiтана пароплава дати дозвiл на два квитки – для нього i для дочки. Капiтан категорично вiдмовився.
– Вас я вiзьму до себе в каюту, а дiвчину абсолютно нiкуди приткнути. У мене й так на сто пасажирiв бiльше, нiж я можу врятувати, коли на «Пенаi» розiрветься котел.
– А чого ж той котел мае розiрватись?
– Обов'язково колись розiрветься, цей же пароплав – сучасник Фультона, хоч замiсть колiс i мае гвинт.
Ананьев розпрощався з рибалками. Люда мусила на «Колумбi» повернутися на Лебединий острiв.
Незабаром пiсля того, як «Пенай» вiдчалив вiд пристанi, «Колумб» теж вийшов у море. Шхуна поверталася назад, тримаючись берега. Гаряче припiкало сонце, але море пом'якшувало спеку. Люда i Марко сидiли на палубi й дружньо розмовляли, розповiдаючи одне одному рiзнi подробицi власного життя та розпитуючи – Марко про велике мiсто, де жила Люда, а дiвчина про життя на Лебединому островi i рибальськi успiхи «Колумба».
VI. Агент «№ 22»
Увечерi, коли електричне свiтло залляло вулицi мiста, повз вiтрини ювелiрних крамниць повiльним кроком iшов сухорлявий високий чоловiк рокiв тридцяти п'яти. На ньому добре лежав елегантний сiрий костюм, до якого пасував такого ж кольору фетровий капелюх, а на чорному галстуку iскрився фальшивий – це було видно з розмiру, – дiамант. Легко ступали ноги в лакових туфлях. Лiва рука тримала грубу палицю, нiби легенький стек.
З виглядом знавця перехожий зупинявся перед вiтринами i розглядав виставленi там дорогоцiнностi, нiби намагаючись визначити iх вартiсть. Час вiд часу вiн нетерпляче позирав на ручний годинник i гуляв собi далi. Коли стрiлки показали без двадцяти десять, чоловiк звернув у ближчий провулок i вийшов на сусiдню вулицю, так само залляту електрикою, але без вiтрин, без крамниць i загалом досить пустельну порiвняно з тiльки що згаданою, хоча полiцаiв тут виднiлося значно бiльше.
Чоловiк з палицею обiйшов майже навколо великий семиповерховий будинок, зiйшов сходами до парадних дверей i натиснув кнопку дзвiнка. Дверi вiдчинилися, чоловiк увiйшов у них, одночасно витягаючи з кишенi жилета папiрець. Жандарм уважно оглянув перепустку i дозволив пройти далi. Високий, проминувши кiлькох вартових, зайшов у велику кiмнату, де застав лише двох людей. Один з них був секретар, а другий, очевидно, належав до кола рiдких, але регулярних одвiдувачiв цiеi кiмнати.
Кiмната була прийомною поруч дiлового кабiнету начальника таемно-розвiдувальноi служби.
– Менi призначено на десять, – сказав високий.
Секретар глянув на годинник, стрiлки показували без двох хвилин десять.
– Заждiть кiлька хвилин. Шеф уже питав про вас.
Ждати довелося недовго. В п'ять на одинадцяту секретар вийшов з дверей кабiнету i промовив:
– Номер двадцять два, зайдiть до начальника.
«Номер 22» зайшов. Це був дiловий кабiнет. За стiною знаходився iнший, парадний, кабiнет з iншою прийомною, iншим секретарем, комфортабельно обставлений для нечисленних офiцiйних прийомiв. В ньому ж приймали неза-секречених спiвробiтникiв. Основна ж, головна дiяльнiсть начальника вiдбувалася в дiловому кабiнетi.
«Номер 22» увiйшов у кабiнет без капелюха i, витягнувши руки по швах, непорушно зупинився бiля дверей.
– Пiдiйдiть ближче i сiдайте, – промовив голос, ввiчливо i одночасно наказуючи. Цей голос належав начальниковi, що його лисина та окуляри виблискували в затiнку зеленого абажура. Освiтлення кiмнати навмисне було зроблено так, щоб вiдвiдувач був цiлком освiтлений, а той, хто приймав, ховав свое обличчя й вираз очей в затiнку абажура.
– Ваша вiдпустка сьогоднi скiнчилася, – сказав начальник. – Вам, талановитий молодий чоловiче, щастить. Сьогоднi ви дiстанете вiдповiдальне й iнтересне завдання. Його був одержав агент «номер 214», з яким ви працювали минулого року, але його при переходi кордону… вбито.
Начальник слiдкував за враженням вiд цього повiдомлення. Але нiщо не змiнилося на обличчi пiдлеглого. Хiба, майже непомiтно, над очима пiднялися вii.
– Вам доведеться перебратися в Росiю. Росiйську мову ви знаете, ви ж майже десять рокiв жили там, а потiм скiнчили тут росiйську гiмназiю. Правда, в Росii ви були пiсля того лише двiчi як турист, але були досить довгий час. Останнiй раз, здаеться позаторiк, ви провели там чотири мiсяцi.
– Так.
– Насамперед я ознайомлю вас iз справою, яка цiкавить нашу службу. З однiеi радянськоi газети ми довiдалися, що професор Ананьев знайшов на невеличкому Лебединому островi значнi запаси торiанiтового пiску. Вам треба перед вiд'iздом кiлька днiв придiлити геологiчнiй лiтературi та одержати спецiальну консультацiю. Коротко значення торiанiтового пiску я можу вам пояснити: з нього можна добувати багато гелiю, значно бiльше, нiж з монацитового пiску, а ви, очевидно, знаете iсторiю монацитового пiску. Перед вiйною нiмецькi пароплави, що йшли до Бразилii з вантажами, мусили повертатися назад порожнем. Для баласту вони вантажили в своi трюми монацитовий пiсок i вивантажували його в своiх портах. Коли почалася вiйна, грiзнi велетнi дирижаблi часто гинули вiд маленькоi запальноi кулi, бо досить було однiеi iскри, щоб вибухнув водень, яким наповнювали оболонку дирижабля. Ви знаете, що незабаром нiмецькi дирижаблi здивували ворогiв. У дирижаблi влучали снаряди, але повiтрянi кораблi не вибухали, а спокiйно летiли далi. Чому так? Тому, що iх оболонки наповнювали вже не воднем, а гелiем, добутим з монацитових пiскiв. А гелiй – не займаеться. Ну а тепер нашi хiмiки виявили, що гелiй мае значення у вiйськовiй справi не лише для заповнення дирижаблiв. На жаль, за кордоном знають, що на наших останнiх пiдводних човнах встановлюють новi двигуни, якi працюють вибухами гримучого газу, що добуваеться безпосередньо розкладанням води на кисень та водень за допомогою електролiзу. Цi двигуни дають змогу набагато зменшити вагу пiдводних човнiв та збiльшити швидкiсть iх ходу й час перебування пiд водою. Човни з такими двигунами втрое сильнiшi за човни, якi рухаються пiд водою з допомогою електроакумуляторiв, а над водою – звичайними дизелями. Отже, за кордоном дещо про це знають, але не знають конструкцii двигунiв та того, що для спалювання в них гримучого газу потрiбний гелiй. Бiльше про значення гелiю я нiчого не скажу. Технiка цiеi справи – таемниця. Коли Радянська Росiя матиме значну кiлькiсть власного гелiю… ви знаете, досi гелiй мають лише Сполученi Штати i за кордон його майже не продають. Отже, коли бiльшовики матимуть багато гелiю, вони, по-перше, наповнюватимуть ним своi дирижаблi, а по-друге, ми не гарантованi, що вони не догадаються використати гелiй так, як використовуемо ми. Нарештi, треба сказати, що хоча гелiю в торiанiтi е значна кiлькiсть, проте iнженери досi не розв'язали технологiчноi проблеми, як його добувати з торiанiту заводським способом. Якби цю проблему розв'язали в нас, то, можливо, ми змогли б органiзувати добування гелiю з торiанiтового пiску, невелика кiлькiсть якого зустрiчаеться на островах Індiйського океану. В радянськiй газетi, в тiй самiй замiтцi, коротко згадуеться, нiби професор Ананьев цю проблему майже розв'язав. До речi, ось вам та замiтка.
Начальник подав агентовi газетну вирiзку i, поки той читав ii, задумливо розглядав довгi нiгтi на своiх пальцях.
– Отже, слухайте далi. Нам потрiбно, щоб смiлива людина пробралася в Росiю. Там треба обережно зв'язатися з нашим постiйним уповноваженим при посольствi, познайомитися з професором Ананьевим, одвiдати Лебединий острiв i обов'язково зiрвати видобуток торiанiтового пiску. А найголовнiше – дiстати в Ананьева його проект добування гелiю i знищити автора проекту. Ясно?
– Так. Яким способом я мушу перебратися через кордон?
– Одержите американський паспорт. В Росii наш уповноважений видасть вам фальшивий радянський паспорт. Докладний план своеi подорожi подасте менi завтра. Пiслязавтра виiдете. Бажаю успiху. На все краще.
Начальник пiдвiвся з крiсла. Агент теж устав, витяг руки по швах i вклонився.
– До побачення, пане начальнику.
Дверi кабiнету зачинилися за агентом.
VII. Змагання
«Колумб» прибув черговим рейсом до Соколиного. Марко одразу побiг шукати Люду, бо привiз iй листа вiд батька. Листа передав капiтан пароплава «Пенай», що заходив у Лузани. Юнга знайшов дiвчину на пляжi в товариствi рибальських дiтей та пiдлiткiв. Однi з них засмажували на сонцi своi вже з самоi весни чорнi тiла, другi не вилазили з води, плаваючи рiзними способами та здiймаючи стовпи бризок. Серед дiтей, що гралися в пiску, Марко побачив брата Грицька. Сестра часто забирала малого в Соколиний виселок. Тут у Грицька було багато товаришiв i товаришок.
Хлопчик радiсними вигуками привiтав брата й покликав до себе подивитися на вiзерунок, складений ним з морських камiнцiв та черепашок. Марко пообiцяв зробити це згодом, а поки що пiшов до перевернутого старого каюка, де сидiла в купальному костюмi, спиною до сонця, Люда. Коли вiн гукнув ii, дiвчина швиденько обернулася, очi привiтно блиснули, i вона простягла Марковi руку. Дiставши листа, Люда зрадiла, схопилась на ноги й розiрвала конверт. З нього вона витягла списаний папiрець та газетну вирiзку i скоренько перечитала.
– Татко застав професора Китаева. Вони зробили аналiз пiску… Татковi сподiванки цiлком справдилися… Навiть бiльше, професор Китаев цiлком згоден з методом добування гелiю, що його запропонував татко. Наступним рейдом татко повертаеться сюди для детального обслiдування торiанiтових розсипiв, а професор Китаев негайно iде в Москву, де порушить питання про органiзацiю промислу на Лебединому островi.
Новини цi були приемнi Марковi не менш, нiж Людi. Вони розмовляли про те, як на мiсцi Соколиного висiлка виросте нове мiсто, в бухтi побудують великий порт, залiзничнi колii пройдуть по острову i по них пiдуть вагончики з пiском, а вони мусять подбати, щоб тут насадити великий парк i зберегти маленький заповiдничок цiлинного грунту iз хащами, лисицями та пташиним населенням. Потiм дiвчинка покликала Марка купатися.
– У нас зараз вiдбуватимуться змагання з плавання, – сказала вона, показуючи на гурт пiдлiткiв, що обступили iх.
Юнга заявив, що теж хоче брати участь у змаганнях. Крiм нього i Люди, пливли ще п'ятеро хлопчакiв i трое дiвчаток вiком вiд дванадцяти до п'ятнадцяти рокiв. Всi вони виросли на березi моря, талапались у водi з ранньоi весни до пiзньоi осенi, i хоча не зналися на рiзних стилях та нiколи не чули таких слiв, як «брас», «кроль», «оверарм», «треджен», але чудово й швидко плавали по-жаб'ячому, по-собачому, наввимашки, навстоячки, горiлиць. Цими ж способами плавав i Марко, але набагато вправнiше. Вiн справедливо вважав себе кращим плавцем на островi. Вiн не знав, як плавае Люда, але гадав, що не дуже добре. Марко вирiшив пливти поволi, дати iншим випередити себе, а потiм ефектно вийти попереду всiх.
В цей час у бухту входили шаланди. Рибалки поверталися з моря з уловом, i плавцi умовились пливти iм назустрiч. Хто перший допливе до рибалок, той переможе.
По командi Люди плавцi зайшли в воду, вiдiйшли на значну вiддаль вiд берега i вишикувались в ряд. Були вони рiзного зросту, i тому одним вода доходила до пояса, а другим по пахви. На березi стояли меншi дiти. Грицька обрали суддею, i вiн дав сигнал починати, тюркнувши в сюрчок. Плавцi кинулись наввипередки. Марко не поспiшав. Вiн плив по-жаб'ячому, розгортаючи руками воду, i придивлявся, хто як пливе. Однi плавцi одразу забовтали руками й ногами щосили й вирвалися вперед. Іншi пливли повiльнiше, проте Марко вiдстав i вiд них, бо затримувався навмисне. Та насамперед його увагу привернула Люда. Дiвчина пливла майже так само, як i вiн, але не затримувалась, хоча й не поспiшала. Незабаром Марко опинився позад усiх i почув з берега цюкання та глузливi вигуки на свою адресу. Тодi вiн обернувся, проплив кiлька метрiв пiд водою i, з'явившись на поверхнi, пiшов наввимашки. Половина його спини виступала з води, руки швидко зносились вгору, розрiзали повiтря i з силою падали на воду, виносячи плавця вперед. Вiн випередив двох хлопцiв, дiвчинку i зрiвнявся з Людою. За кiлька секунд випередив i ii i вступив у змагання з переднiми плавцями. Вiн не чув, як з берега наздогiн лунали вже схвальнi вигуки. Марко вигнався наперед, шаланди швидко наближалися до нього. В цей час на березi запанувала тиша. На жаль, Марко не обертався й не бачив, що робиться позад нього. А там увагу всiх привернула Люда. Вона майже занурилась головою в воду, перейшла на «кроль», зняла бризкотню i з шумом помчала вперед, залишаючи глибокий слiд, мов торпеда. Вона вирвалася iз значно бiльшою швидкiстю, нiж Марко, випередила всiх i вже наздоганяла переднього плавця. Юнга помiтив це лише тодi, коли Люда зрiвнялася з ним. Вiд подиву вiн навiть сповiльнив рух, i ту ж мить дiвчина випередила його на пiвголови. Марко був вражений: його, рибалку, моряка, кращого плавця Лебединого острова, випереджала дiвчина з мiста. Вiн не злостився, нi, але самолюбство його було вражене. Марко, мов дельфiн, що вистрибуе з води, раптом напружив усi сили й на кiлька секунд залишив Люду за собою. Вона його не бачила, бо пливла тим самим способом, лише зрiдка пiдкидаючи голову, щоб вдихнути повiтря. Через кiлька секунд вона знову наздогнала Марка. До шаланд залишилося з сотню метрiв. Там рибалки теж зацiкавились змаганням. Увагу всiх привернули двое завзятих плавцiв. Вони йшли тепер нарiвнi i так пропливли половину вiдстанi, а потiм Люда знову випередила Марка метрiв на два, i хоч як вiн намагався скоротити цю вiдстань, але нiчого не виходило. Навпаки, дiвчина дедалi бiльше випереджала його. Ось ii голова поруч першоi шаланди – i змагання закiнчено. Ледве чутно долинув сюрчок з берега. То свистав Грицько, сповiщаючи про перемогу Люди. Хоч вона й не чула того свистка, але помiтила шаланду i перейшла на повiльний «брас».
Рибалки вiтають ii, жартiвливо глузують з Марка, пропонуючи пiдвезти до берега. Марко був здивований, вiн нiяк не ждав такоi вправностi вiд мiськоi дiвчини. Одсапуючись, вiн перекинувся горiлиць, добродушно усмiхався на жарти рибалок i спочивав, лежачи на водi. До нього пiдпливла Люда, i вiн перший поздоровив ii з перемогою.
Шаланди уже наближались до берега. Вiтру в бухтi майже не вiдчувалося, i рибалки веслували, щоб швидше пiдiйти до пристанi. До Люди й Марка наближались iншi хлопцi й дiвчата i, вигукнувши своi зауваження про змагання, повертали до берега. Старшi трималися тепер про всяк випадок позаду. Раптом збоку залунав верескливий зойк: «Ой-ой! Рятуйте!»
Це скрикнув хлопчик, що вiдплив вiд товаришiв. Голови усiх плавцiв повернулися на крик. Де в кого майнула думка: «Може, пустуе». Але хлопчик зник пiд водою, потiм знов виринув i знову зник. Всi кинулись на допомогу. Не iнакше як хлопчика схопили корчi. Хоч як швидко всi пливли, але першою бiля потопаючого опинилася незнайома Людi дiвчинка. Вона спритно пiрнула пiд воду, схопила хлопчика за чуприну й витягла його на поверхню: хлопчик навiть не встиг дуже захлинутися. Трохи наковтався води, проте не втратив притомностi, тiльки з переляку намагався вхопитись руками за шию дiвчинки. Вона знала, що це дуже небезпечно, й вiдбивалася вiд нього, гукаючи, щоб вiн лежав спокiйно спиною на водi. Так вона i пiдтримувала потопаючого, поки не пiдпливли iншi товаришi. Потiм його взяли пiд руки Марко та Люда i рушили до берега. Решта плавцiв пливли навколо, готовi кожну хвилину змiнити першого, хто стомиться. На шаландах чули крик, бачили, як плавцi рятували потопаючого, тому одна шаланда швидко пiдiйшла до них. Врятованого витягли на шаланду. За ним вилiзли Марко i Люда. Переляканий хлопчик пояснив, що його несподiвано схопили корчi. Люда вiдчувала себе незручно: адже вона пiдбила товариство на це змагання i не подбала хоча б про один рятiвний човен. Коли б не та дiвчинка, хлопчик мiг би втонути.
– Другий раз не запливай далеко, – сказав лiтнiй рибалка, звертаючись до хлопчика. – Дякуй iм, – вiн показав на Марка i Люду, – врятували халамидника.
– То не ми, – сказала Люда, – його дiвчинка якась врятувала: вона перша схопила i тримала, аж поки ми пiдпливли.
– Інспекторова Знайда, – пояснив Марко. – Звiдки вона тут взялася, не знаю, на березi ii не бачив. З нами вона не випливала…
– А-а, дефективна. Вона, мабуть, з дому сюди допливла. То ж риба, а не дiвчинка. Ми ii в морi якось кiлометрiв за п'ять вiд берега зустрiли. Хотiли на шаланду взяти – та де там. Дика… Геть попливла!
Люда хотiла розпитати про дiвчинку. Адже вона, здавалось, всiх знала на островi, а цiеi дiвчинки жодного разу не зустрiчала. Проте розпитати вона не встигла, бо шаланда пiдiйшла до «Колумба» i стала поруч iнших борт у борт iз шхуною. З шаланд перевантажували рибу. На палубi «Колумба» чути було сварку. Кiлька рибалок обступили чоловiка, що мiряв рибу клейончастим метром. То був рибний iнспектор Ковальчук. Вiн вибирав окремi рибини i вимiрював iх вiд хвоста до голови i вiд голови до хвоста.
Рибна iнспекцiя стежить, щоб рибалки не виловлювали молоду рибу, а для цього кожну породу риби ловлять сiтями з вiдповiдним розмiром петель у них. Інспектори наглядають за справнiстю рибальського реманенту та розподiляють дiлянки моря мiж окремими артiлями.
На «Колумбi» знялася сварка через те, що вiдомий бюрократ, iнспектор Ковальчук, знайшов у виловi кiлька рибин, на пiвсантиметра коротших за дозволений розмiр. То були осетри завдовжки вiсiмдесят дев'ять з половиною сантиметрiв, а дозволялося ловити не коротших як дев'яносто. Коротшу рибу рибалки мусили викидати в море. Трудно, звичайно, встановити при такiй довжинi рiзницю в пiв-сантиметра, але Ковальчук одiбрав десяток таких рибин на однiй шаландi й хотiв тепер конфiскувати весь ii улов та оштрафувати бригадира. Рибалки захищалися, доводячи вiдсутнiсть злого намiру, нарештi, коли мiряли вони, то в них виходило не пiвсантиметра, а один-два мiлiметри.
Обурений Стах Очерет попросив припинити у нього на шхунi лайку i вiдмовився пiдписати акт, складений iнспектором. Вiн запропонував йому не заважати, поки шаланди перевантажують рибу на шхуну. Ковальчук з погрозами залишив «Колумб», зiйшов на пристань i подався берегом бухти додому. Ненароком вiн наступив на узор, викладений на прибережному пiску Грицьком. Почувши обурений вигук хлопчика, iнспектор зупинився, глянув на дитячу забавку i, злостячись на весь свiт, шаркнув ногою з усiеi сили; камiнцi й черепашки розлетiлися бризками разом з пiском. Грицько остовпiв вiд страху i обурення. Інспектор пiшов далi не озираючись, а вслiд йому полетiли нарiкання розсерджених малюкiв.
Тим часом Марко прощався з Людою.
– До пiслязавтра. Я розкажу нашим про лист твого батька. Тепер у нас тiльки й розмов, що про гелiй та про торiй, Всi просто хiмiками поробилися. Шкiпер наказав менi в Лузанах дiстати книжку, в якiй написано про всi цi речi…
– А я хотiла ще тебе розпитати про цю дiвчинку… Знайду… чи як там ii… Чому я ранiш ii не бачила? Вона дочка цього iнспектора?
– Нi, вона йому не дочка… Вона з'явилася тут, коли я був такий, як Грицько. Але ii майже не знають. Вона дефективна. Зайди до Марii, вона розкаже тобi цю iсторiю.
