скачать книгу бесплатно
Фотограф пiдiйшов до людини i, вдивляючись в ii обличчя, сказав:
– Здрастуйте, Якове Степановичу, насилу дiждався вас. А тут дiвчинка ваша нiяк не пускае, не то що до хати, а навiть у подвiр'я.
– Здрастуйте, – вiдказав iнспектор i здивовано дивився на незнайомого, який поводився з ним, наче знав багато рокiв. – А ви в якiй справi?
– Я фотокореспондент. Прiзвище мое Анч. Приiхав сюди з редакцii журналу «Рибалка пiвдня». Не чули? Це новий журнал. Незабаром виходить перший номер. Маю завдання редакцii дати фотонарис про рибалок Лебединого острова. Ось мое посвiдчення та рекомендацiйний лист до вас з рибноi iнспекцii. – Вiн простяг Ковальчуковi своi папiрцi.
– Як же ви сюди дiсталися?
– А я iхав суходолом через Зелений Камiнь. Звiдти мене переправили човном через протоку.
– Чим же я можу вам допомогти?
– По-перше, ви познайомите мене з тутешнiми рибалками, допоможете вибрати найцiкавiшi об'екти для фотографування. Менi рекомендували вас як досвiдчену людину. Потiм менi радили попросити у вас притулок на цих кiлька днiв. Редакцiя мене коштами не дуже обмежуе, я радий розплатитися з вами так, як ви оцiните свiй клопiт зi мною.
Ковальчук запросив фотографа у двiр.
– А дiвчинка – молодець! Це ваша дочка?
– Нi, так… у приймах. Ви не дивуйтесь з неi, вона трохи дефективна.
X. Формула Андрiя Ананьева
Бiля хати Стаха Очерета вiдбувалися збори. iх нiхто не скликав. Люди зiбралися самi. Вже два тижнi увесь виселок говорив про пiсок, знайдений професором Ананьевим. Бiльшiсть певна була, що в тому пiску е золото. Дехто з соколинцiв навiть ходив до пiщаного горба i копався там, але золота нiхто не знайшов. Команда «Колумба» пiсля розмови з професором розказала на островi про торiанiт, але iм вiрили й не вiрили. Маркiв дiд, старий Махтей, колись довго плавав матросом на рiзних пароплавах i багато чого знав. Вiн побував в усiх закутках земноi кулi, не раз одвiдував Америку, Африку та Австралiю, острови Тихого океану, плавав у антарктичних морях, але нi про який торiанiт нiколи не чув. Вiн, правда, твердо вiрив у науку i всiм розповiдав, що наука може «до всього докопатися», навiть золото, мовляв, з морськоi води добувають, але вважав, що команда «Колумба» не зрозумiла професора.
– Не iнакше, – казав вiн, – нафта там мусить бути. Це тепер саме головне i для вiйськово-морського флоту, i для нас.
Так чи iнакше, а як тiльки професор повернувся в Соколиний виселок, хата шкiпера Стаха наповнилась дiтьми, жiнками та рибалками, що повернулися з моря або не виiздили того дня на промисел. Всi хотiли почути новину про той незвичайний пiсок.
В хатi не вмiстилися. Вийшли в двiр i розташувалися, хто на травi, хто на старих кроквах з розiбраноi минулого року повiтки, хто на призьбi.
– Ну, товаришi, пiсок у вас цiнний, – сказав професор. – Всi ви чули про дирижаблi. Мабуть, бачили iх також на малюнках. Це великi аеростати, що тримаються в повiтрi за допомогою газу, легшого, нiж повiтря, а лiтають за допомогою мотора, прикрiпленого до гондоли. Дирижаблi з'явилися трохи ранiше вiд лiтакiв, але виявилось, що лiтаки будувати легше й дешевше. Пiд час iмперiалiстичноi вiйни в рiзних краiнах збудували кiлька сот дирижаблiв. Вони дуже прислужилися своiм армiям. Але бiльшiсть тих дирижаблiв загинула. Виявилось, що знищити дорогий повiтряний корабель дуже просто. Дирижабль наповнюеться найлегшим у свiтi газом – воднем. Цей газ, що в хiмiчному сполученнi з киснем дае воду, одна з найбiльш горючих речовин у свiтi. Механiчно змiшуючись з киснем або повiтрям, вiн утворюе надзвичайно сильну вибухову речовину – гримучий газ.
Отже, досить, аби одна iскра проникла крiзь оболонку дирижабля, щоб водень спалахнув, враз змiшався з повiтрям i щоб сильний вибух знищив повiтряний корабель.
Запальнi снаряди зенiтних гармат швидко винищували дирижаблi. За час iмперiалiстичноi вiйни Нiмеччина збудувала сто двадцять три великi дирижаблi, що звалися «цеппелiнами», iм'ям одного з перших будiвникiв дирижабля – генерала Цегшелiна. Запаленi снарядами, цеппелiни гинули буквально в один момент, перетворюючись на купи руiн.
Та одного разу англiйськi зенiтчики, обстрiлюючи нiмецький цеппелiн, помiтили, що, хоч запальний снаряд i влучив в його оболонку, дирижабль не вибухнув, а лише завернув i полетiв назад.
Це дивне явище не скоро вдалось пояснити. Вже значно пiзнiше довiдались, що нiмцi стали наповнювати оболонку своiх дирижаблiв не воднем, а газом гелiем. Пiдiймальна сила цього газу лише на вiсiм процентiв менша за пiдiймальну силу водню. Але гелiй не горить. Вiн належить до групи газiв, що iх однi називають благородними газами, а другi – ледачими, бо вони не вступають iз жодною речовиною в хiмiчну сполуку. Отже, наповнений гелiем дирижабль не боiться спалаху.
Та коли довiдались, що нiмецький дирижабль був наповнений гелiем, здивувалися ще бiльше, нiж тодi, коли вiн не загорiвся вiд снаряда. Адже гелiю на свiтi було добуто дуже мало. На початку iмперiалiстичноi вiйни в Сполучених Штатах Америки один кубiчний метр гелiю оцiнювали в двiстi тисяч карбованцiв золотом. Тодi в усiх американських лабораторiях не знайшлося б i десятоi частини кубiчного метра гелiю.
Гелiй в перекладi на нашу мову означае – сонячний. Його так називають тому, що вперше цей газ знайшли не на Землi, а на Сонцi. Астрономи, дослiджуючи склад Сонця, 1873 року вiдкрили там речовину, якоi досi нiхто не знав на Землi. Лише через двадцять сiм рокiв пiсля того гелiй знайшли на земнiй кулi в мiнералi клевеiт. Пiзнiше гелiй виявили в повiтрi. Але в повiтрi i в клевеiтi його так мало, що добування сонячного газу коштувало величезних грошей.
Пiзнiше гелiй знайшли в Бразилii, в так званому монацитовому пiску. Перед вiйною Нiмеччина ввезла цього пiску до себе кiлька тисяч тонн. Пiд час вiйни нiмецькi хiмiки добули гелiй з привезеного пiску. Крiм того, вони знайшли гелiй у джерелi мiнеральноi води на одному з своiх курортiв. Але там його було небагато, i Нiмеччина незабаром вичерпала своi запаси.
Тим часом Сполученi Штати Америки, вступивши в iмперiалiстичну вiйну, розширили добування гелiю. Вони знайшли у себе його природнi джерела. Тепер у них е два великi заводи по добуванню сонячного газу, i вони мають його в потрiбнiй кiлькостi. Зараз у Сполучених Штатах гелiй коштуе лише в десять чи п'ятнадцять разiв дорожче, нiж водень. Американцi за кордон свiй гелiй продають дуже рiдко i невелику кiлькiсть. Кожного разу на продаж гелiю за кордон потрiбний спецiальний дозвiл американського уряду.
Дешевого гелiю шукають в усiх краiнах. Дорогий гелiй скрiзь можна добувати з повiтря, але вартiсть його буде величезна. Це так само невигiдно, як добувати золото з морськоi води, хоч ми знаемо, що в морськiй водi е золото. Дешевий гелiй дасть змогу забезпечити вiд пожежi дирижаблi, аеростати, стратостати i посуне вперед будiвництво величезних повiтряних кораблiв.
В Індiйському океанi бiля берегiв Індii е острiв Цейлон. Вiн належить англiйцям. На цьому островi знайдено мiнерал торiанiт. Дослiдники виявили, що з кожного кiлограма торiанiту можна добути десять лiтрiв гелiю. Для цього лише треба розпекти торiанiт на вогнi.
На пiщаному горбi нашого острова я знайшов чорний пiсок. Менi здавалося, що в цьому пiску багато торiанiту, а значить, i гелiю. Всi моi сподiванки справдилися. Це високоякiсний пiсок, багатший на торiанiт, нiж пiски островiв Індiйського океану. Безумовно, з нього можна добувати гелiй. Крiм того, з нього можна добувати одну речовину, яка називаеться мезоторiй, вона заступае радiй i оцiнюеться в п'ятдесят тисяч карбованцiв за кiлограм. Для того щоб налагодити цей промисел, треба добре знати двi речi. По-перше, чи багато тут е цього пiску, по-друге, треба знайти спосiб дешевого i швидкого добування гелiю у великих розмiрах.
Потiм професор розповiв про майбутне Лебединого острова, коли на ньому буде створено пiдприемство по видобутку гелiю та мезоторiю.
Слухачi ще тiснiше обступили його. Нiхто, за винятком двох, до пiзнього вечора не залишав зборiв. І коли вже високо пiднявся повний мiсяць, десь аж опiвночi розiйшлися вони, збудженi й захопленi розповiддю професора.
Тих двое, що залишили збори ранiш, були Марко i Люда. Вони знали бiльше, нiж iншi, бо частiше бачились з професором. Приблизно те саме вiн розповiдав сьогоднi вдень пiд час подорожi морем на шхунi. Люда могла навiть багато чого додати, бо батько тримав ii в курсi справ.
Дiйшовши до моря, хлопець i дiвчина посiдали на невеличких бочках з-пiд риби. Обом хотiлося побалакати, тому вони вирiшили зробити це пiд час зборiв, бо шкiпер заявив, що «Колумб» ще сьогоднi вирушить у Лузани. Вiн не хотiв довго затримувати несолону рибу.
Тепла мiсячна нiч, лагiдно величний морський краевид схиляли до товариськоi розмови. Марко розповiв про останнiй рейс «Колумба» у вiдкрите море та Караталинську затоку. Потiм помрiяли про майбутне Лебединого острова, визначаючи свое мiсце в тому майбутньому. Люда вагалась, яку професiю обрати – геолога чи хiмiка. Обидвi науки цiкавили ii, обидвi зв'язувалися в ii думках з перспективами роботи на Лебединому островi. Марко теж висловив думку, чи не вчитися йому на хiмiка, але швидко передумав i вирiшив лишитися моряком.
– Знаеш, коли я була менша, то мрiяла стати садiвником i розводити квiти. Я й зараз дуже люблю квiти.
Люда згадала про квiти, якi iй принiс Грицько, i розказала про своi сьогоднiшнi пригоди. Марко з цiкавiстю вислухав ii розповiдь про Знайду.
– Розумiеш, – сказала, нарештi, дiвчина, – вона трохи чудна, дуже небалакуча й надто бiдно одягнена, а це в наш час навiть якось незручно… Але одяг залежить не вiд неi… Зате вираз ii обличчя i тi кiлька слiв, якi вона сказала, свiдчать, по-моему, про те, що вона абсолютно нормальна.
– Я бачив ii лише кiлька разiв, та й то здалека. Інспектор не пускае ii з дому, а до нього теж рiдко хто ходить. Його не люблять, хоча вiн дуже давно живе на островi. Особливо дошкуляе вiн усiм своiми iнструкцiями та розпорядженнями. Завжди возить iх з собою i завжди знаходить причiпки. Вiн злiший, нiж його Розбiй. Про дiвчинку завжди каже «дефективна, боюсь, щоб бiди кому не наробила».
– Знаеш, ii зацiкавили моi сандалi, ото менi й спало на думку… коли б у Лузанах купити й подарувати iй такi.
В цей час збори закiнчилися, i рибалки розходились. На берег першим прийшов Левко, вiн побачив Марка та Люду i жартiвливо спитав, чому це в них побачення на такому видному мiсцi.
– А ми тут про твою хрещеницю розмовляемо, – вiдказав Марко.
В Соколиному iнодi жартома називали Знайду Левковою хрещеницею, згадуючи, як вiн турбувався за врятування людей з «Дельфiна». Левко один час починав цiкавитися врятованою дiвчиною, але вона перший рiк не ходила й не розмовляла, а лайливий iнспектор кого завгодно мiг вiднадити вiд своеi хати.
Людi довелося розповiсти вдруге про свою зустрiч та розмову iз Знайдою. Тепер вона робила це ще з бiльшим запалом, коли говорила про ii одяг та про заборону Ковальчука пiдпускати будь-кого до хати.
– Теж мiльйонер, – презирливо сказав Левко. – Боiться, пограбують. Спецiально з-за моря бандити для цього приiдуть… То, кажеш, вона у лахмiттi?
– На нiй все цiле, але це просто два зшитi мiшки, в яких прорiзано дiри для голови i для рук.
– Ну й гадина! – пробурмотiв Левко.
Люда повторила свою пропозицiю – подарувати Знайдi сандалi. Марко пiдтримав ii.
– Сандалi? – перепитав моторист. – Обов'язково. І не тiльки сандалi, я iй усе привезу. Завтра в Лузанах усi крамницi переверну. Нехай Якiв Степанович спробуе не дозволити подарунок хрещеницi зробити. А там ще перевiримо, чи справдi вона така дефективна, як вiн розказуе, чи це вiн ii такою зробив.
Почулася важка хода шкiпера. Вiн iшов спиною до мiсяця, i поперед нього сунулась тiнь.
– Ей, команда, – весело загукав Стах. – Давай корабель! Швидше пару розводь, рушаемо!
Юнга i моторист розпрощалися з Людою та умовилися наступного разу разом одвiдати Знайду.
Дiвчина повернулась додому. У великiй кiмнатi батько сидiв за столом, схилившись над широким блокнотом. Гасова лампа освiтлювала перед ним хлiб, порiзану шматочками кефаль i високий глечик з кислим молоком. Вiн, очевидно, до вечерi ще не брався. Весь зосередився над якимись обчисленнями. Мiж пальцями лiвоi руки димiла цигарка. Дочка дiловито пiдiйшла до нього, вихопила ту цигарку й викинула у вiдчинене вiкно. Батько здригнувся, сердито глянув на неi i сказав спокiйним тоном:
– Вибач, але будь обережна. Тут цигарка може наробити пожежi.
Люда пiдiйшла до вiкна, глянула, куди впала цигарка, i вiдповiла:
– Нi, пожежi не буде, але де твое слово, дане лiкаревi, що ти не куритимеш протягом мiсяця? І чому ти не вечеряеш? Ти ж зобов'язався лягати на Лебединому островi не пiзнiше дванадцятоi.
– Зараз без п'яти дванадцять, – сказав професор, – а головне, я тiльки що остаточно спростив свою формулу. Вона стала прозоро-ясною, як чиста вода.
XI. Дiвчинка iз свiчкою
Того самого вечора в iнспекторовому будинку десь опiвночi, при свiтлi великоi гасовоi лампи, Ковальчук та його гiсть пили чай. Знайда сидiла куняючи в кутку. Вона послала фотографовi лiжко, а тепер наливала чай або подавала iжу на стiл, коли iй наказували. Ковальчук розповiдав про рибальськi справи, скаржився на нудне й одноманiтне життя на островi. Анч, пихкаючи цигаркою, спокiйно, не дуже уважно слухав. Часом вiн зиркав на дiвчинку, наче ждучи, коли вона забереться звiдси. Нарештi спитав:
– А чому дiвчинка не йде спати? Вона ж ось-ось захропе.
– Ага… – Ковальчук перевiв очi на свою вихованку. – Та й справдi… Знайдо, йди спати.
Дiвчинка вийшла в маленьку комiрчину за стiною, де стояв короткий тапчан, на якому вона спала. В комiрчинi вiкон не було, i дiвчинка засвiтила свiчку. Вона постелила подерту ряднину, кинула подушку, напхану морською травою, i почала роздягатися. Лише вкрилася другим рядном i хотiла погасити свiчку, коли розмова, що долiтала крiзь дощану стiну, привернула ii увагу. На обличчi, освiтленому свiчкою, з'явилася настороженiсть. Дiвчинка повернула голову i майже притулилась одним вухом до стiни. Хитливе полум'я свiчки коливало тiнi на стiнi i вiдбивалося в очах Знайди. Вона добре чула розмову в сусiднiй кiмнатi.
– Я нiчого подiбного… не знаю, – хрипiв голос Ковальчука.
– Можливо, – чувся другий, iронiчний голос, – можливо, це помилка, але, – голос став металiчно твердим, – може, ви пiзнаете людину на цiй фотографii?
На пiвхвилини запанувала мовчанка.
– Фотографiю цю, – продовжував Анч, – зроблено 1918 року, гляньте – ось.
Знайда почула, як хтось скочив на ноги i впав стiлець.
– Заспокойтесь, пане бунчужний! – наказом продзвенiв той самий металiчний голос, який, Знайда вже знала, належав Анчу.
– Вiддайте, – шипiв Ковальчук, – вiддайте!
– По-перше, я дужчий вiд вас фiзично, по-друге, це не единий примiрник. Заспокойтеся… Ви надто збудженi. Пам'ятайте, що в усiх випадках у життi треба бути спокiйним, тодi найлегше з кожного становища знайти вихiд.
Було чути, як iнспектор сiв на стiлець. Знову мовчанка. Так тривало хвилини пiвтори.
Знайда чула, як стукотiло ii серце i як ледве-ледве потрiскувала свiчка.
– Я вимагаю, оддайте! – скрикнув Ковальчук.
– Тихше. Може прокинутись ваша дурнувата. Вона подумае, що я вас рiжу.
– Ви таки рiжете, без ножа рiжете, – вже плаксивим голосом вiдповiв Ковальчук.
Свiчка розгорiлася, гнiт витягся, вiск скочувався великими краплями i застигав на пальцях. Але Знайда не помiчае цього. Вона слухае. І раптом Анч спитав:
– Слухайте, ваша дефективна напевне спить?
Рипнув стiлець, i почулися кроки. Знайда вiдскочила од стiни, дмухнула на свiчку i пальцями стиснула гнiт. Свiтло згасло, i все поринуло у темрявi.
Ковальчук вiдхилив дверi в комiрчину, засвiтив сiрника, подивився на дiвчинку, що зiбгалася калачиком, i повернувся назад до Анча.
– Поки що, – говорив фотограф, – я можу видати вам три тисячi карбованцiв.
– І ви обiцяете менi за кордоном забезпечення?
– Безперечно. Але це, як i мiй аванс, треба вiдслужити.
– Тобто…
– О, справа не дуже важка. В Соколиному висiлку зараз перебувае професор Ананьев. Про це я довiдався вiд вас двi години тому.
Слова «професор Ананьев» щось нагадали Знайдi. Ага, це прiзвище тiеi дiвчини, що приходила вдень.
– Вас цiкавить цей професор? – спитав Ковальчук.
– Так. Нам потрiбно знати кожен його рух. Вiн тут розшукав торiанiтовий пiсок. Тому я тут затримаюсь на деякий час. Тим часом ви виконуватимете обов'язки мого помiчника.
– Ну, а потiм?
– Коли ми виконаемо наше завдання, – слова Анча звучали багатозначно, – ми залишимо острiв разом. Перебратися через кордон не так важко, як думаете.
– Так… так… Але все ж… менi не зовсiм ясне це завдання…
– Ой, який ви недотепа… Торiанiтового промислу на островi не повинно бути. От i все! – виразно закiнчив Анч.
– А професор Ананьев?
– У нього хворе серце… Лiкарi побоюються, що вiн довго не проживе. Розумiете?
– Та-а-ак… та-а-к… Ну а коли я не згоден?
– Можете заявити на мене, але не сподiвайтеся, що вам простять 1918 рiк. У нас матерiалiв бiльше нiж треба… По-друге, можете бути певнi, що руки в нас довгi. По-трете, коли ви ще раз продумаете ситуацiю, в яку ви потрапили, то згодитесь, що цей вихiд з вашого становища – найкращий. Ви задоволите свою приховану зненависть i дiстанете чималу нагороду… А поки що будемо лягати спати. На добранiч.
Знайда чула, як вийшов хтось на подвiр'я, i все стихло. Вона лежала з розплющеними очима й не могла заснути. Вона сподiвалась почути ще що-небудь. Але в кiмнатi було тихо.
Анч викурив перед сном цигарку i дивився у вiкно на подвiр'я, освiтлене мiсячним свiтлом, де задумливо вiд хвiртки до городу i назад походжав Якiв Ковальчук. Анч так i залишив його ходити й думати, а сам досить спокiйно вмостився на iнспекторовому лiжку.
Сон утiкав вiд Знайди. Рiдко траплялися такi випадки, коли вона не засинала одразу. Дiвчинка мало зрозумiла з того, що почула. Проте для неi було ясно, що людина, яка прибула до них, пiдмовляла Якова Степановича на щось погане. Знаючи iнспектора, вона майже не мала сумнiву, що вiн на цю погану справу пристане. Вони щось задумали проти батька тiеi дiвчини.
Знайда дуже рiдко з'являлася у Соколиному. Висiлка вона не любила. Розбишаки-хлопчики кричали «дефективна» i збiгалися дивитись на неi, мов на чудного звiра. Тiтки жалiсно хитали вслiд iй головами, а дорослi рибалки майже не звертали на неi уваги.
Про професора Ананьева та його доньку вона довiдалась тiльки останнього дня. Дiвчина в сандалях справила на неi велике враження тим, що прийшла висловити подяку. Знайда майже не пам'ятала, щоб хтось колись iй дякував. Хiба який рибалка механiчно казав «спасибi» за кварту води. Тепер вона вдруге почула про Ананьева. Дивне у нього iм'я – «професор». Ну, та всякi iмена бувають. Дiвчинка ще й ще раз передумувала ненароком пiдслухану розмову. Вона не любила Якова Степановича. Навiть бiльше: вона його боялась i ненавидiла, хоча звикла коритись йому беззаперечно. Єдина людина, яку Знайда згадувала чуло i з сльозами на очах, – була померла дружина Ковальчука. Але по ii смертi дiвчинка лишилася пiд доглядом iнспектора i бiльше не бачила ласки.
Була ще одна людина, до iменi якоi вона ставилась майже з побожнiстю, але бачила ту людину дуже рiдко, а розмовляти з нею нiколи не розмовляла. Це був Левко Ступак. Колись якийсь рибалка жартiвливо сказав при нiй другому, що вона Левкова хрещениця, а потiм пояснив, що ii колись було врятовано завдяки Левковi. Вона спитала потiм про це Ковальчука. Той розсердився, нагримав на неi i сказав, що врятував ii вiн, а не Левко, який тодi був ще шмаркачем. Знайда не вiрила iнспекторовi, потiм вона спитала про це якусь тiтку, i та ствердила слова рибалки.
Дiвчинка пригадувала свое безпросвiтне життя i тепер до маленького числа тих, кого вона любила, зарахувала нову знайому – Люду Ананьеву. Думаючи про неi, вона врештi заснула.
