скачать книгу бесплатно
XII. На пiщаному горбi
В центральнiй частинi острова, ближче до протоки, здiймалися два конусоподiбнi верхи пiщаного горба. Цей горб нагадував велетенського верблюда, що лежить на землi, низько спустивши голову. На Лебединому той горб здавався справжньою горою, хоч заввишки вiн був не бiльше тридцяти метрiв. Вiн простятся метрiв на пiвтораста з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд, починаючись бiля маленького озерця. Килим твердих трав, серед яких цвiли кущi шипшини, вкривав горб. Досить там було копнути грунт сантиметрiв на сорок, щоб добути пiд чорноземом сiрий пiсок з чорними зернами. Про цей незвичайний пiсок жителi Лебединого острова знали давно. Вперше його виявили пастухи, але нiкому вiн не був потрiбний, i нiхто ним не цiкавився. Лежав горб вiд висiлка приблизно кiлометрiв за шiсть. Пiд час однiеi екскурсii Андрiй Ананьев зацiкавився тим горбом i вiдкрив у ньому торiанiт.
Незабаром пiсля повернення професора на острiв одного ранку вiн вийшов з Людою в напрямку до пiщаного горба. Озброенi лопатками, молотками, компасами та рулеткою, йшли вони високою травою, слухаючи цвiрiнькання пташок та проводячи очима чайок, що пролiтали над островом. Коли висохла роса, вони вже пiдiйшли до пiднiжжя горба. Професор вирiшив обмiряти горб, прокопати в кiлькох мiсцях грунт та приблизно визначити положення поверхневого шару торiанiтового родовища.
– Нам треба поставити тут намет, – сказав батько, – якщо вже серйозно братись до роботи. В наметi можна сховатися вiд сонця, вiдпочити i в ньому ж сховати iнструмент.
– А то й зовсiм сюди перебратися на кiлька днiв, – запропонувала Люда.
– Зовсiм – нi, бо в цiй калабанi, мабуть, е малярiйнi комарi, на нiч тут лишатися не слiд.
– Але ж на островi про хворих на малярiю нiчого не чути.
– Це не значить, що тут нема малярiйного комара. Анофелес може жити i без малярii.
– Але коли комар не мае в собi зарази, значить, вiн не страшний.
– Ти права, але я, як ти говорила маленькою, правiший. Берегтися треба. По-перше, ми не знаемо, чи тутешнi комарi безпечнi, а по-друге, досить з'явитися одному малярику, щоб хвороба поширилася тут.
– Поки що, татку, можемо не сперечатися.
– Правильно. А коли тут буде органiзовано промисел, то всi цi калабанi знищимо або заллемо iх нафтою, напустимо в них гамбузiй, i малярii тут не буде.
Не припиняючи розмови, почали працювати. Насамперед професор хотiв подiлити, з допомогою рулетки, поверхню горба та навколишню мiсцевiсть приблизно на вiддалi до ста метрiв вiд його краiв на квадрати по десять тисяч квадратних метрiв у кожному. Таких квадратiв мало бути дванадцять, тобто вони мали зайняти сто двадцять тисяч квадратних метрiв, або дванадцять гектарiв. На цiй площi професор хотiв розкопати грунт, намiтивши для цього мiсця для тридцяти двох маленьких шурфiв. Кути кожного квадрата вони позначили ямками.
Не поспiшаючи, години за пiвтори батько з дочкою майже наполовину розмiряли квадрати. Тим часом сонце починало припiкати. Професор скинув кiтель, залишився в спiднiй сорочцi, роззувся i ходив босий. Люда смiялась, от якби його таким показати в унiверситетi на кафедрi. Вона шкодувала, що не захопила фотоапарата.
– А хто це до нас iде? – промовив професор, подивившись убiк. – Здаеться, ця людина несе фотоапарат.
Люда, глянувши в той бiк, куди показував батько, побачила високу людину з футляром на ременi через плече, як то звичайно носять фотографи.
Це був Анч. Вiн ранком з'явився в Соколиний разом з iнспектором, познайомився з рибалками, потiм довiдався, куди пiшов професор Ананьев, i подався в тому самому напрямi. Вiн шукав зустрiчi з людиною, задля якоi приiхав на цей маленький острiв. Пiдiйшовши досить близько, побачив, що його помiтили, i заспiшив до професора й Люди. Вiн привiтався, одрекомендувався, сказавши, що прибув сюди лише вчора з дорученням редакцii зробити фотонарис про рибалок Лебединого острова та про острiв.
– Тут я довiдався про вашi вiдкриття i, звичайно, не можу не зафiксувати цiеi подii. Сподiваюсь, ви дозволите. Це ж колосальне вiдкриття, професор!
Андрiй Ананьев посмiхнувся, i враз обличчя його стало серйозне, хоча в очах пробiгла хитра iскорка. Вiн дуже ввiчливо зауважив, що заперечень не мае, лише не хоче, щоб його фотографiя з'явилася в пресi. Вiдкриття хоч i цiкаве, але практичне значення його ще невiдоме i не слiд роздувати це в подiю дуже великого значення. Все ж вiн радий познайомитись з фотокореспондентом i сподiваеться, що той допоможе йому знiмати окремi об'екти та рельефи мiсцевостi, бо хоч i сам вiн i дочка фотографують, але iх знiмкам, звичайно, бракуе тiеi чiткостi й прозоростi, яку дають спецiалiсти цiеi справи.
Анч охоче погодився допомагати, обiцяв жодноi фотографii без дозволу професора нiде не вмiщувати, зараз же витяг «лейку» i почав клацати. Вiн мав два найновiших апарати: «лейку» та ще один досить портативний апарат, iз змiнними об'ективами. Фотокореспондент просив не звертати уваги i продовжувати працювати, бо вiн, як художник, не терпить пози. Проте просив, щоб повернутися до свiтла, прийняти руку, вище пiдняти плече, нижче нахилити голову i т. iн.
– Починаеться тиранiя, – добродушно посмiхаючись, пiвголосом промовив професор.
Анч витяг портсигар i запропонував цигарку. Андрiй Ананьев простяг руку, але, впiймавши несхвальний погляд Люди, усмiхнувся, подякував i пояснив, що хоч вiн i завзятий курець, але зобов'язався протягом вiдпустки не курити… А тут, мовляв, ще й контроль…
Фотокореспондент iшов слiдом за «геодезичною партiею», як називав професор себе та Люду, i засипав професора запитаннями вiдносно торiанiтового родовища та застосування торiанiту. Його цiкавило, чи доцiльно тут починати промислове видобування, коли горб досить-таки невеликий, i навiть якби вiн увесь був повний торiанiтового пiску, то це ж зовсiм небагато, порiвняно з покладами iнших руд, якi йому довелось бачити в рiзних мiсцях.
– Я не знаю, чи поклади обмежуються лише цим горбом, – вiдповiв професор, – може, на певнiй глибинi весь Лебединий острiв стоiть на торiанiтових породах. Може, це лише вихiд з глибин великоi торiанiтовоi жили. Це треба дослiдити. Нарештi, i цей горб мае цiннiсть, бо пiсок з нього – майже концентрат, який звичайно виходить iз збагачувальноi фабрики. Тут дуже цiкаво простежити iсторiю цього горба – яким чином вiн пiднявся над рiвнинним островом. Треба сподiватись, що на торiанiтовi пiски натискували якiсь важкi породи, i вони ото й витиснули пiсок на поверхню. Зрештою, це спецiальна геологiчна проблема, навряд чи вона цiкава для вас. Журналiстiв цiкавитиме це в бiльш популярнiй формi викладу. Мушу сказати, що торiанiтовий пiсок у цьому горбi високоi якостi. Певний, що коли на його розробку витратити сто мiльйонiв, вiн дасть продукцii на два мiльярди. Коли ж виявиться, що це тiльки вихiд величезних розсипiв, то цифра збiльшиться в стiльки разiв, у скiльки розсипи перебiльшуватимуть цей горбок.
– А скажiть, технiка видобутку гелiю з пiску – легка справа?
– Досi – нi. Але в моему портфелi лежать папери, з яких видно, що деякi люди думають про цю справу, i, здаеться, проблему розв'язано.
– Ну а для чого ж стiльки гелiю? Коли для дирижаблiв, то це, безперечно, цiнно, але навряд чи повiтроплавство матиме тепер таке велике значення, зважаючи на колосальнi успiхи авiацii.
– Значення воно матиме, безперечно, велике, але менi здаеться, що гелiю незабаром потребуватимуть у великiй кiлькостi й iншi галузi технiки. Недавно я розмовляв на цю тему з спецiалiстом по благородних газах, професором Китаевим. Вiн на порозi дуже важливих i цiкавих вiдкриттiв.
– А саме?
– Ну, це його справа. Незакiнченi дослiди оголошенню не пiдлягають.
– Скажiть, будь ласка, ви думаете – торiанiту тут багато?
– Я майже певен.
– А гелiй можна добувати iще з якихось речовин?
– В кожнiй речовинi, в якiй е уран або торiй, е i гелiй. В жоднiй речовинi, в якiй немае цих елементiв, немае i гелiю. Цей благородний газ безперервно народжуеться з урану i торiю. Частково гелiй втiкае в повiтря – тому в кожнiм лiтрi повiтря е п'ять кубiчних мiлiметрiв гелiю, – частково вiн зберiгаеться в тих мiнералах, серед яких народжуеться. І чим менш пористим був той мiнерал, тим бiльше гелiю збереглося в нiм. Торiанiт – один з тих мiнералiв, що зберiг найбiльше гелiю. Крiм того, гелiй е в монацитi, фергусонiтi, клевеiтi, гематитi, але в них його набагато менше. Дуже можливо, що тут ми знайдемо також i цi мiнерали, але основною вихiдною сировиною для нас залишаеться торiанiт.
– Дозвольте допомогти вам розмiряти. Менi приемно буде знати, що я один з перших працював на цьому горбi.
– О, будь ласка. Ви з Людою продовжуйте розмiряти, а я вiзьмусь копати першi шурфи.
Професор взяв лопату й пiшов на вищу точку горба, вiдкiля вирiшив копати, а фотокореспондент i Люда попрямували далi з рулеткою. Рулетка завдовжки була 25 метрiв, i приблизно на такiй вiдстанi вони пiдтримували мiж собою розмову. Анч був надзвичайно ввiчливий. Інодi вiн говорив Людi комплiменти, iнодi зривав для неi квiтку, розповiдав iй коротенькi цiкавi iсторii з своiх кореспондентських пригод. Вiн спитав, в якому спортi вона вправляеться i чи танцюе. Години через двi, коли вони повертались у виселок, то стали якщо не друзями, то дуже добрими знайомими. Прощаючись, умовились найближчими днями пограти у волейбол та потанцювати пiд патефон або радiо, що були в соколинськiй хатi-читальнi.
XIII. Подарунок
Увечерi того самого дня Анч проявив фотоплiвку, просушив ii, пристосував у комiрчинi в Ковальчука портативний збiльшувач i наступного ранку, лише прокинувся, почав друкувати першi своi фотографii на Лебединому островi.
Ковальчук, за дорученням Анча, подався в Зелений Камiнь. Там виробляли байдарки, що славились своею легкiстю та швидкiстю. Анч доручив Ковальчуковi купити найкращу, не шкодуючи грошей, i негайно приставити йому.
Знайда приготувала Анчу снiданок, прибрала кiмнату i вийшла по воду. Вiн наказав принести в комiрчину вiдро води, таз, кiлька тарiлок i свiчку для червоного лiхтаря. Залишившись один у кiмнатi, фотограф почав поратися у своему чемоданi. Витяг звiдти кiлька патронiв з фотохiмiчними реактивами, дiстав коробку з цигарковими гiльзами, пачку тютюну та прилад для набивання цигарок. Наче для проби вiн набив двi гiльзи тютюном. Робив вiн це мистецьки: цигарки виходили, як фабричнi. Потiм вiн одкрив один патрон iз написом «металогiдрохiнон» i дуже обережно висипав на папiрець трошки рудого порошку. Перед цим вiн засунув у своi нiздрi по клаптику вати, уникнув дихати на порошок i губи весь час тримав мiцно стиснутими. В закрутцi з пергаментного паперу вiн змiшав порцiю тютюну з крихiткою рудого порошку i набив двi цигарки. На мундштуку цих цигарок зробив олiвцем ледве помiтнi позначки, сховав свiй «металогiдрохiнон», пергаментний папiрець зiбгав у жмутик, поклав три виготовленi цигарки в одну половинку портсигара, – з них одна була з порошком, – другу ж половину набив готовими цигарками з фабричноi коробки «Екстра». Закiнчивши цю операцiю, взяв у руку зiбганий пергаментний папiрець i, посмiхаючись, промовив пiвголосом:
– Трифенiлометрин, трифенiлометрин, iнтересно… Двадцять – двадцять п'ять хвилин – жодних ознак… І раптом сильний головний бiль… синiють губи, нiгтi, рухи нiг та рук робляться безконтрольними. За десять хвилин паралiч, за три-чотири години – кiнець… Хм… Хм… Де ж наша дефективна? Треба руки помити.
Анч пройшов через кiмнату, поштовхом ноги вiдчинив дверi в сiни i вийшов iз хати. Знайда пiдходила до нього з повним вiдром у руцi…
– А-а, зажди-но… Ранiш злий менi на руки. – Фотограф викинув пожмаканий папiрець через огорожу i пiдставив долонi. Дiвчина почала зливати. Анч мив руки довго i старанно. Знайда глянула на нього здивовано i спитала:
– Нащо ви чистi руки так миете?
– Як-то чистi?
– Ви ж недавно вмивалися.
– А я ж зараз друкуватиму фотографii. Для цього потрiбно, щоб руки були абсолютно чистi. До речi, хочеш, я тебе сфотографую?
– Як це?
– Портрет твiй на паперi зроблю. Карточку фотографiчну, розумiеш?
– Знiмете на карточку?
– Ось зараз, хочеш?
В очах Знайди блиснули вогники, на обличчi позначилась якась розгубленiсть. Здавалося, в нiй змагались протилежнi бажання.
– Нi, не хочу, – похмуро вiдповiла вона i знову стала перед Анчем вайлуватою, непривiтною дiвчинкою, у якоi ледве чи ворушиться щось пiд черепною коробкою.
– От дефективна, – муркнув Анч, але, бажаючи завоювати симпатii дiвчинки, вголос сказав, звертаючись до неi: – Хай буде по-твоему, ти молодець… Якiв Степанович не розумiе, яке щастя йому припало – тебе виховувати… Ну, а коли я покажу тобi, якi я карточки зробив, то ти захочеш сфотографуватися?
– Не треба, – буркнула Знайда.
Анч нiчого не сказав, узяв вiдро з водою i пiшов у комiрчину, де напередоднi обладнав фотолабораторiю. Дiвчинка залишилась на подвiр'i. У неi було багато роботи. Адже мусила готувати не лише для Ковальчука, та його гостя i доглядати город, але мала годувати двох пiдсвинкiв, курей та качок, що iх охороняв лютий Розбiй.
Знайда випустила пiдсвинкiв пастися за хвiртку. Покликала туди Розбоя доглядати iх. Кiлька хвилин дивилася на пiдсвинкiв: один з них був чорний, а другий рябий.
Чорний пройшовсь по травi, наблизився до викинутого фотографом папiрця, ткнув його рилом, хрюкаючи, потер кiлька разiв, довго нюхав, врештi покинув i почав скубти траву.
Знайда повернулася у двiр. Покiнчивши справи з живим населенням Ковальчуковоi дачi, дiвчинка озброiлась сапою i пiшла на город до бурякiв. Роботою захопилась так, що минуло з пiвгодини, коли вона розiгнулась, поправила бриль i стерла пiт з лоба. В цей час почула з моря спiв:
Пiниться море широке,
Наша шхуна по хвилях летить.
Сердиться море глибоке,
Наша шхуна по рибу спiшить.
Вздовж берега повiльно йшов пiд парусами «Колумб». На палубi стояли Люда, Левко i Марко. Вони спiвали. Андрiй Камбала, нахилившись на кормi бiля стерна, пiдтягував. Шхуна майже пiдiйшла до дошки, бiля якоi стояв на припонi Ковальчукiв каюк, i Марко кинув якiр. Левко плигнув на дошку, а потiм пiдтягнув туди канатом «Колумба». Слiдом за мотористом на берег зiйшли Люда i Марко. Андрiй перекинув iм якийсь клунок i залишився на шхунi.
Знайда, спершись на сапу, уважно стежила за шхуною. Сумнiву не було: цих трое, яких вона знала, правда, дуже мало, приiхали до iнспектора. Мабуть, у важливiй справi. Його нема, iй доведеться з ними розмовляти. Захвилювалася. Всi трое iшли до iх садиби. Попереду Левко з клунком у руцi, за ним Люда, а позад усiх Марко з маленьким пакетом на плечi. Знайдi здалося, що ii помiтили. Так воно й було. В цей час почулося гавкання Розбоя. Знайда кинула оком вбiк, але Розбоя не побачила – мабуть, хтось одночасно пiдiйшов до садиби з острова. Боячись, щоб собака не покусав незнайомого, дiвчина побiгла туди.
– Починаеться концерт, – сказав Марко своiм супутникам. – Це ж клятий пес помiтив. Що б то догадатися весло взяти.
Але Розбоя не побачили, аж поки не ввiйшли на подвiр'я. Звiдси через вiдчинену хвiртку побачили над чимось схилену Знайду та собаку бiля неi, що стояв мовчки. Але враз Розбiй помiтив на подвiр'i чужих i з гучним гавканням помчав туди. Марко кинув свiй пакет, схопив довгу тичку, що лежала пiд хатою, i приготувався до оборони. Люда сховалася за спиною Марка i, посмiхаючись, шукала очима якоiсь зброi. Левко непорушний, мов колода, презирливо-байдужим поглядом мiряв собаку. Невiдомо, на кого в першу чергу напав би Розбiй, але раптом почувся схвильований i рiзкий дiвчачий голос:
– Назад, Розбiй! Назад. Стiй! Стiй! – Знайда схопилась на ноги, вiдкликала собаку й зачинила його в маленькому хлiвцi. Гостi помiтили, що дiвчинка чимось збентежена. Вона все поглядала у вiдчинену хвiртку.
– Здрастуй, Ясочко, – сказав Левко, кладучи руку на ii плече.
Знайда здригнулася. Ясочкою ii називала померла дружина Ковальчука, i вона вважала це за свое справжне iм'я, але iнспектор та й усi на островi завжди називали ii Знайдою. Дiвчина не знала, що колись давно, коли вона лише починала очунювати пiсля своеi хвороби, дружина Ковальчука вигадала для неi це iм'я. Левко пам'ятав його i тому так ii називав.
– Якова Степановича нема дома, – нiяковiючи, прошепотiла дiвчинка.
– А ми до тебе, а не до нього. Сьогоднi ж ти iменинниця… Не знаеш? Сьогоднi рiвно вiсiм рокiв, як ти з'явилась на Лебединому островi. Так, так… Це трапилось саме в цей день.
– От через це ми й приiхали тебе провiдати, – сказала Люда, взяла Знайдину руку i потиснула.
– Щоб здiйснились всi твоi бажання i щоб росла, мiцнiла, жила тисячу рокiв! – побажав Левко.
Знайда знов глянула у хвiртку.
– Та що там таке? – спитав Левко, теж повертаючи туди голову.
– Щось iз свинею сталося, – тихо промовила Знайда.
Рябий пiдсвинок спокiйно пасся на шпоришi, а чорний лежав на землi i жалiбно, ледве чутно рохкав. Напiвзаплющенi очi дивилися мутно, з рота виступала пiна. Пiдсвинок часто й важко дихав. Знайда широко одкритими очима дивилась на пiдсвинка. Помiтивши ii переляк, Левко шепнув Людi: «Боiться iнспектора», – i, схилившись над пiдсвинком, став його розглядати.
– Чума, – безапеляцiйно констатував Левко; вiн чув, що свинi хворiють на цю хворобу.
Дiвчина мовчки недовiрливо подивилась на нього.
– Вiджени свого рябого, щоб близько не пiдходив, а то заразиться, – порадила Люда.
Знайда одiгнала рябого. В цей час з хати вийшов Анч. Вiн чув гавкання Розбоя i крики кiлькох людей на подвiр'i, а тому облишив лабораторнi справи й поспiшив глянути, що дiеться у дворi. З присутнiх фотокореспондент знав лише Люду. Вiн радо привiтався до неi. Дiвчина назвала йому своiх супутникiв i розповiла про здохлого пiдсвинка. Анч пильно подивився на пiдсвинка, метнув очима по травi, помiтив папiрець, якого перед тим викинув, i погодився з Левком, що то, напевне, чума.
– Знаете, – звернувся вiн до Люди, – я тiльки що друкував учорашнi знiмки… Вже можу дещо показати.
– Зараз же показуйте, – вимагала дiвчина. Знайда повернулася до них. Левко взяв ii за руку i сказав:
– Ну, запрошуй нас до хати. – І сам повiв дiвчинку до дверей.
У хатi Левко поклав на стiл клунок i, розв'язуючи його, звернувся до Знайди:
– Ось тобi моi подарунки, Ясочко.
Вiн вийняв з клунка i поклав перед Знайдою плаття, бiлизну i плащ.
– А це од мене. – Люда поклала на стiл пакет i витягла з нього сандалi, схожi на ii власнi.
– І од мене теж, – урочисто проголосив Марко. В його пакетi знайшовся простенький солом'яний капелюшок з блакитною стрiчкою.
Знайда, очманiвши, дивилась на все це. Анч теж нiчого не розумiв.
– Це все менi? – запитала дiвчинка.
– Все твое, Ясочко, – ствердив Левко.
– Ану вийдiть-но звiдси, – звернулась Люда до мужчин. – Ми на кiлька хвилин залишимось самi.
Марко й Левко вийшли з кiмнати разом з Анчем, пояснюючи йому, яке сьогоднi у Знайди свято.
Анч винiс з комiрчини кiлька мокрих ще фотографiй, скаржачись, що немае спирту, щоб iх швидко висушити. Потiм навiв свою «лейку» на спiвбесiдникiв i кiлька разiв клацнув.
Вiн розповiв, чого приiхав на Лебединий острiв, сказав, що дiстав у рибнiй iнспекцii листа до Ковальчука, але тут йому не подобаеться. Вiн хотiв би оселитись у рибалок в Соколиному, навiть бiльше – вiн охоче поплавав би з ними на шхунi по морю.
Незабаром на подвiр'я вийшли Люда i Знайда. Але чи Знайда це? Замiсть лахмiття – одягнена у плаття з короткими рукавами, на ногах сандалi, на головi новенький капелюшок. Плаття було для неi трохи широке, але загалом переодягнення надзвичайно змiнило ii. Десь наче зникли тi гострi, вугластi риси постатi, що асоцiювалися з уявленням про дефективнiсть.
– От так Ясочка! – замилувався Левко, ступаючи крок iй назустрiч.
Анч, здаеться, був найбiльше вражений. Якась тiнь тривоги майнула по його обличчю, коли вiн глянув на дiвчинку.
У нього промайнула думка: чи справдi ця дiвчинка така вже дефективна, щоб ii можна було абсолютно не боятися. Та Знайда глянула на Анча таким заляканим i отупiлим поглядом, що вiн заспокоiвся, посмiхнувся i зараз же сфотографував ii. Дiвчинка розмовляла мало – вона явно була чимось збентежена.
