скачать книгу бесплатно
Шхуна «Колумб»
Микола Петрович Трублаiнi
Микола Трублаiнi (справжне прiзвище – Трублаевський, 1907–1941) – автор популярних серед молодi пригодницьких повiстей i романiв.
«Шхуна "Колумб"» – одна з його кращих книжок. Героi повiстi, хлопцi й дiвчата з маленького рибальського селища, викривають шпигуна, що прибув на острiв, де проводяться науковi дослiдження. Юнi острiв'яни вступають у нерiвну боротьбу з ворогом, iм доводиться пройти через жорстокi випробування: переслiдування, тортури, смертельну небезпеку. Та нема таких перешкод, яких би не подолали смiливi й вiдданi друзi.
Микола Петрович Трублаiнi
Шхуна «Колумб
Передмова
Пiд вiтрилами шхуни «Колумб»
Я знаю, про яких героiв менi писати…
Микола Трублаiнi
На початку XXI ст. у лiтературознавствi побутуе думка про вiдсутнiсть героя в сучаснiй лiтературi. Нi, вiн присутнiй, так би мовити, фiзично у текстах сучасних авторiв, нерiдко ототожнюеться з автором, але вiн бiльше не е зразком для наслiдування, а нерiдко – й захоплення читачами взагалi. Скорiше це навiть – антигерой. Погано це чи добре – розсудить час. Принаймнi пiдлiткам, що позбавленi орiентирiв у свiтi, такi героi потрiбнi. Без зайвого пафосу й iдеологiчних схиблень, такi, що захоплювали б своiми рисами й вчинками, такi, як героi Миколи Трублаiнi.
Класик i один iз засновникiв радянськоi дитячоi пригодницькоi i науково-фантастичноi лiтератури Микола Іванович Трублаевський (Трублаiнi – це псевдонiм письменника, iнтерпретацiя прiзвища на iталiйський манер, за швидкiсть й невтомнiсть пiд час роботи журналiстом так прозвали його товаришi) сьогоднi не вельми популярна постать. Зокрема, у всесвiтнiй мережi про нього – невеличка бiографiчна довiдка у Вiкiпедii та кiлька статей на шкiльному сайтi «Украiнська лiтература». А ще рокiв 50–60 тому ним зачитувались, його поважали, наслiдували. Зокрема, про популярнiсть письменника свiдчить факт, описаний Оксаною Іваненко в нарисi «Живий герой дiтей»: у 30-тi роки минулого столiття пiд час анкетування серед читачiв дитячих бiблiотек один хлопець на питання «Ким ти хочеш бути?» вiдповiв: «Миколою Трублаiнi». Ця вiдповiдь з'явилася саме завдяки героям письменника – звичайним людям, але смiливим i вiдважним, веселим i товариським, романтичним мандрiвникам i пiдкорювачам природи. Вiн i сам був таким, про що свiдчить, наприклад, спогад приятеля Ярослава Гримайла: «…iз серцем хлоп'яти, невтомною енергiею витiвника, чулою душею батька, щирiстю вiдданого друга, проникливим розумом вихователя i спостережливим оком письменника».
Вiн був свiдомим своеi письменницькоi i життевоi мiсii, адже протягом недовгого життя (Трублаiнi прожив лише 34 роки) гуртував навколо себе дiтей, передавав своi знання про навколишнiй свiт, а як письменник убачав свое завдання у тому, щоб «так написати, аби юнi читачi, читаючи про цих героiв, самi ставали схожими на них, проймалися iх смiливiстю, вiдвагою… Моя мета – запалити юних читачiв бажанням стати дослiдниками Арктики, моряками, що не побояться штормiв, авiаторами, що зумiють повести лiтаки на тисячокiлометровi вiддалi, iнженерами i вченими, що дiзнаються про всi таемницi природи i переможуть усi стихii».[1 - Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 51–52.]
Недовге життя Миколи Трублаiнi було насиченим i яскравим. Народився вiн на Вiнничинi у селi Вiльшанка 12(25) квiтня 1907 року. Родина жила небагато, тож батько Петро Гнатович змушений був облишити родину й вiдправитися до Сибiру на заробiтки. Хлопця виховували мати i бабуся. Мати майбутнього письменника – Євгенiя Якiвна – учителювала i часто брала хлопця iз собою до школи. Микола мав гарну пам'ять i хапав усе на льоту, був веселим i непосидючим.
У 1915 роцi вступив до Немирiвськоi гiмназii, та навчання не закiнчив, бо у п'ятому класi втiк на фронт. Але на фронт хлопець не потрапив – упав з вагона поiзда i покалiчив ноги. Пiсля одужання повернувся до рiдного села, де органiзував хату-читальню, керував сiльською самодiяльнiстю; в 16 рокiв завiдуе сiльбудом, опiкуеться роботою драматичного гуртка: «Трублаевський вiрив у кожного свого гурткiвця, з такою ж довiрою ставились до нього i вони. Сам вiн багато читав. Дiставав цiкаву й потрiбну лiтературу».[2 - Там само. – С. 17.]
У мiсцевих газетах час вiд часу друкувалися його нотатки про життя на селi. М. Томенко в бiографiчнiй повiстi про Трублаiнi розповiдае, як один епiзод iз сiльського життя (протистояння куркулiв i простих селян) став матерiалом фейлетону Остапа Вишнi: «Докладно вивчивши обстановку в районi, Трублаевський вирiшив про все написати в популярну республiканську газету «Вiстi»… Кореспонденцiя… зацiкавила газету. Вона, як того й хотiв Микола, потрапила до рук майстра смiху Остапа Вишнi. Факти, зiбранi сумлiнним сiлькором, вразили вiдомого на всю Украiну гумориста, i вiн, не зволiкаючи, взявся до iх опрацювання. Невдовзi готовий фейлетон лежав на столi редактора газети. А незабаром його вже читала вся Украiна…»[3 - Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 29.]
У 1925 роцi редакцiя газети «Червоний шлях» вiдправляе М. Трублаiнi на навчання на Всеукраiнськi курси журналiстики до Харкова. Про цей час згадуе його колега Терень Масенко: «…Його великi карi очi свiтилися розумом, допитливiстю. Смагляве обличчя свiдчило про те, що хлопець вирiс у сiм'i трудiвникiв: воно засмагло од степових вiтрiв, дощiв i хуртовин. Вiн багато мандрував пiшки по своему району. Приiхав хлопець у Харкiв у солдацькiй ушанцi. Тонку й височеньку його поставу облягав сiльський саморобний кожушок, ладний, добре пошитий, червонястого чи цегляного кольору. Микола раптово й щиро вiдкликався на дотепи, жарт. Сам любив жартувати. В очах завжди проглядала юнацька нiяковiсть, вроджена сором'язливiсть…»[4 - Там само. – С. 42.]Тодi ж майбутнiй письменник навчаеться на фiзико-математичному факультетi Харкiвського iнституту народноi освiти.
По закiнченнi курсiв вiн працюе в редакцii харкiвськоi газети «Вiстi». Узимку 1927 року Трублаiнi як кореспондент цiеi газети вирушае у двомiсячну подорож на Далекий Схiд. У цей час з'являеться перший псевдонiм письменника – Гнат Завiрюха, яким вiн пiдписував своi тексти «Листи з далекоi подорожi», «Великим Сибiрським шляхом», що публiкувалися в газетi. Про походження цього псевдонiма згадуе дружина письменника Нiна Кочина-Трублаiнi: пiсля повернення з Сибiру вона шукала в газетi матерiалiв чоловiка, але знаходила лише дописи якогось Завiрюхи: «І тодi вiн розкрив таемницю. То були його статтi, якi вiн надсилав зi своеi подорожi. Але чому Завiрюха? «А он, мятежный, просит бури…» – згадалися рядки Лермонтова. Справдi так: бурi, завiрюхи були стихiею Миколи Петровича, вiн жив у вiчному неспокоi i шуканнях, хоч зовнi являв собою зразок цiлком спокiйноi, врiвноваженоi людини, з добрим усмiхом на виразному обличчi. Це iм'я – Завiрюха – живе й донинi в образi юного героя повiстi «Шхуна "Колумб"».[5 - Там само. – С. 48.]
Непосидюча натура не дае юнаковi довго засиджуватися на одному мiсцi – у 1929 роцi вiн знову вирушае в експедицiю на криголамi «Ф. Лiтке». Здiйснюе два рейси – тропiчний iз Севастополя до Владивостока та арктичний – iз Владивостока до острова Врангеля в Арктицi. Оскiльки мiсце журналiста в експедицii було вже зайняте, письменник опановуе професii кочегара, механiка, вантажника i влаштовуеться на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсi М. Трублаiнi був нагороджений медаллю «За врангелiвський похiд 1929 року». Враження вiд подорожi лягли в основу книг «До Арктики через тропiки» (1931 рiк, перша надрукована книжка автора), «Людина поспiшае на помiч», «Ф. Лiтке» – переможець криги». За рiк письменник знову вiдвiдав Арктику як учасник експедицii до Землi Франца-Йосифа на криголамах «Сибiряков» i «Русанов». 1931 рiк – мандрiвка у тайгу, де розгорталось велике будiвництво на рiчцi Ангара. На матерiалах цiеi поiздки написано нариси «За Шаманським каменем», «Третя база», оповiдання «Падь 37-го кiлометра». 1932 рiк – участь в експедицii на криголамi «Русанов» у Бiле море, мандрiвка в Карелiю на Кольський пiвострiв. Захоплювався Трублаiнi дослiдниками вiддалених мiсць планети – Робертом Перi, Амундсеном i Нансеном, Георгiем Ушаковим. Такi люди приваблювали письменника, нерiдко вiн зустрiчався з ними, умiв так побудувати розмову, що отримував надзвичайно цiкавий матерiал для журналiстськоi i письменницькоi роботи. Знаючи цi факти бiографii, стае зрозумiлим, чому змалювання життя народiв Пiвночi (ненцiв, чукчiв, якутiв, ескiмосiв), iхнiх звичаiв, побуту, природи стало темою багатьох книг Трублаiнi, зокрема першого великого твору – повiстi «Лахтак» (1935), а також багатьох iнших, серед яких – «Курсом норд-ост», «Вовки женуться за оленями».
Мiж захоплюючими подорожами – журналiстськi буднi. І знов – цiкавi зустрiчi й бажання писати не лише репортажi, а й художнi твори. Пiсля Арктики у 1929 роцi Трублаiнi в украiнських степах спостерiгае за вiйськовими маневрами, захоплюеться мужнiстю i стiйкiстю вiйськових, образи яких яскраво змальовуе у творах патрiотичного спрямування «Бiда – не бiда», «Бiй за переправу», «Олекса Яремчук з товаришами». Восени 1930 року Микола iде на Донбас дiзнатися про роботи шахт. Знову – спiлкування з рiзними людьми, спуск пiд землю, що згодом стало основою науково-фантастичного роману «Глибинний шлях». Крiм реальних людей мав письменник i лiтературнi джерела натхнення – захоплювався героями Жюля Верна i Джека Лондона.
Серед численних зустрiчей, якi доля подарувала Миколi Петровичу, – щаслива зустрiч з юною романтичною Нiною Кочиною, що невдовзi стала його дружиною. З любов'ю i теплотою згадуе вона численнi сюрпризи, якi Микола час вiд часу влаштовував – «раптова» зустрiч у потязi, що прямуе на Кавказ, подорож лiтаком на виставу до Москви, замовлення вечерi з ресторану: «Сюрпризи були в натурi Миколи Петровича. Вiн володiв особливими умiннями – iз звичайного зробити незвичайне, таке, що запам'ятовуеться на все життя».[6 - Томенко М.Д. Микола Трублаiнi: бiографiчна повiсть. – К.: Молодь, 1989. – С 104.] Згадуе дружина i про любов письменника до квiтiв: цикламени i фiалки у вазонах прикрашали вiкна квартири, бузок рiс пiд вiкнами, квiти дарували на зустрiчах читачi, дарував вiн квiти дружинi, та не просто, а з рiзноманiтними сюрпризами. Так Нiна Володимирiвна згадуе такий випадок: «Я пам'ятаю приiзд Миколи Петровича з пiвдня. Виходячи iз вагона, вiн подав менi чемодан. Я була трохи здивована цим жестом, але поклажу взяла. І тут здивувалася ще бiльше – чемодан нiби пiдстрибнув у моiй руцi, таким вiн був легким. Вдома виявилося, що речi здано в багаж, а чемодан повен троянд, умiло спресованих у магазинi. iх було дуже багато, вони заповнили тодi усi куточки нашоi квартири».[7 - Там само. – С. 107.] Згадуе Нiна Володимирiвна й про те, як працював Трублаiнi-письменник: мiг довго виношувати задум, збирати матерiал, а потiм сiдав писати, i нiщо не могло його вiдволiкти протягом трьох-чотирьох мiсяцiв.
Микола Трублаiнi був i прекрасним педагогом. Талант вихователя виявився i в опiкуваннi дитячими гуртками, й у вихованнi власноi дитини – доньки Наталки. Вважав, що дитину змалку треба привчати до самостiйностi, до переборювання труднощiв, iнакше виросте iнфантильною i непристосованою до життя. У 1934 роцi у Харковi в Палацi пiонерiв та школярiв було органiзовано «Клуб юних дослiдникiв Арктики», який очолив Микола Трублаiнi. Протягом першого пiврiччя Клуб налiчував 300 членiв. Микола Петрович пiдтримував зв'язок з полярниками О. Шмiдтом, Е. Кренкелем. І. Папанiним, Є. Федоровим, М. Водоп'яновим, Р. Самойловичем, спiлкувався з ними за допомогою радiограм, органiзовував зустрiчi. Дiти були роздiленi на загони за iнтересами: географи, геологи, зоологи, зв'язкiвцi, штурмани, льотчики, проводили дослiдження з рiзних галузей, зустрiчалися з учасниками експедицiй, самi подорожували. Так у 1935 роцi була здiйснена подорож за полярне коло, згодом вiдвiдали Нову Землю, об'iхали навколо Скандинавського пiвострова. Згодом було створено «Клуб юних дослiдникiв пiдводних глибин», вихованцi якого пiсля теоретичноi пiдготовки здiйснили подорож до Чорного моря у липнi 1936 року, спускались пiд воду в Балаклавi. Ця подорож лягла в основу повiстi «Мандрiвники», що вийшла друком у 1938 роцi. Цього ж року журнал «Пiонерiя» i газета «На змiну» почали друкувати нову пригодницьку повiсть Трублаiнi «Лебединий острiв», що вийшла окремою книжкою у 1940 роцi пiд назвою «Шхуна "Колумб"».1941 року виходить остання прижиттева книжка письменника «Життя за Батькiвщину». Всього за цi десять рокiв було надруковано бiльше 30 книжок.
З перших днiв Великоi Вiтчизняноi вiйни М. Трублаiнi – вiйськовий кореспондент фронтовоi газети «Знамя Родины» 18 армii Пiвденного фронту. Вiн був поранений осколком бомби бiля села Козолугiвка Токмацького району Запорiзькоi областi, помер 5 жовтня 1941 року у санiтарному поiздi. Похований бiля м. Ровеньки Луганськоi областi.
Ім'ям М. Трублаiнi названо украiнську лiтературну премiю за твори для дiтей i юнацтва.
Одним iз найкращих його творiв для пiдлiткiв, овiяних романтикою морських пригод, е повiсть «Шхуна "Колумб"». Дослiдники зазвичай визначають жанр твору як пригодницька повiсть. Л. Я. Дергаль робить зауваження щодо «оборонноi тематики» повiстi, оскiльки «Вона покликана до життя бажанням письменника застерегти радянських людей, i передусiм молодь, од легковiр'я, необачностi i необережностi в дiях, пiдготувати юнь до захисту Вiтчизни, до вiдсiчi ворогам».[8 - Дергалъ Л. Я. Свiй обов'язок пам'ятаю; (Особливостi композицii повiстi М. Трублаiнi «Шхуна "Колумб"»)//Укр. мова i лiтература в пiк. – 1987. – № 12. – С 66.] Чорне море, пiвденний вiтер, побут риболовецького селища – це тло, на якому розгортаються бурхливi подii. Головнi героi твору – сiмнадцятирiчний юнга рибальського судна «Колумб» Марко Завiрюха, шiстнадцятирiчна донька вченого Люда Ананьева i чотирнадцятирiчна сирота Яся Знайда. Головна подiя, що стала рушiйною силою сюжету, – вiднайдення професором Ананьевим торiанiту в пiску Лебединого острова. Ця знахiдка вiдкривала новi можливостi для розвитку военноi справи зокрема, оскiльки з'явилася можливiсть видобувати гелiй: «Дешевий гелiй дасть змогу забезпечити вiд пожежi дирижаблi, аеростати, стратостат i посуне вперед будiвництво величезних повiтряних кораблiв». Цьому активно перешкоджають американськi вороги в особi шпигуна Анча.
Крiм опису захоплюючих пригод головних героiв текст мiстить чимало пiзнавального матерiалу – про природу острова й моря, про побут рибалок, про морську справу; фактiв i наукових теорiй. Це й не дивно, бо письменник до написання тексту пiдходив вiдповiдально, вивчав технiку мореплавства, плавав на човнi, занурювався пiд воду.
Поставивши твори Трублаiнi на одну полицю з творами Гайдара, А. Подолинний вiдзначае рiзний пiдхiд письменникiв до творення характерiв: «на вiдмiну вiд А. Гайдара, який зображуе юних переважно в процесi нелегкого, складного становлення, героi Миколи Трублаiнi – це, по сутi, уже сформована молодь. І хоч у перебiгу подiй Стьопа Черлак, Марко Завiрюха, Люда Ананьева дорослiшають, мужнiють, але це змiни не кардинальнi. Риси iх характерiв набирають лише чiткiших форм, повноти».[9 - Подолинний А. M. Капiтан дитячоi лiтератури: до 80-рiччя вiд дня народження Миколи Трублаiнi. – К., 1987. – С. 33–34.]
Марко – типовий позитивний герой, приклад для наслiдування, хоча й дещо iдеалiзований. Молодий хлопець працюе на шхунi юнгою, виконуе найрiзноманiтнiшi обов'язки, вчить азбуку Морзе й добре знае морську справу. Незважаючи на молодiсть, Марко мае твердi переконання, мiцну волю i витримку, логiчно мислить, швидко реагуе в критичнiй ситуацii. Подеколи легковiрний, але не через розумову обмеженiсть, а через те, що сам звик говорити правду й дiяти вiдповiдно. Ця якiсть яскраво продемонстрована у сценi на пiдводному човнi, коли хлопець повiрив матросу-провокатору. Письменник використовуе рiзноманiтнi методи характеристики героя, але переважно це – дiя, нерiдко напружена, небезпечна. Наприклад, в епiзодi врятування шхуни й людей на борту вiд бомби або миттева реакцiя на стрибок ворога у воду разом з важливими документами.
Незламним патрiотом зображуе автор юнака пiд час полону на пiдводному човнi. Хлопець не боiться смертi, плутае ворогiв своiми свiдченнями, розмiрковуе про те, як i мертвим прислужитися своiм товаришам.
Образ Марка доповнений двома дiвочими образами – Ясi Знайди, дивакуватоi, замкнутоi дiвчини, яка через брак знань довiряе своiм iнстинктам, i Люди Ананьевоi, професоровоi доньки, освiченоi i шляхетноi. Автор не зображуе в текстi тендерного розмежування, бо це не було притаманне радянськiй лiтературi: Марко на рiвних змагаеться з дiвчатами в плаваннi, заздрiть бiльшiй освiченостi й знанням Люди, порiвнюе iх зi своiми вмiннями та знаннями. Лише ледве вловимий натяк на те, що в принципi мiж дорослими вже юнаком i дiвчиною можуть бути не лише дружнi стосунки.
У повiстi зображено й галерею колоритних образiв дорослих людей, серед яких – професор Ананьев, командир есмiнця Трофiмов, дiд Марка Мiхтей, наглядач маяка Дмитро Завiрюха, льотчик Петро Бариль, Стах Очерет, Левко, iнспектор Ковальчук. Професор Ананьев – людина працелюбна, освiчена i шляхетна, одержима наукою, iнтереси державнi ставить вище особистих, що справляе безумовний позитивний вплив на оточуючу його молодь. В образi Трофiмова вiдчуваеться великий морськiй досвiд, офiцерська школа, любов до професii. Йому довiряе команда, його накази чiткi й лаконiчнi, вiн швидко й адекватно реагуе у складних ситуацiях.
Яскравою е й постать шпигуна Анча та командира пiдводного човна. Письменник не зобразив ворогiв як людей слабких i обмежених, вони гiднi супротивники, але врештi зазнають поразки.
А. Подолинний вiдзначае: «У повiстi «Шхуна "Колумб"» виразно вiдбита одна з провiдних ознак радянськоi пригодницькоi лiтератури: увага до людини, реалiстичне змалювання героя, якого пригоди не заступають».[10 - Подолинний A M Капiтан дитячоi лiтератури: до 80-рiччя вiд дня народження Миколи Трублаiнi. – К., 1987. – С 39–40.]
Повiсть М. Трублаiнi «Шхуна "Колумб"» не втрачае популярностi вже понад сiмдесят рокiв. З впевненiстю стверджуемо – iнтерес до неi не вщухатиме, адже романтика пригод, екскурси в минуле, розповiдь про пошуки i вiдкриття, морськi й степовi пейзажi – понад часом.
Олена Данилiна
Частина перша
І. Незнайомка з зонтиком
Марко затримався на маяку i тепер шкодував. Якби вiн вийшов хвилин на п'ятнадцять ранiш, дощ не догнав би його. Юнак поспiшав, як тiльки мiг. Чорнi хмари облягали небо; великi прибiйнi хвилi з ритмiчним шумом котилися на берег; в повiтрi панував той особливий спокiй, який настае завжди за кiлька хвилин перед бурею. Ось-ось цей спокiй порушать рвучкi пориви вiтру, i на землю впадуть важкi краплини, передвiсники лiтньоi зливи.
До Соколиного лишалося кiлометра пiвтора. Ледве помiтна в травах стежка починалась од моря i вела навпростець до рибальського висiлка. Хлопець вийшов на стежку i побiг. Далеко попереду маячiла чиясь постать.
Марко, юнга з шхуни «Колумб», ходив сьогоднi додому, на маяк, де його батько працював наглядачем. Вранцi шхуна прийшла в бухту Лебединого острова по рибу, яку вона приставляла в недалекий порт, на консервний завод. Виявилось, що рибалки Соколиного висiлка напередоднi взяли дуже малий улов. Шкiпер вирiшив затриматися в бухтi на добу, перечистити мотор, а потiм забрати улов за два днi й вирушити в порт. Юнга вiдпросився в шкiпера на кiлька годин додому, на маяк. Та гостював вiн недовго, бо помiтив, що хмариться на дощ та бурю, i почав спiшити на судно. Проте дома його затримали: спецiально ж для нього приготували смачний обiд та пирiжки з м'ясом. Вiн i тепер нiс з собою важкенький кошик пирiжкiв, що iх мати передала командi «Колумба».
Бiжучи, юнга поглядав на постать попереду, вгадуючи, хто б то мiг бути. Сiмнадцять рокiв вiн прожив на цьому маленькому островi, знав усiх нечисленних його жителiв i мiг назвати кожного з них за кiлометр. А тепер от наздогнав людину, якоi нiяк не мiг пiзнати. «То, здаеться, дiвчина або жiнка», – догадувався вiн по одежi. Вона чомусь часто зупинялась i нахилялась: мабуть, зривала квiти. В руцi тримала палицю.
Нарештi порив вiтру хвилею побiг по травi, по зеленiй стiнi очерету над невеличкою трясовиною, пiдняв угору якусь суху бадилинку – починалась буря. Море зразу ж вкрилося бiлими баранцями спiнених хвиль.
Вiтер вiяв Марковi в спину i полегшував йому ходу. Юнга наздоганяв людину з палицею. Вiн майже впевнився, що то якась незнайома жiнка, i його розбирала цiкавiсть, хто вона i що робить на iхньому островi. Коли до неi лишилось не бiльше пiвсотнi крокiв, блискавка прорiзала небо, а через якусь мить розiтнувся вибух грому. Зараз же на землю впали першi важкi краплi. Незнайомка зупинилась, пiдняла вгору свою палицю, i над нею, мов парашут, розпустився зонтик. Марко порiвнявся з нею i побачив, що то була дiвчина приблизно його лiт. Вона мiцно стискала ручку зонтика, бо вiтер надимав його i рвав з рук. Дiвчина, видно, була з мiста: сине плаття з короткими рукавами, сандалi, бiлий берет, що прикривав лише половину голови, i зонтик свiдчили про це. Марко не мав часу роздивлятися на неi, i, коли б через п'ять хвилин його спитали, бiлява вона чи чорнява, вiн, мабуть, не змiг би вiдповiсти. А була вона бiлява, з зеленими очима i кирпатим носиком. Юнга не звернув на все це уваги, але зразу переконався, що вона не острiв'янка, i тому гукнув до неi:
– Поспiшайте! Поспiшайте, поки рiвчак пiд висiлком водою не залило, а то не перейдете.
Говорячи це, вiн притишив ходу й пiшов поруч з дiвчиною.
Маленький рiвчак пiд Соколиним пiд час зливи перетворювався на бурхливу рiчку, i тодi перебратися через нього не можна було. В таких випадках люди поверталися на маяк i ждали, поки скiнчиться дощ та спаде вода, або рискували доставатись до висiлка морем.
Поки Марко говорив, сипнув густий дощ i сiрою завiсою закрив вiд них рибальський виселок, куди залишилось iти найбiльше десять хвилин. Дiвчина пiдiйшла близько до Марка i, трохи витягши руку, прикрила його зонтиком.
– Ходiмо разом! – крикнула вона.
Часто мигтiла блискавка, i раз за разом гуркотiв грiм. Пориви вiтру рвали з рук дiвчини зонтик.
– Вiзьмiть зонтик i держiть мене за руку, – сказала незнайомка Марковi.
Хлопець обережно взяв одною рукою ii руку, а другою з усiеi сили стиснув ручку зонтика. Хоча зонтик i заважав iм швидко йти, проте трохи захищав вiд дощу. Йдучи поруч з незнайомкою, Марко думав, що все одно вiн змокне i з зонтиком i без зонтика, i, мабуть, доведеться забiгти до якогось рибалки просушитись, бо на «Колумбi» лише одна малесенька рубка i там зробити цього не вдасться.
Ноги плутались у мокрiй травi, що часом доходила до колiн, i йти було важко. Нарештi добiгли до рiвчака. На iх очах маленький струмок, який вже бiг по дну рiвчака, безупинно збiльшувався. Завглибшки вiн був, мабуть, з пiвметра. Вода майже вкривала кiлька чималих каменiв, що лежали в рiвчаку i служили начеб мiстком. Марко знав: коли б вони запiзнились на десять-п'ятнадцять хвилин, тодi вже перейти рiвчак не змогли б. Хлопець увiйшов у воду i простяг дiвчинi руку, щоб допомогти перескочити через рiвчак по каменях. Незнайомка подивилась на нього здивовано i навiть сердито.
– Чого ви у воду полiзли? Я б сама…
Але вiн не дав iй докiнчити, крикнув:
– Переходьте швидше!
Не випускаючи зонтика з руки, Марко вийшов разом з дiвчиною на той бiк рiвчака.
Як тiльки вони перейшли, вода вкрила камiння.
Дощ не вщухав. Тепер до крайньоi хати Соколиного висiлка лишалося крокiв сто. За пiвтори-двi хвилини Марко i незнайомка увiйшли у вуличку з калабанями.
– Вам куди? – спитала незнайомка.
– Менi до пристанi.
– Гаразд, я вас проведу. Це менi майже по дорозi.
Пройшли вуличку, завернули за рiг i наблизились до берега. Бухта була вiдносно спокiйна, на нiй лише пiнилися дрiбнi хвилi. «Колумб» погойдувався на якорi недалеко вiд берега; хвилi хлюпали в маленьку дерев'яну пристань i пустотливо вибiгали на пiсок, майже дiстаючи до шаланд i каюкiв, повитягуваних рибалками на берег.
Коли зрiвнялися з хатиною рибалки Тимоша Бойчука, Марко подякував своiй супутницi i попрощався. Вона вiдповiла:
– Нема за що, бувайте.
Марко вiдчинив хвiртку, але, незважаючи на дощ, стояв i дивився услiд незнайомцi. Вона, пройшовши сусiдню хату, озирнулася. Марко знiяковiв i зник за ворiтьми.
Хоча хлопця дiймала цiкавiсть, – кортiло подивитися, куди пiшла незнайомка, – проте вiн, уже не спиняючись i не озираючись, попрямував до дверей, витер ноги об камiннi схiдцi й увiйшов у сiни. З кiмнати лунали знайомi голоси. У Бойчука часто збиралися сусiди-рибалки, бо хата його стояла найближче до моря, двое вiкон виходили на берег i звiдти зручно було наглядати за шаландами й човнами пiд час негоди.
Марко ввiйшов у кiмнату, привiтався й попросив дозволу обсушитись. Хазяiн негайно провiв його в кухоньку, де в печi палав вогонь. Переходячи туди, юнга чув, як один з рибалок говорив:
– Отож вся сила в цьому пiску. Через той пiсок вiн i приiхав сюди на цiле лiто разом iз дочкою.
II. На «Колумбi»
Шхуна «Колумб» належала Рибтресту. Це було невеличке, але мiстке судно. Воно ходило пiд мотором iз швидкiстю п'ять-шiсть миль за годину, а пiд парусами при доброму вiтрi – в пiвтора раза швидше. Інодi «Колумба» посилали в море рибалити, але переважно вiн перевозив рибу, сiтi та рiзну снасть. Останнiм часом «Колумб» регулярно обходив рибальськi артiлi, забирав у них рибу i приставляв ii на консервний завод, що знаходився миль за двадцять п'ять вiд Лебединого острова, поблизу курортного мiстечка.
Нiхто не знав, коли й де побудовано цю шхуну. Ще в громадянську вiйну якось прибило ii до берега, напiвзатоплену, без людей, з обламаною щоглою, понiвеченим бортом, без стерна. Мотора тодi на нiй не було. На борту зберiгся напис «Колумб». Кiлька тижнiв нiхто не чiпав цiеi шхуни. Потiм рибалка Стах Очерет заохотив кiлькох товаришiв пiдтягти ii на береговий пiсок та обкласти кiль камiнням. Рокiв зо два шхуна стояла нерухомо i була пристановищем для рибальських дiтей, що охоче гралися поблизу неi i в лiтнi днi ховались пiд ii бортами вiд спеки. Тiльки на третiй рiк той самий Стах Очерет прийшов до сiльради й запропонував полагодити шхуну, бо матерiал, з якого ii зроблено, цiлком витримав iспит, завданий йому морем, сонцем, дощами, морозами i людьми, якi теж не дуже шкодували судно, кинуте напризволяще. Шхуну вiдремонтували, поставили на нiй нову щоглу, полагодили стерно, обладнали маленьку рубку i збили в кiнцi напису «Колумб» твердий знак.
Стаха Очерета призначили шкiпером «Колумба», i з того часу вiн не розлучався з шхуною. Пiзнiше «Колумб» передали Рибтресту. Тодi на ньому поставили мотор. Правда, Очерет завжди вiддавав перевагу парусам, а мотором користувався лише в тих випадках, коли паруси звисали на щоглi нерухомо або вiтер вiяв просто в лоб.
Команда на «Колумбi» була невелика. Крiм шкiпера, до ii складу входили моторист, матрос-стерновий та юнга. Всi вони були жителi Соколиного висiлка на Лебединому островi. Молодий рибалка Левко Ступак недавно скiнчив курси мотористiв i тепер працював на шхунi. Стах Очерет жартома називав його «механiком», так само як називав вiн юнгу Марка «головним коком», стернового Андрiя Камбалу – «боцманом», а шхуну – «бойовим кораблем».
Того дня, кали злива захопила Марка в полi, на борту шхуни були тiльки Левко й Андрiй. Перший перечищав мотор, а другий латав паруси. Коли почався дощ, обидва поховалися в рубку. Рубка на шхунi була така маленька, що в нiй разом могли спати тiльки двое. В негоду, коли шхуна стояла бiля причалу або на якорi, команда, ховаючись вiд дощу та вiтру, насилу вмiщалася в рубцi.
Злива тривала майже годину. Коли ж вона вщухла, до шхуни пiдiйшли один за одним два каюки. В першому сидiли Марко з Тимошем Бойчуком, а в другому – шкiпер Стах Очерет.
Пiсля дощу вода в бухтi скаламутнiла, бо в неi з острова нанесло намулу. Бруднi хвилi безперестану пiдкидали шхуну, але звичнi до качки рибалки не помiчали ii. Всерединi шхуни все промокло, на днi зiбралося чимало дощовоi води, i юнгу негайно поставили виливати ii. Вiн працював старанно, швидко зачерпуючи воду вiдерцем та виливаючи за борт. Поспiшав, бо мусив ще й готувати вечерю.
Очерет скочив на шхуну майже слiдом за Марком i Бойчуком, прип'яв до корми каюк i привiтався з командою своiм звичаем:
– Тихоi погоди, багатоi риби!
Пiсля того спитав про мотор. Виявилось, що Левко з мотором ще не закiнчив, роботи лишалося на двi-три години, але до завтра вiн легко впораеться.
– Сьогоднi, хлопцi, сьогоднi вирушимо, – заявив шкiпер.
Несподiвана змiна планiв здивувала команду шхуни, а разом i Тимоша.
– Ми ж сьогоднi збиралися дома ночувати, – сказав Андрiй.
– Де ж ти риби наловив? – жартiвливо спитав Тимiш.
– Є новий вантаж, – вiдповiв шкiпер. – А рибу, хоч i мало, заберемо. Завтра надвечiр до вас навiдаемось, аби новоi наловили.
– А який вантаж, дядьку Стах? – поцiкавився моторист.
– Двi бочки пiску.
– Та не жартуйте. Справдi кажiть…
– Я, хлопче, не жартую, зараз пiдiйдемо до пристанi й вiзьмемо двi бочки пiску. Треба термiново приставити iх у порт.
Всi, за винятком Бойчука, здивовано дивилися на свого шкiпера. Бойчук з виглядом, який свiдчив, що вiн догадався, в чому справа, нiби стверджуючи слова шкiпера, кивнув головою.
– Що ж це за пiсок i на який бiс вiн кому здався? – поцiкавився Андрiй. – Хiба в порту свого пiску нема?
– Маю замовлення, – вiдповiв Очерет, – а що воно та до чого, можу не цiкавитись… Проте кажуть, що то золотий пiсок.
– Справдi золотий? – пiдскочив Тимiш. – У нас теж казали, але нiхто не вiрив…
– Так, золотий, – протяг шкiпер, позираючи на свою команду i слiдкуючи за тим, яке враження справили його слова на товаришiв. І побачив, що нiхто з команди йому не вiрив.
III. Юнга
На нашому пiвденному морi дуже мало островiв. iх щонайбiльше набереться десяткiв зо два вздовж пiвнiчно-захiдного узбережжя. Це все невеличкi, пiщанi, iнодi болотистi, порослi травами, очеретами або кущами шматки грунту, одрiзанi вiд суходолу неширокими протоками. До цих островiв належав i Лебединий. Вiн iшов паралельно берегу кiлометрiв на тридцять, але в найширшому мiсцi мав не бiльше як чотири кiлометри. Схiдна сторона острова поросла густими очеретами та невисокими деревами, в яких гнiздилось безлiч чайок, мартинiв i бакланiв, цих неймовiрно ненажерливих риболовiв, яким рибалки Соколиного висiлка зичили рiзного лиха. Поблизу цих пташиних осель часто траплялися лисячi нори, що йшли глибоко пiд землею. Лисиць на островi було багато, i почували вони себе там досить безпечно, бо в рибальськi садиби навiдувалися тiльки зрiдка зимою, а бiльшу частину року жили коштом пташиного населення схiдноi частини острова. Рибалки майже не полювали, тому i звiрi й птахи жили на островi привiльно.
Острiв називався Лебединим, бо восени й весною його вiдвiдували тисячами, а деяких рокiв десятками тисяч лебедi, спиняючись тут пiд час своiх мандрувань з пiвночi у вирiй, а з вирiю на пiвнiч. Крiм того, були перекази, нiбито колись на цьому островi жило багато лебедiв, поки iх не поперебивали та не розлякали. Але тих часiв уже нiхто не пам'ятав.
В серединi острова над чималою глибокою бухтою розташувалося чотири десятки рибальських хат. Бухта звалася Соколиною, виселок теж звався Соколиним. Хто вiд кого назву перейняв, нiхто не знав.
Крiм висiлка, на островi розмiстилися ще двi оселi: хата iнспектора рибного нагляду Якова Ковальчука, що стояла приблизно кiлометрiв за два на схiд вiд висiлка, i маяк на захiдному кiнцi острова. Вiд маяка в море виходила пiщана коса, яка закiнчувалась довгою грядою пiдводного камiння. Головно через те камiння тут i поставлено маяк. У темнi ночi вогник маяка виднiвся за десять-двадцять миль, коли ж околицю огортав туман, на маяку ревiла сирена, звук якоi долiтав аж до Соколиного висiлка.
В сонячнi днi далеко з моря видно було бiлу вежу маяка i такий самий бiлий, чистенький будиночок, що прилип до неi. В тому будинку жив з родиною наглядач маяка Дмитро Пилипович Завiрюха. В тому ж будинку народився його син Марко. Марко був середущий у родинi. Старша сестра Марiя, одружена з рибалкою, вже три роки жила в Соколиному. Тепер на маяку лишалися батько, мати, старий дiд Махтей – материн батько – та восьмилiтнiй брат Грицько.
Марко до п'ятнадцяти рокiв не був нiде за межами острова. З десяти рокiв вiн учився в школi, в Соколиному, де всi класи вiв один учитель, бо учнiв у школi було щось понад тридцять, а в п'ятому, шостому, сьомому класах – по одному, по два. В п'ятнадцять, рокiв Марко вперше залишив острiв. Вiн iздив разом з учителем у село Зелений Камiнь, розташоване на суходолi, кiлометрiв за дванадцять вiд Соколиного, i там склав iспити за сьомий клас. Пiсля закiнчення школи, порадившись з батьком, хлопець вирiшив вступити юнгою на якусь шхуну, поплавати рiк-два, а потiм з практичним досвiдом вступити до морехiдного технiкуму.
В цей час Стах Очерет шукав на «Колумб» нового юнгу, бо його юнга перейшов на океанський пароплав.
