скачать книгу бесплатно
Улюбленi пiснi XX сторiччя
Михайло М. Маслiй
Наша збiрка мiстить найкращi украiнськi пiснi XX столiття. 1950— 1980-тi роки подарували нам цiлу плеяду талановитих композиторiв i поетiв, якi створили майже двi сотнi прекрасних украiнських пiсень. Такi пiснi, як «Два кольори» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» i «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка i Миколи Юрiйчука, «Дикi гуси» Ігоря Поклада i Юрiя Рибчинського, «Край, мiй рiдний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка i Юрiя Рибчинського завоювали серця не тiльки наших спiввiтчизникiв, а й европейцiв i любителiв нашоi пiснi на американському континентi та у далекiй Австралii.
Цi пiснi, а також багато iнших ви знайдете на сторiнках цього видання, до того ж книжка мiстить розповiдi про iсторiю iх створення та долю творцiв та виконавцiв цих пiсень.
Михайло Маслiй
Улюбленi пiснi XX сторiччя
© М. Г. Маслiй, 2019
© М. Москаль, художне оформлення, 2019
* * *
Передмова
Слава Богу, е iстини, якi не потребують доказiв. Однiею з таких iсторичних аксiом е твердження, що серед усiх видiв мистецтв душею украiнського народу е пiсня. Саме завдяки своiм пiсням, яким в епохи, коли не було анi радiо, анi телебачення, анi iнтернету, нашi прадiди i прабабусi передавали свою печаль i радiсть, сум i жарти своiм дiтям, онукам i правнукам. Тому справжня iсторiя Украiни, яку не можна переписати, саме в народних пiснях, думах, баладах, веснянках, щедрiвках, колядках. І маемо iх понад 300 тисяч – найбiльше серед усiх свiтових народiв. У кожнiй е стержень. Духовний! А це значить, що вони справжнi.
Мабуть, тому головним символом Украiни е пiсня, що височiе над усiма iншими, вона наша святiсть, наш рiдний гiмн. Коли ми були молодими, за виконання «Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля, Ще нам, браття – украiнцi, усмiхнеться доля…» виключали з комсомолу, виганяли з унiверситетiв, висилали цiлими родинами у сибiрськi табори, клеiли тавро «нацiоналiста», розстрiлювали. І це стосувалося в радянськi часи не тiльки пiснi украiнського поета – шляхтича Павла Чубинського i украiнського композитора, священика греко – католицькоi церкви Михайла Вербицького, яка уперше почала використовуватись як державний гiмн у 1917 роцi, а й багатьох iнших украiнських пiсень.
Але для справжнiх украiнцiв в усi часи смiшними були всi iмперськi чи радянськi заборони. Збираючись в 1960–1970–тi роки разом – у гуртожитках, домiвках, на природi – ми попри всi табу спiвали i народнi, i патрiотичнi пiснi.
У той же час наше поколiння пристрасно вбирало усе найкраще, що було в захiднiй музицi, яка так само, як i украiнськi пiснi, була заборонена. Колосальний вплив на композиторiв i авторiв нашого поколiння мав лiверпульський «The Beatles» – один з найуспiшнiших з комерцiйноi точки зору музичних гуртiв в iсторii популярноi музики. Саме завдяки серовi Полу Маккартнi i Джону Леннону з’явилися новi гармонii i новi ритми.
І украiнськi естраднi пiснi заквiтчали ще яскравiше i вийшли далеко за кордони Украiни, ще за життя авторiв полетiли у свiти для того, щоб нiколи не приземлятися. Такi пiснi, як: «Два кольори» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» i «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка i Миколи Юрiйчука, «Дикi гуси» Ігоря Поклада i Юрiя Рибчинського, «Край, мiй рiдний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка i Юрiя Рибчинського завоювали серця i европейцiв, i любителiв нашоi пiснi на американському континентi та у далекiй Австралii. Нашi пiснi зрозумiлi iншим народам без перекладу, адже в них – сокровенна безсмертна правда роду нашого красного, його слава. Украiнська пiсня, як сльоза, очищае душу, а як свята молитва – i сповiдае, i прощае.
Друге дихання отримали пiснi, якi стали класикою у повоеннi роки: «Бiлi каштани», «Пiсня про матiр», «Киiвський вальс», «Ми пiдем, де трави похилi» Платона Майбороди i Андрiя Малишка, «Марiчка» Степана Сабадаша i Михайла Ткача, «Ой ти, дiвчино, з горiха зерня» Анатолiя Кос – Анатольського на вiрш Івана Франка, «Вiвцi, моi вiвцi» Михайла Гринишина, «Верховино, мати моя!» Михайла Машкiна.
1960–тi роки обрамленi щирою та сердечною авторською пiснею, яка достукувалася своiм добром i душевнiстю навiть до зашкарублих i безсердечних слухачiв. Народилися безцiннi шедеври – «Киеве мiй!» Ігоря Шамо i Дмитра Луценка, «Впали роси на покоси», «Явiр i яворина» Олександра Бiлаша i Дмитра Павличка, «Виростеш ти, сину» Анатолiя Пашкевича i Василя Симоненка, «Чорнобривцi» Володимира Верменича i Миколи Сингаiвського, «Вчителько моя» Платона Майбороди i Андрiя Малишка, «Спогад» («Поiзд у Варшаву») Володимира Верменича i Лiни Костенко, «Червона троянда» Анатолiя Горчинського i Леонiда Татаренка, «Кришталевi чашi» Вiктора Лiсовола i Вадима Крищенка, «Очi волошковi» Степана Сабадаша i Анатолiя Драгомирецького, «Летять, нiби чайки» Юдiф Рожавськоi i Лади Реви, «Не забудь» Богдана Янiвського i Богдана Стельмаха, «На долинi туман» Бориса Буевського i Василя Дiденка, «Намалюй менi нiч» Мирослава Скорика i Миколи Петренка, наша з Ігорем Шамо «Три поради»…
У 1970–х ми всi разом спiвали «Маки червонi» Олександра Злотника i Вiктора Герасимова, «Тишу навкруги» Олександра Богачука, «Баладу про мальви» Володимира Івасюка i Богдана Гури, «Мамо, вечiр догора» Ігоря Поклада i Бориса Олiйника, «Пiсня буде помiж нас» Володимира Івасюка, «Сонячний дощ» Олексiя Екiмяна i Юрiя Рибчинського, «Чарiвну бойкiвчанку» Олексiя Сердюка i Мирослава Воньо, «Ой ти, нiченько» Анатолiя Пашкевича i Дмитра Луценка, нашi з Ігорем Покладом – «Наречену», «Тече вода», «Тиха вода», «Зелен – клен», «Чарiвну скрипку», «Скрипка грае»…
Через десятилiття ми гордилися, що маемо «Украiну» i «Пiсню про пiсню» Тараса Петриненка, «Перший снiг», «Пшеничне перевесло» i «Свiтлицю» Ігоря Бiлозiра i Богдана Стельмаха, «Веснянку» Миколи Мозгового i Андрiя Демиденка, «Минае день, минае нiч» Миколи Мозгового i Юрiя Рибчинського, «Мiсячне колесо» Олександра Морозова i Андрiя Демиденка, «Смерекову хату» Павла Дворського i Миколи Бакая, «Якщо любиш, кохай» Левка Дутковського i Михайла Ткача, «Ти знаеш, що ти людина?» Вiктора Морозова i Василя Симоненка, «Мамину вишню» Анатолiя Пашкевича i Дмитра Луценка, «Нiби вчора» Ігоря Бiлозiра i Петра Запотiчного….
Епоха 1950–1980–х рокiв подарувала нам цiлу плеяду талановитих спiвакiв та виконавцiв, самобутнiх ансамблiв та трiо, вона вiдлунюе iхнiми голосами: Дмитра Гнатюка i Миколи Кондратюка, Юрiя Гуляева i Олександра Таранця, квартету «Явiр» i Костянтина Огневого, Валентини Купрiноi i Лiни Прохоровоi, Юлii Пашковськоi i Анатолiя Мокренка, Раiси Кириченко i Нiни Матвiенко, Софii Ротару i Василя Зiнкевича, Назарiя Яремчука i Анатолiя Горчинського, Лiлii Сандулеси i Оксани Бiлозiр, Людмили Артеменко i Лiдii Михайленко, Миколи Мозгового та Іво Бобула, Вiктора Шпортька та Івана Поповича, Миколи Гнатюка i Вiталiя Бiлоножка, Павла Дворського i Мар’яна Шуневича, трiо Мареничiв – Валерiя, Антонiну та Свiтлану – i трiо «Золотi ключi», буковинського вокально–iнструментального ансамблю «Смерiчка» Левка Дутковського i волинського ВІА «Свiтязь» Валерiя Громцева, киiвського ВІА «Кобза» Євгена Коваленка i львiвського ВІА «Ватра» Ігоря Бiлозiра, чернiвецьких ВІА: «Червона рута» Анатолiя Євдокименка, «Черемош» Леонiда Затуловського, «Жива вода» Юрiя Шарiфова, львiвських ВІА: «Арнiка» Володимира Васильева, «Ореол» Олександра Балабана, ансамблю «Веселi скрипки» Мирослава Скорика, ансамблю «Мрiя» Ігоря Поклада, ансамблю «Росинка» Христини Михайлюк, ансамблю «Марiчка» Степана Сабадаша…
На творчостi Платона Майбороди, Олександра Бiлаша, Ігоря Шамо, Степана Сабадаша, Анатолiя Пашкевича, Анатолiя Кос – Анатольського, Володимира Верменича, Мирослава Скорика – композиторiв старшого поколiння – вчилися Ігор Поклад i Володимир Івасюк, Микола Мозговий i Олександр Злотник, Левко Дутковський та Ігор Бiлозiр, Олександр Зуев та Іван Карабиць, Вiктор Морозов i Вiктор Камiнський…
На творчостi Андрiя Малишка, Василя Симоненка, Дмитра Луценка, Василя Дiденка, Миколи Петренка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Миколи Сингаiвського, Лiни Костенко, Ростислава Братуня, Олександра Богачука, Вадима Крищенка, Бориса Демкова – поетiв старшого поколiння – вчилися вишуканостi поетичного слова Юрiй Рибчинський i Богдан Стельмах, Роман Кудлик i Тамара Севернюк, Анатолiй Драгомирецький i Володимир Кудрявцев, Степан Пушик i Анатолiй Матвiйчук, Андрiй Демиденко i Неонiла Стефурак, Степан Галябарда i Мирослав Воньо, Петро Запотiчний i Вiктор Герасимов…
Здавалося, що украiнська пiсня зi здобуттям незалежностi i самостiйностi мала би розквiтнути. І дiйсно, у 1990–тi роки з’явилося багато нових яскравих виконавцiв, композиторiв, ансамблiв. Але поступово з рiдного телебачення i рiдного радiо почала зникати украiнська пiсня. Це було невипадково! Розумiючи значення пiснi, яка е бездонною душею нашого народу, нашого етносу, нашi вороги зробили все, щоб знищити ii, принизити, затiнивши росiйською попсою i «шансоном».
Нам, представникам украiнськоi культури, зробили виклик до 25–оi рiчницi Незалежностi. Втрата мовного пiсенного простору врештi–решт обернулася втратою Криму i вiйною в Донбасi. У часи, коли ми були найбiльше зболенi вiйнами, нелюдськими тоталiтарними режимами, Господь Бог завжди посилав украiнцям для зцiлення душi i тiла украiнськi голоси та украiнську пiсню. Таким е феномен Украiнського сiчового стрiлецтва, таким е феномен пiсень 1950–1980–х рокiв. Такою мае бути i пiсня дня нинiшнього.
Слава Богу, що в усi часи в Украiнi не бракувало патрiотiв, – один з таких справжнiх патрiотiв рiдноi землi i рiдноi пiснi – наш друг, журналiст i дослiдник, iсторiограф пiснi Михайло Маслiй. Довгi роки вiн прискiпливо збирав свою енциклопедiю украiнськоi естрадноi пiснi з перших уст ii творцiв, боячись втратити бодай одну зернину цього врожаю. Важко переоцiнити його працю. Особливо тепер, коли потреба в його часописах архiактуальна. Завдяки роботi Михайла наша молодь мае можливiсть не втратити зв’язок, iсторичний i духовний, з своiми творчими батьками.
Ми, Юрiй Рибчинський та Ігор Поклад, щиро вдячнi авторовi за енциклопедiю нашоi пiснi «Украiно, ти моя молитва!» (Улюбленi пiснi 1950–1980–х, iх автори та iсторii), якою вiн може пишатися, i бажаемо йому не зупинятися, бо украiнська пiсня була, е i буде тiльки тодi, коли у неi будуть такi шанувальники, патрiоти, фахiвцi, як Михайло Маслiй.
Ігор Поклад,
композитор,
Юрiй Рибчинський,
поет.
Бiлi каштани
Вiрш Андрiя Малишка
Музика Платона Майбороди
Бiлi каштани, свiтлi вогнi,
Де б не бував я – любi менi.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.
Гори високi, синь Днiпрова,
Молодiсть наша вiчно жива.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.
Ми покохались там, де дуби,
В киiвськiм небi два голуби.
Кружать, здiймають крилонька своi,
Наче ми в парi, в сiм’i.
Так воно стане, так воно е,
Бiлi каштани – щастя мое.
Киiвськi ночi, зустрiчi в саду –
В серцi, куди не пiду.
«У кожного твору е своя iсторiя, своя, як би мовити, бiографiя, – заслужено визнавав композитор Платон Майборода. – Одного разу, розбираючи пошту, я натрапив на два листи, якi схвилювали мене своею спiвзвучнiстю моiм думкам. У них киiвськi студенти просили написати пiсню про рiдне мiсто, про його чудову красу i, звичайно, про любов. Того ж дня я показав цi листи моему друговi Андрiю Малишку. Ідея написати пiснi про Киiв захопила поета. Незабаром Андрiй Самойлович дав текст майбутнiх пiсень. Перша з них звалася ”Бiлi каштани”…»
Пiсня створена 1953 року до гостроi дотепноi комедii Василя Минка «Не називаючи прiзвищ», про вiрш до якоi дуже тепло висловився украiнський письменник – гуморист Остап Вишня: «Прекрасний текст пiсень написали до п`еси Андрiй Малишко та Терень Масенко. Уже кияни наспiвують на вулицях малишко – майбородiвську пiсню про бiлi каштани. Як ми колись парубкували, таких пiсень не було. І сади були, i зустрiчi в садах були. Ну, зустрiнемося (а воно якраз тодi солдатувалося), та раптом «Соловей, соловей, пташечка, канареечка злобно пайоть!» А тепер: «Бiлi каштани, синь Днiпрова, молодiсть мила вiчно жива!» Це вам не ”канареечка злобно пайоть!”…»
У тi часи, коли працювали украiнськi митцi над своiм шедевром, про все можна було говорити лише алегорично, робили це смiливi вiдчайдухи, та й то не називаючи прiзвищ. Саме так, «Не називаючи прiзвищ», назвав Василь Минко свою найвiдомiшу комедiю, яка принесла йому славу драматурга – сатирика, який говорив тодi: «Менi хочеться написати таку комедiю, щоб носii скверни, виведенi в нiй, подали на мене до суду за образу». П’еса «Не називаючи прiзвищ» здiйснила певний переворот у розвитку тодiшньоi украiнськоi драматургii. Письменник смiливо й переконливо зобразив суть героiв вiдверто негативних, показав ситуацiю, навмисно загостривши соцiальний конфлiкт. Свого часу ii поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибiрську спектакль подивилася тодiшнiй мiнiстр культури Катерина Фурцева. Вона розпорядилася зняти п’есу з репертуару всiх театрiв. Святкуючи 1987–го свiй 85–рiчний ювiлей, Василь Петрович сумно скаржився на те, що нiхто так i не насмiлився скасувати це рiшення й до його цiкавоi та самобутньоi працi не звертаються. «Адже, – мiркував письменник, – ще в 1950–тi роки моя п’еса закликала до змiни поглядiв, закликала вiдмовитися вiд колишнiх форм життя, покiнчити з бюрократизмом i переродженням. Але бюрократичнi сили стали на перешкодi цього й нинi вони не вiдмовилися вiд своiх моральних i етичних позицiй».
Вальсова стихiя Андрiя Малишка виявилася надзвичайно близькою творчому обдарованню його побратима Платона Майбороди. Їi любимо не лише у «Бiлих каштанах», вона милуе слух у «Колгоспному вальсi», «Киiвському вальсi», «Студентському вальсi», «Днiпровських хвилях»… Усi вишуканi та незабутнi, ностальгiйно вiдомi не тiльки в Украiнi, а й у багатьох державах свiту, особливо там, де е великi украiнськi громади: США, Канадi, Австралii, краiнах Латинськоi Америки. Цi пiснi нагадують украiнцям далекий рiдний край, його багатовiковi звичаi, традицii, природу i людей.
Верховино, мати моя!
Вiрш i музика Михайла Машкiна
У трембiтоньку заграю, Заграю, загуду,
З своiм рiдним, милим краем Розмову поведу.
Верховино, мати моя, Вся краса чудова твоя,
Вся краса твоя чудова У мене на виду!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Вся краса твоя чудова У мене на виду!
У мене на виду!
Стелиться туман над звором, Лягае на грунi.
За горами далi гори Синiють вдалинi.
А над ними хмари плинуть, Наче вiвцi в полонинi,
Наче вiвцi в полонинi Пасуться навеснi.
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Наче вiвцi в полонинi Пасуться навеснi.
Пасуться навеснi.
Хвилюеться у долинах Пшениця золота.
Спiв заводiв в полонину До мене долiта.
Верховино, мiй ти краю, Хто твоi тепер пiзнае,
Хто твоi тепер пiзнае І села, i мiста?!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Хто твоi тепер пiзнае І села, i мiста?!
І села, i мiста?!
Я смiюсь на повнi груди, Радiю, мов дитя.
Перетворюють в нас люди І край свiй, i життя.
З високоi полонини Бачу, рiдна Верховино,
Бачу твое, Верховино, Щасливе майбуття!
Дана, шiдi, рiчка, дана, дана, (2)
Бачу твое, Верховино, Щасливе майбуття!
Народний сiльський композитор – аматор, уродженець Схiдноi Украiни, в’язень нiмецьких концтаборiв, який дивом залишився живим, улюбленець свого краю i свого часу, вбивця i самовбивця, талант, життя якого сповнене протирiч, Михайло Машкiн – е автором вiрша i музики пiснi «Верховино, мати моя!», яка вiд часу написання, з далеких 1950–х i донинi, е гiмном закарпатськоi землi. Правда, досi тривають суперечки щодо авторства незабутнього закарпатського шлягера. Існуе й iнша версiя народження пiснi «Верховино, мати моя!» Їi першоавторство приписують Йвану Гриньку, який мав прiзвисько Батринчин i жив у селi Задньому, що над рiчкою Боржавою. Йван, окрiм того, що вiв чудернацький спосiб життя, був страшний на вроду – iстинний русинський Квазiмодо. Єдиним заняттям неосвiченого селянина було випасання корiв неподалiк гори Клобук (кажуть, що навiть виганяв серед зими, i худобина знаходила для себе пашу). Щоразу, випасаючи худобу, виспiвував коломийки та рiзнi закарпатськi спiванки, яких знав силу – силенну. Чутки про старого заповзятого закарпатського спiвака Батринчина дiйшли й до Михайла Машкiна (до речi, його в тi часи називали не iнакше, як «прийшляк»). У 1950–и роках Машкiн зачастив у село Задне. Одного разу «прийшляк» поставив пляшку горiлки на стiл i пiсля декiлькох чарок промовив: «Ану, що ви там, Іване Батьковичу, можете». «Што можу, вто можу, айбо аццякое–м годен», – спокiйно вiдповiв Йван. І заспiвав спiванку, зовсiм невiдому Машкiну: У трумбету я задуву, задуву, загуду, Уд Клобука до Бужоры из дiвочков пiду. Вирьховино, мамо моя, файнота ушытка твоя, Файнота ушытка твоя у тебе на виду…
«Мелодiя чудова, а от слова нiкудишнi», – сказав тодi пiсля почутого Машкiн. «Чоловiче, чоловiче, – пiсля довгого мовчання зiрвався Батринчин, – ты ни годен тото чути й розумiти, бо ты «прийшляк». А наша Боржава, мiй Клобук та й тота далека Бужора, на котрiв я щи нигда ни быв, а й, годно, ош уже й ни буду, спiвавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото бiлше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! Боже! Кiлко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!»
Машкiн ще не раз приходив пiд Клобук до Батринчина. Мав iз собою баян i папiрець, на який щоразу щось записував. Згодом народився не дiалектний закарпатський, а лiтературний варiант пiснi «Верховино, мати моя!» Коли повсюдно зазвучала нова пiсня Михайла Машкiна, хтось з односельцiв сповiстив про це Батринчину. Мовляв, «прийшляк» за його спiванку отримуе великi грошi, але всi пропивае. На що старий вiдповiв: «Гий Мiшу, ты, Мiшу! Туйкы, из вирьха самого Клобука, ни раз я чув голос Божый. Та знаеш, што – м ся з того Божого голосу дiзнав? Ни знаш, та ти повiм – найменшое покараня, якое годен дiстати аттакьш злодiй, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповiв, а я чуву Божым духом, ош тот Машкiн ни свойыв смертив умре, – завiситься. Но, пак, увидиш!» У сiчнi 1970–го не стало Йвана Гринька на прiзвисько Батринчин. Не дуже довго пожив й Михайло Машкiн. 13 листопада 1971 року, як i передбачав старий, вiн повiсився. Істина назавжди вiдiйшла разом з обома. А як було насправдi, тепер можемо лише здогадуватися.
Можливо, варто визнати спiльне авторство закарпатського гiмну, адже варiант Батринчина був першоосновою з мiсцевим дiалектом, а Машкiна – лiтературний. Можливо, те, що спiвав старий Машкiну, було народжене народом i спiвалося роками. Хтозна…
Вечiр над Боржавою
Вiрш i музика Михайла Машкiна
Який тихий вечiр нинi наближаеться,
Лиш Боржава на бистринi не вгаваеться,
То пташки тi до безтями десь мiж вiтами
Розсипаються пiснями, наче квiтами.
Приспiв:
Дана, дана, дана, дай, дана, дай…
Розквiтай наш рiдний край.
А внизу красуня – рiчка заiскрилася,
Мов би сонця свiтла стрiчка там розлилася…
Чередник корiв iз гаю до села веде,
І в трембiту свою грае, аж луна iде.
Приспiв.
Вiтер нiжно по обличчю ледь лоскочеться,
Про красу спiвать величну серцю хочеться,
Впали тiнi у долину – вечорiеться…
Як чудово в цю хвилину з любим мрiеться!
Приспiв.
Чи то вiд вина, чи вiд краси навколишнього свiту спiвати на Іршавщинi починають ранiше, нiж говорити. Спiвають усi й всюди: йдучи на роботу чи додому, iдучи в далеку дорогу чи працюючи в саду, на городi. Свого часу великi села мали по десять хорiв: вiд дитячих до сформованих на пiдприемствах та в установах iз робiтникiв та службовцiв. Вiдразу пiсля Другоi свiтовоi вiйни, 1945 року, Михайло Машкiн приiхав на Закарпаття. Працював методистом Великоберезнянського районного Будинку культури. А 1954 року сiм’я Машкiних переiхала в село Довге, що в Іршавському районi. На будинку № 74 вулицi Перемоги кожний перехожий бачить тепер меморiальну дошку, автором якоi е уродженець Довгого художник Юрiй Лелiтка. У цiй оселi народжувалися чудовi слова, прекраснi мелодii. Звiдси полетiли у свiт «Верховино, мати моя!», «Вечiр над Боржавою», «Понад плаем, плаем»…
Михайло Машкiн працював художнiм керiвником хору «Боржава» Довжанського ДОКу Кушницького лiсокомбiнату вiд дня приходу в село i до останнього дня свого короткого, але надзвичайно яскравого i насиченого життя. Хор «Боржава» разом iз його керiвником пройшов шлях вiд ансамблю сiльськоi самодiяльностi до вершин слави. Популярнiсть Михайла Машкiна була надзвичайно великою i гучною. Його пiснi ставали шлягерами, iх спiвали усi, по кiлька разiв на день передавали по радiо. Його мелодii впiзнавали словаки, нiмцi, росiяни. Його портрети з’являлися на обкладинках журналiв, статтi про нього друкували на сторiнках газет. У всiх опублiкованих матерiалах тих часiв незмiнно йдеться про простоту, щирiсть, вiдкритiсть визначного композитора. На його творчостi виросли всi вiдомi в областi колективи. Навiть професiйний Закарпатський заслужений народний хор виглядав би без його пiсень блiдо. Михайло Машкiн був активним творцем. Його цiкавило все, що вiдбувалося в життi краю, з яким вiн так зрiднився.
«Я знав Михайла Машкiна ще з середини 1960–х рокiв, – каже популярний естрадний спiвак, уродженець i гордiсть Закарпатського краю Іван Попович. – Якраз готувався до вступу в Хустське культосвiтне училище. Один з друзiв запросив мене у район, в Іршаву, на фестиваль художньоi самодiяльностi. Ось там уперше з вiдкритим ротом слухав сiльський хор «Боржава», яким керував легендарний Машкiн. Коли почали спiвати знамениту пiсню «Вечiр над Боржавою», неначе мурашки пробiгли по тiлу: Який тихий вечiр нинi наближаеться, Лиш Боржава на бистринi не вгаваеться… Я чувся на сьомому небi. Ось де рiвень, самодiяльнiсть, а професiоналiзм – на найвищому звучаннi струни! Менi не лише захотiлося познайомитися з Михайлом Машкiним, а й навiть напросився до нього додому. Поiхав у село Довге, яке вiд мого Осiя розташоване через гору. Композитор i диригент показав менi своi роботи, новi пiснi. Я «балдiв» вiд почутого з уст самого Машкiна! Правда, лише згодом узнав, якi важкi випробування були на його життевому шляху. Вiд бузувiрських поневiрянь концтабору вiн не мiг вiдiйти, час вiд часу горе вгамовував оковитою… Дехто засуджував його, дехто спiвчував i розумiв, що це велика бiда. Коли я вже навчався у Хустi й тодiшнiм автобусом – «черевиком» (як його в народi називали) повертався з навчання в рiдне село, то, проiжджаючи Довге, розповiдав, яка велика людина живе у ньому».
Вiвцi, моi вiвцi
Вiрш i музика Михайла Гринишина
Вiвцi ж моi, вiвцi,
Вiвцi та отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане, гей – гей?
Як мене не стане, гей.
Гей, пасiться, вiвцi,
Де високi гори.
Я пiду до Ксенi,
Де чорнii брови, гей – гей.
Де чорнii брови, гей.
Сама Ксеня вийшла,
Файна моя чiчка.
Просидiв я з нею
До темноi нiчки, гей – гей.
До темноi нiчки, гей.
Талановитий покутянин з багатодiтноi бiдненькоi сiм’i, маючи вроджений вiд Бога хист до музики i спiву, став для нацiонального мистецтва тою вершинною постаттю, до справ i доробку якоi звертатиметься не одне поколiння украiнцiв. Вiн три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетноi Соломii Крушельницькоi як студент Львiвськоi консерваторii. Саме вiд Богинi спiву в нього зародилася любов до народноi пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», яку спiвала жiнка – легенда, жiнка – муза, жiнка – мрiя… Їi образ став уособленням справжньоi жiночоi вроди, великого таланту i рiдкiсноi природи голосу. Їi неперевершене сопрано (дiапазоном майже в три октави – рiдкiсне явище у свiтовому оперному та камерному мистецтвi) трiумфально полонило Італiю, краiни Європи, Пiвденноi Америки. З нею були щасливi спiвати уславленi свiтовi спiваки Енрiко Карузо, Тiтто Руффо, Федiр Шаляпiн.
Найбiльше Гринишину припала до душi перша строфа у пiснi «Вiвцi, моi вiвцi», в якiй крилося рацiональне зерно твору – глибока фiлософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пiсня не мала широкоi мелодii, та й слова там були не тi. Композиторовi захотiлося зробити з неi справжню гуцульську пiсню.
«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замiнив на «отари». Це надихнуло, – стверджуе Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пiсня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспiвочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вiвцi на полонинi i переспiвав не одну спiванку, почуту вiд мами i сестер…
Другий куплет написав сам. А третiй не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не подiлився наболiлим з прикарпатським журналiстом i поетом Миколою Кубиком. Ось вiн й допомiг написати те, що знане усiма.
Михайло Гринишин виношував, виколисував i шлiфував мелодiю. З хором Гуцульського ансамблю зробив вступ, вдалося й полiфонiчне закiнчення. Вся пiсня звучить в мiнорi, а закiнчення ii – в мажорi. Отож хор, вiдтворюючи сопiлкову гру вiвчаря, повинен спiвати фiнальну приспiвочку «ду – ду – ду – ду» радiсно, грайливо, як iнструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який мае звучати оптимiстично, свiжо. Щоб пiсня не була подiбна за своею структурною будовою на iншi, вирiшив змiнити ще й сам ii початок. Не хотiлося, аби хор починав традицiйно затуленим ротом, а потiм вступав солiст. Отож вирiшив – нехай хор починае словами «Вiвцi моi, вiвцi, гей, гей» на музику, яка мае бути близькою до основноi iнтонацii твору».
