скачать книгу бесплатно
Цiлий день водив вiн Лукина i показував йому чари й дива. Настала нiч i настали знова новi нiчнi чари. Побiлений снiгом лiс освiтив мiсяць срiбним сяйвом, зiрки чарували iскрами i пiдморгували до Лукина. Все замiнилося в нiчну, зимову казку. Галуззя дерев заблистiли рiзними дiямантами. Вершини дерев злегенька ворушаться i шипотять щось з-тиха.
А дiд каже:
«Не думай легше, що тут все тихе i спокiйне. Нi. Надходить i сюди грiзна буря, але пралiс не лякаеться ii. Вiн ii любить, бо вiн змагаеться з нею. Боротьба, це зкиття. Вiн протиставить бурi свою силу, а потiм радiе перемогою над нею. Прожене бурю геть, а прикличе собi сонце, яке привiтае пралiс усмiхом, теплотою i своiм сяйвом. Привiтае, як переможця над бурею, а буря пiде потоками i там вилле свою злiсть».
Запровадив дiд Лукина до своеi печери, що була вистелена мохом. Вiн заборонив в пралiсi розкладати ватру. Переночував Лукин, а ранком випровадив його дiд iз пралiсу та сказав Лукиновi, щоби вiн нiкому не признавався, що був тут в зачарованiм пралiсi. Лукин, радiючи, що побачив таке диво i вийшов цiло, приобiцяв сторожевi зачарованого пралiсу затримати все побачене в таемницi.
Боже лiтечко, соняшна днинка, на небi нi хмаринки, полонини й царинки пахощами дихали – лише жити й Бога за його ласки та красу гiр хвалити й славити. Легко блукалося Лукиновi горами, радiстю билося його серце, веселилася душа i цвiла полонинськими чiчками. Очима ловив красу гiр, ногами ледви дотикав землi, руками бажав обняти ввесь карпатський свiт.
Перед вечером знизився з високоi полонини над невелике, але глибоке озеро. Там захопила його нiч. Задумав переночувати близько того озера пiд грубезним буком. Розложив ватру. Вона грiтиме й хоронитиме його перед хижим звiрем. А звiрiв тут немало. Треба добре сокотитися вiд них.
Присмажив собi кусень м'яса, напився води з близького джерельця й уклався спати. Натрудив ноги цiлоденним ходом, тож i не диво, що скоро заснув твердим сном. У снi мерехтилося йому ще раз усе те, що бачив у днину. Вiн же вднину горами жив, уночi ними снив. Такий уже був Лукинко, – вiрний син Карпат. Та лiтня нiч коротенька, нема багато часу на спочинок i сон… До того сталося тут щось таке, чого Лукин не сподiвався.
Оце рано-ранесенько, коли сонечко думало щойно вставати зi сну й ще не протерло своiх золотих очей, збудив Лукина якийсь дивний, нелюдський крик. Прокинувся Лукин, встав на ноги й ухопив до рук свою довбню. Крик не втихае. Протирае Лукин заспанi очi раз i другий, бачить: два щезники й вiдьма тягнуть якогось легiня до озера. Кричить легiнь, кричать щезники, репетуе i вiдьма. Щезники тягнуть легiня за руки, а вiдьма тручае його й попихае з-заду. Легiнь не даеться, пручаеться, та в тих троiх бiльше сили, як у нього одного. Лукин же зразу пiзнав ту гiрську погань-нехар. Вiн пiзнав би ii навiть вночi, а тут уже ранок, виднося. Бачить добре, погань тягне незнайомого легiня до озера. Ось затягнули його вже над сам берiг озера. А що там? Що?! З озера виринае голова водяника. Вiн простягае руки по легiня. От-от, досягне його й затягне в озеро. Щезники, вiдьма i водяник працюють на одну руку – спiльно працюють. Не довго роздумуе Лукин. Із довбнею в руках, кiлькома кроками-скоками вже мiж товпою. Довбнею по щезниках – гоп, вiдьму вiдтручае геть, а легiня вмить виривае з рук водяника. Слава Боговi! – легiнь врятований.
Так, але щезники й вiдьма кидаються на Лукина. Щезники намагаються повалити його на землю, а вiдьма дряпае i кусае. Не легкий бiй мусiв звести Лукин iз поганню. А тут ще водяник хотiв виштрикнути на берiг, та поспiшити на допомогу нехарi. Але дiстав добре Лукиновою довбнею по головi й пiрнув на дно озера. А тих трое нехарiв набив Лукин добнею так, що ледве» сивi вирвались та заховались у гущавинах лiсу.
Легiня привiв Лукин пiд бука й посадив при вигаслiй, через нiч, ватрi. Роздмухав ii, доклав до неi дров i прижарив над вогнем кусень м'яса з оленя, що його вчора вбив. Та легiнь поки почав iсти, пiшов до джерела i напився з нього води. Щойно потiм взявся до iжi м'яса. Обидва не говорили – легiнь не мiг очуняти зi страху, а Лукин був утомлений боротьбою з нехар'ю. Сидiли мовчки при ватрi. Самi не знали, як довго так сидiли. Сонечко освiтило за той час усi верхи гiр, позолотило й воду озера. Аж тут надiйшли з верхiв, мабуть з найближчоi полонини, два молодi верховинцi, якi вертали в свое село.
«Як спали, легiники?» – привiтали вони сидячих при ватрi.
«Миром, як ви?» – спитав Лукин. «Миром спали, та не з миром устали».
Лукин попросив верховинцiв присiсти бiля ватри й розповiв, що дiялось раннiм-ранком отут над озером. Із великим зачудуванням слухали легiнi повiстування Лукина й ввесь час споглядали на врятованого легiня. Споглядали, але не питали, чому та нехар хотiла втопити його в озерi. Це такий верховинський звичай: не питати, поки сам не скаже. А не скаже, то й на тiм останеться. Але Лукин, повiстуючи про те, що дiялось тут вдосвiтку, побачив виринаючу з озера голову водяника. Побачили ii також оба верховинцi, побачив i легiнь та й затрусився зi страху. Оба верховинцi розповiдали, що той водяник не одного вже затягнув на дно цього озера. Вiн, це побратим щезникiв i приятель вiдьом, – великий шкiдник. Слухав це Лукин i щораз бiльша лють росла в нього «Верховинцi знають про це i терплять цю нехар? – запитав Лукин. – «Забули, що з нехарю i поганню треба боротися i нищити ii? Де подiлася верховинська сила й вiдвага?» – Тупнув з пересердя ногою i заскреготав зубами. Мусить знешкiдливити цю погань, отого водяника. Мусить! Так, але чи подужае його сам без допомоги iнших? Знае свою силу, але можливо, що у водяника бiльше сили? Звертаеться до обидвох верховинцiв i намовляе iх пiти з ним на водяника. Питае, чи не бояться води та чи вмiють плавати? Наколи ж почув, що так, закричав:
«Не роздумуйте багато, браття! Скидайте з себе одежу, роззувайтеся i за мною в озеро на водяника!»
Ось вiн перший зверг iз себе все й вже готовий на смертельний бiй з водяником. За його прикладом пiшли оба верховинцi. Самотри пiрнули в глибоке озеро. Найшли водяника й почали з ним боротьбу. Лукин зловив водяника за волосся, а верховинцям казав держати його за ноги й руки. Тотiм витягли його на берiг. З тяжким трудом удалося iм затягнути водяника в прибережну глибоку печеру. В ту печеру запхали водяника й привалили великими каменюками. О, звiдтiль не вилiзе вiн вже нiколи. Не буде бiльше затягати людей на дно озера! Вилiзли всi три на берег, подякували Господевi за допомогу i пiшли пiд бука до ватри. Не легкий був бiй з водяником! Пiсля нього з'iв Лукин цiле стегно iз сарнюка i Бог зна скiльки випив води iз джерела. Верховинцi теж не «дармували» – витягли iз дзьоблень бриндзю, масло i корж – харчували i легiневi дали. Угощали себе взаемно, а потiм оба верховинцi розпрощалися i пiшли в свое село.
* * *
Щойно тепер розговорився легiнь, що був вирваний i врятований з рук нехарi i поганi. Ось що оповiв вiн Лукиновi про свого неня i маму. Його неньо не оженився сам, а його оженили, – оженили його неньо та «добрi» люди. Намовили оженитися з богатою дiвчиною. Тай нещаслива була його головонька. Не годиться погано говорити про рiдну маму, але правду треба таки сказати. Не був неньо газдою, а був у мами слугою, наймитом, чи просто сказати помелом у хатi. Усiм газдiвством керувала мама – все мусiло бути так, як вона хотiла – неньо не смiв противитися iй. Дуже тяжке й гiрке життя мав неньо. Вiн був добрий i лагiдний, а мама люта. Мала тверду руку, а язик гострий як коса. Неньо боявся ii – боялися i сусiди та уникали ii. Такою була мама, такою вона осталася i донинi.
Не видержав неньо тяжкого життя з мамою – почав хворiти, а на все газдiвство махнув рукою. Хворiв довший час, а потiм помер. Перед смертю покликав сина д'собi й наказав йому не женитися i не мати такого життя, як вiн мав. Перед умираючим неньом заприсяг син жити самiтньо, не в'язати собi свiту з якоюсь там «челiдиною»… Поховала мама неня, а тодi до сина:
«Женися! Менi потрiбна в газдiвствi невiстка!»
З тою женячкою не давала синовi спокою. Вишукувала помiж дiвчатами не так для сина жiнку, як радше для себе невiстку – таку, щоб могла запрягти ii в ярмо й орати нею. Та дiвчата знали ii добре й жадна з них не хотiла мати ii за тещу – лякалися ii як вогню. Отак у сусiдньому селi знюхалася мама з якоюсь вiдьмою-чарiвницею, у якоi була донька на вiдданю. Почали сходитися разом й нараджуватися. Вiдьмi подобався легiнь напевне ще бiльше, як ii дочцi. Стали вговорювати i намовляти легiня, щоб женився. Але намови, нi навiть чари – не помагали, легiнь був твердий, як камiнь. Дав неневi слово не женитися i слова додержить, хоч би Бог знав, що сталося! Та чим бiльш легiнь впирався, тим бiльше обi жiнки натискали на нього – не давали спокою. А вже найбiльше завзялася на нього вiдьма, ще бiльше нiж мама. Почала грозити йому. Наколи ж нi погрози, нi чари, не помагали, постановила помститися зате на ньому. Цього лiта легiнь вiвчарив на П'етросi. Заснув у застайцi. З неi витягнули його сплячого вiдьма i два щезники. Довго не знав, що дiеться з ним. Щойно вдолi, над потоком, очуняв i пробував вирватися з рук поганi. Та на це не було в нього сил. Погань затягнула його над озеро, щоб передати водяниковi. Так хотiла вiдьма помститися на ньому за це, що не хотiв брати ii доньку собi за жiнку. Й була би допняла свого, як би не вирвав Лукин легiня з нечистих, поганих рук.
«Декувать тобi, декувать за рятунок життя»! – казав легiнь.
Вислухавши повiстування легiня, Лукин спитав його, що вiн думае дальше робити? Легiнь вiдповiв, що не думае вертатись нi на П'етрос, нi до мами. Пiде, куди поведуть очi i понесуть ноги. Сказав i пiшов.
От пiшов i Лукин з ним долi потоком. І добре зробив. Недалеко вiд озера зайшли, аж там iз-за скали напали на них вiдьма i щезники. Вони, ждали, щоб схопити легiня ще раз у своi руки. І було б це iм удалося, як би не Лукин iз своею довбнею. Бив iх довбнею, куди попало, а легiневi казав бити погань камiнням. Погань мусiла втiкати…
Лукин завiв легiня у Луги, де мав багато знайомих. Там умiстив легiня в одного богатого газди. З того часу проминуло багато рокiв. Але ж як то кажуть: «Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком таки зiйдуться».
Так було з Лукином i легiнем. Зустрiлися раз в Лугах. Колишнiй легiнь постарiвся, але женитися таки не думав. Вiн казав: «Дав умираючому неневi слово не женитися i не «поломлю» слова! А то ненева душечка не мала б спокою i на тому свiтi, а може й покарала б сина. Чи ж не та душечка казала тобi, Лукине, задержатися близько озера i вирятувати мене вiд смерти? Бизiвно, що так!
«Усеко та неоднако» бувало в наших горах…
Довго буде пам'ятати Лукин пригоду над озером, але не забуде нiколи й тоi другоi пригоди, яка трапилась йому того самого лiта пiд Копилашем. Ото попрощав знайомих газдiв у Лугах, розпращався iз врятованим вiн нехари i водяника легiнем та пiшов у сторону Копилаша. Думав вийти на Копилаш, а з нього помандрувати полонинами на Чiвчин i Лустун та вiдвiдати там ватагiв, вiвчарiв i бовгарiв. Так задумав Лукин, а воно зовсiм iнакше сталось.
* * *
Вийшов iз Лугiв, коли було вже сполудня. Йшов поволi, не мав чого спiшитися. Іде понад потiк, що крок, то iнший вид, один другого кращий, а вода потока срiбно-зеленява, не пливе, а скаче по камiннях, шумить, говорить, грае, спiвае та веселить серце Лукина. Назва цього потока, Руський. Пливе широкою долиною, – такого простору не мае жаден iнший потiк у горах. Вiн дуже часто змiняе свое русло, а де мае свое джерело, того мабуть нiхто не знае. Десь далеко й високо пiд верхом Копилаша, в глибинi пралiсу. Лукин думав знайти колись те джерело. Ось Лукин уже пiд Копилашем, мусить залишити потiк i спинатися крутим, стрiмким плаем, що веде крiзь правiчний, темний лiс. Цей плай один iз найстарших, давний, предковiчний. Його проробили першi здобичники карпатських гiр. Вiн об'еднав колись, об'еднуе i тепер поцей- i потойбiчну Верховину й верховинцiв.
Іде Лукин плаем усе вище й вище. Десь там верхи гiр освiчуе ще сонце, а на плай сiдае вже темiнь. Нi, Лукин не пiде дальше, заночуе тут серед темного лiса – на верх Копилаша пiде завтра. Чи ж може вiн знайти де кращий i спокiйнiший нiчлiг, як у цьому пралiсi? Усипляти будуть його шуми дерев i далека гра потоку, а казку – шептатиме пралiс. Перше розложить ватру – ватра ж вночi, як сонце вднину. Ось уже i палахкотить ватра – веселiше стае Лукиновi, не буде самiтньо. Сiв при ватрi, вийняв iз дзьоблини харчi, що дали йому луганськi газди. Похарчував. Назбирав моху i сухого листя, – на ньому буде спати. Якийсь час сидiв при ватрi й вдивлявся в полум'я. Потiм прикляк i помолився, як умiв, – так, як його навчили. Знав, перед спочинком треба подякувати Господевi за те, що дозволив днину пережити й просити, щоб дав щасливо нiчку переспати.
Приляг, певен був, що скоро засне. А воно нi. Не дае заснути сова, чи пугач. Кричить, не перестае кричати: раз злiва, раз зправа понад Лукином. Пригадав собi Лукин, що нiчний крик пугача, чи сови, вiщуе щось недобре, погане. Може так, а може нi. Але заснути таки довго не мiг. Було напевно далеко поза пiвнiч, як удалося Лукиновi заснути. Спав i не чув поганого голосу нiчних птахiв, зате мав якийсь дуже дивний, несамовитий сон: ото продерлося крiзь дерева сонце й заглянуло йому в очi. А вiн лежить, не встае – хотiв би встати, та не може. Але що це? Вiн не сам, над ним iз усiх сторiн волохи, чи цигани – вони всi не дуже рiзняться вiд себе. Чуе говорять, «джеремукають», а що, цього Лукин не розумiв. Пiдносять Лукина з лежанки, ставлять на ноги. Одна з циганок – так, це цигани, не волохи – бере його за руку й веде за собою. А вiн iде, дае себе вести, але куди – цього не знае. Циганiв багато: чоловiки й жiнки, старi й молодi. Лукин дальше спить i снить… Але йде з циганами, веде його циганка, не випускае його руки зi своеi. Все щось до нього говорить, а другi цигани смiються. Куди i як довго йшов так Лукин iз циганами, цього сам не знав. Куди ж запровадила його циганочка, того теж не знав. Здавалось йому ввесь час, що спить i снить дальше. Сон не опускае його, а циганка також не випускае його iз своеi руки.
Аж чуе його рука не в дiвочiй, дрiбнiй руцi, а в грубiй… Не циганочка, а циган веде його кудись. Веде i спiшить. Довго вiв його той циган. Аж завiв його до якоiсь хати й посадив на лавцi. Але Лукин дальше спить, лиш крiзь сой чуе людськi голоси. Чимось його натирають, дають щось пити, водять кудись та кажуть лягати. Так тривало довгий час. Нараз прояснюеться в головi Лукина – будиться з несамовитого сну… Бачить, коло нього старий i молодий цигани. Молодий, це певне той, що привiв його сюди. Смiються оба цигани до нього, старий плеще його по плечах – видно задоволений. Говорить щось, але циганською мовою, а молодий вiдзиваеться до Лукина нашою мовою. Ось що почув вiн вiд цього цигана:
Цигани найшли Лукина сплячого при плаевi пiд Копилашем. Обступили його i хотiли збудити. Але збудити не дала одна молода циганочка. Вона, як лише побачила Лукина, так зараз влюбилася в нього й хотiла мати його за чоловiка, а що ii мати, це найбiльша ворожка й знахорка мiж циганами, то на прохання дочки приворожила Лукина, вiдобрала йому розум, волю i пам'ять. Донька ж робила з ним, що хотiла. Другi цигани не противилися цьому, бо всi боялися староi чарiвницi та ii двох синiв. Боявся iх i цей, молодий циган, якого циганочка була йому нареченою. Тепер же, коли побачила Лукина, не хотiла вже й дивитися на свого нареченого, а вiн, хоча його серце обливалось кров'ю, був безсилий i безрадний. Терпiв i мовчав.
Цигани вийшли на Копилаш, зайшли полонинами на Чiвчин i зiйшли з нього над потiк у Вiшову. Забрали також зi собою завороженого Лукина. Над Вiшовою розложили своi шатра. В одному примiстили Лукина з циганочкою та почали ладитися до весiлля. Стара циганка була певна, що Лукин стане, хоч i привороженим, ii зятем. А молодий циган, наречений циганочки, почав думати, як би не допустити до цього. Одноi днини пiшли обидвi циганки, стара й молода, у Вiшову, щось там купити, виворожити або й вимантити, а Лукина залишили в шатрi. Стара наказала одному iз синiв сокотити його.
Та циган не всидить довго на одному мiсцi, пiшов кудись. А тодi цей ухопив Лукина за руку, та в гори з ним. Завiв його до знаного на всi гори знахора, а цей вiдворожив Лукина.
Не буде циганочка його, анi Лукинова. Почувши все це вiд молодого цигана, Лукин спитав його, куди йому тепер йти, щоби знова не попасти в руки циганам. На це циган сказав, що виведе його на плай, який веде з Вiшови на Чiвчин. Заплатив знахоровi за вiдвороження Лукина й пiшов з Лукином. Вивiв Лукина на плай i хотiв розпрощатися з ним, аж тут прибiгла циганочка зi своiми братами. Кинулися оба циганчуки на цигана й Лукина. Лукин постановив обороняти не лише себе, але й цигана.
Боротьба з циганчуками не була легка. Вони мали довгi, сталевi ножi. Намагалися досягнути тими ножами цигана, а Лукина дiстати в своi руки. Та Лукин подумав, що буде, те буде, але вiн не дасть себе ще раз у циганськi руки! І не дався! Але молодий циган був би загинув, якщо б Лукиновi вчасно не вдалось було вибити ножiв iз рук циганчукiв. Вибив iх ломакою i верг у лiс, а цигановi казав утiкати горi плаем. Циганчукiв бив Лукин ломакою куди попало.
Не зчувся, коли циганочка пiдсунулась гадюкою д'ньому i обчепила його ноги своiми руками, як обручами. ii не хотiв Лукин бити ломакою i тому не мiг вирвати своiх нiг з ii рук. Аж тут ненадiйно наспiла допомога – з одноi сторони плаю вибiгли з лiса Лiсовики, а з другоi Лiснi. Циганчуки, користаючи з того, що Лукин мав спутанi ноги, почали щораз бiльше наступати на нього, не зважаючи на це, що вiн дальше вiдганяв iх вiд себе ломакою. Аж тут Лiсовики кинулися на них i почали гнати iх у дiл плаем у сторону Вiшови, а Лiснi вiдорвали циганочку вiд Лукина й потягли ii в лiс…
Вiдiтхнув троха Лукин i подався горi плаем. Наздогнав цигана й оба пiшли на Чiвчин. Але на Чiвчинi не задержувалися довго, зайшли лише на часок в стаю, похарчували i пiшли над Черемош.
Лукин завiв цигана на Луковицi i передав Бичуковi. Бичук забрав цигана в Голови. Там вiн став добрим ковалем. Потiм оженився iз убогою сиротою. Жив i вмер у Головах. Його сини перебрали вiд нього ковальство i так воно переходило з роду в рiд. Були циганчуки добрими ковалями, але й не гiршими музикантами. iх називали, вiд батька Карабка – Карабчуками.
Але цигани з Вiшови були завзятi. Рiшили дiстати Лукина ще раз у своi чорнi руки. Дiстати i не випустити його. Почали слiдкувати за ним. Слiдкували i вислiдили. Був тодi Лукин на Чiвчинi.
Одноi темноi ночi напали цигани на стаю, в якiй спав Лукин. Та Лукиновi якось тоi ночi не спалося. Хоч цигани по-злодiйськи, тихо як коти пiдсунулись пiд стаю, Лукин почув iх. Наробив крику, збудив ватага, вiвчарiв i бовгарiв, сам ухопив у руки свого довбню й всi разом кинулися на циганiв. Кинулися на них i котюги. Настав завзятий бiй. били, хто кого чим i куда попав. Бiйка i крик перервали нiчну, полонинську тишу. Побудилися по довколiшних лiсах звiрi й птахи. Довго тривала бiйка. Вкiнцi вдалося Лукиновi з полонинськими людьми вiдпудити циганiв ген за Чiвчин, на плай у Вiшову. Але цигани вкрали таки три барани. Звiсно ж цигани, це злодii. Зате вдалося одному вiвчаревi здерти зi старого, калюхатого цигана черес iз талярами. Ось, була це заплата за барани. Тоi ночi вже нiхто не спав на Чiвчинi. Лукин же, попрощав Чiвчин, пiшов верховинами, полонинами ген аж у Чорногору. Пiшов любуватися своiми горами, подивляти iх велич та красу i всемогучiсть та доброту того, хто iх сотворив i верховинцям у володiння вiддав – Господа Бога…
О, гори, гори з чарами й дивами! Все тут дiеться ненадiйно, нагло й несподiвано. От ясне, голубе небо, котиться по ньому золоте сонце. Аж нагло, Бог зна звiдки, налiтають хмари – одна, за нею друга, зразу бiлi, а там уже чорнiють. Темнiе небо й гори пiд ними, а тут уже блискавицi i грiм за громом б'ють. Не перестають бити. Із темних хмар полив дощ-злива, плова. Заграли, заревiли потоки й рiки, заливають прибережнi луги, несуть вирванi з корiнням дерева, котять каменюки. Здаеться, всi темнi сили завели танець грози й знищення. А за якийсь час озиваеться Говерля, каже: «годi»!
Дае наказ вiтрам, порозганяти хмари. І вже iх нема. Небо прояснилося, зникли хмари. Гори освiтило сонце, осушуе мокрi гори, проганяе в негри злi, темнi сили.
Не знати, коли i як залишае гори лiто, а за ним приходить осiнь. Карпатська, золота богата осiнь з позолоченими буками, з замрiяними тихими лiсами. Маржина зiйшла з полонин, ходить по царинках, скубе зелену ще травицю, аж раптом одноi ночi мороз. Іней вкривае дерева i царинки.
За цим чорнi хмари з Чорногори. З них сипле снiгом. Густий, лапатий – паде без перестанку. Багатi, снiгом чорногiрськi хмари. Оце вже всi гори забiлiлися снiгами – кичери, полонини й глибокi дебри лiсовi. Снiг i на зеленому чатиннi смерiк i ялиць. Так зима хоче, щоб усе було заснiжене, бiле. Пiслала Говерля снiговi хмари на гори, а тепер каже буйним вiтрам вiяти. Вiтри перемiнюються в бурю. Буря поривае снiг i несе перед себе. День-два й гори, це велика, бiла пустеля. Все, що досi жило й рухалося, завмерло, привалене снiгами. По снiговiй пустелi проходжуеться тиша. Тиша, що тривогою здiймае, жахом проймае.
А Лукин любить ту тишу. Вiн ii не лякаеться. Любить ту бiлу пустелю. Знае, по нiй ходять духи предкiв i шепотом розмовляють з собою. Любить Лукин карпатськi зими з снiгами й морозами. Любить й не лякаеться iх. iх лякаються злi, поганi духи й залазять у найглибшi нетри-дебри, у щiлини та не видають зi себе голосу, бояться нарушувати зимову тишу гiр. Бiла тиша залягла гори, присiла полонини. Лише у яснi, зорянi, морознi ночi можна побачити й почути оленiв, що витребують з-пiд снiгу суху травичку. З лiса чути виття вовкiв та смертельний голос сарни, що попалась iм у зуби. Любить Лукин зимовi днi i ночi. Любить голоси й шепоти, що ворушать пустельну тишу заснiзкених гiр, морозом скутих потокiв i рiк. Любить i шаленi бурi з iх снiжною курявою, що чигають смертю на смiливця i нерозважного мадрiвника. Вiдорветься брила снiгу зi скали, покотиться вниз, пориваючи все подорозi, на що натрапить. Порве й смiливця та погребе в пропастi навiки, – нiхто не знайде його костей.
Так – у горах пануе всюди тiльки сила. Сила, що не знае пощади для слабих. Сила тут у чарах. Сила на кожному кроцi гiрськоi природи. Сила на верхах, лiсах i скалах, у рiчках i потоках, у зимових бурях-снiговiях i у лiтнiх повенях-пловах.
Любив Лукин не лише ходити-бродити заснiженими горами й лiсами. Любив також зимою сидiти в якiйсь стаi, чи зимарцi при палаючiй ватрi. Докладав до неi дров, а вона давала йому свiтло й тепло. Скiльки ж радости й задоволення! Там гуде вiтер, свище й граеться зi снiгом, тисне лютий мороз, виють вовки, а тут – горить, палае ватра. Вона не лише горить, а й говорить. Лiсовою мовою говорить. Вона ж дитина гiр. Губка й кресало також дiти гiр. Дрова з гiрського лiса i той, що слухае мову ватри, всi вони дiти гiр. Як же iм не розумiти себе взаiмно? Тоне нераз вiв Лукин iз ватрою нiчнi розмови аж до самого ранку. Часом заходив до нього на розмову Лiсовик. Лiснi вiдвiдували його тiльки тодi, як спав. Спiвали йому до сну, як спiвали тодi, коли ще був дитиною. Солодко спалося Лукиновi при iх спiвах. Наколи ж прокидався зi сну, Лiснi зникали. Лiтом перебував Лукин на полонинах з вiвчарями. Любив полонинське життя. Перейшло лiто на полонинах, проминула й осiнь. Взяла гори в своi окови зима. Вона захопила Лукина в однiй зимарцi на Луковицях. Пiзненько вночi, Лукин сидiв при ватрi й слухав голосiв за зимаркою. А там мело снiгом, тиснув мороз. У таку нiч i сон бродить десь лiсами, не заходить у зимарку, не присипляе Лукина. Сон, – це пiвсмерть. Хто менше спить, той довше живе.
Сидить Лукин бiля ватри й слухае ii повiстувань про те, що колись було, минуло i не вернеться. Сумне те повiстування, повне жалю i туги. Заслухався Лукин у повiстування ватри й не чув, що хтось зайшов у зимарку й станув при дверях. Глянув Лукин у сторону дверей. Там стояв обдертий, збiджений, заснiжений, не старий ще верховинець. Несмiло переступае з ноги на ногу. Привiтав Лукина тихим, вiд морозу дрижачим голосом, але до нього й до ватри не пiдходить. Ледве якось намовив його Лукин, щоб сiв на ковбку коло ватри. Але не скоро заговорив, та й не дуже радо вiдповiв Лукиновi на питання: хто вiн i звiдки? А те, що Лукин почув вiд нього, морозним вiтром повiяло, жалем i спiвчуттям пройняло Лукина.
Вiн iз тоi сторони Черемошу. Жив там i помагав своему дедевi газдувати. Був уже легiнем. Пiзнав одну дiвчину й вона дуже подобалася йому. Минув якийсь час i вони обое полюбилися – щиро, гарячо. Взимi мали повiнчатися – стариня почала вже ладитися до весiлля. Радiе, що буде мати жiночку, як ластiвочку. Але, але… Бачить, що його Євдокiйка остигла до нього, починае бокувати вiд нього… Не знав i не розумiв, яка може бути причина цьому? Почав слiдкувати за Євдокiею, почав назирцем ходити за нею. І вислiдив. До неi заходив легiнь, син багатого газди з-за Черемошу. Сходяться обое в лужку над рiкою…
«Уб'ю його, або ii, або обох – подумав. – Барткою по головi i по всьому!»
Але потiм роздумався. Рiзнi думки приходять у голову – раз така, раз iнша. Пробував говорити з Євдокiею «на-розум» – не помагало. Говорив iз легiнем, що вiдбив вiд нього Євдокiю, але той висмiяв його. Що ж мав «бiданка» робити? По довшiй надумi пiшов до знахора, який був i великим мольфаром. Вислухав його той, тай дав йому таку пораду.
«Вiддай свою душу моему приятелевi, – щезниковi, слузi Арiдника, – а той зробить так, що Євдокiя буде твоею жiнкою».
«Нехай буде, як кажеш» – сказав нещасний.
Пiшов iз мольфарем у Чорногору i вiддав свою душу щезниковi. Вернув у свое село i сталось як приобiцяли мольфар i щезник – Євдокiя навернулася до нього – повiнчалися обое. Живуть, любляться, люди завидують iм. Так, але нещасниковi без душi, не легко живеться. Та, щоби лише це, а то почали люди в селi говорити, що вiн задля Євдокii вiддав щезниковi свою душу. Почула це вiд людей Євдокiя, але не дуже то iм вiрила. Аж одного вечора почала примилюватися до свого чоловiка й приговорювати до нього солодкими словечками. Стала просити, щоби сказав, чи правда це, що люди говорять: чи вiн вiддав за неi свою душу щезниковi? Так довго пiдлещувалася i не давала спокою йому, аж вiн признався до всього. А що тодi зробила Євдокiя? Вiдштовхнула його вiд себе й сказала рiшучо, що не буде жити з бездушником! Позбирала все свое i пiшла до своiх батькiв. Як вiдходила сказала йому:
«Йди, вiдбери свою душу! Тодi поверну до тебе».
Сказала й пiшла. А вiн? Пiшов до мольфара просити, щоб допомiг вiдобрати вiд щезника душу. Обiцяв дати йому за це, що сам захоче. Але мольфар висмiяв його i прогнав вiд себе. Що не було йому робити? Пiшов ген на Плоску до славного ворожбита. Розповiв йому свое горе i просив рятунку. Ворожбит сказав йому таке:
«Щезники не держать в себе вiдданих iм душ. Вони пускають iх у свiт, щоб робили людям шкоди. Так i твоя душа блукае десь тут у горах. Хочеш мати ii знову, мусиш ii шукати. Сказано в святих книгах:
«Хто шукае, той знаходить».
Послухав вiн ворожбита, ходить по горах i шукае своеi душi – вiрить, що знайде ii. Знайшов був ще до одного ворожбита, а той сказав йому, що мусить вперше знайти цвiтучу фiялку в зимi, або внiч перед святом св. Івана цвiт папоротi. Тодi щойно знайде свою душу. Чув, що е люди, якi не мають душ, а все ж таки живуть. Жив би й вiн бездушником, але його Євдокiя не хоче жити з бездушником, а вiн не може жити без своеi Євдокii.
Побачив i почув Лукин ще одне диво, яке лише в горах може трапитися. Довелось йому побачити й кiнець цього «дива». Заблукав вiн раз у село, де жив той шукач своеi Душi. Допитався до його хати i, що побачив там? Побачив молодого газду й зарум'янену, пишну газдиню, а перед хатою хлопчика з бiлими кучерями. Розговорився з газдою i, пригадали собi зимарку на Луковицях. Газда сказав, що йому таки вдалося знайти свою душу й вернутися з нею до жiночки Євдокii. Живуть у любовi i злагодi, як двое голубiв. Гостив Лукина в себе кiлька днiв, а на прощання сказав йому:
«Так то, легiне Лукине, впертiстю, завзяттям i витривалiстю можна все зробити, а твердою вiрою у власнi сили й Божу допомогу, зiрку на небi досягнути, в руки взяти й на землю стягнути».
Пiшов Лукин блукати дальше своiми горами й розповiдати горенам про ще одне диво-чудо, чи то казку Верховини. А «горени» слухали й лише головами покивували.
* * *
«Усечiну» бачив уже Лукин. Вiн же вирiс в горах i блукав зеленими Карпатами, мандрував високими Бескидами. Однак те, що побачив однiеi осени на Ворохтенських полонинах, не доводилося ще бачити нiколи. Оце стрiнув на тих полонинах чужих людей, не верховинських. Побачивши iх, здивувався i зачудувався. Ватаг у стаi сказав йому, що це один великий пан iз далеких «долiв» зайшов сюди в гори зi своiми гостями й слугами на полювання. Ватаг мусiв пояснити Лукиновi, що це таке «пан» i що це «доли». Далеко за горами, де нема гiр, стелиться усюди рiвнина, поле, мало там i лiсiв. Тут «годуе» верховинцiв лiс, а там подолян – земля. Усе, що ватаг про «доли» й життя там знав, те оповiв Лукиновi.
Глядить Лукин на тих зайшлих людей i чудуеться. Усi на конях, пани й слуги. Пани на сiдлах iз шкiри – «ред» на конях блищить срiблом, стремена золотi. Найкращий кiнь пiд паном, що на самому передi. Вiн то прикликав Лукина до себе й заговорив до нього людською мовою, якою говорять i верховинцi. Сказав Лукиновi, що приiхав у гори на полювання. Напевно Лукин знае, де найбiльше ведмедiв, на котру полонину виходять вечором оленi, звiдки виходять вовки й де можна надибати багато куниць i видер? Не дуже то охоче давав Лукин пановi вiдповiди. Не подобався йому цей пан i другi пани. Не подобалось йому те, що слуги зсаджували панiв iз коней i помагали iм сiдати на них. А як засiли до вечерi, то пани кидали слугам недогризенi кости, як це роблять верховинцi з котюгами. До слуг говорили пани мовою подiбною до верховинськоi, а мiж собою розмовляли мовою, якоi Лукин ще нiколи не чув. Ватаг сказав йому, що це польська мова, лецька. Спали пани на пишних коверцях i ними прикривалися. Слуги ж спали, де i як попало. Рано побудили слуги панiв, снiдання для них було вже готове. По снiданню заграли ловецькi роги й пани вирушили на полювання. Зброя в них така, якоi Лукин ще не бачив. Полювали зранку до вечора, вполювали не мало ведмедiв, оленiв, вовкiв i дрiбноi звiрини. Впольовану звiрину зносили слуги на мiсце, де пани розтаборувалися. Крiм убитоi звiрини принесли слуги й кiлькох поранених панiв. Та Лукиновi було бiльше жаль вбитоi звiрини, нiж покалiчених панiв. Перед вечором засiли пани до вечерi. iдять жарене м'ясо, а при цьому п'ють щось таке, чого Лукин не знае. Чим бiльше п'ють, тим голоснiше говорять – один другого хоче перекричати, а всi вихваляють себе, як найкращих i найвiдважнiших стрiльцiв. Дали пани й Лукиновi покоштувати того, що пили. Випив Лукин i скривився, а потiм голова йому закрутилася. Слуги сказали йому, що тi напитки, це вино й медок. Ними пани дуже часто впиваються. Мусiли пояснити Лукиновi, що це значить «впитися» i бути «п'яним». Тиждень перебули пани в горах – бiльше iли й пили, нiж полювали.
